Перший рейд/Монпельє. Водевіль — „зі співами й танцями“… Донські козаки і „комільфотність“ французьких адміністраторів

Перший рейд
Дмитро Грудина
Монпельє. Водевіль — „зі співами й танцями“… Донські козаки і „комільфотність“ французьких адміністраторів
1930
МОНПЕЛЬЄ, ВОДЕВІЛЬ „ЗІ СПІВАМИ Й ТАНЦЯМИ“…

Донські козаки і „комільфотність“ французьких адміністраторів.

Про те, що у Франції виробляють шовк, ми, між іншим, довідалися не лише з тих блюзок, спідничок та панчішок, що так привабливо виглядають з вітрин і вікон численних крамниць. Це видно протягом всієї дороги від Парижу до Ліону, а далі й до Монпельє, куди ми зараз ідемо. Усі „лани“, по-нашому, тут не засіяно, як у нас житом чи пшеницею, не видно й проса чи ячменю. Скрізь і всюди ви зустрічаєте цілі ліси тутових дерев, що їх викохують для харчування черви. З коконів цієї черви, уже потім, і виробляють тут отой ніжний шовк, що так полюбляють жінки всього світу.

Крім тутових дерев викохують ще на півдні французи оливку та виноград. Звідси йде по всьому світу славна „прованська олія“ та знамените „шампанське“ і, взагалі, вино.

Звичайно, що й те, й друге кожний думчанин вважає за свій обов'язок спробувати.

До Монпельє ми прибули 17 січня надвечір, а концерт у великій залі міського театру було призначено на 18-те. Тож було чимало часу, щоб зазнайомитися з містом і подивитися на всілякі „дива“ його.

Старовинне, ще далеких часів римської імперії, місто, зараз славне тим, що в ньому є багато учбових закладів, де скупчено силу студентства, головним чином у медичній академії.

Чудовий парк з багатьма пам'ятниками і дуже гарно зробленим монументом Людовика XIV в убранні римського воїна на добрячому коні (бронза).

Величезні ставки з лебедями і довжелезний кам'яний старовинний водогін — дійсно виключна окраса міста. Але найбільшою окрасою Монпельє є море Середземне, що пишається в двох кроках від нього. Ось туди наш „шеф“ Городовенко, взявши на себе функції культкому, й повіз в „авті“ всю „Думку“.

Виключної краси, з прозорою водою, чистою й привабливою, воно скидається трохи на наше чорне.

— Але… в Одесі краще!..

— А до Криму так і нічого не дорівняється!

Городовенко не був у Криму, а треба б маестрові підлікуватися, а тому й другого дня цікаві французи могли бачити, як відомий „шеф“ знаменитої капелі ходить берегом на пісочку, що його заливають запашні хвилі, й „удить“ крабів, ракушок, та… згадує за свій:

— Найкращий берег Дніпра!

Тепле підсоння, соняшні дні — все сприяло, щоб, з нагоди якогось свята влаштований мером міста, „гала-концерт“ за участю „Думки“ пройшов блискуче.

Власне, слід сказати — закінчився. Бо початок його був трохи чудний.

Річ в тім, що з нагоди цього свята в театрі зібрався ввесь міський „бомонд“, весь „великий світ“, уся знать. Перед концертом „Думки“ у першому відділі виступали місцеві сили — ставили…

„Водевіль зі співами й танцями“.

А за кілька день до нашого виступу, в Монпельє гастролювала якась то „капеля Донських козаків“ — що залишила по собі не зовсім приємні спогади.

Отож — „водевіль“, „донські козаки“… якась собі „українська Думка“… все це спливало в уяві французів, як щось ординарне. І лише з властивої французькому офіційному світові чемности, щоб не образити шановного мера, публіка залишилася на 2-й відділ… з настроєм, звичайно, невідповідним.

Але вже перший нумер „Веснянки“ Лисенка примусив авдиторію насторожитися, хоч і ще й не виявила вона свого ставлення до нас.

А вже №2-й — „Колискова“ Вериківського, всупереч усяким сподіванкам, не „приспав“, а так розбурхав слухачів, що пісню треба було повторити.

Вже після „Колискової“ авдиторія переконалась, що перед нею зовсім не те, що усілякі „Козаки“… Равель (французькі пісні), Толстяков і Поліяшвілі (білоруські та грузинські) — все це приймалося з таким же піднесенням, як і „Черноморець“, „Дударик“, „Комарик“, „Щедрик“, та „колись була розкіш, воля“…

Успіх першого концерту був такий бучний, що наш адміністратор вирішив тут же таки, другого дня дати ще один концерт. Якраз саме наступний концерт у Бордо мав бути через день. Тож несподівано ми пробули в цьому затишному й люб'язному місті ще день.

Другий концерт відбувся в малій залі того ж таки міського театру. Як і перший, він пройшов з виключним успіхом художнім, але… з трохи меншим матеріяльним. Дорогі місця партеру й лож не всі були повні, зате бальконі амфітеатр були повнісенькі, так само, як і гальорка. Всю її засіяли студентські кашкети — тут у театрах не обов'язково роздягатися, але давати „на чай“ (le pour boire…) за те, що вам покажуть відоме вам ваше місце, обов'язково.

Експансивна молодь різних національностів, з винятковою завзятістю вітала кожен нумер з програми, і „Думка“ з особливим задоволенням співала цей концерт.

Між іншим, цікава деталь.

Коли підчас першого концерту в Монпельє наш адміністратор вирішив дати й другий, він, природня річ, захотів анонсувати його перед залею. Знайшли місцевого службовця — адміністратора театру, й він, бідолаха, в мент знайшов фрака, білі рукавички і… побоявся вийти на кін, бо… де ж таки: в залі сидить „сам“ мер міста.

А сам „мер“, досить літня вже людина й поважна, як і кожний мер на вигляд, завзято вітав „Думку“, стукаючи своїм ціпком об підлогу так на першому концерті, як і на другому.

Проте, така „комільфотність“ театрального адміністратора підірвала трохи збір, бо афіші, що вийшли тільки в день концерту, звичайно не могли оповістити всього населення.

Хоч, між іншим, французи живуть, надзвичайно суворо дотримуючись свого бюджету, і коли в нього розписано за місяць 15 чи 20 франків на театр, а він їх вже витратив, тоді нехай там воскресне найзнаменитіша Сара Бернар, чи найпрекрасніша Рашель, — француз не піде її подивитися. Якщо він цього місяця вже витратив призначені на театр гроші, він мусить задовольнити й інші не менш важливі потреби: купити ковніра, краватку, рукавички тощо.

Проте, нехай собі французи, як хотять, а нам треба їхати далі.