Повстання анголів/XVIII
| ◀ Розділ XVII. Звідки довідуємось про те, як зажерливий на золото, ніби Мамона, Софар покинув свою небесну батьківщину за-ради Франції, благословенної землі Ощадности й Кредиту; тут же ще раз здибуємо доказ, що хто лишень щось посідає, — той страшиться всякої зміни | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XVIII Де починається оповідання садівника, і перед читачем розгортається доля світу, так широко й блискуче, що до своїх поглядів викладена, як виклад всесвітньої історії Босюе є вузький і нудний |
Розділ XIX. Де Нектарій оповідає далі ▶ |
|
Садівник повів Аркадія й Зіту в глиб свого саду, до альтанки, вкритої роскішною виноградною лозою.
— Аркадіє, — сказала вродлива арханголиця. — Сьогодні Нектарій, може бути, оповість тобі те, що ти так палко бажаєш знати. Попроси його.
Аркадій попросив і Нектарій, одіклавши свою люльку, почав:
— Я знав його: це був найпрекрасніший із Серафимів. Він сяяв розумом і відвагою. Його величне серце було повне всіх чеснот, що родяться з гордощей: свободолюбства, зважливости, вірности в нещастях, упертої надійливости. Ще перед початком часу жив він під північним небом із сіма магнетичними зорями в палаці з діямантів і золота, що ввесь час тремтів од шарудіння безлічи крил і щасливих співів. Сидячи на своїй горі, Ягве завидував Люциферові.
— Ви обидва знаєте, що анголи, як і люде, здатні почувати в собі і любов і зненависть. Борючись инколи й за шляхетні пориви, вони найчастіше слухаються тільки свого інтересу і коряться страхові. Як тепер, так і тоді, вони в більшості своїй виявляли нездатність до високої думки, а страх Господа був їхньою єдиною чеснотою. Відчуваючи глибоке призирство до підлабузнювання, Люцифер зневажав цю юрбу свійських духів, зіпсутих гулянками й ледарством. Ті ж, хто до зважливого духу єднали неспокійну душу, хто дихав палким коханням до свободи, — ті завжди зустрічали од нього дружбу, що її й вертали йому вже обожнюванням. Вони юрбою тікали з Гори Господньої і несли Серафимові шанобу, що инший хотів мати лишень для самого себе.
— Я належав до чину Влад і ім'я моє — Алясіель — мало досить широку славу. Щоб задовольнити неситу жагу духу свого знати й розуміти, я став додивлятися до природи річей, до властивостей каміння, повітря й води, став дошукуватися законів, що керують і грубою і тендітною матерією; і врешті, після довгих міркувань, я яскраво збагнув, що всесвіт побудовано зовсім не так, як примушував мене думати про це його ніби то творець. Я збагнув, що все суще існує не з капризу Ягве, а само собою, що світ є сам собі автор, а дух — сам собі Бог. Після цього мені спротивилось самозванство Ягве і я зненавидів його за його боротьбу проти всього, що я вважав бажаним і гарним: свободи, допитливости і сумніву. Ці почуття наблизили мене до Серафима. Я зачарувався ним і покохав його; я став жити в його сяйві. Коли ж нарешті виявилося, що між ним і Тим треба вибрати, я пристав до партії Люцифера, взяв за честь служити тільки йому і запалав бажанням розділити з ним його долю.
— Коли війна стала неминучою, він підготовив її невтомною дбайливістю і всіма засобами свого обачливого розуму. Перетворивши Престоли і Влади в Калібів і Ціклопів, він з гір, що оточували його царство, витяг залізо, більш йому любе ніж золото, і перекував його на зброю в Печерях Неба. Після цього в пустелях півночи він скликав міріяди Духів, озброїв, навчив і випробував їх. Хоч ця робота й провадилася цілком секретно, проте в таких широких розмірах, що супротивник мусив хутко про неї довідатися. Та можна сказати, що він і завжди передбачав і боявся цього, бо з своєї господи зробив фортецю, а з анголів міліцію; себе ж одвіку звав Богом Сил. Він наготовив свої блискавки. Більше половини дітей неба заховали йому вірність; він бачив коло себе юрбу слухняних душ і терплячих серць. Архангол Михайло, що ніколи не знав страху, став на чолі цього вірного війська.
— Люцифер, ледве тільки побачив, що армія його вже не росте і не войовничає далі, стрімголов рушив на ворога і, приобіцюючи своїм анголам багатство й славу, повів їх за собою на Гору, де на її шпилі міститься трон всесвіту. Три дні пекли ми своїм летом етерні простори і над нашими головами маяли чорні прапори повстання. Наприкінці повстала перед нами на східному небі рожева Гора Господня, і наш ватажок уже обміряв очима її блискучі укріплення. Попід мурами залягли ворожі лави; в той час, як ми йшли вкриті бронзою й залізом, вони сяяли золотом і коштовним камінням, їхні червоні й блакитні корогви лопотіли на вітрі і блискавки спалахували на вістрях їхніх списів. Скоро між двома арміями лишилася тільки узенька смуга різної землі; перед нею здрігнулися найсміливіші душі, зворушені думкою, що тут, у крівавому бої, мусить знайти собі речинець доля всесвіту.
— Анголи, як ви знаєте, безсмертні. Але коли бронза, залізо, діямантове вістря списа або ж огненна шабля роскраюють їм їхнє тендітне тіло, вони відчувають біль значно гостріший, ніж можуть собі уявити люде; тіло анголів дуже складне, і коли тільки їм, бува, поруйнують якийсь істотний орган, вони падають непритомні, повільно роскладуються в первісну туманність і так плавають без чуття протягом довгих віків по холодних етерних пустелях. Коли ж їм знову вертається розум і форма, вони не можуть згадати свого минулого життя. Отже, цілком зрозуміло, що анголи бояться страждання, що й найсміливіших із них трівожить думка про втрату світу та любих спогадів. Коли б було инакше, ангольський рід не тямив би ні краси боротьби, ні слави саможертви: ті, хто бився на небі перед початком часу чи за, чи проти Бога Сил, мали б не бої, а лицемірство, і я не міг би сказати вам, діти, зі справжніми гордощами: «І я був там».
— Люцифер подав знак бою і роспочав його перший. Ми сунули на ворога, надіючись захопити святу фортецю з першого ж пориву. Але салдати Заздрого Бога, менш запеклі, але не менш витревалі за наших, стояли нерухомо. Архангол Михайло керував ними спокійно й мужньо, як це й личило знаменитому ватажкові. Три рази силкувалися ми прорвати їхні лави і три рази зустрічали вони наші залізні груди огненними вістрями своїх списів, здатних пробити найтвердіший панцер. Міліонами падали пишно прекрасні тіла. Нарешті, наше праве крило прорвало ворогам їхнє ліве і ми побачили спини Початків, Влад, Сил, Панств і Престолів, що тікали, хутко мелючи п'ятами; в цей же час анголи третього хору, втративши голову, літали над ними, посіваючи їх снігом пір'я всуміш з дощем крови. Через купи зброї та ламаних колісниць сунули ми їм наздогін і прискорили їхню проворну втечу… Тут враз до ушей наших долетіла буря криків, виття одчаю і галас переможців: праве крило ворога, арханголи-велетні Найвищого, наперли на наше ліве і прорвали його. Ми мусили залишити втікачів і бігти на підмогу нашим розсіяним частинам. Наш князь полетів туди і відновив там бій. Але ліве крило ворога, чиєї поразки ми не доконали, не почуваючи більше ні стріл ні списів у спину, очуняло, вернулось і знову почало битися.
— Ніч спинила баталію без наслідків. Поки в сприятливій темряві поле відпочивало і в тихому повітрі тільки подеколи підлітали стогнання поранених, Люцифер ладнався до другого дня. Перед світом нас збудив ріг. Наше військо напало на ворогів у годину молитви, розсіяло їх і вчинило нещадну різню. Безліч анголів упало, решта сипнули в ростіч; один лишень архангол Михайло з кількома товаришами, що мали по четверо огненних крил кожний, ще змагалися проти нашого бурхливого наступу. Вони відступали, що хвилини повертаючись до нас лицем. І Михайло ще й досі заховував на обличчю повний спокій. Сонце вже пробігло третину своєї пути, коли ми пішли штурмом на Гору Господню. Вона стрімка; піт котився нам з лобів; огненне світло сліпило нам очі. Наші крила не могли нести нас, обважнених залізними панцерами; але надія давала нам нові, дужчі крила. Прекрасний Серафим своєю блискучою рукою ввесь час вів нас чим раз вище. Цілий день сходили ми на гору гордощів, що над вечір вдяглася в блакить, рожевину й опал. Військо зірок, висипавши на небо, здавалося відсвітом нашого війська. Повна тиша панувала над нашими головами. Ми все йшли, п'яні од надії. Коли враз із чорного неба вихопилися блискавки. Заторохтів грім і з височини обхмарненої гори полинув небесний огонь. Наші шоломи й панцери потекли від огню; кидані незримою рукою стріли трощили нам щити. А Люцифер і в урагані огню зберігав свою гордовитість. Даремне грім бив його з подвійною силою: він стояв як скеля і викликав ворога на бій. Нарешті вдарила надзвичайно могутня блискавка; вона струснула всю гору і скинула нас із неї всуміш з величезними шматками сафіру й рубіну; і ми покотилися безсилі й непритомні, і котилися так протягом часу, що його ніхто не зміг би злічити.— Я очуняв серед прикрої темряви, і коли очі мої звикли до її густоти, я побачив навкруги себе своїх товаришів зброї; вони тисячами валялися на сірчаній землі, а крізь неї подекуди прохоплювалося синяве полум'я. Куди тільки сягало моє око, скрізь я бачив тільки вулкани, димні кратери і затроєні болота. Крижані гори та океани темряви оточували обрій. Бронзове небо нависло нам над головами. Місцевість була така страшна, що ми сиділи, спершись ліктями на коліна та підтримуючи голови в щоки кулаками, і гірко плакали.
— Але скоро, звівши очі, побачив я Серафима, що стояв переді мною, як вежа. На його первісну красу горе поклало свої хмарні й пишні шати.
— «Товариші! — сказав він нам. — Привітаймо себе і зрадіймо, бо ж ми визволилися з небесного рабства. Ми тут вільні, а краще воля в пеклі, ніж рабство на небі[1]. Нас не перемогли, бо воля до перемоги нам лишилася. Ми похитнули вже трон заздрого Бога; ми ж його й розвалимо. Вставайте, товариші, і вгору серця!»
— Одразу ж з його наказу ми наскладали гори на гори, а на вершечку поставили машини і почали шпурляти ними охоплені полум'ям скелі на божі оселі. Це надзвичайно здивувало небесне військо, і в місті слави розлягся стогін та знялися крики одчаю. Скоро ми сподівалися вже ввійти переможцями в нашу високу батьківщину, але Гора Господня знову оточилася вінцем блискавок і грім, упавши на нашу фортецю, спопелив і роспорошив її.
— Після цього нового нещастя Серафим кілька часу сидів мовчки, міркуючи, головою спершися на руки. Потім він повернув до нас своє почорніле з горя лице. Тепер він був уже Сатана, дужчий за Люцифера. Вірні анголи товпилися навкруги нього.
— «Друзі! — сказав він нам. — Коли ми досі не перемогли, то це значить, що ми не гідні і не здатні перемогти. Так знаймо ж, чого нам бракує. Опанувати природу, здобути владу над Всесвітом, стати Богом — можна тільки через знання. Нам треба здобути грім; до цього ми й мусимо негайно приступити. Але ж не сліпа звага (ніхто не виказав сьогодні стільки мужности, як ви), не сліпа звага дасть нам Божі громові стріли, а наука й міркування. Перебуваючи скинуті в цій німій місцевості, візьмімось міркувати та дошукуватись прихованої сути річей. Пригляньмося до природи; досліджуймо її з потужним запалом і непереможною волею; напружмо сили, щоб збагнути і безмежну велич її цілого і безмежну мализну її частинок. Дізнаймось, коли вона буває безплідна і коли родюча; як вона творить тепло й холод, радість і горе, життя й смерть; як вона сполучує й роскладає свої елементи, як виробляє ніжне повітря, що ми їм дихаємо, скелі з діямантів і сафірів, звідки нас скинуто, божий огонь, що нас почорнив, та горду думку, що хвилює наш дух. Вкриті страшними ранами, попечені огнем і кригою, подякуймо долі, що вона роскрила нам очі, і будьмо раді її велінню. Адже біль, ставши першим нашим досвідом од природи, силує нас пізнати й опанувати її. І коли вона почне нас слухатись, ми станемо Богами. Але коли б вона навіть навіки затаїла від нас свої таємниці і не дала б нам зброї, приховавши собі секрет блискавки, ми все ж повинні привітати себе з пізнанням болю й страждання, бо ж вони подарували нам нові почуття, цінніші й кращі за ті, що можна було нам відчувати в царстві вічних краси й добробуту: вони ж бо надихають нам любов і милосердя, невідомі на небі».
— Ці слова Серафима збадьорили нам серця і одкрили їм нові надії. Безмежне бажання знання й любови сповнило нам груди.
— Тим часом народжувалася земля. Її величезна туманна куля з дня на день стискувалась і, нарешті, ствердла. Вода, годуючи баговіння, коралі та черепашки і носячи легенькі флоти головоногих корабликів, вкривала її не всю; вона видушила собі ліжка і повстали суходоли, а на них по теплому намулі полізли дивовижні амфібії. Потім гори на суходолах укрилися гаями і ріжні породи звірів почали спасати траву, мох, ягідки на чагарниках і жолуді на дубах. Потім, по печерях та під захистком навислих стрімчаків заворушився той, хто гострим каменем зміркував убивати диких звірів, а хитрощами переміг усіх старих мешканців гаїв, степів і гір. Дуже тяжко було людині починати своє царство. Була вона квола і гола. Її рідке волосся кепсько захищало її од холоду. Її руки мали надто тонкі нігті, щоб оборонятися ними проти пазурів хижого звіря; але ж устрій її великого пальця, що містився навпроти всіх инших, дозволяв їй зручно схоплювати ріжні речі і забезпечував їй спритність замісць одсутньої сили. Не ріжнячись суттю своєю від решти звірів, вона мала найдужчу серед них здатність спостерігати й порівнювати. Мавши змогу викликати зі свого горла ріжні згуки, вона надумала позначати особливими відмінами голосу кожну річ, що вражала її мозок, а сполучування цих ріжних згуків допомагало їй висловлювати та передавати иншим свої думки. Її нещасна доля і неспокійний дух викликали до себе співчуття переможених анголів; вони добачили в ній подібну до своєї власної зважливість та зародки гордощей, що призвели анголів до їхніх мук і слави. І вони в великому числі приходили жити побіч людини на цій молодій землі, куди їхні крила доносили їх залюбки. Вони навчили її одягатися в хутра диких звірів і прикочувати каміння до війсть у печері, щоб загородитись од тигрів і ведмедів. Вони навчили її здобувати полум'я, вертючи ціпка в сухому листю та зберігати святий огонь на камені домового огнища. Підмовлена вигадливими демонами, людина насмілилася перепливати ріки в росколотих надвоє та видовбаних стовбурях дерев; вона вигадала колесо, млин і плуг; леміш споров землю плодючою раною і зерно дало свому сіячеві божню їжу; ліпився посуд з глини і обтесувався в ріжне приладдя кремінь. Живучи проміж людей, ми несли їм утіху й науку. Ми не завжди бували їм зримі. Але вечорами на закрутах шляхів ми часто показувалися їм инколи в чудернацьких і сміховинних, инколи в величних і чарівних формах. Ми приймали на себе вигляд, який бажалося: дивовиська гаю чи води, поважного добродія, вродливої дитини, чи з роскішними стегнами жінки. Инколи ми глузували з них у своїх піснях, инколи випробовували їхній розум якимсь веселим жартом. Де-котрі з нас, мавши трохи ґвалтовну вдачу, любили дрочити їхніх жінок і дітей; загалом же всі ми завжди готові були стати на допомогу цим нижчим братам.
— Через зусилля наші їхня свідомість розвинулася до тої міри, що вони могли хоч помилятися, уявляти собі хоч хибні стосунки між речами. Так, вони були певні, що якісь таємничі нитки сполучують малюнок з живою дійсністю, і тому вкривали фігурами звірів стіни своїх печер та вирізували на кості подоби оленів та мамонтів, щоб забезпечити собі все це у здобич. До нудоти повільно пливли віки над цим зародженням їхнього розуму. Ми посилали їм у сні щасливі думки: приборкувати коней, холостати бугаїв, вчити собак доглядати вівці. Поволі вони створили родину, орду. Одного разу одну з їхніх мандрівних орд обступили дикі мислівці. Одразу ж молодь орди поставила всі її вози в коло і, сховавши в нього жінок, дітей, дідів, волів і все своє майно, з височіни тих возів зустріла напасників грядом гострого каміння. Так народилося перше місто. Породжена нещасною і засуджена законом Ягве на смерть, людина загартувала собі серце в бійках і придбала собі свої найвищі чесноти. Своєю кров'ю освятила вона любов до батьківщини, що (коли людина довершить усе їй призначене) мусить охопити всю землю, забезпечивши їй спокій. Один з нас, Дедал, дав людині сокиру, ватерпас і вітрило. Так створювали ми смертним менш суворе й тяжке животіння. Вони побудували на озерах очеретяні селища, де вперше могли зазнати невідомої иншим мешканцям землі можливости спокійно думати, і коли їм щастило без особливо тяжких зусиль задовольняти свій голод, ми надихали їм у груди любов до краси.
— Вони побудували піраміди, обеліски, вежі, велетенські статуї з суворо невблаганним посміхом на обличчю, символи плодовитости. Навчившись нас пізнавати чи, принаймні, нас розгадувати, вони почували до нас і страх і прихильність. Наймудріші з них слідкували за нами в святому тремтінні і потім уважно метикували над нашими порадами. В знак своєї вдячности народи Греції й Азії присвячували нам камені, дерева та темні гаї, складали нам жертви і співали гімни; кінець-кінцем ми стали їм за богів і вони давали нам ріжні імена, як Горус, Ізіда, Астарта, Зевс, Палада, Кібела, Деметра і Тріптолем. Сатану шанували вони під іменами Діоніса, Евана, Якха і Ленея; він же, являючись людям, показував їм у собі стільки сили й краси, скільки лишень могли вони зрозуміти. Очі його були ніжні, як лісові фіялки; губи червоніли рубіном роскритої гранати; тонший ніж у бросливи пух вкривав йому щоки й підборіддя; його біляве, заплетене діядемою і звязане на маківці волосся будо повите прочитаном. Він чарував лютих звірів і, заглибляючись у гаї, вабив до себе всіх диких тварин: тих, що плигають по деревах, показуючи крізь віття хижі очі, — дужих і полохливих лісових напівлюдей, що годуються кислицями і мають дике серце під волосатими грудьми; він ставився до них лагідно й милосердно і вони юрбою йшли за ним, п'яні од радощей і зримої кріси. Він посадив виноградну лозу і навчив смертних давити її грона та робити з їхнього соку вино. Блискучий і доброзичливий, він обійшов так цілий світ, ведучи за собою безліч прихильників. В їх числі був і я, прибравши собі вигляд цапоногого; я мав невеличкі ріжки на лобі, плесковатий ніс і загострені вуха; дві гланди, як у кіз, висли мені з шиї; ззаду матався цапиний хвіст, а волосаті ноги закінчувалися роздвоєними копитами, що розміряно стукали об землю.
— Діоніс сунув урочистим походом через увесь світ. Я пройшов з ним Лідію, Фрігійські поля, пекучу рівнину Персії, вкриту памороззю Мідію, щасливу Арабію і багату Азію, чиї моря плещуться об надзвичайно роскішні береги. Він їхав колісницею, везеною левами й рисями, під звуки флейт, цимбалів і бубонів, вигаданих для його пошани. Бахканки, Тіяди й Менади, оперезані плямистими шкурами, розмахували тірсами, повитими прочитаном. Він мав у свому почеті Сатирів, чиїм веселим гуртом керував я, Сіленів, Панів та Кентаврів. Де він ступав, там виростали квіти й садовина; ударом тірса він викликав з кам'яних скель прозорі джерела.
— В часи збираниці винограду він навідував Грецію; і селяне, вифарбувавшись у зелений і червоний сік рослин, вкривши обличчя масками з дерева, кори чи листу, бігли перед ним, витанцьовуючи пожадливих танців. Наслідуючи приклад подруг Бога, їхні жінки оповивали собі волосся зеленим типом та оперезували свої боки шкурами оленят і кіз. Дівчата чепляли собі на шию намисто з фиг, готовили пиріжки з борошна і несли Фалюс у містичному кошикові. А забруднені в розчин винороби, стоячи на своїх колісницях та вимінюючись з подорожніми глузуванням і лайкою, вигадували початки трагедії.
— Звичайно, не дрімаючи собі біля фонтану, але тяжкою працею навчився Діоніс викохувати рослини та змушувати їх родити смачну садовину. І поки він вигадував способи, як створити з первісно диких мешканців гаїв здатну до мистецтв і до життя під справедливими законами расу, то не один раз його огненне од ентузіязму чоло вкривалося смутком і неймовірним одчаєм. Але глибоке знання і щира прихильність до людей помагали йому перемагати всі перешкоди. О, благословенні дні! О, прекрасна зоре життя! Ми справляли свої бакханалії і на зелених верховіттях гір і на вільних бережках морей. Наяди й Ореади являлися на наші гулянки, а Афродита виходила з піни хвиль, щоб нам посміхнутися.
——————
- ↑ Better to reign in Hell, than serve in Heav'n. Paradise Lost, книжка 1, вірш 254.