Повна збірка творів (Васильченко)/I/По асоціяції

Повна збірка творів. Том I
С. Васильченко
По асоціяції
• Інші версії цієї роботи див. По асоціації Харків: Державне видавництво України, 1927
 
ПО АСОЦІЯЦІЇ.
 

Була рання весна і була темна ніч, що оповилась у важкий вохкий туман, коли я, спотикаючись на рівчаки та вибоїни, шпацирував од станції в те містечко, де прожив колись свої дитячі літа. Давно я кинув його і вже забув про його; тільки-ж вступив у першу улицю, зараз зграями прилинули бо-зна відкіль бо-зна колишні спогади. І думав я про те, що зовсім несправедливо дали цьому містечку таке непоетичне прізвище — Свиняча Гребля… По-моєму — це один із найромантичніших закутків нашої України. В моїй пам'яті стали вставати зелені садки, чудові співи, чепурні дівчата. Було тільки яке свято — так після обіду й захрясне ними майдан, так і зацвіте всякими кольорами, як квітками луг. Поприбираються, було, в сукні, поодягають поверх їх карсетки, хустками позакривають на голові настобурчені „гейші“ і по три, по чотири, з квітками в руках, ходять з кінця в кінець майдану; видок у кожної такий замислений, мрійний…

„Ой, гарна-ж я, гарна! — немов словами промовляє той видочок, — та світ мені чогось не милий“…

А хлопці, в новеньких козирках, низками проходять мимо їх, димлять цигарками, заскалюють око та ціркають через губу, — мовляв, знаємо вас: припізніє, то иншої заспіваєте під ворітьми на колодці.

А сонце, було, палить, за курявою й світа не видно, очі пилом порошить.

Іду собі; думаю так…

Та куди-ж я тепер маю йти? — спинивсь я на краю улиці, — чи вправо, чи вліво? — гадаю собі й бачу, що не втраплю: всі улиці переплуталися в голові. А ніч темна-темна, туман густий-густий, ані зірочки в небі. Стою, не знаю, що робити. А до уха доходить, як десь у темряві стиха дзюркотять струмочки з-під талого снігу, дихає звідусіль весною. З лівої руки подув вохкий, бархотинний вітрець, і я став почувати, як щось таке тягуче, липке залоскотіло в носі. Серце моє одразу забилося, почуваючи близько щось рідне… Та що? Намагаюся пригадати. І на думці вертиться, а не пригадаю. Чмихаю носом, рознюхую — тягне не то кізяком, не то м'ятою…

А серце б'ється все та б'ється і от з глибини пам'яти зринають у голові малюнки — спершу неясні, немов у тумані, потім вирізуються, в кольори вбираються. І бачу я — по пояс у воді в одних сорочках бродять баби, коноплі мочуть. Тут-же бовтаються свині; обмастившись по шию в болото і розмалювавши ним обличчя, марширують по березі, взявшись у боки, хлопчики…

…Це-ж либонь наш став! — пригадав я одразу, — той чудовий став, з якого колись не вилазив я цілими днями, де ховався з цигарками, де плавав човнами і де пізніше…

Ціле море спогадів налинуло до мене, один одного попережаючи. Що ближче став я підходити до його, то ясніше вирізувався він перед моїми очима. І от увижається мені став під крилом чудової літньої ночи, коли, після пекельної спеки й куряви, дихне, бувало, холодком і на прояснілому небі із-за Собачих Ярів підійметься спеціяльно Свиняче-Гребельський, червоний-червоний, немов вийшов тільки що з тієї парні, що стоїть у Собачому Яру, здоровенний, як макуха, місяць… Ой… що-ж то за картина змалюється тоді перед очима!.. Коли-б ви вийшли разом з нашою молоддю тої ночи на тихі про кохання розмови до ставу, коли-б ви побачили, як по середині ставу в перламутровій плівці, переливаючись усіма барвами радуги, бовтається поміж ряскою, аж вилискується, бліднолиций, то вам одразу — аж забажалось-би українського борщу.

І по той бік, і по другий бік ставу ростуть, аж шумлять, вище чоловічого зросту буйні бур'яни, а між ними на дикому привіллі шугають безмовно цілі ватаги собак…

Одначе, куди-ж далі?.. Став, здається, минув, уже бо замість того знайомого духу кізяка з м'ятою потягнуло чимсь иншим. А кругом — хоч-би-ж тобі в одній хаті блимнув огник, хоч-би де який поганенький лихтарчик — темно, як у льоху; стою, мов у якому лісі.

Лишилась знову тільки одна надія на свій ніс, бо до того-ж новий дух, що трохи нагадував застояні в шклянці фіялки, став здаватися мені теж не зовсім чужим. Чмихаю носом, дивлюся в якусь темну безодню, що навіть у темряві чорніє перед очима; взявшись рукою за голову, пригадую… Зринають якісь люди… шум!… вигуки: „Гей! соб! держи цабе… разом“… три парі волів зо всеї сили напружують шиї, спини випинають — тягнуть панський фаетон, що загруз до верхів коліс у болоті… Розворушена грязюка пахтить так, що навіть воли пирскають, а дівчата, що стоять поміж людьми, затулюють носи кінчиками хусток.

— Еге, — думаю собі, — тут мені треба було взяти трохи вправо, бо тут, здається, стоїть винокурня, а мимо неї навіть улітку не ходять люди. І я беру вправо.

— А тут либонь піде улиця Бочанівка, — зразу подумав я, почувши, як запахло чимсь похожим на печену пригорілу картоплю… Чогось робиться мені моторошно і гарно…

Причувається, як серед ночи б'ють у дзвони: бам-бам-бам!.. Вибігаєш з хати — над Бочанівкою видно, як удень… По улицях гармидер, біжять, відрами брязчять… З темних кутків, підібравши сукні, як метелики на огонь, біжять під руку з кавалерами панночки; протираючи очі й на ходу зодягаючи пінжаки та пальта, біжять, аж стогнуть, купці, крамарі і всякі инші пани… Поспішають, щоб не спізнитись… Прибігаєш і собі було: в темних садках під деревами, на парканах, на лісах, залиті червоним полум'ям пожежі, розкидалися мальовничими гуртками біляві та чорняві панночки, франти-кавалери… так радо, так чудово грають їх очі перед огнем… кругом крик, гармидер… А полум'я аж гоготить десь у темному небі, сипле в темряву мільйонами іскор… Гарно було, аж дух захоплює…

І злюбила-ж пожежі свинячо-гребельська інтелігенція! Це була їм одним-одна публічна розвага, що заміняла собою все: і концерти, й реферати, і театр, і клуб. Щастила їм доля: мало не кожного тижня палала було як не Бочанівка, то Покрасівка або Ковалівка. Дбає, видно, вона й тепер за їх — думаю собі, минаючи Бочанівку, звідки несло свіжою пожежею.

Запахло знову чимсь… стали уявлятися собаки: сірі, чорні, жовті, то з закрученими хвостами, то з опущеними, що всилу волочилися по землі… чорні ворота проти майдана, а на воротях підсмикана куховарка з цебром помиїв у руках… Знаю: купець Олійник живе. Пригадую, як дурив він нас колись, дітлахів: заверне щось у папір, шворочкою перев'яже і викине на дорогу. Підкрадешся, бувало, вхопиш, у бур'яни подасишся: думаєш — цукор або тютюн.

Розгорнеш і плюнеш, пальці об бур'ян витираєш: ка̀-зна-що. Проходю мимо, пригадую осміхаючись.

— Г-р-р… гав-гав! — загарчало щось коло самих ніг, потім трохи далі, потім ще в одному місці. В темряві в скількох місцях заворушилися на землі чорні силуети, вороже загарчали хрипко, як зо сну. Я спинився, зробив у темряві знак, немов прохав вибачити за турбування, і, закусивши губу, обійшов навшпиньках майдан далеко навкруги.

Далі все пішло, як по писаному. Я вже навіть сам наперед угадував, де чим запахне. Всі улиці, переулки, будівлі — все ясно встало в голові, немов три дні назад, як виїхав я звідціля.

— Тільки заверну за ріг коло церкви, — думаю собі, — потягне рижійною олією — олійниця там стоїть. Далі потягне гнилими оселедцями, керосином — базар почнеться.

Так. Потягло спершу олією, потім тухлою рибою.

— А далі, — думаю, — потягне сирими смушками, там різницями, капустою.

І вистромивши носа в повітря, я вже сміливо йшов по улицях, звертав управо, вліво, минав калюжі, смітники і ні трохи не боявся заблудитись, хоч ніч стояла над Свинячою Греблею темна, як крило вороннє.

 

1911.