Повна збірка творів (Васильченко)/I/Свекор
| ◀ По асоціяції | Повна збірка творів. Том I Свекор |
В тінях липневої ночи ▶ |
|
Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою — Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли-б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав-би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цеї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне „старувати“, то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі, або розіллє борщ з ложки, — Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: — „А на що так накришувати та наляпувати!“ Або забуде хто шапку в хаті зняти, — він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: — „Он бач, що там таке!“
Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!
Батько було слухає, слухає, а потім і скаже:— Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Не дурно всі в сем'ї взивали його „свекром“.
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
— Ти-б Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, — каже йому одного разу мати, — тебе он женити пора, а ти раз-у-раз шмаруєшся по-під піччю!
— Ну, так і женіть, коли пора! — озвався з-під печи Василько.
— От такої!.. — сміється, дивуючись, мати, — а до школи ходити вже й не хочеш?
— Що мені та школа — хліба дасть? — старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сем'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти, та й промовляє:
— Хай його батько стеряється!.. не хочу вже робити: ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, — старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяїнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все-ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
— Тільки котрого-б нам з трьох женити? — міркує батько далі. — Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь? Він-же й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько з-під лоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немов-би не про його й річ…
— То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько, — тебе будемо женити, чи може пождемо, поки Петро школу скінчить?
— Ги!.. — засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
— Ну, то чого-ж там сміятися! — промовляє поважно батько, — кажи: коли женити — будемо женити, коли ні — підождемо.
— Кажи, Васильку, — то може сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, — обізвалася й мати.
Василько оглянув усіх — ніхто не сміється.
„Чому-б і справді мені не женитись? — подумав він собі. — Було-б добре, коли-б у його була жінка: обід варила-б йому, сорочки прала, а він лежав-би собі на печі та погукував-би до неї: „стара, а принеси огню, я люльку запалю!..“
— Ну, то як-же? — казала мати, — хочеш одружитися?
Василько втер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
— Хо-чу!..— Ну, от і гаразд! — каже батько, — тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи може в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже вподобалась йому чорнобрива Ганна — ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
— Ганну хочу, — промовив Василько сміливіше.
— Ганну, то й Ганну, — згожується батько, — тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова… та може ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було-б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
— Ну, то не будемо-ж і гаятися, — каже далі батько, — будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! — гукнув до матери.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, — то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
— Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, — каже до його батько. — Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш-же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити — Василько залюбки ходив-би, а от податки платити — то вже й не до душі йому…
— А де-ж я грошей візьму? — спитав він.
— Як де грошей візьмеш? — дивується батько, — а ти-ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити… Ти-ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
— Е-е!.. — протяг Василько з непевністю.
— Будеш уже сам усе робити, — себе й жінку годувати, й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір'ю до смерти доглядати мусиш. Будеш доглядати? — перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
— Я не хо… — промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
— Ну, а як-же сину? — ласкаво й тихо казав батько, — хто-ж нас з матір'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали — робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже-ж ти виженеш нас із хати, щоб ми з торбинками пішли по-під віконню?
Василькові зробилось і боязно чогось і, боже, як шкода тата з мамою!..Хліб випав у його з рук і він на всю хату так і заголосив:
— Я ма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!
Часто після того питали його:
— А що, Василю, швидко будеш женитися?
Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
— Так то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
1911.