Польот над Кавказом
Володимир Кузьмич
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Харків: Книгоспілка, 1929
 
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
 
ХРИСТОС ВОСКРЕС — АЕРОПЛЯН ВОСКРЕС!
 

Великодня ніч. У баптистів. Пілотський гуртожиток. Який чудовий ранок! Наші очі одночасно милуються з Ельбруса, Казбека та Понтійських гір на Турецькому боці. За три години ми перетинаємо кордони трьох Радянських Республік. Що сказав поет Усенко над Сурамським перевалом. Височінь 2.300!

 

Проте, завжди мене дивувала хуткість, з якою авіятори опановують життям. Не встигли відкрити лінію, як уже збудовано гуртожиток для пілотів і пасажирів, вичищено аеродром, викорчувано його тощо. Минулого року в Мінеральних Водах я зустрівся з «пілотовою мамашею» — Григор'ївною, що обслуговувала місцевий гуртожиток.

Цього року я знову побачив її й познайомив із нашими делеґатами. Вона доброзичливо погримала на вчорашніх гостей, наших попередників, сказала, що ми надто молоді й веселі і порадила нам завітати до Сочі наступної весни.

— Ви тоді не взнаєте нас…

Увечері ми вертались назад і проходячи Приреченською вулицею, раптом зупинилися перед освітленими двома будинками, що стояли поруч. То були молитовні приміщення двох сект: баптистів-євангелістів та адвентистів. Ми зайшли туди і після нудних проповідів та молитов, почали дискусію. Високий блажений чоловік, з великим лобом і довгою бородою, розпочав розмову.

Поперше він зрадів, гадаючи, що два нових прихильники завітали до їхньої громади. Він дякував богові за нагоду прилучити мене і Халяву до секти. Але Халява зразу ж утік, а я лишився для дискусії. Між іншим, коли рядові члени секти взнали, що я безвірник, вони моментально змились, і тільки проповідник та його замісник лишилися зо мною. Це були два недовчені інтеліґенти, з поплутаними мозками й горбатими ідеями.

— Скажіть, будь ласка, — запитав я, — як ви поставитесь до того баптиста, що полетить на аеропляні шукати бога.

Баптист зніяковів, почав щось бурмотіти, а потім, нарешті, сказав:

— Бачите, секта не заперечуватиме. Хай він робиться літуном, або механіком, аби носив би в своєму серці божеську любов.

Другий сектант не погодився і поміж ними почалася суперечка.

Це мені набридло, і я хутко пішов од них…

На дворі стояла чорна врочиста весняна ніч, яку помилково називають «великодневою». Урочистість вечірнього мовчання приємно впливала на настрій, і я повертався до гуртожитку щасливий і радісний.

Південне небо з розсипаним золотом зірок височило над головою, як темні шати. Сочі спало. Лише де-не-де поспішали «християни» до церкви із своїми яєчками та пасками.

Одна гірна річка тримтяче лопотіла поміж хвиль, бризкала дрібним камінням і здавалася великим нічним водоспадом темної нафти.....

Ми спали мало. О третій годині ранку схопилися з ліжок і разом із літунами попрямували на аеродром.

Було ще темнувато. На сході простеляло біляві полотна, наче там вовтузилась працьовита баба. Світло стелилося над землею, як обтяжене сном. Воно боязко пливло над верховинами гір і ліниво сунуло понад землею. Сонце ще не вставало.

На вулицях панувала порожнеча. На півдні лунали згуки великодних дзвонів і не давали відпочити стомленим людям. Вони настирливо ревли обридлим тіліліньканням з приводу святкового обжорства і пияцтва. То обзивався дальній собор.

На головній вулиці ми надибали кількох жінок, що несли свячені паски. На їхніх обличчях світилась радість, і вони любовно поглядали на пасочки, обережно поправляючи хусточки і, боячись як би не зламати візерунків кольористої цукрової пудри, що нею обсипано паску.

Дівчата з бабусею наблизились до нас.

— Хрі-і-стос воскрес, — жалібно протягла бабуня, гадаючи, що ми теж богомольні хлопці.

— Аероплян воскрес, — жартівливо кинув один із нас, і ми щиро зареготали на всю вулицю, згадавши раптово всі наші пригоди.

Бабуня звела брови й сердито одвернулася.

Ми перейшли місток і з комсомольською піснею пройшли понад другим берегом річки, зробивши три кілометри пішки по свіжому повітрю. Українські тополі всуміж з кипарисами таємничо гомоніли про події останньої ночі, і тихо схиляли свої віти.

… О 4 г. 35 «Меркур» зірвався із старту й полетів просто на собор. Ще земля була повна передранкової мли й сіріла своїми будовами на невеличкій глибині. Собор підскочив до нас і раптом упав, як підкошений. Його жовті бані майнули перед нами матовими фарбами і провалилися геть.

Десь під нами бевкали дзвони, та ми їх не чули. Хай обжирали, п'яниці та ханжі несуть замість богів печиво й вариво до дому, хай милуються з луни попівського калатання, хай христосуються, цілуються, — це все не до нас!

«Меркур» кинув зухвалий виклик із височини. Він зробив полувіраж над собором, заглушив своїм гуркотом дзвони і стрибнув у самісіньке небо, до сатани й бога. Внизу промайнули дрібні краплинки свічок на пасках — то досвячували. Кілька сот людей повернуло голови, здивовано поглядаючи: хто це може літати в таку «святу ніч»!

Ми промчали, як чорти й завернули понад морем.

Природа ще спала. Лише за горами з'явилося сонце, сипнуло своїм промінням по хребтах і розбудило все. Стара берегова лінія знову почала крутитись унизу. Химерні будиночки, будови, садочки, засаджені овочевими деревами, рівні стовпчики кипарисів понад стрімкою залізницею — все це прикрашало краєвид і змушувало дивитися безперестану.

Снігові хребти постали ліворуч од нас. Троїстий розсів проміння збагатив фарби горішнього Кавказу. Льодовики палали чистою чепурною білявістю і голубими тінями на зворотньому боці гори. За ними чорними трикутниками й квадратами ломилися скелі, нагромаджувались одна на одну і губилися в зеленій порослі Альпійських лук та отав. Нижче росли чатинні ліси, що змішувалися з листвяним.

Ближче до нас перегиналася долина і крутим заломом лізла до нас, утворюючи нову гору, останню на узбережжі. Узлісся іноді ставало над безоднею й тривожно розпластавши віти, махало ними, боячись упасти.

І от сірі, зелені, голубі фарби минають повз нас. Різні геометричні форми дивують своїми раптовими змінами і за кілька хвилин зникають. Море поволі золотіє — то сонце накриває його золотою мережею густого проміння і грає на хвилях.

Гаґри, ориґінальне місто з жахною ущелиною, де колись загинув руський письменник — декабрист Марлінський, з'являється на глибині 700 метрів. Недалеко од нас, як малахітова брила, лишається стіна сусідньої гори. За Гаґрами пливуть численні селища, дачі, окремі санаторії тощо.

Як маленька біла шпичинка, вибігає на кучерявий півострів маяк Піцунда і даленіє на захід. Нарешті, розпланований европейський Сухум виринає поміж горами-верблюдами і привітно простягає до нас квадрат долонястого аеродрому. На рейді стоять пароплави, вантажаться шаланди тощо. У морській глибині, ледви помітний, пливе парусник, що здається мініятюрним обривком паперу, що пливе по блакитній поверхні Чорномор'я.

Який чудовий ранок! Як ми вдячні раднаркомові архангелів, що подарував нам у день польоту стільки краси і безмежного спокою над землю. Небо, як учора, прозоре й блакитне. На півночі, як гостра пилка, висуваються гостряки численних хребтів Центрального Кавказу. Ніжні, як спомін, прекрасні, як юність, — непорушні, як вічність, пливуть оті снігові гори-родичі Ельбруса і Дихтау. Сперше вони, начеб то стоять на місці, але через півгодини одсуваються і поступаються місцем перед новими узгір'ями. Іноді снігове поле розстилається на обрійному тлі, і крижана долина невеликим ухилом спускається вниз.

Там Горішня Сванетія з кумедними феодальними вежами, що їх можна побачити в першому ліпшому фільмові Груз-кіно. Там ліси і величезні пасовиська для тисячних отар.

На південь од Сванетії лежить Мінгрелія та Імеретія, кучеряві країни з надзвичайно маленькими квадратиками виноградників. І от знову внизу майорить симпатичне курортне місто Сухум. Я звично одшукую аеродром, недалеко од міста, що на ньому ми сідали минулого року. Він красивіший од Сочі. У ньому більше пляновости і чистоти. Тут гори здіймаються вище аніж там, і на обрії більше снігових верховин.

Гудаути, Очемчири й інші місцевості ланкою проповзають під кузовом аеропляна. Нарешті берегова лінія одбігає убік, закруглюється і прямує на південь туди, до Поті й Батуму, що вкриті ніжнопрозорою млою молочного повітря.

Через 20 хвилин льоту перед нами розгортається широченний краєвид — панорама — на великий Кавказ і турецький бік. Ми бачимо одноразово всі верховини, всі найвищі узгір'я. Поміж Ельбрусом і Казбеком простяглася ланка пощерблених кряжів, що нагадала нам пилку, вкриту густою памороззю. Я не перелічуватиму всіх географічних і не буду завантажувати нарис згадками порожніх абстрактних імен. Безумовно, найкраще — це побачити самому. Я лише намагаюся відбити більш-менш художньо мої настрої і переживання підчас перельоту.

Отже, розкривайте ваші очі, читачу. На північ перед вами двоголовий Ельбрус, од якого побігли співбрати до самого Казбеку. Тут ви бачите гори на 600–800 кілометрів зразу. Попереду вас лежить Ріонська долина, розподілена на кілька маленьких долин. Сонце б'є у вічі і розпрозорює ранкову млу, наливаючи передній обрій золотим молоком. На південь ген-ген далеко за кілька перевалів через вірменські узгір'я відкрилися на турецькому боці, за Радянським кордоном — Понтійські гори, теж вкриті снігом.

На цей раз я їх бачу ясно. Ніщо не заважає розгледіти їхню хмарну подібність і відрізнити суворі конуси льодовиків од звичайних зелених гір.
 
Через 20 хвилин льоту перед нами розгортається широченний краєвид — панорама на Великий Кавказ і турецький бік…
 
Ми над Кутаїсом. І радіємо — який широкий обрій навкруги!

Хіба бачив такі обрії Лермонтов, Пушкін, або грузинський Байрон — Бараташвілі? Хіба їхні очі стрибали так широко, як наші, охоплюючи разом панораму радіусом у 200 кілометрів.

Ні, наші попередники такого не бачили. Лише наша епоха могла подарувати робітничій молоді можливість такого широкого кругозору.

Височінь — 2.300. В долинах повзуть сірі плями — то отари. Непомітно окремих тварин, або людей. Тільки збіговище крапок утворює пляму, що її ми бачимо з височини. Дивні оці долини! Наче великим ножем розрізано гору і плавко зрізано їхні узбочини. Вони розложисті, широкі й просторі. Знову виноградники розквадратили земну поверхню. Як товстим зеленим олівцем обведено краї тих квадратів. Ми поволі наближаємось до Тифлісу. Ось, ми над Сурамським жахним перевалом, що часто буває закритий хмарами, над яким пролітають урагани і бешкетує вітер.

Звідци він маленький і кумедний! Нічим він не злякає нас. І взагалі не можна повірити, що він лякає людей внизу. Сідловина немов підстрибує вгору, розкриває свого брунавого рота, аби проковтнути нас і безсило опливає, як мертвяк з застиглими руками. Стежки звиваються по схилах і нагадують жили. По тих стежках напевно зараз ідуть люди. Може вони в цю хвилину заздро дивляться в небо на сміливого літака, обходячи якусь ущелину.

Місто Горі. Воно запливло садами і виноградниками. Минає. Ми на нього не дивимось. Зараз нас цікавить — чому внизу не зникає туманний розчин. Він пливе од Казбека, з його синіми смугами, од гострокутньої гордовитої верховини і настилається над Воєнно-Грузинським шляхом.

Між іншим, я вже звернув увагу, що Усенко повторює одне слово:

— Помилилась, помилилась!

— Хто? — запитую я, намагаючись перекричати гомін двигуна.

— «Критика» (журнал) помилилась. Вона даремно лаяла тебе за роман «Авіо-Спіралі». На височині 8.000 футів, цебто — біля 2.300 метрів можна не тільки співати «Інтернаціонала» а й робити інші речі.

Він посміхається і незабаром, коли ми заспівали вп'ятьох комсомольської пісні в знак того, що ми перемахнули Сурамський перевал, встав із фотелю, покрутився в кабіні і промовив:

— Вбиральня на літаку дуже симпатична річ. Я бажаю познайомитись із її люстром, подивитись на себе, який я є.

І він зачиняє за собою двері.

Одночасно механік виходить із пілотської кабіни, присідає на долівці і починає накачувати бензини.

Ельбрус ховається і лише єдиний «комісар природи» височить Казбек. Грузія вся зелена, весела й затишна. Вона — в долинах.

Ще година льоту і ми раптом з'являємось над Давидовою горою і, зробивши коло над Тифлісом, та дальнім февдальним замком якогось останнього князя, спускаємось на аеродром, за вісім кілометрів од міста.