Польот над Кавказом
Володимир Кузьмич
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Харків: Книгоспілка, 1929
 
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
 
НА БЕРЕГАХ ТРЕТЬОГО МОРЯ
 

О, залізнице, проклинаємо тебе! Сто дві станції од Тифлісу до Мінвод, плюс тисяча кілометрів до Харкова! Задуха. Муганський степ. Як сяйво сніжистих верховин, пливе нагорний Карабах. Виринає третє море. Баку. Що є цікавого на вишках. Оглядини й знайомства. Хто кому вподобався. Про що розповіла мені Гюхер Гусейнова? Одплив у ніч

 

Перші години в поїзді минали весело. Ми згадували авіяційний шлях і жалкували за аероплянами. На жаль, ми не змогли летіти далі до Баку, і тому довелося скористуватися залізницею. Правда, вже перша ніч далася нам взнаки: страшенно боліли боки й спина. Ми повставали замучені, з напухлими обличчями. Пилюка, не жаліючи, усипала наші обличчя й одяг.

— Який жаль, що літаки повернули назад. Це ми знову побачили б частину найцікавішого авіяційного шляху в світі. Гоппе розповідав, що американські й европейські туристи надзвичайно зацікавилися авіяційною лінією Харків–Сочі–Тифліс, — згадує товариш Бухтіяров.

— А розкажіть, будь ласка, — втручається до розмови Бєльський, — хто закохався в касиршу Ботанічного саду? Я ж бачив, як у багатьох очі посоловіли, ледви вони опинилися перед касою. Ви гадаєте, мене можна обдурити? еге — не на такого натрапили! Признавайся краще.

Ми вже чули, що всі замилувалися чорноокою красунею - грузинкою, що продавала квитки перед входом до тунелю Ботанічного сада. Висока й струнка дівчина з музичним ласкавим голосом, зацікавила багатьох.

— Кажуть, аж п'ятеро закохалося в неї, та соромились Оксани, щоб раптом не влетіло, — одгукнувся наш гуморист — Юрій Вухналь.

Хтось починає рахувати на пальцях. Розмова триває далі в тих же тонах. У вагоні стає нудно, і коли б не Бєльський, Вухналь, Дардик, що загубив сімнадцять залізничних літерів на наші квитки та «Старий Рубака», — ми всі поздихали б од нудьги, як мухи.

Приносять карту з усіма станціями. Не маючи що робити, ми лічимо станції, і, на наше здивовання, од Тифлісу до Баку, виходить 44 станції, а до Мінеральних Вод — 102. Це на дві тисячі кілометрів, а од Мінвод до Харкова треба додати ще тисячу. Одним словом, жаден бандит не лякав нас так міцно, як ота холодна карта Закавказзя.

— О, залізнице, прокляття тобі на віки вічні! Ти замучиш нас за три дні путі, поки ми доберемося додому! Ти змусиш пропустити робітні дні і остаточно попсуєш нам нерви, — галасували делеґати проміж себе.

Справді, після такого швидкого льоту, який ми зробили, неприємно сідати в вагон залізничного повзуна і викомарювати разом із ним всі його примхи. Безперервні зупинки на пустельних станціях лише нервують. Аджеж дивно зупинятися не відомо ради чого в великому степу, коли окрім станційного будиночку й стаєнь нічого нема навкруги.

Панує задуха, вона мучить нас, випарює останні сили, і ми як про щастя, як про велику привілею, згадуємо самольот. Де вони подівалися, блакитні апарати далекого надхмар'я? Кожен погоджувався перетерпіти будьщо з літаком, аби тільки позбавитись надто сумної подорожі залізницею серед голих степів та жовто-сірої пустелі.

Надзвичайно повільно й непомітно пливуть станції Муганського степу. У цій долині гори поодбігали на обрій, далеко розсунули свої зелені ножиці і вже нічим не цікавлять нас.

— Нема шляху проклятішого, як цей, — жаліється делеґат Донбасу Микитенко. Всі співчувають і рахують години, коли ж, нарешті, покажеться Каспійське море. Їхати 18 годин замість трьох з половиною льоту — річ не цікава.

Мов скінія, розкинувся на південь дальній Нагорний Карабах. Там знову плоскогір'я, знову крижані пустелі. Він довго тягнеться за нами, чотири години височить за далеким Муганським степом. На північ нема нічого цікавого для зору. Одноманітні плиткі гори не радують ока. Зелена пустеля, самотний малахітовий степ, усіяний солончаками.

Нам нудно! Ми й спимо, і їмо, і всіляко розважаємось — однаково, нудьга не випарюється з голови. Багато з нас заклялося не їхати цим шляхом залізницею вдруге. Одним словом — залізниця стала нам ненависна! А влітку їхати в цьому ж напрямі, ще гірше. Під палючим сонцем трава вигорає, і степ стає справжньою червоно-жовтою пустелею.

… Минули Ганджу та Євлах. Кілька невеликих заводів, що виростають у велетнів. Одразу ж ми відчули дух робітничої солідарности. Робітників легко пізнати й серед кавказців. Праця на заводі змінює психіку східньої людини, і сприяє зміцненню братніх зв'язків поміж народами, що недавно ворогували. Я бачив перса, що взявши обруку вірмена, про щось розмовляв…

Поруч полотна біжить слідом за нами бакинський нафтогін, що починається з Баку й кінчається в Батумі. Червоною смугою — стрічкою він зникає вдалені по обидва боки.

Вечір…

Степ. Замість гір — невеличкі горби й скелясті здими з порепаними схилами.

Якими радісними вигуками ми зустрічаємо Каспій, що підплив ніжно-ультрамариновими хвилями до самої залізниці. Як приємна одміна набридлого краєвиду, виринає з хвиль жовто-гаряча шапка острову. Він довго тримається на обрії і наче кличе на зустріч із Перськими вітрами, що обіцяють заколисати в своїх холодних руках.

Після довгого чекання, нарешті, вистрибують з низин нафтові вишки запиленого Баку. Тут повітря інше — дихати в першу хвилину неприємно. Але зразу звикаєш, — цілих три доби ми дихали пахном бензини, гасу й нафти. Ось і вокзал. Бучно зустрічають нас представники Азербайджанського комсомолу.

Весело ми покидаємо вагон і виходимо на перон.

— Дайте людей, дайте дихнути вашою новою атмосферою, — невгомонно проказує Бєльський. Ми хутко знайомимось і простуємо до приміщення, де нам приготували товариську вечерю, раут-зустріч з молодняцьким активом…

Комсомол живе, працює. Комсомол дав багато своїх талановитих представників до всіх галузів будівництва. Єсть комсомольці бурильники, майстри, інженери, техніки й культурні діячі. Зустрілися з руськими і тюркськими письменниками, що дали свій художній внесок у національну літературу.

А над містом у цей час гуде, мов далекий велетенський джміль, нафтовий фонтан, що ударив із бурової щілини на промислі № 203, розбивши вишку й вирвавшись із-під влади людини.

Комсомолець-робітник розповідає про цей фонтан:

— Давно такого не траплялось у Баку. Коли вдарив фонтан і навис чорною хмарою нафти над промислом, ми всі спершу полякались. Надзвичайно багате джерело давало по 300 тисяч пудів нафти. Фонтан хутко залив майдан навкруги себе й створив велике озеро, що з нього ми помпували нафту. Чимало сил і технічних засобів ми перекинули на цю ділянку. Ми боялись, що іскри од каміння, яке виривалося з гирла нафтової щілини, запалять фонтан і тоді ми матимемо жахну катастрофу — велетенську пожежу.

Комсомолець запалюється й доводить, що вони візьмуть в ланцюги фонтан на № 203.

— Все тепер можливе для людини — замість корки, ми вставимо труби й нафта покірно потече в призначені басейни, а пожежі ми тепер не боїмося. Ми маємо пісок і спеціяльне приладдя для хуткої засипки.

Ми вирішуємо наранок оглянути промисли.

Восьме травня. Після оглядин прекрасного палацу — вокзалу електричної залізниці, збудованого 1926 року за проєктами найкращого Бакинського архитектора, ми їдемо в Сабунчі й Сурахани на нафтові промисли.

Про вокзал треба сказати докладніше. На мою думку, це один з найпрекрасніших вокзалів ССРР, і, можливо, в Европі. Поплутані арабески, нюанси екзотичних фарб і архитектурні форми — все підпорядковано художньому величному задумові. Вокзал — це художній твір, зроблений з безсумнівним надхненням. Художник-архитектор немало попрацював над оформленням своєї ідеї над тим, щоб дати більше світла в його кімнатах. Всередині він оздоблений з усією східньою пишнотою. Автор не жалів своїх сил і щедро кинув їх на мури, на стелі у вигляді різних візерунків. Париж не одмовився б мати його десь поруч Лувру. Недаремно світові авторитети мистецтва так настирливо цікавилися вокзалом в Баку і палацом мистецтв у Тифлісі, що нічим не поступається йому.

Електричка хутко мчить нас уперед. Це прототип майбутніх електричних залізниць. Що 15 хвилин гуркотять тут трамвайні поїзди в обидва боки. Повз вікна минають будівлі портових споруд, велетенські цистерни з бензиною, місткістю в 2.000 і 3.000 тон. Це так зване Біле місто. Воно справді походить на біле, завдяки довгій мережі отих цистерн. За ним починається Чорне місто. Тут вишки до безкраю:

Цілий ліс високих халабуд, що міцно тримають у ланцюгах нафтопади й нафтові струмки.

Нам уже показують, пояснюють принципи праці, і ми стоїмо здивовані перед надзвичайною організованістю роботи. В деяких галузях ми випередили Америку. Ми не бачимо навкруги жадної людини, а між іншим нас оточують у цьому місті до 200 вишок. Коли раніше тут було справжнє пекло з хижацькими засобами труда і коли не так давно нафта заливала всі спорудження й людей, розливаючись даремно й гинучи знову в землі, то тепер нема того клаптика, де б не було вишки з одним наглядачем.

— У нас один робітник обслуговує три вишки. На десять вишок ви знайдете 3–4 душі, і то вони будуть бурити щілину, або ремонтуватимуть бурові колони, — поважно розповідає керівник промислу. Тепер всюди застосовано машин й жадний галон нафти не пропадає.

Я і Бєльський одлучаємось і залазимо на перегонні колони, що відокремлюють із нафти гази і інші прибічні продукти. Ми злазимо високо, бруднимось, ледви не зриваємось од вітру, проте як ми радіємо, коли бачимо звідци бухту Ільїча, одвойовану у моря. Там іде жвава праця.

Злізши на землю, ми раптово застигаємо на місці і не знаємо, що робити з нашими руками: вони облипли нафтовим піском, зеленими згустками нафти. Хлопці почали глузувати, мовляв, зробились, як арапи.

Десятник хутко навчає нас, як вимитись у мазуті. Ми слідуємо його порадам і наші руки стають чистіші і ніжніші за дівочі. Між іншим, я звернув увагу на один номер на вишці: 73.156.

Я не знаю, що це? Чи номер вишки, (можливо й не останній), чи щось інше, — ніхто не розв'язаз мені цього. Я гадаю, що нафтових вишок в Баку стільки, скільки на голові людини волосся. Принаймні, ми можемо пишатись, що Соціялістичний Союз володіє такими багатими джерелами, як Сабунчі, Сурахани, Братани і Баїлово.

 
Ми можемо пишатися, що Соціялістичний Союз володіє такими багатими джерелами, як Сабунчі, Сурахани, Братани і Баїлово…
 

Після кіно-знімок ми вертаємо до міста вітрів і готуємося до оглядин найбільшого й найпершого в світі жіночого клюбу тюрчанок у честь товариша Алі-Байрамова.

— Ви не уявляєте скільки поразок зазнали ми в нашій роботі, — в захваті розказує Окім-Султанова, що два роки тому скинула чадру, ставши одним із керівників дитячого руху Азербайджану.

— Довго ми збирали свої сили, умовляли тюрчанок скасувати чадру, аж поки не досягли свого. Ми одкрили чудовий клюб з величезними залями, оздобленими як паляцові кімнати, і розпочали свою роботу. Ми відкрили швальну фабрику в три зміни на триста жінок. І нині жінка робітниця вперше може одстоювати перед чоловіком свою ідейну й економічну незалежність.

Нас ведуть по широченних залях, по балюстрадних сходах, де в коритарах блукають дорослі жінки й дівчатка, закінчуючи найтяжчий для них курс акушерства. Вони вивчають по зошитах, пишуть і зовсім не ховаються від нас. Чадри й не видко. Не те було на вулиці з іншими жінками. Ті закривалися в намітки і скоса поглядали в невеличку щілину. Тут же зовсім інше.

В швальні нас врожає тривкий тверезий гомін швальних машинок. Їх 40 штук і вони двома ланками простяглися по столах од стіни до стіни. Тюрчанки, вірменки шиють для Червоної армії білизну. Вони привітно усміхаються нам, питаються про авіяцію і хваляться своїм пристойним добробутом.

— Багато зробила радянська влада! А в майбутньому вона зробить іще більше! Нас знайомлять з Булгейс Мамедовою, що має лянне, незвичне для тюрчанки волосся, з Набат Ефендієвою — місцевою активістскою-робітницею і секретарем цехового партосередку Гюхер Гусейновою.

— Хоча ми й молоді, а робимо більше за старих!

— За наші двадцять років ми краще вміємо керувати життям, аніж бабусі по сімдесят років віку.

На третьому поверсі народній артист Дтава-Хірь-Гасан-Заде грав на народньому музичному інструменті «кеманчі». Ніжні згуки охопили нас, сприяючи відпочинку.

 
На третьому поверсі народній артист Дтава-Хірь-Гасан-Заде грав на народньому музичному інструменті „кеманчі“…
 

Ми були в кімнатах, де жінки влучно стріляли, вивчали військову справу. Враження од клюбу Алі-Байрамова лишилося надзвичайно міцне. Як ми не стомилися од попередніх вражень, але одвідини клюбу тюрчанок назавше лишаться найкращим спогадом про людські досягнення й прагнення. Про цей клюб варто кричати на сторінках радянської й закордонної робітничої преси, бо він є найвидатніше явище сучасного Азербайджану.

Товаришка Гюхер Гусейнова (вік — 20 років) повела нас понад муром стародавньої фортеці, що існує понад сімсот років, лишившись цілою, навіть після громадянської війни. В темряві ми зустріли мулу, про якого юнка Гюхер розповіла надзвичайно цікаву історію:

— Правовірний імам або мула ніколи не надіне вбрання, зробленого руками невірних. Він не вживатиме черевиків, пошитих у майстерні гяура. Коран забороняє споживати все, що так чи інакше стосується невірних. От чому він ходить у некрасивому бідненькому одязі, що зроблений руками магометан-кустарів.

Позаду йшли наші товариші і поміж ними точилась така ж жвава розмова. Ми багато взнали за ці дні…

Через годину ми випливли на яхті «Альбатрос» в Каспійське море і зробивши три величезних круги по рейду, повернулися додому стомлені, але щасливі. На морі вночі ми бачили дуже багато.

Перед нами сяяв велетень-Баку з його чотирма великими електростанціями, що постачають йому світло. Жодне місто СРСР не має такого доброго освітлення, як «Місто Вітрів». На хвилях тонкими мечами вгрузли в темряву одсвіти Бакінських електролямп.

Товаришки-тюрчанки танцювали нам і співали своїх національних пісень. Весело й цікаво провели ми кілька годин на яхті, щохвилини оглядаючись на підкову електросяйва, що пливло од Черного й Білого міста, до самого Баку, його Баїловського півострова й самотних маяків.