Повна збірка творів (Васильченко)/II/Солов'ї
| ◀ За мурами | Повна збірка творів. Том II Солов'ї |
Петруня ▶ |
|
Ордівка — найглухіший куток нашого містечка. Уславилась вона здавна солов'ями, що тучами налітають веснами в буйні ордівські сади. Погана слава ходить у містечку про тих солов'їв: б'ють за їх боки міським кавалерам ордівські парубки люто: кулаччям і паплісками; ордівські дівчата приносять через рік батькам „у пелені“, — справи подають до суду, чиняться скандали.
Невпокійні солов'і й зловредні…
(Із обивательських поголосок)
Ордівка гула празниковим гомоном. І старі й малі — всі повиходили з хат. Гуртками розташувалися по колодках, на моріжку, на призьбах. По-під хатами в кольорових очіпках щільними рядами сиділи баби й молодиці, лущили соняшник, струшували швиденько лушпиння з пелени і хитаючи головами, когось судили. По-під тинами та по дворах вигрівалися проти сонця чоловіки в білих сорочках. Ліниві й веселі очи їхні щулились проти сонця, а мова гула спокійно й поважно.
Улицею повагом ішла ставна висока панна в шовковій сукні в квітчастому брилі. Далеко ясіло кохане та ніжне лице, мармурові неробочі руки. Де тільки дівчина проходила, між бабами та молодицями ставало тихо; всі так і впивалися в неї блискучими заздрими очима.
Одколи приїхала з Київа Мар'яна, у тихому закутку як рої загули. Мар'яна, що три роки тому вимандрувала до міста в найми у старій карсетині, вернулася такою пишною панною, що тільки впізнавали її по очах, — що визначався ними увесь її чорноокий рід. Гаряча мужицька краса, випещена й вичепурена в місті, тепер хвилювала в селі не тільки молодь, навіть жонатих.
В юрбі знялася розмова. Було чути:
— Що вже гарна, то гарна, вража дівчина. Гляньте — як картина!
— Така вона дівчина, як ти, Миколо, парубок — перебила його не втерпівши, молодиця з жіночого ряду, — скільки років товкла перини під боком у того, кат його знає копитана, чи полковника, та й досі, на неї тума, дівувати буде.
— Ну, як воно, там, чи молодиця, чи дівчина — я того не скажу, а тільки-б дивився, трясця його мамі, і очей би не зводив. Святили оце криницю: мира зійшлося — мабуть, з цілого міста. І скільки там не було отих паній, та ні одної-ж немає, щоб порівнялася з нашою Мар'яною. Мабуть на попа стільки не дивилися, як на неї. А стара Бондариха з Горілих хуторів дивилась, дивилась, то з одного боку гляне, то зайде, гляне з другого, а далі одійшла, перехрестившись, та й бубонить: І на що воно й до чого зародиться отаке: — тільки людей каламутить“.
Жінкам мов хто жару підсипав.
— „В таких роскошах живши, та щоб тієї краси не придбати? — Ляже не клята, встане не мнята, наїсться, нап'ється, вигуляється, так чому-ж їй не бути хорошою“.
„Не бійсь, як бігала колись із сапою по баштанах та по тютюнах, то ніхто й не помічав, яка вона там із себе“.
Другі лящали:
„Десь там тягалася по городах, може не одно байстря вже мала, а сюди приїздить дівувати. Де це так видано?“
— „Коли не буде їй упину — за нею друга почне так робити, далі третя, та й що з того буде?“
„Може-б кожна з нас пішла знову дівувати — чому не так“, обізвався через улицю червоний очіпок з другого гурту.
— „Та цицьте: зняли такий ярмарок, вас зачепи тільки“, обізвався чоловічий голос — чого там галасувати: увесь увесь рід ваш такий.
„І наш і ваш рід однакий — дзвеніло як у шибку в гурті — дай волю та й краю тому не буде. Нехай не заводить чорт батька — зна якої моди. Вскочила, той сиди в кутку мовчки, та й не диш, лихо твоїй мамі!“
— Ото на те не вважайте, молодиці, — встряла в розмову із-за тину літня жінка в запасці, — та коли зуспите в затінку, — обстрижіть, суку, як коліно, ще й праві будете…
Пішов поговір по кутку, як пожежа.
— Ну, тепер їх вже й чорт не впинить, — махнув рукою чоловік…
Над Ордівкою заходило за гору сонце. Довгі гострі тіні посувалися з гори до низів. Темніли верби. Смеркло.
— Гляньте, — либонь Середа вийшов на гомін?
— Еге, коли це було, щоб він між люде виходив?
— Це вже почув щось…
Зверху, немов з-під вітряків, як примара випливало щось у білому й наближалось по шляху до гурту. Біла сорочка, білі штани, сива борода, довгий нестрижений чуб… Повагом ступає босоніж, спустивши в землю суворі брови.
Проходить поміж людьми, щось гомонить стиха, не повертаючись до людей. Чути слова святого письма.
Ніхто йому не дивує: це той, що зачитався біблії.
Тільки дітвора, що куріла по шляху, забачивши його, підняла голови й тихо, як метелі, на вшпиньках побігли за ним.
— Середа! Середа! по коліна борода! — зтиха почав один, озираючись на великих.
— Ви, чортового сина вилупки! — нагомонів хтось на їх од двору: треба ото вам займати його? Киш на сідало!
Сполохані хлопці тільки залупотіли по піску ногами…Отемніли зелені лани, що слалися десь горою за селом. Тьмарилось синє небо. Над землею насувались тихою задумою присмерки.
Микиті в-осени мине чотирнадцятий. У Микити широкі плечі, великі уші і стрижений драбинкою чуб на голові.
У Микити цупкі, зашкарублі руки од роботи, як у дорослого. Чоботи на йому з грубого, доброго товару, рукава на свиті — ремінем облямовані, як у діда Танасія, що в його Микита другий рік служить за челядника. І ходить він так, як дід Танасій, — повагом, легенько перехиляючись із одного боку на другий; так і брови насупить і говорить так, — не зразу, подумавши.
Дід Танасій не без того, щоб коли не нагомонів на його, часом і за чуба скубне, а за очи хвалить хлопця — „буде, каже, колись хазяїн“. Микита знає це. Вирішив твердо: буду робить, буду слухать — будуть з мене люде.
Микита попрохався святом провідать матір. Не так провідать, як поглянуть хазяйським оком, що там чиниться дома: як приїхала сестра з міста — пішов поговір, що там заводиться пустиня. Гризе непокій серце Микиті: „де вона взялась на мою голову! — ославить наш рід“…
Іде помалу Микита городами, садками — комусь жаліється.
— „А мені оце такий клопіт, такий клопіт…
— „А який же вам клопіт, Микито Романовичу?
— Та приїхала оце сестра з міста…Перейшов сумний яр, видерся на гору. Перед очима ставок у низу, а вгорі над ставком змарнований сад і подвір'я-руйновище старого полупанка Середи. Старосвітський будиночок обваливсь, темніє розбитими вікнами. Од клуні стовбичить тільки в бур'янах кілля та сохи. Тини порозтягали люди, сад знівечила скотина та дітвора, що на цвіту обносить овощ. І тільки кропиви та болиголови шумлять там поволі, доганяючи зростом дерева. Позаростали стежки й доріжки: бо навіть люди мало ходять там, тільки діти та собаки повитовкували між дерезою свої кубла. Та ще тучею налітали на-весні на привілля гастрольори-солов'ї.
Спинився Микита, схилився на тин, дивиться, хитає головою: „А був хазяїн! та який? — Все пішло марно“… Малий був тоді Микита, всього не пригадає, проте добре пам'ятає ту славу, що пішла по селі, про якусь Середнянку: панні ще немає й п'ятнадцяти, а вона дитину привезла, а дитина тая завбільшки, як ложка. Потім пам'ятає — натовп коло ставка, а поміж людьми на піску — лежить гола дівчина, руда коса, сама вся біла як папер, а в губах зелене баговиння…
Тоді, казали люде, що Середі сталося щось… До церкви перестав ходити, не говів, на люде не являвся. Книжки, кажуть, усе читав.
Читав, читав, попустив чуб по плечи, та й пішов одного вечора по селу, вичитуючи людям стихи з біблії. Все добро закинув, занехаяв — кохається тільки в „божій скотинці“. — Завів собі черідку, та й живе з нею і літо й зіму. Ходить за нею, розмовляє, спить умісті, — на ніч заганяючи в свою пустку — хату. „Блажен, каже, хто й скотину милує“.
— А половина тієї — „божої скотинки“ — видохне за зіму з голоду та з холоду“ — спадає на думку Микиті.
Довела дочка…
Навчав старий Середа дочку розуму, змалечку навчав, з книжок вичитував, до церкви водив, а того й не бачив, що…
„Тату — татуню! — піду я в сад соловейків слухати“. Доходилась.
Стояла перед Микитою, як жива в баговинні, винувата й смутна.
Питає її Микита суворо:
„Ну розкажи як воно було?..“
— Так було, зітхнула Середянка, — взяв він дурну дівчину за ручину та й… Охмурніла й одвернулась.
„Та й що?“ — допитувався Микита.
А вона одвернулась, мов не чує.
— Бачиш, Микито, як низько — низенько нахилилось небо. Коли-б настромив на палічку картоплину, та махнув, то мабуть докинув-би до його. А проте не хоче казати.
Ну, та далі Микита й сам знає… Бачив уже, як цілуються люди.
Колись увечері панич із економії перестрів за левадами Миколину Варку, а Микита вертався саме од тітки з хуторів. Ухопив той панич дівчину за стан, та й тисне, через руку перехиляє. Микиту взяла охота — дай присліжу, що роблять на самоті хлопці з дівчатами; ізсунувся тихенько в рів, рачки підліз ближче, висунув голову, дивиться, слухає…Місяць світить… видно, як удень. Варка зразу була почала кричати та пручатись, а потім чогось умовкла. Чує Микита, а вона тихенько, та вже й не в серце: ой не тісніть, каже, бо то-ж болить… Кладе йому голову на плече, а коса впала з голови, повисла над землею. Повертає панич її лице до місяця, повертає, в очи зазирає, а їй ніби соромно, то ще й очиці приплющила. Стало тихо-тихо… Слухає Микита — запищало, немов ластовинята в гнізді. „Цілуються“ — догадався він, та й злякався, дурний, чогось так, що хотів вискочити з рову, та й скільки духу гнати, не озираючись. Побоявся тільки, щоб панич не наздогнав та не налупив.
Потім панич схилився та щось щепоче, шепоче їй нишком. Про що саме — не чув Микита; почув тільки, як голосніше сказала Варка йому в докір: — і які-ж бо ви — хіба-ж я така?…
„Так-так, Микито, — отак саме й зо мною було“, — смутно головою киває Середянка.
Зітхнув:
Ех батога на вас, та батога!..
Загадався.
На горі за ставком завмерли химерні контури верхів дерева мов на горельєфі група сонних людей. Он — вартовий інвалід, закинув руки за голову, коліна вгору — спить…
Панна… одкинула косу, рукою од місяця затулилася, спить… Дрімає над колискою мати…
А он подорожній у степу, в екіпажі… на голові кепі, голову в шинель, руки в рукава — поганяй, куди знаєш.В глухому та узенькому проулкові, що буйно заріс бур'янами та жаливою, ніколи не буває сонця. З боків погорожені високі острішки, а над ними здіймається хмарою зелення: кленина, біла тополя, ясени, дика маслина та берест. Навіть удень буває тут сумно й темно, а ночами, коли йняти віри людям, там шугають бур'янами золоті коні, котяться клубки, літають огневі змії — перелесники. З глухого кінця проулка, в кущах та бур'янах ховаються низенькі драбчасті ворітця, крізь їх видно невеличке подвір'я й веселенька хатина з блакитними оболонками. Там живе удова Настя, що торгує в місті городиною та садовиною. Під вікнами у Насті квітки: акація, бузок, а далі довгою смужкою поміж чужими садами геть аж до левади тягнеться її садок, густо натопканий зпіднизу кущами смородини, калини та опорічок.
В прогалину між вербами визирнув у Настин двір повний місяць, жовтий, як гвоздик. З кущів забілів ріг хати, а коло неї червоним пилом спалахнуло море темного листу. У дворі стало видно забуті граблі, тріски, дрівотню, навіть надбитий горщик з водою.
Із сіней вийшла Настя й почала ходити по двору, немов що загубивши. В неї живі карі очи й червоне смугляве лице: коли-б не сиві пасма, що вибивались з під очіпка, її можна було-б признати за молодицю.
Тихими вечорами, коли все замовкне і з гори повіє смутком, у Насті завжди починався якийсь неспокій; або співала-б, або сварилась-би з ким, чи тужила-б за чим-небудь.
Із розчиненого вікна блиснув світ і осяяв темно-зелений лист під вікном. Разом виринув звідтіль неголосний дівочий спів.
Настя підійшла до хати й присіла на призьбі під вікном.
У вікно було видно, як коло скрині поралася Мар'яна: перекладала щось, придягала, роздивлялась до світла й тихо приспівувала, немов до кого живого.
Коли підходила вона ближче до світла, видно було її лице. Дивилась Настя на те личко материним оком і смутно хитала головою.
Пусти-ж мене, моя мати,
У степ жита жати:
Буду жати — пильнувати,
Доленьки шукати…
У пів голоса співала дочка, схилившись над скринею.
Настя слухала, слухала мовчки, потім взяла голову в руки й почала стиха гомоніти, ніби приспівуючи до журливої пісні.
— Душа моя чує, що так воно не минеться, щось воно та викується з того поговору! — Дождалася втіхи на старість, що ні дома всидіть, ні на люде піти. На людях не знаєш, де очи діти, а вдома серце скніє на неї дивлячись.
Кожне тобі не вмовчить, кожне допитується, правди вивіряє… Бодай вам було легко так ту славу пускати, як мині її на собі очувати…Мар'яна співала голосніше:
Пусти-ж мене, моя мати,
У ліс по горішки;
Буду рвати, прогортати,
Доленьки шукати…
— Де ті в лихої години базари, а їх щовечора притарабанить сюди нетеча, — піднімала й собі голос Настя. — Чи свято яке, чи будень — понашиваються що-вечора, та й счинять ярмарок. Їм-же не чортів батько — до світу бали точять, а до півдня вилежуються, а тут чуть світ мерщій — за возок берися та й плуганься до базару. Спитав-би його:
Настя повернула голову до якогось куща, — чого ходиш? Що ти забув тут? „Соловейків прийшов слухати“ передражнила вона когось, прийшов слухати таких як сам бездільників. Ей, шануйся, дочко, шануйся та шануйся!…
Вони тобі наспівають, вони цього вміють. — Та він тобі в одно ухо влізе, а в друге вилізе — й саме не счуєшся, як нащебече вище носа…
Мар'яна примовкла, послухала.
Пусти-ж мене, моя мати,
У море плавати;
Буду плавать поринати,
Доленьки шукати.
Між піснею Мар'яна поволі одягала на себе плахти, шиту сорочку, квітчала голову стрічками, чепляла намисто.
— Мамо! — підійшла вона до вікна, — а дивіться, чи отак мині ловко? мій полковник дуже любить, щоб я так удівалася. — Вирівнялась перед вікном в новому наряді.
Настя підвела голову і зирнула одним оком.
— І слухати не хочеш, що я кажу тобі? — докірливо почала вона знову.
— Брениш косою, дівуєш — а того й байдуже, що кругом брешуть, аж на писки злягають. Доходишся, поки якесь ледащо остриже, впіймавши в затінку.
Ой не пущу доню,
Щоб не уринула,
Бо вже твою долю
Риба проглинула…
Заспівала Мар'яна над самою головою у матері, схилившись на лутку. Настя закрила рукавом очи й несподівано почала схлипати.
— Втеряла долю через дурний свій розум, тепер не впіймаєш… ні, — хитнула вона головою, й кіньми не наздоженеш…
Мар'яна перестала співати й засміялась:
— То оце ви, мамо, вже й плакати почали?
— Чого смієшся, дурна? — сама осміхаючись крізь плач обізвалась знову Настя, — може не правду кажу: бачиш-он яка? — Як корогов сяєш, — а доля десь тужить у лісі за тобою.
— Ось не журіть, мамо, своєї голови, та й моєї не сушіть, — стала розважати її Мар'яна.
— Вийду за Качана заміж, та й буду якось жити…
Мати насторожилась:
— А що, може, сватається, а ти мині нічого й не кажеш?
— Та бачте-ж: лазить чогось що-вечора.Мати подумала: ну, то чого-ж — чому не женишина?
— У його кажуть, є якісь грошенята, та в тебе трохи — одчинили-б свою крамничку… та й горя не мали-б.
Мар'яна глибоко зітхнула. Перегодя:
— То ж це так виходить — одного здишусь старого, та зражу-ж другому в руки…
Мати промовчала.
Вийшла Мар'яна з низеньких дверей, як із рожи квітка, закрасила маленький двір. Походила по двору. Далі підійшла до колодязя, схилилася на цабрину, задивилась у воду. В темній воді, як крізь попелясте скло, одбивалася ніч; десь у безодні зоріє небо. Берест стоїть униз гіллям, як змальований, а з-під його визирає заквітчана голова; із шиї звисли намиста та дукачі. Призирається туди Мар'яна, видивляється, дивується на молоде личко, що таке привабне в тому потьмареному сяйві.
Дивиться Мар'яна, осміхається, — і рветься її серце, щоб розмаяти, розвіяти ті смутки. Вертиться в неї на думці щось маленьке, радісне: — Чогось готувалася вона до завтрішнього дня, як до якогось свята…
Згадала: дячиха з міста переказувала матері, щоб занесла росади.
Завтра Мар'яна прибереться… ні не буде прибиратись.
Одінеться у щось простеньке, сама понесе, може його побачить зблизьку.Ото і вся тая радість.
Колись Андрій глянув на неї лагідненько — і вже розквітли з того в дівочому серці буйні надії.
Як же воно буде, коли вони заговорять одно до одного? — Думає.
І що вона скаже йому завтра, як побачить?
Сумні думки одлинули. Немов сухий на огні хмиз спалахнули барвисті мрії. Нічого вже коло себе не бачить, тільки дівоче лице з темними тінями замість очей, що осміхається до неї з темної води.
— „Чого не буває у світі? — снується в голові Мар'яні — придивиться, полюбить, дружиною собі візьме, то й будемо з ним і вік вікувати, хиба що, як полюбовниця… давня туга ворухнулась десь усередині, як камінь, що вріс у груди.
„Розкажу йому всю-всю правду, то він й пожаліє… хиба не буває так?
— А я йому та й до віку цього не забула-б…
Аж уши зашарілися в Мар'яни.
Та я-ж його за це замилую, та я-ж його закохаю, та я-ж йому ноги обцілую, та я-ж… Мар'яна вхопила голову в руки й заплющила очи.
Головонько-ж моя дурная, — що-ж ти собі витіяла? — хоче отямитись вона: що він же раз глянув, а десять — забув.
А вже мрії, як весняна повідь, що зірвала греблю, силою втягають за собою Мар'яну, туманячи голову.
І плине вона за тими хвилями, склипаючи очи:…В-осени в Ордівці мають ставити школу. Він буде там за вчителя. Будуть жити вони в рідному містечку. Люде звикнуть до неї, шанувати будуть… і будуть обоє вони щасливі. Тоді скаже вона колись йому на тихій розмові: не думала я, не гадала зазнати на світі радощів, думала: блукатиме моя доля до віку по чужинах — це-ж ти міні скував моє щастя на світі…
„А дурна, а навісна, шепочуть її губи, — та й до віку, до віку цього не буде“.
А пестливе лице осміхається з води:
„Ні, буде! буде! — Отак саме воно й буде!“
Уперлося на своєму й знати нічого не знає.
І знову закружило нею, як вихром.
А кругом розстеляє над нею небо свої зоряні простори; дерева мов скам'яніли. Стоїть дівчина схилившись на цабрину, як над мольбертом замислений маляр.
Сторожею над нею ніч: вартує німої тиші, щоб ніщо а ні шурхнуло, не полохнуло, щоб не поплутать того чарівного малювання, що пише дівчина на тихій воді, схилившись на цабрину.
Рипнуло хвірткою.
— Добривечір, Мар'яно Романовно; про що так загадалися?
Руді цупкі уси, старанно голене віспувате обличчя, цвілі невпокійні очи. Замість краватки косинка на шиї, під рукою — в хустку зав'язана гітара… Зняв із голови крамарський козирок, витирає хусточкою блискучу лисину:
Качан.Мати сидить на спризьбі. Микита стоїть навпроти, схилившись на кий, зажуреним оком позирає на верх хати:
— На осінь, мамо, треба неодмінно перекрити верх — буде протікать. Я вже копу кулів виговорив у хазяїна, та пів копи куплю — та й вистачить.
Настя помовчала.
— Якось може перезімуємо сину, цю зіму… ти вже краще збірай гроші, та одягни себе, як слід.
— З одежею, мамо, я підожду — ніщо міні не станеться, а хати запускать не слід. Он ліса вже наша валиться — у дірки собаки стрибають… І того треба, і того треба…
Мати подивилась на серйозні очи в хлопця, на його заклопотане обличчя, подумала: „вилитий батько“ й зітхнула.
Микита хоче щось казати, вагається. Далі сів на спризьбі поруч:
— Мамо, то як же це воно буде — оце вона зовсім приїхала жити до нас, чи як?
Мати звела плечима:
Я й сама не знаю, сину, — вона веде до того розмову: все каже, що город набрид їй, що за домівкою заскучала.
Микита зітхнув.
— А я думаю, що краще-б вона, мамо, їхала назад у город…
— Ну що-ж, сину, виганяти з хати не годиться: вона на батьківщину приїхала.
Микита подумав.— Коли-ж допекло вже, мамо, куди не пійдеш, скрізь питають, очи з сорому вилазять.
— Переговорять, та й замовкнуть… У Насті мрійно блиснули очи.
— А там може люде знайдуться, вийде заміж, та й жити буде. Кат її не взяв: гарна, молода… та й грошенята, казала, є якісь…
Микита міркував, щось зважував.
— Так то воно так — не вона перша така, не вона й остання, тільки коли-б вже вона шанувалася. А то-ж бачите: приїхала — зразу кавалерів з міста почала принажувати — що-ж це люде скажуть? Коли-б оце було кому наглядати за нею добре, взяти в руки, а то що-ж… Ви в роботі завжди, і вдача у вас плоха. Коли-б хоч я міг частіше додому ходити…
Мати трохи здивовано позирнула на хлопця, далі непомітно осміхнулась:
— Нема чого її, сину, вчити — вона вже не маленька. Та вже й горя бачила не мало.
— Так то так, тільки… Микита раптово підняв голову: очи суворо насторожились. — О чуєте?
В гущавині саду загули жуками струни гітари.
Дослухаються… Мати:
— Це, мабуть, той самий, як його, — Качан, хай він сказиться, що сватається… Жених, ніби то…
Микита засовався на призьбі, пожвавішав:
— Це той прикажчик? Це людина, мамо, гарна, не гуляща, — і гроші кажуть є… Старий, ну та кого-ж їй сподіватись. От коли-б дав бог… У Микити в очах блиснула надія. Проте зразу-ж чоло охмарила турбота.
— Тільки хто їх знає…
Микита сіп носом, щось думав, турбувався, далі почав вставати:
— Я, мабуть, піду побачу, що вони там…
— Та, може, сину, ти будеш там і зайвий? — з осторогою промовила мати.
— Я, мамо, сяду з боку… Коли в їх все як у людей, то я й умішуватись не буду.
Встав, — скривився, розгинаючи натружену спину.
Бубонів ідучи:
— До обіду ганяєш у степу за коровою, прийдеш до хати, чи вхопив ріску в рот, чи й ні — ставай, Микито, на жорна, та крупи дери… Ставай, Микито, жмінь зо три конопель зімни, біжи, Микито, на город, зілля нарви… Прийшов додому — ні, щоб тобі, одпочити, чи не завгодно вам, Микито, піти ще в садок соловейків послухати… Ех, життя…
Під старою дуплинатою грушею стояв столик із старих дощок, а коло його лавочка. Зіпершись на стіл під грушею сиділа Мар'яна. З боку вирівнявшись, сидів Качан з гітарою. Тільки побачили Микиту, розмова урвалась, подивилися на хлопця.
Микита чмихнув носом і обминав стіл.
— Прогулятися вийшли, Микито Романовичу? — делікатно промовив до його Качан.
— А як-же, прогулятися! — бубонить Микита — оце Микита чаїв понапивався, та котлетів понаїдався, та викачався удень на перинах, то вийшов на прохолодку глупої ночи.Зглянулись, нічого не розуміючи.
Микита обійшов кругом, сів за грушею спиною до столу, схилив голову й замовк.
Сад темніє гущавиною. Здавалося, що в йому притаїлися якісь дива. Вилітає із темного гілля якась волохата мара… Летить, гуде, немов когось лякає. Гупнуло об стіну, зашаруділо, потім знялося й погуло знову в сад, і в німому повітрі довго бренить іще рівний звук, немов хтось вчепив невидиму струну на віолончелі… Жук.
Ходить Настя по двору, гомонить стиха сама до себе, все до місця прибірає. Довідалась до корови, никнула до курей. Наступила на черепок з водою й почала стиха когось докоряти.
Пригадала щось, кинулась, вдарила об поли руками, побігла до хлівинця:
Так і єсть! Куди-ж воно ділося? бідкається вона сама собі, зводячи плечима — це вже так і знай: як не прибив хто, то забігло безвісти.
Настя стала серед двору, утерла губи, прокашлялась, підперла підборіддя рукою:
— Вацю, вацю-ваць вацю-у! — затремтіло щось угорі. Покотилися виляски поза городами, по-за хатами, розлилися морем звуків серед вечірньої тиші і десь аж в Серединому саду за ставом одгукнулися дзвінкою луною. Здавалося, що там одразу виросла стіна, а за нею щось живе й знакоме передражнює Настю.Настя примовкла на часинку, прислухалась. Набрала духу — й знову задвигтіло повітря, а над Ордівкою по всіх місцях заграло разом безліч кларнетів. Приплющила Настя очи й немов попливла за своїм голосом високо-високо. Непомітно одлинули з-перед очей і хата і двір. Журний спокій оповів її всю. Немає думок, тільки випливали перед очи ясні, як перемиті, малюнки, давні-давні; випливали й відразу кудись ховались. …Горить, палає рожевий досвіток. Червоніють верхи тополів. Над нею стоїть Крушина з рушницею — будить її й сміється. Коло неї підмостивши в голови шапку, спить на траві москалик Марко.
І тепер аж спалахнуло у Насті лице. Кинулась, як зо-сну, озирається: небо вечірнє, місяць, темрява…
„І коли-то, коли в бога було теє!“ — думає собі.
— І де-б йому подітись, вражому поросяті? — гомонить на увесь двір, осміхається.
— Вацю-вацю-вацюнечки!… лагідно виводить, як до любої дитини; знов усе повивається в туман.
…Перед очима — дяк Петро Іванович. Тільки не сивий, не бородатий — на губах чорненький вусок, як сажа, а з-під козирка визирають кучері. Схилився до самого лиця, нічого не каже, тільки моргає бровою, та одно: ги-ги-ги!, ги-ги-ги!, а губами водить, немов хоче впіймати на лиці у неї муху.
— „Отаке, прости господи, й верзеться“, — соромлячись думає собі, а сама задирає дяка:а ну-ж ну! а ну-ж займи! так і заїду по пиці, так і заїду“…
— Вацю-вацю, вацю… у!…
Співають дружки так жалібно, жалібно. Клонить Настину голову важкий вінок. Упала головою на стіл, та так і злила слізьми килим.
— „Царствуй покойничку“, думає, „тільки не для тебе кохала я ту косу до пояса, не для тебе вінок зберігала, чорнявим та чорнобривим паничам дрюка в'язала. Коли-б була знала, краще-б той вінок“…
Коло ніг у Насті аж реве порося, смикає її за полу. Немов у сні лагідно вириває вона у його із зубів подол, тихенько одпихає його ногою, змахуючи рукавом сльозу з очей, жалібно виводить на голос весільної:
А в думці снується:
„Засмітила мати свічку —
Не ясно гор-и-ть
Не з тим сіла, що хотіла —
Серденько болить…“
— Отаке-то моє життя, Мар'яно Романовно, — зітхнув Качан. — Коли-б усе списати на папері, вийшла-б інтересна книга… роман… Я колись сів, хотів стишок написати такий жалосливий, — не виходить, — все в голові перемішалося. — Качан задумчиво бренів на струнах гітари.
Помовчали.
Почав знову:
— А як він бив мене, варвар! Довіку того не забуду. Знаєте, і тепер у мене часто шумить у голові, пам'ять така коротка стала — все забуваю: мабуть через те, що все по голові бив він мене. Бив чим попало: аршином, кулаком, штукою сукна, об стіну головою бив…
— Один раз було так: — пригадував Качан — встав я вдосвіта, почистив черевики хазяїну, хазяйці, двом паннам, на базар сходив з куховаркою. Прихожу додому — знов гонять на базар у крамницю — а про те, що я ще не снідав — ніхто й не згадає. Я крадькома уломив собі шматок хліба із столу, сховав в кишеню — та мерщій в базар. Думаю — при нагоді хоч голод переб'ю. В крамниці повнісенько баб та молодиць із сіл, саме базарний день тоді був. Роботи — і вгору ніколи глянуть. Під обіди я так уже натовкався та набігався, що не одчуваю в себе ніг, ні рук. А їсти аж душа болить. Улучив я часинку, пригнувся за стойку, нашвидку кусаю хліб, та ковтаю похапцем, гаразд і не розжувавши. А хазяїн, лисий такий, пикатий, як визвіриться на мене: а йди сюди, — під базари та ярмарки він завсіди був лютий до нас як кат, — іду я до його, а серце в грудях так б'ється-б'ється. В роті повно — не знаю чи ковтать, чи викинуть. Кресь! він мене раз по щоці, кресь! — удруге, — рука важка, як камінь, — так я й поточився, і куском тим удавився. До лиця — а з його юшка так і цебенить. Тут уже баби в один голос: „та й за віщо так катувати дитину?“
— „Ой, леле тяженьке!“, — жаліють другі — „коли-б ота нещасна мати побачила, як її кров нівечять“.А одна молодиця, така висока, чорнобрива, і тепер пам'ятаю, аж зблідла, а очи огнем взялися.
„Бодай, каже, ще вашим дітям довелося отакого добра зазнати в чужих людях!“
А він охмурнів, як вовк очима світить.
— „Нічого, каже, мене теж учили, та й чоловіком, бачте, став“.
Качан примовк і важко зітхнув, піт виступив на чолі.
— „Ех, Мар'яно Романовно, — хто по наймах не бував, то той горя не видав“.
Далі Качан присунувся ближче, взяв Мар'яну з осторогою за руку.
Помітно було, робилось усе планово.
— От ви питали мене, Мар'яно Романовно, чому я досі не оженився, — знаєте, Мар'яно Романовно, сироті женитись, як каже простонародня приказка…
За плечима у їх прокашлявся Микита і несподівано гукнув:
— А ну розсуньтесь, — що вам — лавочки мало?
Обоє кинулись. Качан одсунувсь од Мар'яни, як опечений. Далі ззирнулись і засміялись.
— Ви, Микито Романовичу, краще-б ішли спати, — звернувся Качан до Микити, — бо у нас із Мар'яною Романовною буде серйозна розмова, вам слухать цього не подобає, тому що ви ще мальчик. Да!
Далі Качан знизив голос, щоб Микиті не було чути.
— Так… що я хотів казати… — взявся за голову: — забув — от пам'ять! Ну, та все одно. Мині з нами, Мар'яно Романовно, довго розмовляти не треба. Я бачив горя в світі і ви його бачили… От ви питали мене: чому я не женився? — пригадав він. — Ех, Мар'яно Романовно, сироті женитися, як каже простонародня приказка — тільки ночи не спать. Поки був бідний, нічого не мав…
Спотикаючись і витираючи піт, Качан дотягував свою скрипучу розмову, як тупий учень старанно визубрену лекцію. Мар'яна одхилила голову вбік, зацікавлена слухала, що витьохкував недалечко в гіллі соловей. Здавалося — сміявся: „покинь, старий — лисий… покинь!!“
Несподівано десь узявся другий і над самою головою в Качана загаласував:
„Та не так! Та не так! Впіймав — стиснув, впіймав — стиснув, та й: тц! тц! Ех!!…“
Солов'ї щебечуть, а Насті на призьбі сон сниться. Сниться їй, що вона на базарі. Ранок такий ясний, та погожий, із-за церкви підбивається сонце, виплило над високими кленами та так і сяє на увесь базар. Вози, коні, люди — все аж хлюпощеться в золоті. Гомін на базарі бадьорий та дзвінкий, аж на серці ясно.
Коло возу одного селюка з свіжою рибою Гончарева невістка вже завелася з насінницею Шарківною. Молодиця скаже слово — двоє, та й замовкне, а Шарківна її повіває, і головою мотає, й дулями присукує, почитує і в батька і в матір, і в рід увесь, аж луна ходить над базаром. Із крамниць повиступали крамарі, слухають… кивають головами, дивуються. Товстий Матрьохин аж крамницю причинив — підійшов ближче до возів, наставив ухо й очи зажмурив, як кіт на сонці.
А Шарківна лящить і духу не переведе: причитує, сльозою прикрашує, аж голос витрінькує: набере духу, вдарить, як жменю гороху сипне на стіл, і розіллється, розсиплеться тоненькими сопілочками.
Кругом густо оступили люди. Баби й молодиці посхиляли на руки голови, пожурились, а од возів надійшли селюки з батіжками, слухають, аж шапки познімали. Навіть старець замовк із лірою — одхиляє голову, прислухається.
„Гарно лається вража жінка, — подумала заздро Настя, — що вже гарно то гарно — слова не скажу. Шкода, що я охрипла“. А далі осміхнулась, думає собі: дай я оступлюся таки за молодицю — вона-ж, здається, чи не буде ще й родичкою мині. Тільки одкрила рота, аж чує:
— Добрий вечір, тітко Насте!
І зразу Насті мов річ одібрало. Всі дивляться на неї, дожидають.
Шарківна ждала-ждала та відразу як повіє:
— Чого ото ти одчинила вершу, як хамазей, ти перебрехо ордівська? Додому краще ішла-б, та свою оту городянку впинила, бо вже там повнісенький двір і хату бахурів понаводила.
А за нею й инші:— Довела до розуму дочку.
— Так ото вона, та сама ордівська Настя? — показують на неї пучками якісь чужі жінки.
Озирнулась Настя: а вже скрізь на базарі тільки й мови, що про неї, головою кивають, та судять-судять, аж луна розлягається по базару.
„І треба-ж отак острамитись! — Сама дивується собі Настя: — цього-ж мині ще й скільки живу не було“… Далі напружила сили, стенулась, набралась духу, пирхнула… кинулась… ніч.
Немає базару, тільки в саду бучу б'ють солов'ї, галасують, сперечаються, перещять, аж лист шумить у дереві. Так ніби два гурти школярів стіною йдуть бурса на бурсу.
„Бить їх, бить! бить! бить! патиком! патиком!“
„За віщо їх! За віщо їх?“
Далі з усіх садів, з усіх кутків посипалось:
„Тьорох! тьорох!… тьорох! тьох-тьох-тьох!…“
Ішло в наступ солов'їне військо.
Слухала Настя, слухала, далі сплюнула.
— Тьху, на вас круча! завели, як у жидівській школі.
Коло дверей знову щось обізвалось:
— Задрімали, тітко Насте? Добрий-вечір — кажу.
— Хто це?
Придивляється: тужурка з блискучими ґудзиками, на кучерях кашкет із срібним значком: панич. Чудний тут здається вночі на глухому кутку; виблискуючи ґудзями, нагадує тих персонажів, що бачили їх опівночи на свої очи полохливі баби десь у темному переулку, або на старій греблі.
— Що — не впізнаєте?
Настя здивовано й привітно:
— Либонь Андрій Петрович? — Дивіться, який виріс… Насилу впізнала.
— Мар'яно, а йди на часинку в хату.
— Чого? — раптом кинулась Мар'яна. Голос матери здавався їй якимсь загадковим.
— Та йди — побачиш!
Мар'яна щось духом почула. Була в'яла, зразу вирівнялась, виструнчилась, — зашарілось обличчя, пішла схвильована молодою бадьорою ходою, тільки віття шелеснуло.
— Я вернусь!
Уже здаля кинула Качанові.
Коло столу стояв стрункий, кучерявий юнак, заклавши руки за спину. В руках хитав кашкета із значком духовної семинарії, озирав фотографії на стіні, обстанову хати затишної й чепурної: кролевецькі рушники по стінах, зільники на вікнах.
Мар'яна, вскочивши з розгону в хату, глянула й спинилась на порозі, мов перед нею прибив хто ворину: Андрій!.. Він глянув і зараз почервонів.
Лице в Мар'яни спалахнуло, як солома на огні, хвилею вдарила в груди буйна радість. Боязко підійшла до столу й, спустивши до долу очи, привіталась тихо-тихо…Все, що передумала вона сьогодні про Андрія, всі слова, які готувала до зустрічі, все одлетіло й розпливлося, як марево в тумані: радість прийшла несподівана і зовсім не тоді і не так, як вона вимрівала.
Андрій м'яв козирок… Юнацька соромливість червоно шарувала йому молоде обличчя, проте він видимо бадьорився. Голосно кашляв, швидко говорив, чогось дуже блискучий огник стояв у карих, гарячих од сорому очах.
Сіла Мар'яна мовчки край столу, як крізь сон слухає, що говорив Андрій. Казав він, що з тіткою Настею вони давні знакомі, що не раз і раніш забігав він провідати тітку Настю. Тепер побачив світло в хаті й заскочив випити молока…
Солов'їв послухати, — їх-же тут така сила.
Мар'яна помалу знизу підвела на його очи, подивилась пильніше й промовила стиха, лукаво:
— Чому не приходили так довго?
Андрій спалахнув, як жар.
— Хіба ви знали, що я прийду до вас?
— Дожидала, — таємно осміхнулась Мар'яна: — Вчора й позавчора.
Пам'ятаєте, як перший раз під церквою глянули на мене?
Ну, так отоді щось немов торкнуло мене, що ви колись, мабуть, прийдете до нас.
Мар'яна опустила вії.
Підвела голову, подивилась в лице Андрієві гарячими очима. Осяяла його ними, як зорями, опалила.
— Що? — мимоволі хрипко й нишком промовив Андрій.— Нічого, це я так…
Мар'яна схилила нижче голову, розглядаючи у його щось на грудях.
— Хто це вам оцю сорочку вишивав?…
У хату увійшла Настя, ставила на стіл пляшку з наливкою.
Була рада й заклопотана.
— Та як на лихо немає чим гаразд і пришанувати вас — гомоніла вона, переглядаючи на косинчику ще якісь пляшки.
Андрій прохав не турбуватися.
— Е, ні, так не пущу, в які то рази заглянули до хати, та так насухо пустити?… Ваша мама, хай їй легенько згадається, коли загляну, ніколи не випустить без чарки горілки…
— О бач, клич-же й того… як його… Чого він буде там у саду сидіти? — пригадала Настя.
Мар'яна зразу скривилась і нахмурилась. Далі рішуче.
— Та хай йому чорт, на що він мені?
Причвалає що-вечора й морочить голову…
Патякає щось таке, що воно мені зовсім не потрібно.
Андрій стурбувався.
— Це-ж хто такий? — мимохіть вхопився за кашкет.
— Та це такий кавалер почав до мене учащати.
Качан — знаєте? — Мар'яна посміхнулась.
— А, як-же, знаю, знаю. — Тінь лягла йому на обличчя. Стояв серед хати, полохливо моргав віями, щось міркував, поглядаючи на двері.
Мар'яна умовляла.
— Та ви не турбуйтесь, — він швидко піде.Далі щось зміркувавши, до матері:
— Мамо, ми перейдемо краще у кімнату, а йому скажіть, що я занедужала, — хай іде собі хоть під шум.
Настя нерішуче звела на неї очи.
— Чи добре-ж так буде, дочко? Він, цей Качан, часом погана буває людина, щоб чого не вийшло з цього?
Мар'яна вирівнялась і гордо блиснула очима:
— Чого-ж це я маю його боятись? Що я йому — запродана?
Так він міні потрібний, як бідному трясця.
Хай іде, звідки прийшов.
Привітно й рішуче до Андрія:
— Ходімо в кімнату, там у нас чистенько, затишно…
Андрій, підбадьоруючи себе, труснув кучерями й пішов за Мар'яною.
В сінях чогось затримались.
Мар'яна придушено:
— Ой, що це ви? Мати почують…
Далі стиха.
— А признавайтесь, — де це ви вже горілочки хильнули?
Схвильовано, радісно, злякано, тремтячим голосом:
— Ой, заждіть, заж…
Мов вихор налетів у сіни: шелест бурхливих обіймів, згуки сухих жагучих поцілунків.
В одчинені двері линуло з саду радісне:
„Отак! Отак! ще краще! краще!…“
Несподівано виявився у сінях на ступі Микита:
— А бодай я вже на світ не родився, — гукнув він трагично і, схопившись за голову, побіг із сіней.
Настя взяла жмут соломи, кинулась розтоплювати в печі; лагодилась смажити яєшню. Поверталась швидко, мов одмолоділа.
Рипнули двері, на порозі помалу сунула в хату спершу гитара, а далі почтиве обличчя Качана; з осторогою кашлянув:
— Мар'яни Романовни немає тут?
Настя злякано кинулась і одвернулась.
— Та щось їй не добре стало. Занедужала чогось… Прохала вибачить їй, що не може вийти, — казала не повертаючись.
Качан зразу занепокоївся, — увійшов у хату.
— Що-ж їй таке? Може лікаря треба?
— Та ні, — може обійдеться й без цього.
Голова там трохи заболіла в неї, чи що…
Качан із підозрінням подивився на Настю.
Увійшов Микита, сердитий, червоний.
— Мамо, чого йому треба тут, тому дяковичу?
Мати не поверталася й не одповідала — тільки зашарилися в неї щоки й уши.
— Дозвольте, якому дяковичу? — прищурені, запліснявілі очи Качанові підозріло впилися в Микиту.
— Я скажу йому, щоб він ішов од нас, — гарячився Микита.
— Не твоє діло! — одрубала йому мати.
Микита хряснув дверима, вийшов.
— Та-а-ак… — протяг Качан і сів чогось на лаві.— Виходить, — кращі прийшли, то Качана можна й за поріг?…
Качан навіть одмінивсь на виду, зблід.
Настя поралась не повертаючись коли печи, мовчала, тільки де-далі більше червоніла.
— Паничі, студенти… так — тягнув Качан. — Тільки глядіть, щоб ті студенти…
— Хай вас чорт візьме всіх! — струхнувши очіпком, грубо кинула Настя.
Сердито тьоригнула рогачем в печі, — всі ви однакові — знаємо чого ходите.
— Ну, що-ж, коли таке діло, ми можемо й піти…
Качан встав із лави, постояв, знову сів.
Очи його швидко моргали й чогось напружувались, видно було, що перед тим, як іти з хати, йому хотілось сказати Насті щось гостре, вразливе. Слова виходили хрипкі, гарячі.
— Мині казали, що баришня по молодости в гріх ускочила… хотів пожаліти, своїм чесним іменем покрити її гріх, аж бачу…
— Бога-ради, не озираючись із серцем одказала Настя, — не було-б де голови втопити…
— Ну, добре-ж… добре… Хм!…
Ну, добре…
Качан урочисто встав, обережно загорнув у хустку гитару і пішов із хати.
На порозі дуже чемно вклонився. Очи поблискували зловісно. Протіг церемонно:
— Найпокойнішої вам ночи…
— З богом! — Чорт не видав вас тут.
Оставшись Настя сама в хаті, кинула поратись, сіла коло столу й склала на грудях руки. Гарячий сором аж курився в очах, а лице мінилося що-хвилини: то зблідне, то знову почервоніє. Одчинила вікно, стала прислухатись:
Десь злісно ляснуло хвірткою.
„Щось надумав, гицель“.
Трівожно торкнуло Насті в грудях.
Тінь од береста рясно вквітчала білу стіну ажурними листочками, темними, мов випалив їх місяць на білій стіні.
Коло хати в маленькому подвір'ї гомін. Скрізь розташувалися парубки, високі вночі, як велетні. Сиділи на призьбі, на моріжку, посхилялись на тин, товклися в городчику між квітами, ходили попід вікнами, кругом хати. Отаборилися, як дома. Двоє коло дверей перемовлялись з Настею, що обзивалась десь у сінях за дверима.
Чути було глухий її голос:
— Кажу-ж вам, що немає нікого в мене в хаті чужого. Вам наказав той старий тягун, Качанюга, а ви й віри пойняли. Ідіть, хлопці, ідіть за доброї чести, не чиніть бешкету.
— Не дуріть, тітко, бо сидить щось у хаті, сидить, личина, — певно казав парубок.
— Ех, тітко, тітко, — з докором казав другий, — і треба ото попускати таке в себе в хаті?
За дверима щось глухо одказала Настя.
— Звісно, воно ніби й не наше діло, а тільки-ж так воно не годиться. Ну, та все одно ми його підстережемо. До світу будемо сидіти, а впіймаємо.Декілько парубків зазирали пильно у вікна; в хаті було тихо й темно, видно було, як у друге вікно, що навпроти, одсвічувало знадвору блакитне небо. Біліли подушки на полу, вимальовувалися контури печи.
Парубки пильно розглядали по хаті. Того, що хотіли, вони не бачили, і голосно базікали аби про що.
Аж ось коло того вікна, що з кімнати, радісно зарепетував, залементував хтось на увесь двір:
— Хлопці — сюди! Хрест мене вбий — тут! Хуражка з окардою лежить на столі.
На столі справді виблискував проти вікна на кашкеті срібний значок, невидима рука миттю одсунула його кудись у тінь. Парубки затупотіли під вікнами, і незабаром у вікно товпилось кілька голів.
— Де саме? де?
— Хай я проклятий буду — лежала! — клявся парубок — сховали.
І знову крик:
— Гляньте — цигарку курить!… — у темному кутку кімнати ясно для всіх блиснув необережний огник цигарки.
Закричали, загоготіли, зареготали всі. Сумніву не було. — Тут!
Напільне вікно, що в город, грюкнуло, одчинилось.
— Гу — гуп! — щось у гарбузиння. Встало: плиг, плиг!!.. по заплутах, як здоровенний собака, аж земля загула…
Гамір замовк — раптом в усіх спалахнув мисливський азарт, — мовчки, хвилею завзято ринули вслід:— Лови! держи!
Залунало городами, перелетіло в село. Пішло десь по сонних улицях… В дворі тільки сліди залишились — поламані під вікнами Настині піони та під лісом потолочений лискучий любисток.
В хаті темно: трохи одсвічували вікна, як дірки. Напільне вікно стояло одчинене, в його дихала ніч, свіжа й пахуча.
Мар'яна сиділа сама в хаті, схилившись на стіл: Смутно пригадувала свої мрії над колодязем. Думала про те, що молодість пішла на-марне. І хотілося Мар'яні оплакати її гарячими слізьми…
Вбігла в хату Настя стурбована, заплакана; зразу кинулась до дочки:
— І де ти така взялася на мою голову? Їхала-б собі без вісти, щоб очи мої не бачили тебе…
— Що таке, мамо? — затурбувалась Мар'яна.
— Що таке? — іди подивися: ворота всі вимазали, оті гицелі… оті… — Настя зайшлася слізьми, — отакого страму наробила…
Раптом перестала плакати, грубо:
— Їдь собі од мене, життя мого не муч, бо гірке воно й без того. — Щось чуже, нерідне, вороже почулося в її голосі.
Мар'яна підвела од столу голову, і очи її спалахнули, як зірниці.
— Я ще вам, мамо, хати не пересиділа, а коли хочете, то знайте — хата батьківська, і буду я в їй сидіти, поки сама схочу. Що я вам таке заподіяла, що ви гоните мене з дому?
Настя сама не знала, на кого напастись. Шпурляла все в хаті, стукала, далі сіла й почала причитувать.
Двері рипнули і в хату увійшов тихо Микита.
— І де хоч ти там тиняєшся? — зразу повернулась до його Настя, — не бачиш, що тут таке чиниться?
Микита якось боком підійшов до Мар'яни. Зашарудів рукою її по плечі.
— Чого тобі, Микито? — лагідно й смутно промовила Мар'яна, як колись було до малого.
Не помічала того, що в очах у Микити крізь сльози одсвічувало щось суворе й зле, що брови нахмурені й лице зблідле. Зразу кинулась.
— Ай! Микито!
Микита вхопив її за косу, і рванув з такою силою, що Мар'яна поточилась і впала з лави додолу.
— Микито! Мик… — злякано гукала Настя.
Кілько разів лунко ляснули в темряві скручені віжки і далі засвистіли кудись під піл.
Микита схилився на стіл і закрився руками. В хаті якийсь час стало тихо. Тільки було чути, як раз-по-раз чмихав Микита, немов із-під важкого гніту випорскувала вода. Приглушено ридала на долівці Мар'яна.
Виплив із-за хмарки місяць — за вікном на городі засяяв цвіт на яблуні, загорівся.
У розчинене вікно вільно летів безжурий сміх:
„Чудні! чудні! Цілувались — цілувались, потім, ось тобі.
В чиїйсь хаті рипнули двері, і на двір вийшов „дзюдзі“ маленький хлопчик, піднявши рученятами подол білої льолі. Послухав звуки і широко розкрив заспані великі очи, а в тих очах, як у чистій воді, із зорями, з ночними тінями, з усіма дивами і таємницями мініатюрою одбилася ніч.
Чудно йому тепер і боязко, і швиденько, аби-як справившись, зразу поспішав він, склипаючи очи по дорозі, у хату до своїх дитячих снів.
Коли сонце підбилось на полудні, до Настиних воріт чустрою, зачучвереною конячкою під'їхав на драбиняку сусід Матвій.
З хати почали виносити пакунки. Вийшла Мар'яна. Англійський сірий сак, дорогий капелюх з вуаллю, браслет золотий на руці — струнка, висока коло низеньких воріт…
Слідом за нею Настя в старенькому, і без шапки Микита. Настя витирала порепаними од роботи руками заплакані очи й доказувала останню мову:
— Копієчку складай, дочко, бо на старість, хто знає, як буде. Поки він живий — може не прожене, а помре, що будеш робити? Звістки присилай часто, бо не знаю, чи доведеться вже й бачитись, — Настя схлипнула, — стара роблюся, робити не здужаю. Може скоро вмру… — Стала рукавом втирати сльози.Мар'яна мостила пакунки на возі, а між ділом розважала матір:
— Не журіться, мамо, ось підросте Микита, — ожените, невістку будете мати, буде кому й робити.
— А ти-ж, Микито, — звернулась вона до хлопця, — жалуй маму, а то й щастя тобі не буде, як будеш їх кривдити.
Микита спокійно й діловито вкладав речи у віз, дбаючи тільки за одно: щоб не загубилось, або не потовклось у дорозі.
Все було умощено, Мар'яна стала коло возу, немов задумавшись на годину.
Тихо, трохи зблідши підійшла до матері.
Обхопила її за шию, на груди головою впала.
Два обличчя, одне ніжне, випещено, друге Настине — засмажене, мужицьке стулилось одно з одним, як скипіли.
Гребінчики випорсали з коси у Мар'яни, жмакався капелюх з квітками, мнявся дорогий сак. Мар'яна нічого не помічала, плакала в обіймах матері рясними мужицькими сльозами.
Одвівши голову од грудей матері, Мар'яна глянула на Микиту очима повними сліз, мовчки мов п'яна похилилась до його; кинула руки йому на плечи й стала тиснути до себе замурзане його лице та вітром запалене.
Так і вмила його слізьми.
Почув Микита зблизьку, як б'ється коло його грудей Мар'янине серце… Подумав: колись ніби так було вже… Коли-ж це? І зразу пригадалось:
Були тоді жнива, всі пішли в поле, а вони вдвох дома. Мар'яна босенька, невеличка дівчинка в довгій карсетці, а він мабуть зовсім малий хлопчик… Все бігав хвостом за нею, вчепившись за спідницю. Зійшовся гурток тоді дітей, нарядились піти у місто в панський сад.
Гарно в панському саду, зелено. Трава попід руки, дерево густе, а ягоди рясніють між листом спілі, червоні, аж притемнілі. Розташувались у вишнику, мовчки патрають, тільки озираються; коли одно по одному: гуп, гуп — з вишень, знялися й пошуміли, як вітер. Озирнувся Микита: іде панюга здоровий, страшний такий. Кинувся Микита за дітьми — не збіжить. Перечепився за щось, розірвав штанці, упав, та так і зайшовся криком. Всі повтікали, осталися в саду він та пан. Коли із-за куща Мар'яна. Вхопила Микиту з-перед ніг у пана, скинула на свої дитячі руки і плачучи й задихаючись од ваги метнулась тікать… Тоді так билось у Мар'яни серце.
Шпигало Микиті щось у носі. Казав у думці: Цього я вже не люблю, е-е, не люблю!…
Сіла, схлипаючи, на віз.
Підвела голову, обвела очима садок, оселю, немов хотіла всю її вбрати в свої темні, наплакані очи.
— Мамо, — промовила, — я вам перешлю колись грошей, а ви найміть маляра, нехай змалює мені нашу хату, а я поставлю її в себе над постелею та й буду рано й вечір згадувати домівку… А, ти, Микито, ґрунтика не продавай, бо вже отой Петренко пасе на його очи, ні за що не продавай… Садочка не рубай… А там хто знає, — у Мар'яни засяли очи, — може колись хоч у гості над'їду, може не проженеш таки, Микито, з хати?
Матвій узяв у руки віжки й став рушати.
— Не забудьте поставить хреста на батькові, — пригадала Мар'яна, — а то, як ви, мамо, помрете, то й могили його ніхто не розшукає.
Віз заскрипів, повертаючись, і поторохтів по сухій ненаїзженій дорозі.
— Глядіть-же, мамо, — повернувши голову, нашвидку, наказувала Мар'яна; не забувайте мене, пишіть. Списуйте все-все, що діється на Ордівці…
Пишіть, як хліб родитиме, яка городина буде, пишіть, як сади цвістимуть, як одцвітати будуть…
Казала іще щось, та вже не було чути за скрипом.
Настя й Микита стояли коло воріт, склавши руки, й мовчали. Дивились їй услід, аж поки віз не повернув із улички.
Ніч… Тихо… Міцно пов'язав Ордівку сон. Знову сплинув мовчазний місяць, крізь галуззя навів проміння на Настині ворота в глухій улочці, висвітив, дивиться, що наспівали цієї весни солов'ї на Ордівці.
Зігнувшись коло воріт, як злодії, Микита й Настя шкрябають ножами чорні плями на воротах, стиха перемовляючись часом словами. Лагідна спокійна їх розмова упівголоса.— Так то, сину, — зітхнула Настя, — одрізана скибка хліба, то вже не притулиш.
— Чого-б краще: брови змалювала, очи вліпила — думала — оце тобі, доню, твоя й доля буде, а все це пішло на лихо. Навчала-ж, наказувала — шануйся, бережися, дочко — не послухала, волю свою взяла, та й занапастила себе, як сама знала.
— Мамо, — трохи згодом обізвався Микита, — а на віщо ви мені вліпили такі довгі уши? — тепер мене й дражнять: каплоухий.
— Е, сину, — казала Настя, — ти благай бога, щоб доленьку щасливу послав, а врода, то цвіт на дереві; вітер повіне, та й цвіт той осиплеться.
Тихо… Шкрябають ножі.
Самотою стоїть на Серединому руйновищі обдерта пустка. Високо здіймається гостроверха солом'яна покрівля з розваленими виводами. Над нею сумною стіною сплели свої віти високі шумкі тополі, а по трухлявому солом'яному дахові німо хвилюють од їх рясні тіні.
Під стріхою сумом чорніють повибивані вікна. В одно висунула на проміння рогату голову корова. Дивиться сонними очима в спустілий сад і ліниво ремиґає.
Коло порогу своєї пустки сидить зігнувшись дід Середа. Схилив сиву, чубату голову, вхопив в обійми коліна, дрімає. На колінях розгорнута книжка.
А над головою аж шумлять солов'їні досвітки. Ніби ціла летюча консерваторія розташувалася в зарослому, дикому привіллі, розсипалася по гіллях, по кущах. Десь у тернику один старанно повторяє якийсь етюд, другий на верху дикої груши кидає в місячні високости величню імпровізацію, а ще один, заховавшись в глушавині колючої дерези, захоплено чеше, аж захлюпається селянське алегрето:
„Терла льон, терла льон,
Та й на терлиці…“
Підійме Середа угору сиву бороду, пролупається — прислухається, заляскає в долоні, почне шугати:
— А киш! А го-го! Щоб на вас!..
І знову дрімає над книгою, бубонить крізь сон:
„Матері не гуляйте, дочок доглядайте, бо як каже апостол Павел…
…Дихне вітерець, прокинеться верховіття тополеве, залупотить, мов старці більмами лискучим проти місяця листом і знову в сон.