Повна збірка творів (Васильченко)/I/Мужицький ангел
| ◀ Крамольна ніч | Повна збірка творів. Том I Мужицький ангел |
По асоціяції ▶ |
|
Десь єсть собі на світі церковця — стара, трухлява, ніби із тінів із місячних збудована. У церковці — притвор сумовитий, темний, а у притворі, між поламаним хрестом і старою корогвою висить ікона святого ангела, запилена, полиняла. Святий ангел стоїть на їй на колінцях, як за шкоду покараний неслухняний хлопчик, очі опустив додолу: і білі шати його замазані, і ясне личко — потьмарене, опущені очі — заплакані, сумні.
Тамошні люди взивають його мужицьким ангелом і розповідають, що колись він стояв на рівних ногах, і шати його були білі, як найперший сніг; святе личко його було радісне, як сонце, а ясні очі його все у небо високе дивилися.
Дивились, не переставали, не зморгаючи, не склипаючи.
Та підмовили якось мужицькі діти його з собою — пішов він із ними по-під тинню блукати і замастив свої білосніжні шати.
Позорив на його раз з неба творець його праведний, перстом посварився — і стемніло од смутку його яснеє личко, стиха він маленький став на колінця, на грудях ручки склав, очиці до землі пустив, стоїть у божій карі, не стенеться, і буде стояти, поки не звелить йому встати отець його небесний.
А звелить йому вставати він, казали, тільки тоді, як усі ангели в небі заспівають, віншуючи Христа нарожденного:
І дожидався ангелик того свята, як душа настраждана золотого раю…
І жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, жона правдива, у божих боязнях пам'ятлива, і мала вона сина, на імення Івашко.
Івашко був слухняний і почтивий, та дуже любив мед, бо був іще маленький. І так він дожидався, так дожидався того Різдва.
— Мабуть, мамо, бог і не чув того, як я йому рано й вечір молився, щоб була кутя з медом. Не хочеться вже мені і до церкви ходити.
— Не кажи цього, сину, бо то — грішка; бозя сердиться буде. Іди до церкви, йди, не лінуйся, помолись йому гарненько, то він і зглянеться на наші злидні.
Одягнула мама Івашка в свитку, хусткою теплою зав'язала, бо стояв надворі лютий мороз, вирядила в церков.
Увійшов Івашко в церков, а в церкві порожньо, зимно, — тільки старі баби з костурами панахидки правлять.
Заходить Івашко у темний притвор, дивиться, коли там перед тим ангелом, що стоїть сумний на колінцях, чого-чого тільки не понаставлено! — І булки, і бублики, і цукор, і пряники і меду-меду у шклянках, у тарілочках, в горнятках! — У Івашка аж очі засміялися, тільки, усе те чуже, ще до того і святий ангел стоїть за сторожу. Хіба попрохати у його гарненько, може дасть? — „Попрошу!“ — подумав Івашко, і серце у його забилося.
Підійшов він до ангела ближче, привітно осміхнувся до його, боязко в очі йому заглядає, тихо шепоче соромливо:
— Дай мені, святий ангелику, хоч оте щербате горнятко з медом, а то у нас кутя сьогодні суха буде. Грошей не було, то мама не купили. От, їй-богу, не брешу. Дай… — дивиться, дожидає.
Святий ангелик мовчить, очей не зводить, ніби і річ не до його.
„Ні, не так“, — подумав Івашко; одступив трохи назад, став на коліна і проказав йому, як школяр перед учителем, „Оче наш“. Далі знову підійшов ближче, питається:
— Ну, то не даєш? — Дай, пожалуста.
Мовчить ангел, як і вперше.
„Не дає!“ — подумав Івашко, перестав осміхатись, зітхнув.
Соромно йому стало, він зігнувся і тихо одійшов далі. Стоїть, тре рукою уші, чобіт об чобіт стукає, бо змерз уже дуже, а йти звідсіль чогось жаль.
„І нащо йому такого багато? — думає він, роздивляючись на всі ласощі, — ні, буду іще прохати!“
Івашко висякав носа, утерся, озирнувся кругом, чи хто не дивиться на його, і підійшов до ангела близько-близько.
— Дай, ну дай-же! а коли не даси, то дозволь мені самому взяти! Будь такий добрий! Чи вже-ж тобі шкода одного маленького, щербатого горнятка? Дозволь, я візьму! Чуєш?
Івашко торкав його рукою і так пильно, так щиро прохав його, що й у груди йому тепло стало, і ноги, і уші ніби нагрілися. А серденько так билося, билося.
Радісний і веселий прийшов Івашко додому. Тільки на поріг — зразу перед себе з медом горнятко виставляє, мамі голосно хвалиться:
— А я, мамо, на кутю меду несу!
— Де-ж ти взяв його, сину? — здивувалася мама.
Івашко нахмурив брівки, ще й ручечкою собі свариться:
— Ні, ні, мамо! Це я не сам узяв, це мені святий ангелик звелів узяти!
— Який ангелик? Де? це ти щось дуриш мене, сину. А ну розказуй мені усе по правді.
Івашко став казати:
— Там у церкві коло ангелика стояло багато-багато і меду і всячини, то я й випросив у його. Він спершу довго не давав, та я його став так прохати, що і в животі в мене заболіло. Тоді він і сказав мені тихенько-тихенько, так, що я насилу й почув його, каже: „бери, тільки щоб ніхто не бачив“. То я і взяв.
— Ох мені лишенько! — забідкалася мама: — та це-ж ти украв його!
Івашка узяв жаль на маму і він заплакав. Пригадав, що казала зраня йому мама, та й собі те-ж промовляє:
— Не можна так казати, мамо, бо грішка!..
Року од року, як надійде те велике свято, всі ангели у небі співають святим своїм гуртом славу Христу нарожденному:
А той ангелик маленький, як стояв, так і тепер стоїть на колінцях, не насміючи до неба очі підвести, щоб ясно на праведного поглянути бога.
І біла льоля його ще більше стемніла, ще дужче помарніло од сліз його ясне личко. Все, все на йому осмутніло і похмарилось, тільки те святе проміння над його головкою одно не чорніє, сяє, як і раніш сяло.