Поза межами болю/Естетично-критичні замітки до твору Осипа Турянського „Поза межами болю“
| ◀ Поза межами болю | Поза межами болю Естетично-критичні замітки до твору Осипа Турянського „Поза межами болю“ (Роберт Плєн) |
|
Хвилювати, піднімати і єднати людські серця, освободжувати і просвітлювати людського духа — оце є й остане на перекір усім вимогам моди справжнім і найвищим завданням поета. Хтож не в силі доконати цього, хочби в нього був не знать який хист і не знать яка форма, хочби він користувався всякими можливими засобами й ефектами, цей ніколи не переживе своїх земляків, ніколи не вийде поза межі своєї мови.
Та ще вице від поета, що вміє освободжувати й розогнювати людське серце й духа, стоїть оцей поет, який має силу обєднувати серце й духа народів.
В найшляхотнішому змаганні народів досягнути й розділити найвищі цінности людства в царстві світової літератури рідко котрий сучасний поет написав так сильний, так ідейно глибокий і оріґінальний твір, як автор »Поза межами болю«. Якби цей твір був написав не поет, лиш людина, що пережила зміст цієї книжки своїм власним духом і тілом, то ця нечувано траґічна подія булаб сама собою незвичайним людським документом »ганьби наших часів«. Колиж однак ми тут маємо діло з поетом, у якого обєднана сила духа зі силою слова, коли це людина, якої серце переповнене спочуттям і добротою, тоді його твір — це акт душі, вицвіт людського духа — це твір світової літератури.
Хоч усе має значіння засада, що сам твір повинен хвалити автора, то однак супроти факту, що »Поза межами болю« викликує таке могутнє вражіння, що цей твір піднявся до рідких вершин поезії, що показав нам нові психольоґічні глибини людської душі і своєю глибокою козмічною ідеєю огорнув суть буття —, є обовязком і вдячним завданням письменника, котрий стежить уважно глибокі й оріґінальні проблеми людського духа, звернути бодай короткими словами увагу на літературне й культурне значіння твору Осипа Турянського для всього людства взагалі. Адже це твір, який своєю ідеєю і своєю могутньою силою зображення переходить межі свого народньо-українського походження і стає незвичайно цінним здобутком загально людського духа.
Перш усього присвятимо кілька уваг ідейному змістові твору.
З твору »Поза межами болю« видно страшенну, поражаючу життєву правду: Турянський пройшов за життя таке пекло страдання, як це у світовій катастрофі може й не судилося другій людині з глибоким змістом серця й духа. Сімох людей, між ними й Турянського, кинула жорстокість людей і природи в найглибшу прірву душевних і тілесних мук, із якої вороття немає. Оці люде опинилися в хаосі буття й над ними повисло марево смерти. Поет дає трагічному пережиттю разом зі своїми товаришами глибокий ідейний підклад через те, що виходить поза межі свого власного »я«, предметує всю трагічну подію й підносить її на рівень боротьби прінціпу волі до життя з усіми силами, які є запереченням життя, є смертю. Але й сама воля до життя не творить, не спасає, не розвивав життя, коли вона спірається на первісних, диких, брутальних інстінктах життя, коли в ній є відсутний позитивний елємент. І тут треба подивляти глибоку ідейну концепцію поета, силою котрої він усунув у зображенні долі всіх осіб момент припадковости й добачив у боротьбі людини зі смертю в хаосі буття панування вищого, козмічного закона, який у фільософічно-етичному світогляді Турянського розвивається в напрямі передуховлення волі до життя. Під ідейним і психольоґічним оглядом перевів поет прямо незрівняним чином степенування боротьби первісного, безоглядного інстінкту життя зі смертю до боротьби передуховленої життєвої волі з силами, що руйнують життя. У вступі нема взагалі ніякого прінціпу волі. Є тільки якась божевільна й безцільна стріча розшалілих, сліпих інстінктів і пасивне конання проблесків людського »я« на тлі понурого цвинтарища природи. В першій частині його твору »Поза межами болю« на місце хаотичних, безцільних інстінктів виринає вже прінціп волі й тут по концепції автора починається властива траґедія людини.
В третій частині бореться вже передуховлена воля до життя зі смертю й дух перемагає прінціп безоглядної, сліпої волі. Однак фізичний світ, людське тіло, поконане в боротьбі з духом, тратить усі слабі останки сили й наслідком того наступає катастрофа. Алеж і дух людей наслідком замірання тіла виходить із рівноваги, притемнюється й гине. Тут однак наступає психофізичне явище, яке прямо поражає своєю, мабуть самому авторові несвідомою глибиною фільософічної й артистичної концепції: остання крихітка хорого духа викрешує в собі іскру волі до життя, яку зосереджує на візії жінки й дитини. Передуховлена воля до життя розвиває величезну силу, думка про жінку й дитину відчиняє очі, що вже хочуть погаснути, вводить у рух застигаючу вже кров, оживляє віддих і вливає силу в серце, що вже ось-ось перестане битися. Псіхе опановує з безмежнім напруженням волі тіло, що вже починає конати. Так ідейно поставлений проблєм, так артистично переведений, як це Турянський зробив, це стихійна поезія й найглибша фільософія, це ясновидіння, це щось пророчого! Так, дух любови творить чуда. Поет поставив своїй любові й тузі за родинним життям такий чудовий памятник, як рідко другий мистець в европейському письменстві. Жінка й дитина творять тут символ, під котрим поет розуміє змагання передуховленої життєвої волі до сонця, до всього, що творить і розвиває життя на основі загального добра, любови і братерства людей і народів.
Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки й дитини, це, о скільки я знаю український народ, спеціяльна українська черта, яка однак в ідейнім і артистичнім зображенню Турянського являється так само загально людською. Факт, що поет виходить майже чудом живий із катастрофи, являється в світлі його ідейної концепції перемогою передуховленої життєвої волі над матерією, яку опісля та сама воля оживляє й підносить на вищий рівень духового життя.
Так отже остаточний вислід зударення первісних, хаотичних інстінктів, опісля боротьби безпощадної волі до життя за істнування, — це в ідейній концепції Турянського передуховлення волі до життя й боротьба та перемога духа над матерією. І хоч Турянський понурими, як пекельна ніч картинами людського болю поражає нашу душу, то з другого боку він завдяки свому соняшному ідейному світоглядові наче добрий, лагідний лікар успокоює наші нерви й піднімає нашу душу з безнадійної темряви на найясніші вершини ідеалів людського духа. Ось у чім утаєний між иншим чар поеми »Поза межами болю« в противенстві напр. до »Вини і кари« й до »Братів Карамазових«, де Достоєвський розстроює наші нерви, приголомшує нас і кидає нас у безпросвітну безодню через те, що хоч ґеніяльним чином переводить психоаналізу людської злочинности, то однак не показує нам із виру людських пристрастей і божевілля шляху до сонця.
Ідейним контрастом до світогляду поета являється Добровський, песіміст, який кепкує з життя й зі смерти. І хоч у нього наскрізь людяне серце, то однак песімізм творить його траґічну вину, жертвої якої він мусить пасти мимо того, що він із усіх викидків долі фізично найдущий. Прочі особи, зображені в поемі, це позитивні або неґативні доповнення й екстреми характеру автора й Добровського, це, як каже Добровський, за слабі тіні, щоб утриматись на поверхні життя.
Що ми мусимо найбільше подивляти в поемі, то це, що в безодні буття, в хаосі стихій, в замерзлому цвинтарищі природи й людей, у власнім фізичнім конанні автор находить прямо невиясниму духову силу, яка піднімає його тугу, його віру, все його єство на ясні вершини, де вічно сонце сяє, де найсвятіші ідеали творять і розвивають духове життя. І як раз у зображенні цього страшенного противенства між хаосом і життям, між темрявою і світлом, між пеклом і небом лежить одна з найбільших, незрівняних прикмет його поеми, прикмета, котра під мистецьким, фільософічним і етичним оглядом потрясає, піднімає, ушляхотнює душу людини. Ідея його поеми — це вічне світло над розшалілим морем людських заблуджень і злочинів, це переконуюча, тверда наче скеля віра в безсмертну силу людського духа. Автор вірить, що не поза межами людського життя, не в містичних хмарах лежить укрита божеська сила, тільки в душі людини. Він вірить, що козмічний дух приходить шляхом еволюції чим раз більше до самосвідомосте й до самопізнання в серці й в інтелєкті людства. Як індівідуаліст і як гарячий визнавець ідеї еволюції Турянський вірить, що ця божеська сила, яка покищо в тільки іскрою в людській свідомості, придушеною попелом самолюбства й дикої боротьби людини з людиною й народів з народами, вибухне колись пожаром, який обніме всесвіт і тоді божеський дух людини проведе в діло своє завдання, яке він висловлює ось якими глибокими і прометейсько могутніми словами:
Де ти, людський духу вічний?
Глянь, покинули боги нас
І з людства сміються глумно
Громами із чорних хмар.
|
|
Зашуміли горді крила
Людського титана-духа
І у шумі чути голос,
Мов новітній заповіт:
»Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління.
Хто боровся, скутий, тьмою,
Тому сонце мрія мрій.
Я розвію тьму всесвіту,
Джерело буття отворю
І з рук всіх богів лукавих
Правду й щастя видру сам.
Розвалю храми облуди,
Пекло й небо розторощу
І збудую нове царство:
Рай людини на землі.«
В ідейній концепції Турянського небесні й земні сили являються ворогами людини тому, що вони або байдуже дивляться на людські страждання або безпощадно, жорстоко й безцільно нищать людські єства.
Автор показав сяйво сонця понад тьмою в так природний і простий спосіб, що основна ідея його твору ділає з силою фізикального закона. Коли оте найнещасливіша, з безтямного болю скамяніла, все могильним мовчанням повита, сліпа людина перебиває нагло свою мовчанку й шепче:
то тяжро найти анальоґічну сцену у світовій літературі, яка силою контрасту й безмежнім трагізмом душі сліпого робилаб так могутнє вражіння, як наведені слова, які творять основну ідею поеми в вущому значінню.
Автор змалював з незвичайним мистецтвом постать сліпого товариша, котрий уявляє собою безконечно глибоку, наскрізь містичну, сліпу віру в сонце й бачить його у своїх візіонерських мріях. Одначе в ідейній концепції автора така сліпа, безкритична віра становить траґічний момент людини, який викликує смерть. Сам поет не бере життя таким, яким воно є; він глядить спершу на всі явища життя, як каже Добровський, »з певною приміткою фільософічного скептіцізму«, котрий однак усе в остаточнім результаті витворює в нім непохитну віру в соняшне призначення людського духа.
Діяметральним ідейним контрастом до сліпого Штранцінґера є Сабо, тип неґативної волі до життя, брутальний характер, цинік, для котрого сентіменталізм — смерть. Однак автор добачує навіть у найдикшій людині проблески божої іскри і зворушливо мистецьким способом виказує це в сцені, коли Сабо, виконавши смертний присуд на найбільших виновниках світової катастрофи, засуджує й самого себе на смерть.
Треба би багато писати, щоби зобразити сам ідейний зміст поеми Турянського. Хоч і як він глибокий, то автор не показує його словами, діскусіями; що найвище він робить лиш тут і там кілька натягів ідейного напрямку. Основну ідею твору дає поет не поняттями, не словами, а образами, концепцією характерів, композицією, розвиванням і степенуванням подій і психічних переживань, коротко — формою своєї поеми. Турянський будує ідейний світогляд як фільософ, але свою думку висловлює як поет.
Так отже ідейний зміст поеми »Поза межами болю«, який щодо своєї глибини може станути побіч найвизначніших творів всесвітньої літератури, піднімається понад усі вузко-партійні, конфесійні й національно-расові ідеольоґії, входить у суть вічних законів козмічної еволюції і своїм соняшним оптімізмом, вірою поета в божеську силу людського духа, котрий колись сотворить нове царство: рай людини на землі, виступає поза межі сучасности й сягає, як кожний визначний твір, у далеку майбутність.
Не тільки з ідейної, але і з формальної точки погляду Турянський мусів побороти незвичайно тяжкий, величезний матеріял. Одначе конструктивний дух поета опанував його вповні. Поет зумів як миститель сотворити з трагічного пережиття і з хаотичного помішання припадку, божевілля, знищення і смерти орґанічний світогляд, який він силою фільософічної думки провів послідовно у всіх картинах свого твору. Як мистець форми він оживив цей світогляд кровю свого серця, огрів його огнем своїх почувань і підняв його своєю фантазією до загально людського значіння.
Щодо формального боку твору слід найперше замітити, що він написаний на тлі світової війни. І хоч він становить могутній, я сказавби сміло, наймогутніший протест проти війни зі всіх творів, написаних на воєнному тлі, то однак він не стоїть у ніякому безпосередньому звязку з війною. І це як раз одна з найцінніших його прикмет. Воєнна література видала багато творів, між якими деякі, на першому місці »Огонь« Барбіса, мають незвичайну художню вартість. Однак, нема де правди діти, читання воєнної літератури, навіть виняткових мистців слова, вже здебільшого надоїло. Це має свої глибокі причини, про котрі тут не місце розводитися. Однак Турянський, у котрого розвинутий тонкий смак, лишає жахливу воєнну різню далеко на задньому тлі, бо зображування чисто фізичного мордування й конання людей у боротьбі противиться його естетичному почуттю. Турянський розказує устами Добровського лиш одну воєнну картину на доказ, яку ціль має війна. Однак, хоч і як коротка ця картина, але вона так характеристична, так жахливо потворна, що супроти неї бліднуть усі найстрашніші картини Барбіса, Ані Віванті, Андреєва і др. Ось вона: Добровський бачить, як його капраль бє обома руками сербського трупа в лице. На питання розяреного Добровського, длячого він бє мерця, капраль відповідає:
»3а те, що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях!…«
Це нечувано страшенний факт, наведений у творі Турянського з воєнного пекла. Колиж однак уся його поема є одним могутнім протестом проти війни, то це »протест без протесту«. Оттим то й висока художня форма твору »Поза межами болю«, що в нім нема ні сліду якоїсь буденної, журналістичної тенденції, як це слідно в »Червоному сміху« на кождому кроці і здебільшого в »Огні« Барбіса. В формальній і ідейній концепції Турянського світова війна являється, правда, страшною, потворною подією в життю людства, але в його творі вона є лиш одною зі смертельних ран, жахливим епізодом у темряві буття, в яку кинули людство небо, природа, а передусім власна вина людей. По формальній концепції Турянського його твір — це зображування душі людей, пірваних у хаос буття, супроти обличча смерти.
Тут незвичайно інтересно стежити коротко за тим, як гармонійно будова поеми відповідає ідейній концепції поета.
Автор малює найперше тло траґічної події. Те тло, — це розшаліле море, яке він описує наче з далека, короткими, поверховими чертами. Це страшенне, безпощадне, зударення найпервісніших інстінктів, це сліпа, безцільна боротьба пристрастей — одним словом — це хаос. Доперва при кінці цієї картини виринає особа автора, якого свідомість у цій пекельній картині упадку й божевілля напів затемнена:
Здається мені: переді мною… якесь помарніле дерево… дві тонкі… всохлі гиляки….
|
|
|
|
Він підняв руки до неба…
|
|
Чого він підняв руки до неба?…
Аж тепер слідує завязок властивої драми, коли з жахливого тла виринає сім людських тіней. Тут, так сказати, народжується воля до життя у своїй первісній, брутальній формі. Одначе все таки ця форма є вже вищим степенем розвитку прінціпу життя, бо тут люде не кидаються вже на себе в божевільно дикій і безцільній жадобі нищення, тільки ждуть, аж найслабша людина згине.
Перший розділ творить драматичну експозіцію поеми. Вже тут доходить драматичне напруження до такої могутньої висоти, що читачеві прямо запірає віддих, так, що після прочитання першої частини ми, поражені грозою цієї картини, не можемо собі уявити, чи й як тут далі можливе взагалі яке степенування?
Перша частина, котрій можнаб дати наголовок »Танок смерти«, це своєю оріґінальною концепцією, будовою, уґрупуванням осіб і їхньою психольоґією так могутня, глибока й поражаюча картина, що супроти неї бліднуть усі приблизно анальоґічні мотиви у світовій літературі. Чому? Коли в подібних мотивах у инших письменників переважає фантастичний елємент, то »Танок смерти« Осипа Турянського завдяки глибоко мистецькому скомбінуванню страшенної життєвої правди (власне пережиття автора!) з незвичайною фантазією і з правдиво українським жаром чуттєвого елєменту викликує наймогутніше вражіння зі всіх анальоґічних картин.
Здається, що поет сам відчув з артистичною тонкістю, що далі потрібна психольоґічна передишка. З тої причини він не зважає на ніякі шабльони і в 2. розділі вставляє спокійнішу сцену, якої потребу почував кождий читач після прошиваючого вражіння 1. частини.
В III. частині степенується траґізм іще живучих людських тіней зі стихійною силою, до висоти, звідкіля кличе грізна, в положенню тих людей нечувана життєва конечність »бути чи не бути». Тут воля до життя передуховлюється. Дух побіджає матерію, душа перемагає тіло. Однак наслідком тої боротьби й перемоги духа тіло тратить останню відпорну силу. Кульмінаційною точкою є тут »Пісня вічности«, в котрій поет підноситься описом траґізму людської душі до найвищих вершин поезії.
В IV. частині фізичні й душевні муки людей степенуються так далеко, що наступає у всіх із винятком Добровського, найздоровшого чоловіка, стан психічного затьміння. Являються галюцінації, візії, божевілля. В природі зривається буря, котра прискорює смерть нещасних. Притемненій свідомості поета являється привид його дружини й сина і коли всі його товариші з байдужістю вміраючих застигають, його дух у безмежній тузі за життям і сонцем затримує в тілі останню іскру погасаючого життя й таким чином передуховлена воля до життя виходить переможцем із безодні буття.
Отже будова поеми переведена автором по мистецьки й хоч поет мав тут до діла з незвичайно трудним матеріялом, у якому чергуються всі елєменти болю, розпуки, знищення, божевілля, смерти, то він майстерною рукою сотворив орґанічну цілість, так що можна сказати відносно матерії поеми словами Шекспіра: »Хоч божевілля це, та в тім метод«.»Поза межами болю« не є драмою в формальному значінні, хоч її внутрішня архітектоніка переведена здебільшого по всім правилам драматичних законів. Адже основний і всі побічні мотиви поеми і їх артистична обробітка виказують у поета незвичайну снагу драматичного будування і степенування. Форма твору »Поза межами болю« має всі признаки так високої поезії, що назва »повість« звучалаб у приміненні до нього шабльоново, буденно. Та коли кожду річ треба якось »охрестити«, то до твору Турянського підходить найліпше назва »поема«, хоча сам автор називає її »скромним оповіданням«.
Форма таланту Турянського незвичайно багата. Хоч автор, як це слідно з його поеми, знає докладно світову літературу, хоч подекуди видно в поемі вплив наймодерніших літературних напрямків, то його оріґінальний талан уміє перетопити всі найкращі елєменти европейського впливу в горнилі власної душі й надати їм печать власного творчого духа. Як приклад може послужити сцена, де Ніколічеві в шумі вихру, у кряканню круків причувається пісня. Ця картина нагадує подекуди Метерлінка. Одначе, коли для Метерлінка найвищим завданням є витворення таємного настрою, для котрого він занедбує або й нарушує психічно-індівідуальний елємент, то Турянський малює плястично попри настрої характерні, індівідуальні черти своїх осіб. Впрочім европейський вплив показується у Турянського найбільше у сфері не так форми, як ідеї. Тут він черпає вплив з фільософії Геґля, Гекеля й особливо Едварда Гартмана, котрого песімізм однак зовсім відкидає.
Турянський глибокий лірик із могутньою снагою драматичного зображування. Колиж візьметься під увагу його конструктивну силу основної ідеї й льоґічне, послідовне проведення її в поемі, то треба сказати, що вся оріґінальність форми таланту поета полягає на рідкім і дивно гармонійнім опануванні лірично-драматичного елєменту й на творенні з нього високої мистецької єдности.
Щоб дати картину драматичної сили таланту Осипа Турянського, слід підчеркнути один наскрізь характеристичний факт у його поемі, одинокий у своїм роді. Подія, змальована автором, відбувається на протязі не більше трьох годин. 3 винятком »танцю смерти« в першій частині всі особи, вичерпані зовсім фізично, сидять майже весь час наче приковані, примерзлі до землі, значить, момент драматичної акції, тим майже повним браком зовнішнього руху цілком виключений! А одначе… Скільки живого, могутнього напруження переживаемо при читанні поеми! Автор узяв на себе наче свідомо винятково важке завдання: він зосередив усю акцію, весь драматичний елємент лиш у сфері людської душі й могутнє вражіння, яке він викликує мимо всіх труднощів такого поставлення артистичного проблему, свідчить про стихійну силу його таланту. Вражіння, котре викликує поема з формального боку, степенує поет ідейним і психольоґічним контрастом. Під ідейним оглядом »Поза межами болю« — це туга, віра і змагання від повної фізичної безсильности до козмічної всесильносте. Що до психольоґічного боку поеми, то майже всі її постаті мимо крайнього фізичного безсилля — це не »агнци на заколеніє ведени«, це горді характери, це діти Прометея, котрі протестують проти долі, проти байдужости й жорстокости небесних сил. Длятого ми відчуваємо це не як єресь, тільки наче щось, що пливе з найтайніших глибин людської душі, коли в поражаючо глибокім епізоді людина в безтямному болю кличе:
»О, Боже! Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!«
Навіть тоді, коли людина молиться до Бога, зазначує, що не прохає його ласки.
Добровський піднімається до демонічної величі характеру, коли присягає, що радше скочить у безодню, ніж мавби вернути назад в озвірілий світ, а Сабо з затисненими синіми кулаками глумиться з жорстокосте небес.
Поет не любить запускатися в епічні подробиці й там, де звичайний повістяр розводивсяб широко в чисто зовнішніх описах і ефектах, Турянський обмежується на найконечніші зовнішні черги і надає своїм навіть епічним картинам лірично-настроєвий характер, при чому кожна картина творить для себе окреме звено в загальній цілості. Завдяки глибокому ліризмові, яким овіяні всі картини й постаті Турянського, його герої піднімаються понад рівень звичайних, буденних людей і вражають глибоко вищим змістом своєї психіки, перетвореним і зосередженим у творчім горнилі поета. До того приєднюється ще одна, психольоґічно-ідейна черта: через те, що всі особи поета не покидають свого сліпого товариша, тільки зостаються з ним, хоча знають, що можуть це життям переплатити, поет відразу підносить їх усіх на високо-етичні вершини, так, що навіть брутальна, жорстока постать у поемі, Сабо, являється менше жорстокою і блищою душі людини.
Піднестиб тут багаство й оріґінальність мотивів Осипа Турянського і їх наскрізь оріґінальне використання й оброблення. За далеко завелоб вичисляти ці мотиви. Деж однак мотиви не є оріґінальні, наприклад поява круків, пращання рідні з хлопчиною, що йде у школи, там Турянський під формальним оглядом малює їх наскрізь оріґінально.
Мотиви Турянського так цікаві своєю живописною плястикою й величніми образами з природи, так виняті зі суті людської душі, що маляр-художник, який умівби підійти до душі автора, сотворивби величаві й оріґінальні картини.
Чи то поет малює скамянілу тишу на цвинтарищі природи, чи стихійну бурю, чи заглиблюється в найтайніші нетри людської душі, чи зображує найніжніші почування туги, любови, спомини з далеких соняшлих країн, боротьбу, резиґнацію, розпуку, глухий, все мовчазний біль, сліпу людину, скамянілу у свойому болю, розпучливе обжалування небесних сил, іронію, гумор, сарказм, демонічно-сатанічний глум, божевілля, візії сонця — всюди показує його перо печать глибокого таланту, у котрого кожде слово написане кровю серця. Зображування настроїв доводить Турянський до рідкої поетичної висоти. Під тим оглядом його »Пісня вічности«, в котрій він словами передає пісню скрипки сліпого, це архитвір світової поезії. В цій пісні перед очима засуджених на смерть проходить минуле життя, яке Турянський з незвичайним мистецтвом малює короткими картинами. Ось одна така ясна картина, в котрій безпосередність почуття, простота вислову, плястика картин, глибина думки й настрою дають чудову, гармонійну цілість:
Дзвони дзвонять… гомін ходить,
В горах, долах гомін родить,
Як сон мрія тихо-тихо
Стелиться на сонця шлях.
Великодні дзвони дзвонять…
О, зійди, блакитне небо
На зелену землю нашу,
Квітами умаєну!
Небо землю обнімає,
Золоті свої проміння
На людей, на всі створіння
І в блакить безкраю шле.
Моляться як діти люде,
З усміхом любови й щастя
Мов вінком весняних квітів
Кругом церкви всі стають.
Світло з пітьми виринає
І в далекий світ безкраїй
Величня, могутня пісня
Враз дзвенить: »Христос воскрес!«.
З яким теплом почування і з якою оріґінальністю й настроєвістю описує поет прощання рідні з малим хлопцем:
Чайка над очеретами
Сумно жалко квилить — плаче:
Мати сина виряджає
У чужий, далекий світ.
І рідня його цілує:
»Сину, брате, будь здоров!«.
Верба, явір, срібна річка
Нишком шепчуть: »Будь здоров!«.
»Чуєте, о любі друзі?
Хтось у плечі нас торкає,
Шию обнімає й шепче:
»Я вже тут. — Ходіть!
В тьму беззоряну одвічну,
В чорну пустку позагробну,
Морем вічного мовчання
Вічно я вестиму вас.
І не буде Бог ні люде
Знати, де могила ваша,
Ні барвінок, ані рута
Вам на ній не зацвіте.«
Жаль, що на цьому місці не можна навести цієї картини в цілості.
Поет уміє по мистецьки оперувати таким могутнім середником мистецтва, як контраст, при чому вражіння степенує до прямо недосяжних вершин силою чуття, фантазії і думки. Ось як Турянський малює вражіння пісні сліпого товариша:Пісня втихла.
Наче скамянілий подих смерти, так застигли людські тіні.
Їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в замогильну безконечність.
Вони блукали по сонних просторах і тужили і плакали за втраченим життям.
Та ніхто не чув голосу їхнього болю.
Тоді, як шість краплин води стає одною краплиною, так шість душ ізлилося в одну душу.
І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.
І стала ця пилинка-душа велика мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.
І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння.
Контрастом користується поет не тільки в формі й у стилю, але в концепції основної ідеї, у зображуванні візій, в характеристиці осіб.
Дві головні особи поеми, автор і Добровський — це повні контрасти. Автор понайбільше мовчить і ми його пізнаємо найбільше тільки з опису його власних почувань; Добровський, як найздоровша людина, одинокий має змогу більше говорити. За далеко завелоб виказувати примірами силу поета в оріґінальнім оперуванню контрастами. Звернутиб тут увагу на двох усе мовчаливих людей, котрі мимо того творять різкий контраст із собою, це є на постать сліпого Шранцінґера й на Пшилуського. Сліпий Штранцінґер, який у цілій поемі висказує тільки кілька слів, це живий скамянілий памятник на гробі власного життя, байдужий на все горе й на всі проблиски радощів. Це вже якесь надземне єство, котрого присутність, не дивлячись на його могильне мовчання, почувається на кождому кроці в поемі. Поет доконав тут ґеніяльного діла: постать сліпого мимо свого мовчання промовляє може найголосніше в цілій поемі, як німа жалоба на людське озвіріння й на зледенілу байдужість небес. І коли мимо всього ця найнещасніша, людським озвірінням убита людина перебиває свою мовчанку словами:
коли вона говорить наче споза меж добра і зла:
»Люде не є добрі.... не є лихі.... люде тільки нещасливі і — щасливі....«,
то її слова потрясають до дна не тільки душу товаришів, але витискають сльози з очей кождої чутливої душі. Можна сміло сказати, що межи сліпими Метерлінка ні одна постать не може зрівнятися щодо сили зображення зі сліпим героем Турянського. Ба що більше: постать Штранцінґера не має собі рівні в цілій европейській літературі.
Друга людина, Пшилуський, тип чоловіка, якому війна зруйнувала в жорстокий спосіб родинне життя, все риється у своїй рані, все прислухається мовчку до опира, що точить йому кров зі серця. І як раз через те він становить незвичайно цікавий контраст до Штранцінґера.
Я вже згадав про те, що Турянський пережив сам і видів таку безодню болю, розпуки й божевілля у світовій катастрофі, як це може й не судилось пережити другій людині з таким могутнім поетичним талантом, як у нього. З тої причини кожне його слово — це кров, кожда його думка — блискавиця у кромішній тьмі, кожда його постать, це жива душа загальної душі людства, зображена крізь призму передуховленого »я« поета.
Длятого ми відчуваємо й розуміємо глибоко життєву й артистичну правду слів Добровського, котрий желає поетам і критикам, щоб доля кинула їх бодай на короткий час у безодню, в якій він находиться зі своїми товаришами. Тоді поети писалиб найчистішою кровю свого серця, а не самим чорнилом, як це часто діється, а критики сталиб на дні буття поетами…
Турянський уводить нас у нову країну психольоґічних нетрів людської душі на тлі безтямного фізичного й душевного розвалу й хаосу. Його як модернього артиста займає головно душа людини. Длятого фізичний упадок, зовнішні моменти і людського, горя, голод і холод описує поет дуже коротко, лиш кількома ядерними чертами, щоб зараз же перейти до зображування душевних переживань. Клясичним зразком може послужити оце місце:
Очі сховалися глибоко в лобі.
Шукають душі, щоб разом із нею покинути тіло, нужденну, розвалену тюрму.
Психоаналіза Турянського кидає нове світло на таємні нетри людської душі in infimis profundis і подає незвичайно інтересне джерело для студіювання психопатничних феноменів на тлі нечуваного фізичного й душевного вичерпання.Ми всі начиталися у світовій літературі багато творів, у котрих чоловік, запроторений долею далеко від рідні, бачить перед очима своєї душі Святий Вечір і свою родину, зібрану довкола ялинки. Це старий мотив і зображуваний старими засобами він уже не робить глибокого вражіння. Однак у Турянського видно у різдвятий картині наскрізь новий, психольоґічний мотив, який поражає нас оріґінальністю у зображенню психічного переживання. Живий труп, якесь дивне марево зі зледенілих глибин буття бачить крізь вікно свою рідню, що стоїть довкола ялинки. Одначе він не може, не сміє увійти в середину, бо між тихим спокоєм людей у кімнаті й між його нужденністю лягла непроглядна, непроходима безодня! Його осліплює світло, вбиває тепло, яке йде від тих людей на нього. Він здушує хлипання, що йому грудь розриває й ховається у Гектора, свого приятеля, котрий є собакою його батька та з жагучими очима жде на страву, яку принесуть собаці. Так глибокого, так потрясаючого траґізму, опертого на пережиттю в найтемніших глибинах людського страждання і зображеного в такий поражаючого глибокий спосіб не можна найти в ніякому иншому творі европейської літератури. Такий психольоґічною глибиною поражаючий мотив міг народитися тільки в душі поета, який пройшов пекло болю.
З незвичайною глибиною зображає Турянський психольоґічний момент, коли йому здається, що його свідомість находиться десь на вні поза ним. З великою психольоґічною тонкістю обосновує поет психольоґічно незвичайно інтересний факт, як пятьом нуждарям здається, що їхній сліпий товариш є щасливший від них і вони завидують йому його щастя…
Неможливо на цьому місці зупинатися на всіх психольоґічних моментах, які поет пережив, відчув і зобразив незвичайно оріґінально й артистично. Згадатиб тут іще коротко візіонерський елемент, який у поемі являється серед фізичного, й духового розвалу психофізичною конечністю, котру поет зобразив як життєву правду і як артистичний засіб. Візії товаришів являються лиш як короткі епізоди, які поет обмежує до найконечнішої артистичної потреби. Так напримір Бояні не бачить уже вдруге своєї матери в човні на сірому морі хмар, а Пшилуський не бачить навіть своїх дітей, хоч і як це булоб ефектовно. Однак поет уміє заховувати артистичну міру й ніде не гонить за самими ефектами, обмежуючи природну психольоґічну правду для артистичних цілей. З незрівняним артизмом він описує, мотивує і степенує свій власний психічно-візіонерський стан, аж доки у сніжно-білім корчі, що похожий на постать матері з дитиной, не побачить власної дружини з сином. Його молитва до Бога, його розпучливі зусилля зближитися до візії дружини з сином і момент, коли після його вистрілу на звіра, що в його уяві хоче кинутися на дружину, привид щезає і він бачить лиш голий, безлистий корч, його розпучливе ридання, що він убив власну дружину й сина — це з таким високим драматизмом зображені картини болю й розпуки, що можуть своєю психольоґічною й мистецькою силою станути сміло попри картини божевільного болю Шекспірового короля Ліра.
Можнаб написати окремі студії про деякі сцени поеми, як і про сцену, в котрій Сабо гризе і жве паперові гроші й виконує смертний присуд на воєнних злочинцях, опісля засуджує себе самого на смерть. Тут поет показав таке глибоке знання людського серця, й такий дар помічування, зосередив таку багату скалю оріґінальної глибини й ширини свого таланту, від малювання божевільної розпуки й жадоби помсти аж до надземно-святого всепрощання, від іронії, сміху аж до сліз, від діявольсько-демонічного глуму аж до хлипання, до самозасуду, від розвалу й руїни аж до соняшної ідеї, коротко — дав нам таку дивно орґанічно змішану, потрясаючу й гармонійну цілість, як це тільки найбільші ґенії світової літератури зуміли. З цієї сцени не можна наводити тут ні найменшого епізоду, коли неможливо подати її тут у цілості. Зазначимо тільки, що гриження і рвання зубами грошей, під якими Сабо розуміє воєнних злочинців, нагадує славну сцену з Дантового пекла, в котрій Уґоліно вгризається зубами в голову свого ворога, що засудив його разом із дітьми на голодову смерть. Вся ріжниця й оріґінальність сцени Турянського полягав в цьому, що картина Данта — це чиста фантазія, тоді як тут маємо діло з реальним виконанням людської помсти.
Одною з найцінніших прикмет таланту Турянського — це його гумор, який проявляється в ріжних відтінях від ніжної іронії аж до демонічного сарказму. Плястична постать Добровського видається нам великою, могутньою завдяки свому гуморові, котрого він не тратить у найстрашніших хвилях, ба навіть тоді, коли збірається на все заснути. Його гумор, який місцями переходить у демонічний сарказм, ділає як моральне освободження, наче катарсіс у темних глибинах болю, опущення й руїни. Добровського мусить кождий полюбити, бо хоч із нього песіміст, однак у його гуморі є щось велике, щось глибоко фільософічне, є сміх крізь сльози, є добре, гарне серце людини, є сильний характер, який піднявся своїм духом понад людські слабости, понад боязнь перед смертю й перед життям. Требаби багато писати, щоб зобразити докладно характер і гумор Добровського.
Наведу тут тільки один примір на те, якою демонічною силою визначається гумор Добровського.
Коли Пшилуський стрілив на привид своєї невірної дружини, Добровський сказав йому ось як:
»3 тебе неабиякий стрілець, коли тобі вдалося застрілити ворога на віддаль двох тисяч кільометрів. Та проте прийми мою раду: коли з того болота, з якого нас усіх зліпив сліпий припадок, ти знов народишся на світ, і знов зійдеш із розуму і знов оженишся, то для більшої певности стріляй на свою жінку з блищої дістанци«…
Грубим, цинічним гумором відзначається Сабо у клясичній сцені, коли він засуджує на смерть злочинців на воєнному тлі.
Завдяки багатій скалі душевних струн, які виказує талан Турянського, поет має силу не тільки предметувати себе самого, але вийти поза межі свого власного »я« й характеризувати людей із плястичною інтуіцією та індівідуалізувати їх.
Стиль поета образовий, простий і багатий ріжноманітнім тінюванням, відповідно до характеру картин, осіб, до їх фізичного й душевного стану. Турянський лишає багато місця для фантазії читача й це рідка прикмета його стилю. Короткість, плястика, ядерність його стилю доходить до того, що його герої й він сам, згідно із психофізичними законами, які він на кождому кроці помічав підчас свого траґічного переживання, не все говорять реченнями, тільки кидають самі підметові або присудкові зображення, які під артистичним оглядом викликують глибоке вражіння. Поет виказує велику оріґінальність не тільки в ідейній концепції, в мотивах, у композиції, у психоаналізі, але також у стилю, так, що опис такого звісного мотиву, як поява круків, робить глибоке вражіння оріґінальністю стилю. За далеко завелоб нас давати на ці твердження приміри, яких у творі дуже багато.
З кождого речення, з кождого слова стилю автора видно глибину пережиття, передуховленого в артистичній єдності чуття, думки й фантазії.
Кілька примірів:
»Який день сьогодня? Я вже не знаю. Час перестав уже істнувати для мене. Немає для мене будучности, не стоїть за мною минувшина.
А теперішність?
Це крівава точка межи двома вічностями. Це рана, яка росте чим раз більше в глиб і в шир і своєю блідою кровю закриває мені все майбутнє і все минуле.«
З якою глибиною малює поет своє почування на дні буття:
»Це сон — це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною.... що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі… в темній ямі… між холодними плазунами… і віками там конатиму…«
Навестиб тільки зразки ляпідарної плястики стилю Турянського:
Ідуть живі трупи людей по трупі природи.
Або картина з високих гір:
Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею.
Поет уміє при помочі звука о, г, м, н знаменито наслідувати гомін, напр.:
Довго гори гомоніли гомоном понурого суму.
Або:
І знов вона бренить і гуде, як далекий невгомонний гомін похоронного дзвона.
Взагалі Турянський уміє ріжні почування й настрої малювати при помочі відповідних звуків. Так напр. звуком а він віддає почуття безмежности: У безкраїм тайнім царстві; і в блакить безкраю шле.
Скупчуванням звуків і малює поет найніжніші спогади з минулого: На весні предавніх літ.Звуком у Турянський степенує вражіння понурого настрою, бурі й видіння смерти: Час від часу гуде глухо гук гармат; Чуєте, о, любі друзі?
Глум богів віддає поет скупченням звуку р: І з людства сміються глумно громами із чорних хмар.
Так само звуком р висловлює поет розпучливий гнів людини на жорстокі небесні сили: Ти, котрий там на горі розперся серед чорних хмар: Греми і вдар! Греми і вдар!
Звернутиб іще увагу на те, що автор не все називає по імени річ, яку описує, і тим тільки скріпляє вражіння, пр.:
Щось підступає мені під горло.
Щось тиснеться до очей.
Ні, ні… ніхто не побачить їх…
Вони всі вже виплакані…
Очі висохли, замерзли.
Другий стилістичний засіб автора, це називання описуваної особи або речі на кінці. В тім і секрет потрясаючого вражіння розмови смерти, що кінчиться строфою:
Марно пустку безконечну
Роздере ридання ваше:
Бог ні люде вас не вчують,
Лиш я вчую: ваша смерть.
Требаб написати цілу книжку, щоб обговорити вичерпуючо всі цінности поеми »Поза межами болю« і схарактеризувати, як слід талант Осипа Турянського.
Після глибокого, потрясаючого вражіння, яке викликує поема »Поза межами болю«, насувається ще одно вельми цікаве питання:
»Як це можливе, що Турянський, пройшовши за життя таке пекло і стративши своє здоровля, все таки найшов у своїй душі дивну, прямо невиясниму силу, яка розгорнула всі чорні хмари над понурою безоднею його страждання? Як це можливо, що поет не затратив віри в ясні вершини життя й показав свому народові і всьому людству невміруще сонце над жахливим цвинтарищем, яке так по мистецьки змалював? Адже завдяки соняшній ідеї, завдяки непохитній вірі в перемогу ясного духа людства, »Поза межами болю« творить ясне джерело розради не тільки для сучасного людства, але належить, як кождий великий твір, також, до далеких, грядучих поколінь. Ми знаємо зі світової літератури, що неодному великому талантові вистарчила нераз дрібна причина, вистарчило наприклад, аби дівчина не прийшла на визначене rendez-vous, щоби поет став чорним песімістом! Якже психольоґічно зясувати такий ясний, соняшний світогляд Турянського? Тут одиноко можливе лиш одно зясування: Турянський є сином душевно й тілесно здорової української нації, яка всіми своїми силами бореться й вірить у перемогу всіх найвищих народньо-українських і загально людських ідеалів.
Душа і світогляд Турянського відзеркалює здоровий душевний і моральний оптімізм, життєвий і ідейний позітівізм усього українського народу. Західня Европа привикла вже від ряду літ бачити в тім кипучім кітлі, що зоветься Східня Европа, лиш руїнницьку боротьбу народів з народами, божевільне взаїмне винищування соціяльних кляс і упадок усякого почуття суспільного ладу й етики. Поема »Поза межами болю« показує цілому світові, що погляди Европи на Україну зовсім помилкові. Твір Турянського має прямо символічне значіння для українського народу. Як сам поет гинув у страшній прірві, так і його народ крівавиться оце вже від 1914 року аж досі за те тільки, що він перший у світовій війні дав почин до закінчення звірячої міжнародньої різні, за те, що також хотів засісти у сім'ї народів, як вольний з вольними, рівний з рівними. Однак безмізкі західньо-европейські діпльомати кинули на нього присуд смерти в імя »єдіної недєлімої Рассєї«. Це злочин на европейській культурі, це злочин на духові всього людства нищити всякими воєнними засобами, а навіть »санітарними кордонами« такий здоровий і талановитий, для світової культури так необхідний народ, як український.
Хоч політичні змагання українського народу звісні здебільшого кожній освіченій людині в Европі, то, нема де правди діти, характер, душа Українців були для Европи повиті тайною, а радше псіхе українського народу ідентіфіковано з псіхе російського народу. Звісно, що душу кождого народу можна найглибше пізнати з його духової творчости, в першій мірі з його літератури. В цьому напрямку Европа не мала досі нагоди пізнати докладніше український народ. Правда, дещо з української літератури перекладено на німецьку мову, однак ці перекладені твори не відзеркалюють вірно української душі з оцих причин: переклади поезії Тараса Шевченка, найбільшого поета України й одного з найбільших ліриків світової літератури, доказують, що Юлія Вірґінія, авторка перекладу, не була в силі дорівняти німецьким перекладом елементарній могутньости й одночасно простоті Шевченкового слова. Із творів Івана Франка, найбільшого поета після Шевченка, не перекладено досі на німецьку мову нічого визначнішого. Збірка новель Коцюбинського п. н. »Pro bono publico«, яка появилася в німецькім перекладі, доказує, що Коцюбинський великий мистець слова, однак його новелі не обіймають цілости і всеї глибини життя, а дають нам тільки його артистично викінчені фраґменти. Твір Винниченка в німецькім перекладі п. н. »Ehrlich zu sich selbs« не заслужив рішуче на те, щоб його перекладити на європейські мови, бо його рапава, невироблена й несмачна форма, а головно його карколомно руїнницька ідея, зглядно брак усякої позитивної ідеї — все те дає Европі не правдиву, тільки викривлену картину української душі. На щастя такою українська душа не є, бо видно у творі »Чесність з собою« на кождому кроці вплив не української своєрідности, а російського нігілізму.Доперва з твору Осипа Турянського »Поза межами болю«, написаного кровю серця, народженого після нечувано жахливих мук душі й тіла автора, пізнав культурний світ правдиву душу українського народу. Це незвичайно цінне відкриття для Европи й автор »Поза межами болю« поклав під тим оглядом велику заслугу для свого народу. З поеми Осипа Турянського бачимо всю українську ніжність, спочуття, любов і привикання до родинного життя, віру в сонце, всю душевну й тілесну жилавість, коротко весь позитивний, здоровий і в найвищі вершини духового життя задавлений український народ, який на шляху своїх вищих змагань повалить усі перепони. Народу з такими елементарно сильними й гарними прикметами не знищать навіть »боги лукаві«, а не то західньо-европейські піґмеї-дипльомати…
На цьому місці буде цікаво пізнати думку визначних Українців, які читали твір Осипа Турянського в рукописі. Петро Карманський, найглибший сучасний лірик на Україні й один із найбільших знавців світової літератури, пише до Осипа Турянського ось як:»Ваш твір — це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій европейській літературі. В порівнанні з фізичною і психічною мартірією Ваших осіб бліднуть картини Андреєвого »Червоного сміху«, а навіть поражаюча, жахлива картина воєнного лихоліття бельгійського народу, змальована пером Анні Віванті, роман »Vae victis«, реномований европейською критикою, між иншим Конан Дойлем і Юрієм Брандесом, після прочитання Вашого твору в моїй душі приблідла.
Ваш твір робить вражіння дійсно пережитого, відчутого, переболілого і списаного кровю серця. І змістом (ідейно) і формою він має всі прикмети новітнього, наскрізь европейського твору і я певний цього, що він не останеться в межах нашої країни — та що він добуде право горожанства у всесвітнім письменстві. Це наймогутніший протест (без протесту) проти европейського останнього злочину, це скрик одчаю чутливої душі людини, мужа й батька, а рівночасно вислів віри в людину, який Вам удалося так просто, а рівночасно так могутньо висловити трьома словами »є сонце в життю«, вложеними в уста сліпого.
Прийміть мою заяву радости з приводу повного успіху
Петро Карманський.
Я вже зазначив, що »Поза межами болю« не мав нічого спільного з воєнною різнею і в тім як раз одна з найцінніших його прикмет. »Червоний сміх« Андреєва не може ні приблизно рівнятися з поемою Осипа Турянського. На кождому кроці »Червоного сміху« так і видно, що це значить, як автор сам не видав, не пережив, не переболів того, про що пише. Вже перше речення »Червоного сміху«, »Божевілля і злочин« — це чиста фраза. Як ощадно поступає Турянський з такими важкими психольоґічними проявами! Божевілля людей він зображає як кульмінаційну точку душевного болю і як артистичний середник поволі, постепенно й доводить його до вибуху доперва при кінці своєї поеми. Про якусь одноцільність, пляновість, єдність »Червоного сміху« не може й мови бути, вже й не згадаючи про псевдореалістично несмачну психоаналізу Андреєва. Головна хиба »Vae victis« — це невдале вязання матерніх почувань із вузким расовим шовінізмом. Найвизначніший твір на тлі світової війни — це безперечно »Огонь« Барбіса. Це величезна будівля, якій однак брак внутрішньої і внішньої архітектоніки, це реалістичні, дуже часто аж надто реалістичні малюнки, не повязані з собою в орґанічну артистичну єдність. Барбіс звертає більш увагу звичаєм Золі на milieu, як на людину. З тої причини його постаті являються надто малими, надто позбавленими власної індівідуальности й після прочитання твору всі випадають із тямки.
І ще одно. Барбіс наводить свою розмову з жовнірем на те, щоб висловити погляд, що він буде писати тільки правду. Отже в імя цієї життєвої правди стрічаємося у Барбіса майже на кожній стороні з крайньо непристойними виразами, котрих тут не можемо наводити з винятком хиба »найделікатнішого« виразу: з окопів смерділо як з писка… Забуває Барбіс, що життєва правда й поетична правда — це два світи, які не мають із собою майже нічого спільного. Це дуже тонко відчуває Турянський, у котрого найжахливіші сцени болю й людського упадку осяяні блеском високої поезії, овіяні духом промінної людяности й соняшної етики. Він ненавидить невмитий натуралізм. З другого боку його талан занадто оріґінальний, щоби покланятись якійнебудь літературній школі. Відносно ідейного світогляду творчости визнає Турянський лиш одну засаду, яку Ґете висловив словами:
Aus Morgentau gewebt und Sonnenklarheit
Der Dichtung Schleier aus der Hand der Wahrheit.
Зберім тут коротко ці нові моменти, які Осип Турянський вносить своєю поемою в европейську літературу.
На першому місці слід покласти основну ідею поеми, яка своєю прометейською смілістю, своїм соняшним оптімізмом творить поражаючий контраст до фізичної безсильности людей і до понурої безодні, в котрій вони находяться. Це неначе два протилежні бігуни безконечности! І коли як раз сліпа людина бачить із найтемніших глибин буття сонце в життю, то поет дає тут свідомо синтезу протилежної безконечности, якої вислідом являється віра в божеське призначення людського духа.Другий новий момент — це зворушлива картина братерства й любови, спільного страждання і спільної смерти синів ріжних народів, які дишуть супроти себе лиш почуттям расової ненавистиі
Рівнож цінним вкладом в європейську літературу являється форма поеми Осипа Турянського.
Стихійно могутня лірика Тараса Шевченка дає доказ, що українська псіхе відзначається незвичайно інтензівним чуттєвим життям. Це слідно дуже наглядно в поемі Турянського. Цей глибокий і гарячий, як жар, чуттєвий елемент таланту Турянського проявляється в зовнішній і у внутрішній формі поеми. В зовнішній формі виступає його чуттєвий елємент як низка ліричних епізодів, які своєю безпосередністю, глибиною, імпресіоністичною, а подекуди експресіоністичною силою зображення і свіжістю роблять незвичайно глибоке вражіння. Згадаймо тут тільки ліричний епізод, коли автор, побачивши замість товаришів дивні марева, хоче кинутися у провалля. Вся тайна вражіння цього епізоду лежить у розірваносте почувань, які наче на дошці рятунку втихомирюються на новім почуванні-спогаді: там вони обоє… Далі глибоко зворушливий епізод, коли душа поета, шукаючи рятунку, переходить від безкрайого замерзлого світу і спиняється на своїй дитині словами: »Молися, сину, молися за батька!« Або такий, огненною силою чуття могутній епізод, як святкування вродин дволітнього сина!
Так само всі инші ліричні епізоди викликують глибоке вражіння інтензівністю чуття й мистецьким зображенням. Якби автор був занехав цю свіжу безпосередність і був заступив ліричні епізоди старою, чисто епічною манерою оповідання, то з найбільшою певністю треба сказати, що його твір завдяки втертим шабльонам бувби стратив багато на вартости. Вже пережилися не тільки довжезні, кількатомові романи, не тільки натуралістична й реалістична школа в літературі, але навіть сама епіка, о скільки вона описує зовнішній світ, о скільки вона реґіструє, а не настроює — така епіка вже надоїла, опротивіла. Це дуже тонко відчуває Турянський і тому він є тільки там чистим епіком, де малює стихійну бурю в людській душі (примір: суд Саба). Колиж однак він малює, так сказати, статичний стан, пасивність людських почувань і природи, там він являється глибоким, настроєвим ліриком.
Тепер кілька слів про внутрішню форму поеми. Тут Турянський дає світовому письменству щось оріґінальне, щось наскрізь національно українське, а саме: він огортає, огріває, опромінює гарячим, мов степове українське сонце, чуттєвим змістом української душі всіх своїх героїв, всі ясні й понурі картини, а навіть усю ідейну концепцію твору. В парі з тим іде його огненне співчуття й любов до всіх людей, яких він у чудово зворушливій картині підчас хлипання Саба ділить словами сліпого не на лихих і добрих, тільки на нещасливих і щасливих! Цей чисто український, огненно чуттєвий і високо етичний зміст поеми »Поза межами болю«, це як раз цей новий, оріґінальний і найбільший вклад у скарбницю загально людського духа, це здобуток, який запевняє поемі Осипа Турянського трівалу вартість.
Недавно один віденський часопис написав ось що: »Бракує нам іще досі поетичного твору, який виспівавби нам усім із душі прокляття світової катастрофи«.Завдяки своїм могутнім прикметам таким поетичним твором є рішучо »Поза межами болю« Турянського. Ба, що більше! »Поза межами болю« буде все джерелом розради для кожної людини, яка побачить, що її горе — це дитяча химера в порівнанні з муками, які терпіли люде, зображені Осипом Турянським. І бита злиднями, скута тьмою, побачить людина в його творі ясний шлях, який веде на зустріч сонцю золотому.
Др. Осип Турянський родився в 1880. році в Оглядові, в галицькій частині України. Після скінчення української ґімназії у Львові й фільософічного факультету в Відні одержав на основі дісертації »Ueber den e-Laut in der ukrainischen Sprache« степень доктора фільософії і в р. 1910 обняв посаду учителя української мови й літератури в українській гімназії в Перемишлі. З вибухом європейської війни покликано його на сербський фронт, де він в році 1915 попав у сербську неволю. Підчас офензиви Макензена Серби загнали його з другими бранцями в альбанські гори, де він пережив трагічну подію, описану в творі »Поза межами болю«. З Альбанії забрали його Італійці в полон, у котрім він прийшов трохи до себе після жахливого пережиття в Альбанії та віддався науковій і літературній праці; крім того писав до італійських часописів, як »Corriere della Sera«, »Tribuna«, »Avanti«, »Tempo« статі про українську справу. З італійського полону містив також статті на цю саму тему в англійській пресі, передусім у »Manchester Guardian«.
Тепер др. Осип Турянський викладає порівнююче індо-европейське мовознавство на українськім університеті, який ізза ворожої окупації українських земель розвиває свою діяльність покищо в Відні.
Ще студентом на віденськім універсітеті працював Осип Турянський як співробітник »Ukrainische Rundschau«. Крім того поміщував статті про українську справу в »Kölnische Zeitung«, »Hamburger Fremdenblatt«, »Hilfe« Навмана, »Frankfurter Zeitung« і т. д.
На літературній ниві виступив др. Осип Турянський в 1908 поміщенням трьох новель в »Альманаху« віденської Січі. Як ґімназійний учитель написав низку новель і нарисів, які були друковані в українських часописах.На закінчення висловлю оце бажання: хай доля, котра чудом вернула др. Осипові Турянському життя, верне йому також здоровля, до котрого він іще досі не зовсім прийшов після жахливого пережиття в Альбанії.
І хай його талан скаже ще не одно могутнє слово українському народові і всьому людству.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|