Польот над Кавказом/6
| ◀ РОЗДІЛ П'ЯТИЙ | Польот над Кавказом РОЗДІЛ ШОСТИЙ |
РОЗДІЛ СЬОМИЙ ▶ |
|
Радянська машина „К-4“ робить блискучий переліт Харків–Тифліс за десять годин і п'ятнадцять хвилин. „Меркур“ над Бєлорєченським перевалом. Ми бачимо Ельбрус із заходу. Над сніговими верховинами. Сочі. Делеґати вже в Тифлісі. Великі мрії батрака Северина і кавказька Рів'єра
Щодалі мла яснішає, і Голуб, що сидить ліворуч од мене, погоджується зо мною:
— Це справжня гора!
Усенко хапає бінокля, з неохотою передає Халяві, і ми по черзі дивимось у вікно кабіни. На далекій відстані від нас, кілометрів за сто, виринають похмурі снігові велетні й ледве помітно колисаються над обрієм. Великі хмари оточують найбільшу гору і наче ховають її, як таємницю, од погляду людського. Тільки вітер не згоджується й зухвало розриває одежину гори, відкриває її чорні скелі, оголює блискучі снігові плечі і, зрадівши, тікає геть.
«Меркур» навпростець мчить до Чорномор'я.
Гора Гостра, нарешті, відкривається нам і, впершись гострокутньою верховиною в небо, невесело вітає нас. Її немов хвилює зустріч із металічною машиною. Вона не знає, що робити в цьому випадку. Спершу вона ховалася під запоною пари, тепер же, щоб роздивитися на несподіваного гостя, вона розгорнула свої плечі, відкинула хмарну шаль і, ставши навдибки, дивиться в вічі.
Гори більшають щодалі. Горби виростають. «Меркур» набирає височінь і переможно регоче ритмічними схлипами циліндрів. Що йому до зеленої щетини земної порослі? Хай вона наїжачилась унизу, хай сумно похитує верховіттям, — вони не залучать нас до себе.
Гори стають одна над одною, ідуть, як поверхи, в далечінь, нагромаджуються велетенськими брилами навкруги і стають щодалі дивніші й цікавіші. Я нараховую шість поверхів — терас, цебто — шість довгих хребтів, що перевищують один одного. То вони спадають на диковиних ящурів, іхтіозаврів, кошлатих ведмедів тощо, то здаються зморшками погано зробленої гармоніки для леґендарного велетня. Думка починає працювати, і в голові виникає картина стародавньої катастрофи: колись земля, затиснена в обценки сусідніх обріїв і моря, погнулася, поковеркалася й застигла великими хребтами та кряжами, кожного століття укриваючись напилом і земним ґрунтом.
— Гляньте, — скрикує в кабіні Павло Усенко, — праворуч горить ліс!
Ми повертаємо очі й бачимо димне віяло над однією горою. Вітер роздмухує його, і сивий туман жалібно звивається над сусідньою долиною. Вогню не видно. Тут занадто багато сонця. Навіть земля посвітлішала й стала голубою. Що вже казати про ущелини — і вони теж голубоваті. Нема страшного провалля, казкової чорноти в романтичній безодні. Для нас все це дрібне. Ні Усенка ні Євентова не здивуєш Лермонтівськими поезіями про кавказькі острахи.— Диви, я ніколи не гадав, що з високої гори такі маленькі, — дивується Халява і по-дитячому усміхається.
Гори нижче за нас, і хоча вони й сягають до 1.500 метрів, здаються нам ляльковими. Правда, ліворуч безпосередні сусіди — гора Гостра має до 3000 метрів, хребет Гойбх — такої ж височини, і десь соромливо виглядає якась велетенська гора височиною в 5.800 метрів.
— Де Ельбрус? — кричить щосили Голуб.
Ми з Усенком беремо карту, виміряємо по годиннику путь і хутко орієнтуємось на місцевості, я зразу ж відшукую Ельбрус і показую хлопцям. Вони припадають до вікон.
Ельбрус ми бачимо з західнього боку. Звідци він не такий красивий, як з півночі, або з півдня. Але й зараз блиски його льодовиків вражають нас. Він височить над іншими горами, не показує своєї могутньої підошви. І тому доводиться споглядати його крижану корону, що прикрашує сиву самотню голову старого.
Лісові гори звідси, як хвилі. Вони поважно пливуть до нас, здається ось піднесуться до самольота і вдарять його гранітною піною. «Меркур» то знижується над затишними, безлюдними долинами, то знову віншує надхмар'я урочистим гомоном рушія.
Це Бєлорєченській перевал — сусіда Михайлівського, що веде до Туапсе. Вісімдесят кілометрів тягнеться він. Безліч верховин промчало під кузовом аеропляна. Лише Ельбрус, Гостра та хребет Гойбх з кількома крижаними верховинами проводять нас. Унизу в безодні блищать сніги. Іноді на північному схилі будь-якої гори тягнеться смуга нерозталого льоду. На таких верховинах дерева голі, без листя, і тому спадають на лисих, або рідковолосих, кучерявих людей.
Я беру мапу й розгортаю її. Далеко за нами вже ота станиця Усть-Лабінська, про яку засперечався з Усенком. Та й Майкоп уже загув. За розрахунком ми маємо зараз вилетіти на море.
Не встиг я промовити останні слова, як Халява помітив сталевий розлив за останнім хребтом, що стояв на шляху. То блискнуло Чорне море. Морський обрій десь загубився й дарма його шукати. Проте берегова лінія хутко відповзає гадюкою до нас і зупиняється під кузовом.
Краєвид знову змінюється. Ми поміж горами й морем. Сонце сліпить очі, коли дивитись на трояндове тремтіння дрібних Чорноморських хвиль. Літак робить прекрасний віраж, пірнає в глибину, і ми пливемо на височині 700. Маштаби земні збільшуються, ми спостерігаємо життя селищ, колоній, курортів.
Стає веселіше: під нами люди. Ось і їх побачили. Вони як тонюсінькі крапки, ледви помітно сунуть по зеленому склі суходолу. Через 40 хвилин льоту над Черномор'ям ми спускаємось над Сочі і робимо перше довге коло з гнутою спіраллю крутого віражу. Всі погляди ми приковуємо до вузенької долини, що лягла над берегом гірної вузенької сердитої річки поміж двома крутими горами.
Сідати незручно. Зробити посадку можна з двох боків — або з моря, або з півночі. З того боку заважає дальня гора, що поєднується з іншими й утворює небезпечну підкову.
Наші нерви напружуються. Після ростовського та харківського аеродрому цей здається невеличким столиком, порівняно з великим зеленим більярдом. Саме Сочі розташувалося в долині узбережжя. Це прекрасне місто з населенням тисяч в 20, що пристосовано для обслуговання курортників.
«Меркур» віражить над східньою частиною містечка і пролітає над жовтими банями православного собору. Він мчить поруч гори і, хутко знижуючись, іде на посадку з півночі. Залізничне полотно крутиться під ними, верби підносять під очі зелені букети довгастого листя.
Аеродром здається вигладжений. Але це не так! Збоку злякано тікає коняка з важким каталом для ґрасування. Ґрунт рябіє білими камінцями. Ми всі хапаємось за фотелі, хутко прив'язуємось і кидаємо очі вперед: самольот ось-ось сяде.
Вихлопна рура чихкає, мотор зідхає останніми схлипами. До землі лишається три метри і, аероплян мчить так званим «автомобілем» на пілотському жаргоні.
Читач напевне звернув увагу на заголовок: «Над Кавказом з одним глазом». Можливо, він гадає, що автор навмисне інтриґує. Насправді заголовок має певний сенс: з одним із делеґатів трапилась неприємна історія і він справді летів над Кавказом з одним глазом. Та зараз не про це розмова. Згадаємо, що ми мусимо сісти на Сочінському аеродромі.
«Меркур» раптом дає повний газ і з повним поворотом стерна злітає вгору. Самольот — не сів. Ми здивовано поглядаємо вниз, і міркуємо про причину несподіваного зльоту. З розмов із пілотами ми знаємо, що на посадних майданчиках такі історії трапляються.
Я не жахатиму вас, лякливий читачу, це звичайна історія в авіяційному життю. Пілот скеровує самольота на море, робить новий віраж і знижується безпосередньо над річкою і невеличким мостом, сідаючи на цей раз із боку моря.
Ніколи так не стрибав літак, як цього разу. То були не стрибки, а довга гойдалка. Та ресори й міцні шини врятовують «Меркура» від розкиданого каміння. Він спокійно зупиняється за вісім метрів од великого пенька. Мистецтво Юрашека поза конкуренцією.
— Ну й аеродромчик, будь він проклятий назавжди, — каже через хвилину борт-механік «Меркура».Назустріч нам поспішає начальник повітряної станції, тов. Вєткін, і розповідає, що два місяці тому тут ріс гай і що, завдяки авіяції, його знищено.
— Он-там на краю залишилися сліди ями від викорчуваних дерев. Через місяць сочінський аеродром відповідатиме всім вимогам авіяційної техніки, але зараз пробачте за «кам'яну» зустріч.
Товариш Вєткін наявне ствердження факту, що людина з 15-річним авіяційним стажем, з кількома десятками авіяційних пригод, може лишитися живою. А він мав їх дуже багато, і як бачите, щасливо живе, заробивши на фронті, в несприятливих обставинах жахного літання на поганющих апаратах, ордена червоного прапору.
Тепер дозвольте розповісти про льот останніх шістьох самольотів, що були тут два дні тому і що вже другий день гостюють у Тифлісі. Дозвольте намалювать картинку драматичного випадку, як один делеґат, робітник Донбасу, летів з одним оком над крижаним Кавказом. Але не виніть авіяцію. Тут вона невинна. Цей товариш, їдучи в Ростові на аеродром автом, зазнав несподіваної прикрости. Коли ранком другого травня воно мчало по Нахічевані, авто налякав стайку голубів, і один із них потрапив на вітрину і розбив товсте скло, впавши мертвою грудкою під колеса.
Розбите скло усипало одяг цього делеґата і серйозно поранило лице. Добре, що він встиг схилити обличчя і затулити вії. Ліва сторона обличчя вкрилася кров'ю. Товариша хутко перев'язали, і тому я маю рацію назвати цей розділ вищезазначеною назвою.
Отже, як летіли наші 30 попередників.
— Вони летіли другого травня ввечері, — розповів товариш Вєткін, — і спокійно сіли на аеродромі. Щасливі делеґати повискакували з кабін і жартівливо оточили мене, питаюючи — де Кавказька Рів'єра, та як потрапити до неї. Зауважу, всі вони прекрасно витримали польот над перевалом. Вони були щасливіші за вас. Навіть жінки не злякалися височини, а один товариш із слабим серцем (перед цим він боявся летіти у височінь!) навіть похвалився своєю витримкою і подякував пілотів за нагоду подихати чистим повітрям надхмар'я — озоном!
У розмову втручаються станційні механіки, і ми взнаємо подробиці їхнього прильоту.
Коли товариші пішли на Кавказьку Рів'єру й захоплено зупинилися перед красою струнких кіпарисів та затишних стильних будинків, батрак Северин осоловіло став над берегом моря й від щастя не знав про що розпитувати. Він помацав гальку, кинув кілька камінців у хвилі і спробував воду, раптом скрививши своє обличчя. Він незрозуміло поглянув у бік, плюнув тричі й сказав: «Коли б тебе пили, тебе було б менше, а то ніякий чортяка тебе не п'є». Через кілька хвилин делеґати піднялися на балюстрадне узбережжя, зупинилися перед вечірім морем. Северин Микола блискучими очима глянув навкруги й тихо прогомонів:
— Яка краса, як тут добре жити! Їй-богу, не пожалію 20 карбованців і, зібравши їх, приїду сюди та поживу на ять аж півтора місяці.
Це було сказано серйозно і без жадного вагання. Ніхто не сміявся над батраком, бо знали, що він у місяць заробляє 8 карбованців, і тому гроші для нього мають більшу цінність, ніж для горожанина.
— А як же ти купиш залізничного квитка? — запитали в нього.
— Може зайцем приїду, або попрошу кондухтора пустити мене в тамбур.30 душ добре відпочивши, полетіли на Тифліс. Тепер їх зустрічали там з комсомольським піднесенням, з молодечим запалом.
А ми, п'ятеро відсталих, погодили з Юрашеком годину завтрашнього виліту, взнали де літунський гуртожиток і пішли блукати понад морем. Ми полетіли б у той день, та Юрашек не був певний, чи ми встигнемо долетіти до ночі.
— Машина «Меркур» — чудова, одна з кращих у світі! Та не знаю чи в сьогоднішніх обставинах із противним вітром ми встигнемо долетіти до Тифлісу за три години. Лише Калінінська машина може рівнятися з «Меркуром», хоча вона має малосилий мотор порівняно з «Меркуром», — замість 500 тільки 260! Як нам відомо, «К–4» пролетів в оцій експедиції Харків–Тифліс за 10 годин і 15 хвилин чистого льоту…
Морські хвилі лагідно котилися на берег, ніжно плескалися об гальку. Море розмовляло з суходолом своєю невивченою мовою. У далині стояв вечірній сутінок, надпливала байдужа хмарина і займала сонце у свої обійми. На березі було тихо й спокійно.
Позаду на високому березі купчились курортні будинки. Поміж них над їхніми дахами виструнчувались оксамитні кіпариси, спадаючи на згорнені зелені прапори.
Навколо пашило вогкою красою моря й Кавказької Рів'єри.
Роздольний гомін хвиль, як поетична казка вічної природи, бренів понад просторами, і ми слухали, як зачаровані, величну мелодію соковитого шуму…