Повстання анголів/V
| ◀ Розділ IV. Що, бувши красномовно коротким, ставить читача на межу світу реальности | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ V Де каплиця Анголів у церкві Сен-Сюльпіс дає де кому привід викласти свої міркування що до мистецтва й теології |
Розділ VI. Де m-r Сар'єт знаходить своє добро ▶ |
|
Каплицю святих анголів, що міститься од війстя в церкву Сен-Сюльпіс праворуч, закрито було тепер дощатою перетикою. Абат Патуйль, Ґаетан зі своїм небожем Морісом і m-r Сар'єт дісталися туди одне за одним через низенькі дверцята в перетиці і знайшли там дядька Ґінардона на вершечку драбини, встановленої проти Геліодора. Старий маляр, озброєний усіма матеріялами та потрібним причандаллям, затирав біляву замазку в щілину, що розділяла на дві частини первосвященника Оніаса. Під драбиною, зі сплутаним волоссям, попелястим обличчям, вивернутими віками, густою щотиною на підборіддю, старша за дядька Ґінардона, з ким ділила життя довше ніж пів віку, стояла Зефіріна, колись улюблена модель Поля Бодрі, та сама Зефіріна, з чиєї білявої шевелюри та перлових плеч свого часу змальовано було таку силу Маґдалін, Марґаріт, фей і русалок, і в кого, як переказують, був закоханий сам Наполеон III. Вона принесла маляреві в кошику на полудень страви.
Хоч денне світло, проходячи крізь запломбоване й заґратковане вікно, було косе й холодне проте фарби Делякруа вигляд мали роскішний, і рожеві щоки анголів та людей конкурували своїм живим тоном з блиском пики Ґінардона, що примостився вгорі на одній з колон церкви. Стінне письмо каплиці анголів, висміяне й обклепане на початку, тепер ввійшло в класичну традицію і здобуло загальне визнання поруч безсмертних шедеврів Рубенса й Тінторета.
Бородатий і довгочубий Ґінардон мав вигляд Часу, що стирає твори генія. Переляканий Ґаетан гукнув йому:
— Обережно, m-r Ґінардон, обережно, не шкребіть так завзято.
— Не бійтесь, m-r д'Еспарв'є. Я знаєте, не поділяю цієї маніри письма. Моє мистецтво вище. Я роблю копії Сімабюе, Джіотто, Беато Анджеліко і не визнаю Делякруа. Його картини надто повні боротьби й контрастів, щоб давати вражіння дійсної святости. Правда, Шенавар казав, що християнство любить мальовничі ефекти, але ж і те правда, що Шенавар був пройда без віри й закону, нехрист… Глядіть, m-r д'Еспарв'є: я замазую щілину і знов приклеюю одлуплену плівочку. Та й годі… Ушкодження, що явились наслідком осідання стіни, або ж, скорше, сейсмічного її струсу, зачепили зовсім не широке місце. Фарба на олії з воском, накладена на добре висхлий ґрунт, завжди міцніша, ніж можна собі уявити. Я бачив, як Делякруа оце писав. Натхненно й зденервовано, він накида́в, затирав і безперервно додавав нове; його могутня рука инколи допускалася чисто дитячої помилки; його письмо, — це майстерство генія вкупі з недосвідченістю учня. Просто диво якесь.
Простакуватий маляр замовк, ростираючи замазку.
— Яка класична й звична оку композиція! — сказав Ґаетан. — Колись у ній добачали лишень вразливі новацтва. Тепер же ми знаходимо тут безліч елементів старого італійського мистецтва.
— Я можу дозволити собі роскіш бути справедливим, я маю до того підстави, — озвався дядько Ґінардон з височини величности своєї драбини. — Делякура жив за часу богохульства й неблагочестя. Маляр занепаду, він, проте, не був позбавлений ні гордости, ні величности. Він був вищий за свою добу. Але йому бракувало віри, простоти серця та й чистоти. Щоб уявити й змалювати анголів, потрібно бути самому їхньої вдачі, потрібно мати ту найвищу гідність, що через неї мені з божою допомогою пощастило створити всі мої кращі речі. Це — непорочність.
— Мовчи, Мітелю, ти така ж свиня, як і всі инші!
Так перебила дядька Ґінардона в муках ревнощей Зефіріна, кому як раз сьогодні довелося побачити, як ії коханець притискував до себе на сходах дочку рознощиці хліба, молоду Октавію, цю кляту красуню, подібну до рембрандтівської зарученої.
Дядько Ґінардон вислухав цей лестивий наклеп з прихованою посмішкою, звівши очі до неба, де в проміннях слави наче живий виступав з картини страшний у свому небесно-блакитному панцері і огненному шоломі архангол Михайло.Тим часом абат Патуйль, закриваючись капелюхом од сірого денного світу з вікна та кліпаючи очима, уважно розглядав сцени бичування анголами Геліодора, переможний бій святого Михайла з демонами і боротьбу Якова з анголом.
— Все це виглядає прекрасно, — нарешті зауважив він, — але чому саме маляр представив на цих стінах анголів тільки роздратованих? Я старанно перебіг очима всю каплицю і бачу тут тільки вісників небесного гніву, тільки слуг божої помсти. Бог хоче, щоб його боялись, але так само ж хоче, щоб його й любили. А так приємно було б побачити тут післанців миру й милосердя. Хотілося б побачити того серафима, що одкрив уста пророкові; святого Рафаїла, що вернув зір старому Товієві, Гаврила, що благовістив Марії таємницю втілення сина божого; ангола, що визволив святого Петра з в'язниці; херувимів, що перенесли тіло святої Катерини на вершечок Сінаю. Особливо ж любо було б побачити тих небесних охоронців, що дає бог кожній охрищеній його іменем людині. Адже кожен з нас має свого власного ангола, що слідкує за нами на кожному нашому кроці, заспокоює нас і підбадьорує. Що б то за радість була — попестити очі на ніжно прекрасні фігури цих чарівних істот!
— Ах, пане абате, кожному своє, — відповів йому Ґаетан. — Делякруа не був ніжної вдачі. Батько Енґр мав де-яку рацію говорити, що від його письма одгонить сіркою. Подивіться на цих анголів такої блискучої і вкупі з тим похмурої краси, на цих гордовитих і гнівних андрогін, на цих жорстоких юнаків, що заносять на Геліодора бичі помсти; на цього таємничого борця, що вхопив патріярха за стегно…
— Стійте! — перебив його абат Патуйль, — цей ангол у біблії не подібний до инших; як що це взагалі ангол, то ангол творчости, вічний син божий. Я дивуюся, що вельмишановний кюре Сен-Сюльпіс'у, запросивши Ежена Делякруа росписати цю каплицю, не роз'яснив йому, що символічна боротьба з тим, хто не назвав свого імени, відбулася в повній темряві ночи, і що цей сюжет, представляючи втілення Ісуса Христа, зовсім не стосується до ангольського циклу. Найкращі артисти можуть помилятися, коли авторитетні церковники не будуть давати їм відомостей з християнської іконографії. Правила християнського художнього мистецтва — предмет обіймистої літератури. M-r Сар'єт напевне добре знає її.
M-r Сар'єт водив очима, нічого не бачучи. Сьогодні був іще тільки третій ранок після нічної пригоди в бібліотеці. Проте, зауваживши, що шановний церковник звертається до нього, він скупчив свою зашкоджену уважливість і відповів:
— В цій справі можна звертатися до твору Молянуса De historia sacrarum imaginum et picturarum, виданого Ноелєм Пако в Лювені року 1771, до De pictura sacra кардинала Фредеріка Бороме і до іконографії Дідрона; але до останнього твору треба ставитись обережно.Проказавши це, m-r Сар'єт знову замовк, замислившись над справою погрому своєї бібліотеки.
— З другого ж боку, — почав знову абат Патуйль, — як що треба було в цій каплиці показати приклад святого ангольського гніву, то маляра, що, наслідуючи Рафаеля, представив тут, як післанці неба карають Геліодора — треба похвалити. З наказу царя Сірії Селевка Геліодор явився до храму однімати зібрані там багацтва. Але тут зустрів і вразив його ангол у золотому панцері на роскішно вбранім коні. Двоє инших анголів пособляли йому з бичами. Геліодор упав на землю, як показує нам оттут добродій Делякруа, і був укритий темрявою. Справедливою й спасенною річчю було б скрізь поширити цю картину в науку комісарам республіканської поліції і безбожним агентам скарбу. Розуміється, Геліодори завжди будуть, але хай же вони знають, що кожного разу, як вони накладатимуть руку на майно церкви — добро вбогих, анголи битимуть їх бичами і сліпитимуть їх. Я хотів би, щоб цю картину, або ж, краще, ще могутнішу композицію Рафаеля, було одбито невеличким форматом в усіх фарбах і як найчисленніше поширено через школи.
— А мені ці машини не до вподоби, — зіваючи озвався зі свого боку Моріс. — По-моєму, вже Матіс і Метцінгер кращі артисти.
На цю заяву ніхто не звернув уваги, а дядько Ґінардон почав зі своєї драбини глаголати:
— Тільки примітиви могли зазирнути на небо. Справжня мистецька краса могла жити лишень між XIII і XV віками. Античний, нечистий античний світ, що XVI віку відновив свій погибельний вплив на людський дух, натхнув поетам і малярам злочинні думки, соромні образи, розбещеність, свинство. Всі малярі Відродженя — справжні кабани, не виключаючи й Мікель-Анджело.
Але бачучи, що Ґаетан лаштується вже йти, дядько Ґінардон вернув собі звичайний простакуватий вигляд і нишком конфіденціяльно проказав:
— M-r Ґаетан, коли не боїтеся шостого поверху, то зайдіть, будь ваша ласка, до моєї нори. У мене є дві чи три невеличкі картини, що їх я хочу спекатись і що можуть вас зацікавити. Гарні, свобідні й пристойні. Споміж инших я покажу вам малюночок Бодуена, та такий смачний і перчений, що аж слина тече, на нього глядючи.
Під ці слова Ґаетан вийшов укупі з Сар'єтом і, покинувши церкву та завернувши на вулицю Принцеси, почав викладати йому, як викладав би не лишень усякій людській істоті, а й, скажемо, дереву, газовій світичці, собаці чи власній тіні, те обурення, що вибухало в його серці од естетичних теорій старого маляра.
— Він глузує з нас, цей дядько Ґінардон з його християнським мистецтвом і його примітивами! Артист-маляр уявляє собі небо не инакше, як з того, що є на землі — бога, непорочну, анголів, святих, світ і хмари. Коли Ґінардон підрядився писати фігури для вітража в каплиці Дре, батько Енґр одразу вказав йому на модель, академічної краси й чистоти жінку, малюнки з кого можна серед малюнків инших моделей бачити в музеї Бонна, на Байонні. І батько Енґр у кінці своєї записки так йому й написав, щоб не забути: «Мадемуазель Сесіль, роскішні ноги й стегна». А дядько Ґінардон, щоб зробити з мадемуазель Сесіль райську святу, взяв та й одяг її ледве не в манто з вуалькою, наче в ганебну кару за якесь непрощене злочинство: адже ткання навіть Ліона і Генуї — це підлота поруч живої й молодої, рожевої від чистої крови тканини; адже найпишніші шати — один бруд перед красою ліній тіла; адже для розвиненого й жаданого тіла всяка одіж — незаслужений сором і найгірша з образ.
І не зауваживши, що ступає просто в рівчачок з ледве підмерзлою водою на вулиці Гарансьєр, Ґаетан провадив далі:
— Дядько Ґінардон шкідливий ідіот. Він оббріхує античний світ, часи, коли боги були добрі, та вихвалює добу, коли маляр і скульптор анічогісінько не тямили в мистецтві. Християнство було вороже мистецтву, раз воно забороняло студіювати голизну. Мистецтво — це відбудовання природи, а природа в першу чергу є людське тіло, його голизна.
— Дозвольте, дозвольте, — заперечив m-r Сар'єт. — Є ще духовна краса, так би сказати внутрішня, що її з часів Фра Анджеліко і до Іполіта Фляндрена християнське мистецтво…
Але нічого не слухаючи, Ґаетан кидав далі свої запальні слова вже камінню старої вулиці і важким сніговим хмарам, що сунули просто над головою.— Про вихвалюваних дядьком Ґінардоном примітивів не можна навіть скласти загальної думки, бо ж вони не мають між собою майже нічого спільного. Старий дурень усе переплутав. Сімабюе — попсований візантіець, Джіотто — не абиякий талант, але не тямить моделювати і, дитячим звичаєм, дає всім своїм персонажам одну голову. Італійські примітиви малюють радісно й граціозно саме тому, що вони італійці. Венеціянці мають чуття краси фарб, але ці витончені ремісники все ж пораються біля взорів і золота значно більше, ніж біля фарби. У вашого Беато Анджеліко серце й палітра рішуче занадто ніжні для мого смаку. Що ж до фламандців, то це знов инша справа. Ці мають знамениту руку і блиском своєї праці стоять поруч хінських лаковщиків. Техніка братів Ван Ейків просто дивовижна. А все ж я не можу помітити в Обожненні Ягняти так препрославлених чарів і таємничости. Все там виконано на прочуд докладно, але все ж свідчить і про вульгарність та прикру заялозеність почуття. Мемлінґ може й міг би промовляти до серця, але він дає якихсь безсилих калік, а під роскішними, важкими й доладними шатами своїх непорочних дівчат і святих жінок ніби ховає не голе тіло, а якусь нудну мізерію. Я не знав, що Рожьєра-ван-дер-Відена назвали Рожером де-ля-Пастюр і зарахували до французів, щоб поставити вище Мемлінґа. Цей Рожьєр чи Рожер менший йолоп, так за те ж нудота й твердість його штриха лишень потужно роскриває на його картинах бідність форм. Це якась дивна зіпсутість, — заглядатись на ці пісні фігури, коли є на світі твори Леонардо, Тіціяна, Корреджіо, Веласкеза, Рубенса, Рембрандта, Пусена і Прудона. Просто садизм!..
Тим часом за естетом і бібліотекарем потихеньку йшли абат Патуйль і Моріс д'Еспарв'є. Абат Патуйль, не дуже взагалі охочий до теологічних розмов не то що з мирянами, а й з церковниками, на цей раз, захопившись цікавістю теми, викладав юнакові святе призначення анголів охоронців, що їх Делякруа, на превеликий жаль, у своїх композиціях оминув. А щоб краще висловлювати свої міркування про такі поважні речі, абат Патуйль позичав у Босюе звороти, вирази й цілі фрази, вивчені слово в слово для вжитку в своїх казаннях, бувши великим прихильником традиції.
— Так, сину мій — говорив він, — так, бог післав нам анголів охоронців. Вони являються до нас з його дарами і відносять йому наші бажання. Таке їхнє призначення. Кожної години, кожної хвилини готові вони нам пособляти, бувши невтомними й ретельними доглядачами незмінними й повсякчасними вартовими.
— Справедливо, m-r абат, — озвався на це Моріс, міркуючи тим часом, яку б його зметикувати дотепну вигадку, щоб викликати у матери порив ніжности й виманити в неї певну, дуже йому потрібну суму грошей.