Повстання анголів/XX
| ◀ Розділ XIX. Де Нектарій оповідає далі | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XX Де Нектарій оповідає ще далі |
Розділ XXI. Де Нектарій закінчує своє оповідання ▶ |
|
Нове марновірство поширилося спочатку в Сірії й Африці, потім прослизнуло в побережні порти, де завжди комашиться чимало брудної людности, а звідти пішло в Італію, прищепилося посамперед до повій та рабів і врешті хутко захопило міський плебс. Сел довгий час воно майже не зачіпало. Як і в старовину, селяне присвячували Діяні якусь сосну, що-року поливаючи її кров'ю поросяти, кололи в честь доброзичливих Лар годовану свиню і жертвували доброчинцеві людей — Бакхові — блискучо-біле цапеня; коли ж вони були дуже бідні, вони все ж для охоронців домового огнища, виноградника й нивки завжди мали принаймні трошечки вина й борошна. Ми навчили їх, що досить буде торкнутися жертовника, що боги задовольняються й невеличкими жертвами. А тим часом царство Ягве позначалося безумствами в сотнях місць. Християне палили книжки, руйнували храми, підпалювали міста, затроювали своїм безглуздям навіть пустелі. Там тисячі нещасних, звертаючи свою лють проти самих себе, дерли своє тіло залізними колючками. І стогін добровільних мучеників линув до бога з усіх кінців землі, як найкраща йому хвала. Моя тіниста схованка теж не могла уникнути лютости цих божевільних на далі.
— На вершку горба, що стремів над звеселюваним що-дня звуками моєї флейти гаєм маслин, з перших днів римського миру стояв невеличкий, круглий, як хати предків, мармуровий храм. Він був без стін; на високій семиступневій основі стояло шіснадцять оздоблених акантовими фиглями колон; на них лежало склепіння з білих дахівок. Це склепіння вкривало статую Амура з луком, зроблену майстром з Атен. Дитина наче б дихала; радість грала їй на устах; всі її члени були гармонійні й гнучкі. Я шанував цей образ найдужчого з богів і вчив селян носити йому в жертву повитий вербеною келих, повний двохлітнього вина.
— І от одного дня, коли я, як звичайно, сидів біля ніг Бога, складаючи поради й пісні, — якась невідома мені дика з кошлатою бородою людина підбігла до храму, одним скоком майнула через усі сім мармурових ступенів і, повна лютої жвавости, скрикнула:
— «Гинь, отруйнику душ, і хай укупі з тобою загинуть і радість та краса»!
— Сказавши так, напасник вихопив зза пояса сокиру і звів її на Бога. Я спинив його руку, перекинув його і нам'яв його своїми копитами.
— «Демоне, — скрикнув тоді він з чорною відвагою, — дай мені звалити цього ідола і потім можеш мене вбити».— Я не вважив на його страшне прохання; навпаки, я всією своєю вагою натиснув йому груди; вони хруснули під моїм коліном, а в той же час, спіймавши шию нечестивця руками, я задушив його.
— Поки він з посинілим обличчям і висолопленим язиком доходив біля ніг жартівливого Бога, я пішов обмитися в священному струмочкові. Потім я покинув цю землю, що стала вже здобиччю християн, перейшов Галлію і дістався до берегів Сони, куди теж Діоніс заніс був свою виноградну лозу. Християнський бог іще не дійшов до щасливих тутешніх народів. За красу вони обожнювали розлогого бука, чиє шановане гілля висло аж до землі з начепленими на нього стрічечками з вовни. Вони обожнювали також священний струмочок і зносили статуї з глини у вохку печерю. Вони жертвували Німфам гір і гаїв невеличкі сирки і миски з молоком. Але незабаром новий бог прислав і їм апостола скорботи. Цей апостол був сухший за тараню. Хоч і виснажений постом і безсонням, він учив людей своїх незрозумілих мені понурих таємниць з невгасимим запалом. Він любив страждання і уважав його за добро; його гнів гонив усе, що було вродливого, граціозного й радісного. Святе дерево впало від його сокири. Він ненавидів Німф за їхню красу і слав на них прокльони, коли їхні округлі боки проблискували ввечері крізь листя дерев; він мав також огиду до моєї мелодійної флейти. Бідолаха вірив, що особливими закляттями можна проганяти безсмертних демонів, що живуть у холодку по печерях, в глибу гаїв і на вершечках гір. Він вірив, що може перемогти нас кількома краплинами води, коли заздалегоди промовить над нею кілька слів і зробить кілька жестів. Щоб помститися, Німфи являлися цьому волоцюзі вночі, викликаючи в нього палке й злочинне на його думку бажання; потім вони тікали, розсипаючись по полях голосним сміхом, а їхня жертва корчилася на ліжку з листя з роспаленими чреслами. Так глузували богостожні Німфи з проповідників, з їхньої злоби й брудної непорочности.
— Апостол не вчинив стільки лиха, скільки йому хотілося, бо вчив він душі прості і слухняні природі, а обмеженість величезної більшости людського роду перешкоджає йому доладу засвоювати принципи, що йому насильниче товкмачать у голову. Гайок, де я жив, належав одному галлові з сенаторської родини, що ще додержувався приємних латинських звичаїв. Він кохав свою увільнену ним рабиню і ділив з нею своє ґаптоване нарцисами пурпурове ліжко. Його раби обробляли йому виноградник і сад; він був поет і, подібно до Авзонія, виспівував Венеру, як вона шмагає свого сина трояндами. Хоч і був він християнин, а все ж офірував мені, як духові місцевости, молоко, садовину й городину. Я ж у подяку чарував його на дозвіллю згуками своєї флейти і посилав йому гарні сни. І насправжки ці мирні галли дуже мало що знали про Ягве та його сина.
— Але ось запалали на обрію якісь огні і несений вітром попіл посипався на галявки наших гаїв. Довгими валками колісниць посунули поуз нас селяне, женучи поперед себе череди худоби. Крик жаху розлігся по селах: «Бургундці!..» А через де-який час явився перший верховець зі списом у руці; він весь закутий у блискучу бронзу і його довге руде волосся двома косами спадає йому на плечі. За першим другий, потім двадцять, потім тисячі — люті й ласі до крови. Вони вирізують дідів і дітей, гвалтують навіть бабусь, чиє сиве волосся під їхніми п'ятами брудниться мозком немовлят. Мій молодий галл зі своєю визволеницею зрошують своєю кров'ю ґаптоване нарцисами ліжко. Варвари палять церкви, щоб запекти в пожежі кілька биків, б'ють амфори і смокчуть вино з брудної долівки залитих ним льохів. Їхні жінки їдуть за ними напівголі, тісно набившись у військові колісниці. Коли Сенат, міська людність і пани церков загинули в полум'ї, бургундці вгамувалися, росташувавшись під аркадами форума. І через два тижні можна було вже побачити, як один з них посміхався собі в густу бороду до маленької дитини, що її на порозі хати простягала йому до рук його білява дружина; як инший роспалював своє горно і починав мирно кувати залізо, а ще инший — виспівувати своїм товаришам богів і героїв свого народу; де-хто викладав на продаж каміння з неба, роги зубрів і ріжні амулети. І старі мешканці краю, поволі заспокоюючись, повиходили з гаїв, куди поховалися, позводили свої попалені хати і знову почали обробляти свою ниву, знову плекати виноград. Життя почалося знову, але ці часи були найгірші з усіх, що лишень переживало будь-коли людство. Варвари захопили всю Римську Імперію. Вдачі вони були брутальної і хоч старанно виховували в себе почуття помсти й пожадливости, все ж глибоко вірили в можливість спокутувати свої гріхи. Отже, байка Ягве з сином припала їм до вподоби і вони тим охочіше їй повірили, що її навчили їх Римляне, кого вони вважали за розумніших од себе і чиї мистецтва та звичаї потаєнці дуже поважали. Та на превеликий жаль спадкоємці Греції й Риму були йолопи. Все знання було втрачене. В ті часи величезною заслугою було тямити співи за налоєм; хто ж знав кілька текстів з Біблії, того вже всі визнавали за дивовижного генія. Були ще й поети, як було, наприклад, птаство, але їхні вірші кульгали на всі чотирі ноги. Позбавлені пошани, прогнані й підстежувані, добрі духи-приятелі людини — старі демони — перебували, поховавшись, у гаях; коли ж їм доводилося ще показуватись людям, то, щоб затримати їхню повагу, вони ставали істотами зі страховинним обличчям червоного, зеленого чи чорного коліру шкіри, з виряченими очима, величезним ротом з кабанячими щелепами, з ріжками, хвостом ззаду та подеколи з людським обличчям на череві. Німфи ж і далі лишалися вродливими, і варвари, не знаючи жадного з їхніх так приємних античних імен, звали їх феями, наділяли їх у своїй уяві вередливою вдачею та хлопчачими смаками, боялися й любили їх.
— Ми дуже занепали й ослабли; проте ми не втратили мужности і, зберігаючи свої веселу вдачу та доброзичливий розум, за цих лютих часів були дійсними приятелями людей. Зауваживши, що варвари починають ставати менш неймовірними і менш дикими, ми вигадали розмовляти з ними, всякими способами перевбираючись. Яко мога обережніше і в тисячах лукавих заходів ми підмовляли їх не визнавати старого Ягве за непомильного вчителя, не слухатися наосліп його наказів, не лякатися його погроз. В разі потреби вживали ми й фокусів магії. Ми безперестанку заохочували їх досліджувати природу і відшукувати науку старовини. Ці північі вояки, хоч і які були неуки, розумілися на де-яких механічних мистецтвах. Вони вірили, що бачитимуть на небі бої; згуки арфи викликали у них сльози; і могло бути, що своїм розумом вони були більше здатні на великі вчинки, ніж галли й звироднілі римляне, чиї землі вони захопили. Вони не тямили ні обрубати камінь, ні глянцювати мармур, але вони вивозили до себе порфирові річі й колони з Риму й Равени, а їхні ватажки за державну печатку взяли собі гемму, вирізблену грецьким майстром, ще за часів краси. Вони виводили стіни з цегли, дотепно роскладуючи її певним ладом, і навчилися будувати досить приємні для ока церкви з карнизами, підтримуваними оцупками з грізними головами та важкими капітелями, оздобленими образами страховисьок, що жерли одне одного.
— Ми вчили їх письменства й наук. Один епіскоп їхнього бога, Ґерберт, узяв од нас лекції фізики, аритметики й музики, і про нього говорили, що він продав нам свою душу. Віки пропливали, а звичаї не м'якшали. Світ перебував у крові й огні. Нащадки охочого до науки Ґерберта, не задовольняючись посіданням голів (а вигоди з цього тонші за повітря), схотіли опанувати й тіла. Вони почали змагатися за владу в світовій монархії, посилаючись на право, що ніби перейшло їм у спадщину од якогось рибалки з Тіберіядського озера. Один з них одного разу був уже певний своєї перемоги над незломним Німцем, нащадком Августа. Але кінець кінцем духовне мусило рахуватися зі світським і народи мусили вибирати між двома ворожими господарями. Вони мусили організовуватись у страшенному безладді — в війнах, голоді й руїні. А як безліч лиха, що спадало на них, завдячували вони свому богові, то звали його найдобрішим, і то не в жарт, а тому, що найкращим для них був той, хто їх найдужче бив. І в цей лютий час, щоб утворити собі можливість вільно працювати, я зважився для себе на постанову, що могла б удатися дивною, але на ділі була дуже мудра.
— Поміж Соною й Юрськими горами, де пасуться череди, є вкритий гаєм шпиль, що косогорами своїми повільно сходить на зрошені свіжою річечкою луки. Там стояв славнозвісний, знаний усім христянським світом манастир. Я сховав під рясою свої ноги з копитами і став манахом цієї парафії; тут я почав жити цілком спокійно, під захистом жандармів, що однаково були мені осоружні, чи були приятелями, чи ворогами. Упавши до дитинства, людство мусило вчитися всього від початку знову. Дослідник звичаїв звірят — брат Лука з сусідньої келії, вчив, наприклад, що ласка вагітніє на діти через свої уха. Я ж ходив на поля збирати цілюще зілля для хорих, бо до мене їх лікували лишень тим, що давали їм торкнутися святих мощей. В парафії знайшлося кілька подібних до мене демонів, кого я пізнав по копитах і доброзичлівих словах. Ми з'єдналися, щоб укупі шліфувати кострубатий розум манахів.
— Під мурами манастиря маленькі діти, граючись, плигали на одній нозі; в манастирі ж манахи бавився иншою такою ж марною грою, але в ній, проте, охоче брав участь і я; треба ж було убивати час, що, власне, і є, коли подумати, єдиним призначенням життя. Нашою грою була гра слів, що подобалася нашим одночасно й тонким і дубовим головам, творила школи і бентежила весь християнський світ. Ми поділялися на два табори. Один з них заявляв, що перше, ніж стали на світі яблука, вже було Яблуко — ідея його; до опудал було Опудало; до роспутних і прожерливих манахів істнували Роспутство, Прожерство й Манах; а поки з'явилися ноги й зади на світі, то штурхан ногою в зад уже предковічно містився в лоні божому. Другий табор одповідав, що, навпаки, ідею яблука дали людині самі яблука, так само як і опудала; манахи дали ідею манаха, прожерства й роспусти; що ж до штурхана в зад, то він не існував доти, доки його до-ладу не було дано і отримано. Грачі наші так захоплювалися суперечками, що инколи доходило й до стусанів. Я належав до другого табору, що краще відповідав мому розумові і потім був огуджений на суасонському соборі.
— Тим часом, не вдовольняючись повсякчасною бійкою поміж себе — у васала с сюзереном і в сюзерена з васалом, володарі надумали рушити походом на Схід. Коли я не помиляюсь, то вони казали, що йдуть визволяти божу домовину. Так вони казали; на ділі ж їхній пройдисвітський і зажерливий дух штовхав їх на край світу по жінок, рабів, золото, мірру та ладон. Розуміється, походи ці були нещасливі, але темні компатріоти наші винесли з них знання східних ремесл і мистецтв та смак до роскошів. З того часу нам уже легше стало заохочувати їх до праці і навертати їх на путь винахідництва. Ми побудували дивовижно прекрасні церкви зі сміливо скомпонованими арками, тонесенькими вікнами, високими вежами, тисячами дзвіничок, та гострими шпилями, що, зводячись до неба Ягве, несли йому одночасно і молитви покірних і погрози гордих, бо ж усе це було ділом рук так само людських, як і наших. Дивно було дивитись, як над соборним будинком укупі працювали люде й демони, пиляючи, рівняючи та вкладаючи на відповідні місця каменюки, різблячи на капітелях і карнизах кропиву, ожину, осотия, суходревника й суниці, вицюкуючи постаті непорочних дів та божих святих поруч дивовижних образів зміїв, риб з ослячими головами та малп, що чухали собі зади. Кожде вкладало в свою роботу свою власну вдачу — сувору, жартівливу, величну, чудернацьку, покірну чи зважливу, роблячи з усього цілого гармонійну какофонію, чарівну пісню радощей і горя, якийсь урочистий Вавилон. Під нашою заохотою ритовники, сріблярі та емалярі творили справжні дива; одночасно розвивалася й продукція річей роскошування: ліонських шовків, арабських килимів, реймського полотна і руанської повсти. Добрі купці навідувалися конячками на ярмарки, возячи туди оксамит і златоглав, вишивання й ґаптуваня, шляхетне каміння, срібний посуд і розмальовані книжки. Мої веселі товариші напинали ятки по церквах і инших публічних місцях і виставляли там, як могли, історії з життя неба, землі і пекла. Жінки вдягалися в роскішні вбрання і розмовляли про кохання. О-весні, коли небо синіло, шляхта й кріпаки захоплювалися жагою побавитись на вкритих квітками луках. Скрипник наладновував свій струмент; дами, кавалери й панночки, міщане й міщанки, парубки й дівчата, взявшись за руки, починали танок. І тут раптом Війна, Голод чи Чума вхоплювалися в коло і Смерть, вихопивши скрипку з рук музики, починала вести вже свій танок. Пожежа жерла села й хутори, а озброєні люде вішали на гіллю дуба на перехрестях тих селян, що не могли дати викупу, і в'язали до стовбуря їхніх вагітних жінок: вночі вовки виїдали їм з черева їхній плід. Бідні люде втрачали розум. Инколи в мирні й спокійні періоди, без причини, під раптовим впливом одного лишень божевільного одчаю, вони кидали свої хати і, напів голі, бігли цілими гуртами, рвучи собі тіло залізними гачками та співаючи… Я не докоряю Ягве з сином за все це зло. Багато лиха творилося без і проти їхньої волі. Але де я яскраво добачаю думку Доброго Бога (як вони його звали), так це в заведеному епіскопами й поширенному на ввесь християнський світ звичаї під дзвони та спів псальм палити чоловіків і жінок, що, здобувши у демонів освіту, висловлювали про цього бога нещоденні думки.