Повстання анголів/XIX
|
Коли люде навчилися обробляти землю, розводити череди худоби, обводити мурами свої містечка і пізнавати богів по їхній красі, я подався в роскішну країну, оточену густими гаями, зрошувану Стімфалем, Ольбіосом, Ерімантом і гордовитим Кратісом, оздоблену льодовими водами Стикса і там, — чи то в свіжій долинці під зарослим мучницею, маслинами й соснами горбом, чи серед платанів і сріблястих тополь, чи на березі струмочка, що з ніжним дзюрчанням пливе серед гіллястих мастичних дерев, — я скрізь став співати пастухам і німфам про народження світу, про природу огню, тендітного повітря, води й землі. Я оповідав їм, як голими й нещасними жили перші люде по гаях, поки вигадливі демони не навчили їх мистецтв; я оповідав їм про тіязи Бога, про те, як у матері дано було йому Семелу, бо ж її благословенна думка родилася з блискавки.
— Цей найкращий з усіх, на погляд демонів, народ, ці щасливі греки не без зусиль досягли доброго ладу й мистецтв. Першим їхнім храмом була будка з лаврового гілля; першим образом богів — дерево; першим жертовником — дикий камінь, зрошений кров'ю Іфіґенії. Але ж за короткий час вони підвели в себе науку й мистецтво до такого щабля, куди не досяг ні оден народ до них і не наблизився потім ні оден народ після них. Звідки пішло, Аркадіє, це дивне диво на землі? Чому ця незрівняно пишна квітка зросла саме на благословенному ґрунті Іонії й Аттіки? — Тому, що там не було ні касти жерців, ні догматів, ні одкриття з неба; тому також, що греки ніколи не знали заздрого бога. Тільки власним розумом і з власної краси створив Еллін своїх богів і, зводячи очі до неба, він бачив там свій власний образ. Він збагнув міру всякої речи і дав своїм храмам досконалі пропорції; в них усе відповідало грації, гармонії, мірі й стриманості; все в них гідне було їхніх мешканців — безсмертних, що під дотепними іменами й досконалими формами представляли ріжні боки людського генія. Колони під мармуровими сволоками, фризи й карнизи завжди мали на собі образи з людського життя, що надавало їм поважного вигляду; инколи, як у Атенах та Дельфах, замісць колон карниз скарбівниці чи жертовника тримали статуї вродливих, дужих і з посмішкою на устах дівчат. То була пишність, гармонія і непорочність!
— З Греції Діоніс вирушив до Італії, де вже чекали на нього її народи, палко бажаючи прославити його під іменем Бакха. Я всів на його прибраний виноградною лозою корабель і на очах двох братів Гелени пристав у гирлі рудого Тибра. Тут мешканці Лаціума навчилися од Бога викохувати виноградну лозу на стовбурцях молодих берестів. Мені вподобалось оселитися під Сабінською горою, в оточеній гайками і зрошеній прозорими струмочками долині. В ній збирав я вербену й рожі. Сиві з покрученими стовбурями маслини на косогорах подавали мені свої масні сливи. Тут став я вчити людей з чотирекутною головою, що не мали такого гнучкого розуму як греки, але мали тверде серце, терплячу душу і тямили шанувати богів. Мій сусіда — салдат селянин — гнучись під вантагою зброї, ходив протягом п'ятнадцяти літ через гори й моря і бачив, як вороги народа-царя скрізь тікали од його сили. Після цього став він ходити борозною за парою рудих волів з білими плямами на лобі проміж широких рогів. А під солом'яним дахом його вірна й поважна дружина товкла часник у бронзовому ковганкові і пекла квасолю на священному камені домового огнища. Я ж, його приятель, сидячи недалечко під дубом, звеселяв їм працю згуками своєї флейти і посміхався його дітям, коли вони на пізньому заході сонця верталися з гаю, добре навантажені сухим гіллям. При брамі до саду, де виспівали груші й гарбузи і цвіли крин та вічно зелений акант, стояв вирізблений з фигового стовбуря Пріяп, погрожуючи своїм страховинним членом злодіям; очерет на його голові, угинаючись од вітру, розгонив ласе до садовини птаство. Що нового місяця побожний селянин жертвував своїм повитим міртом і розмайраном Ларам жменю соли й ячменю.
— Я бачив, як росли його і його дітей діти, додержуючи в серці свому стару побожність і ніколи не забуваючи нести жертви Бакхові, Діяні й Венері та сипати чистого вина й квіток у кринички. Але поволі вони почали позбуватися старовинних витревалости й простоти. Я чув їхні зітхання, коли надута од рясних дощів річка змушувала їх будувати греблю для захисту батьківських ланів; просте сабінське вино поволі сприкріло для їхнього вже делікатного піднебення. Вони стали ходити до сусідньої корчми, пити там грецькі вина, і забували за годину, дивлячись під намет з виноградних ліз на танці флейтистки, що так дотепно тямила ворушити під бубон своїми блискучими стегнами. Селяне звикали втішатися на дозвіллю з шелесту листя і дзюрчання струмочків; плив час, і проміж тополь з країв священного шляху що раз більше будувувалося пишних надгробків, статуй та жертовників, а торохтіння колісниць що раз частіше розлягалося над стертими його плитами. Принесена одним ветераном молода вишенька росповіла нам про завоювання якогось консула в далекій далечіні, а співані під ліру оди докладно повідомляли нас про перемоги Рима, господаря світу.
— Всі краї, що їх пройшов великий Діоніс, перетворювали диких звірів у людей і, викохуючи садовину й збіжжя, що виростало на путі його Менад, відпочивали тепер під римським миром. Вихованець Вовчиці, салдат і землекоп, друг переможених народів, проводив шляхи од берегів туманного Океану і аж до круч Кавказу; в усіх містах пишалися храми Августові й Римові, і всесвіт так вірив латинському правосуддю, що раб, знесилюючись од несправедливости і в міжгіррях Тессалії і на зелених берегах Райну однаково вигукував: «Цезарю!» Та комусь уже так потрібно, щоб на цій нещасній кулі з води й землі все в'яло й мерло і щоб найкращі речі були й найбільш скороминущі. О, благословенні дочки Греції — Наука, Мудрість і Краса! Ви, доброзичливі богостоти, ви заздалегоди заснули летаргічним сном, щоб уникнути образи з боку варварів, що вже гасали по північних болотах і пустелях на своїх низеньких і волохатих коненятах, лаштуючися вас напасти.
— Любий Аркадіє! Поки терплячий легіонер стояв табором на берегах Фазіса й Танаїса, до Вічного Міста хмарою насунули жерці й красуні з Азії та дикунської Африки бентежити своїми спокусами синів Рема. До того часу гонитель вигадливих демонів Ягве, в тому світі, що він ніби то створив, був знаний лишень серед кількох мізерних сірійських орд, що з давніх давен були так само люті, як і він, і повсякчас потрапляли з одного рабства в инше. Використовуючи римський мир, що забезпечував скрізь волю торгу й подорожей та сприяв міні продуктів і ідей, цей старий бог підготовив нахабне завоювання Всесвіту. Не один він намірявся взятися за цю справу. З ним одночасно прагнули захопити заспокоєний світ і ціла купа инших богів, деміургів і демонів, от як Мітра, Тамус, добра Ізіда, Евбулос і инші. Здавалося, що з усіх них Ягве найменше здатний перемогти. Його неуцтво, лютість, чванькуватість, азіятська пиха, призирство до законів і манірна звичка перебувати незримим — мусили ображати і Еллінів і Латинців, що вже пройшли науку Діоніса й Муз. Він і сам почував свою нездатність завоювати серця вільних і освічених людей, а тому вжив хитрощей. Щоб полонити душі, він вигадав байку, що, не бувши так змістовна, як ті міти, чиїм знанням вквітчали ми дух наших античних учнів, мусила вплинути на хисткі голови, що величезними юрбами бували й бувають завжди і всюди. Він проголосив, що люде, вчинивши колись проти нього якесь злочинство, мусять усі по спадщині терпіти за це і в сучасному свому життю і в майбутньому (смертні без усякого глузду думають, що їхнє животіння має протягтися ще й після смерти). А потім лукавий Ягве оповістив, що він післав на землю свого питомого сина, щоб він спокутував своєю кров'ю гріх людей. Не можна повірити, щоб страждання спокутувало провину, не можна також уявити, щоб невинний міг заплатити собою за винного. Муки невинного не можуть покрити нічого і до старого зла тільки додають нове. А проте знайшлися такі нещасні створіння, що визнали Ягве й його сина-спокутувача та розголосили їхню містерію, як рятівничу новину. Ми мусили чекати на цю безглузду пошесть. Хіба ж ми не бачили вже безліч раз, як ці людські тварі з переляку плазували перед усякою маною і, замісць учитися в доброзичливих демонів, слухалися наказів жорстоких деміургів? Ягве своїми хитрощами спіймав душі ніби в пастку, але з цього не здобув для своєї слави всіх тих вигод, що на них сподівався. Не йому, а його синові дісталася пошана людей; його син дав своє ім'я новій вірі. Про Ягве ж на землі і досі ще дуже мало хто знає абищо.