Перехресні стежки
Іван Франко
XXVII
Ляйпціґ: Українська Накладня

 

XXVII.

— Завтра маємо аж три терміни в гумниськім судї, — мовив до Євгена конципієнт, подаючи йому до перегляду цїлу пачку ріжних актів.

— Які терміни?

— Два досить важні, у ґрунтових справах. Третїй — крадіж, але може мати певне значіннє, бо справа потрохи на полїтичнім підкладї. Одна партія в селї хоче позбути ся немилого їй члена громадської ради й заденунціювала його за якусь крадїж. Найгірше те, що судить Страхоцький.

Євгеш кивнув головою, переглядаючи акти.

— Надто треба б там побрати деякі інформації, виписи з ґрунтових книг і з реґістратури. Як пан меценас думають, чи маю їхати сьогоднї й підночувати в о. Зварича, чи аж завтра досвіта?

— Я сам поїду, — промовив Євген.

— Пан меценас поїдуть? — не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досї сам їздити на такі »дрібні« терміни.

— Поїду. Менї треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.

Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.

— Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити менї фякра. Так на пяту годину вечера щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?

Баран кивнув головою, всміхнув ся і стояв на місцї.

— Ну, що? Маєте ще що сказати?

— Пан меценас самі їдуть?

— Сам.

— То, може, треба чотирі конї?

— Чотирі конї? А вам що таке? По що чотирі конї?

— Ну, я думав…

— Прошу вас, не думайте нїчого, але йдїть.

Баран похитав головою, мов щось не хотїло помістити ся йому в голові.

— То вистачать два?

— Вистачать, вистачать.

— Але конче мусять бути чорні, правда?

Євген зірвав ся з місця й наблизив ся до Барана — не з гнїву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготав ся.

— Що вам, пане Баране? Длячого вам здаєть ся, що мусять бути чорні?

— Ну, я так думав.

— Але відки приходите до такої думки?

— Ну, чую, що пан меценас самі їдуть…

— Так що з того?

Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євген лагідно поплескав його по плечу.

— Нї, нї, пане Баране, менї про те байдуже, чи конї чорні, чи білі, щоб тільки добре бігли й щоби бричка була добра. Прошу вас, ідїть і замовте, і зробіть усе, як треба.

Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.

— Що се з ним? — питав Євген конципієнта.

— Не розумію.

— Видно, в його голові щось засїло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.

— Я заходив до нього пару разів до його хати, — все клячить перед образом і молить ся. І очі в нього мов заплакані.

— Чи не ходить він на ту єзуїтську місію?[1] — запитав Євген.

— Розумієть ся, що ходить. Здаєть ся, минулої суботи сповідав ся перед Єзуїтом. А підчас одного казання дістав нападу епілєпсії — на фякрі його привезли.

— Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баб до гістерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та морять ся голодом. А сьому бідоласї не багато треба, щоб зовсїм збити його зпантелику. Припускаю, що Єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у Жида.

На тім розмова ввірвала ся. Євген засїв до своєї роботи. Він вибирав ся на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові й писарям.

В пятій на подвіррє заїхав фякер. Євген був у своїм покою й кінчив пакувати ся. Застукано у двері, і ввійшов Баран.

— Прошу пана меценаса, фякер заїхав.

— Хто їде?

— Берко… рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.

— Добре, добре. Ну, а конї чорні?

Євген, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивив ся на нього поважно, якось суворо й мовчав.

— Слухайте, пане Баране, — мовив Євген. — Ну, скажіть по щирости, по що ви питали мене про чвірку і про чорних коней?

Баран уперто вдивляв ся в його лице, немов би хотїв там вичитати щось таємне, а потім, озирнувши ся поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом :

— То ще не настав час?

— Який час?

— Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.

— Я? Що ж я маґнат який?

— Е, що там маґнат! — згірдно мовив Баран. — Чвіркою чорних коней… їздити по краю і збирати народ… І накладати свою печать на тих, хто ввірить у вас…

Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене на-память.

— Що се ви говорите? — дивував ся Євген.

— Пан лїпше знають, що я говорю, — мовив Баран, не зводячи з нього очей.

— Та по що б я мав те все робити?

— Пан лїпше знають.

— Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?

— За того, ким пан є направду.

— А хто ж я такий?

Баран перехрестив ся і, видимо збираючи ся з усею силою свого духа, сказав твердо:

— Антихрист.

В Євгена похололо на серцї — не від сього слова, а від того виразу божевільної певности, який було видно на Барановому лицї.

— Але ж, Баране, бійте ся Бога, що вам приснило ся! — мовив він лагідно. — Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки менї до Антихриста?

— І Антихрист має бути хрещений, тільки фальчивим хрестом.

— Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?

— Знаю, відки знаю.

— Нї, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.

— Певно, що нї.

— Значить, вам наговорив хтось.

— Наговорив, чи не наговорив… А сказав такий, що мусить се знати.

— Ну, хто такий? Скажіть, не бійте ся. Я не скажу нїкому.

— Не скажете? Ану, закленїть ся Божим імям.

— Їй-Богу, не скажу.

— Ну, так знайте… Отець-місіян менї сказав, — прошептав Баран із виразом великого страху на лицї…

Євгенові досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготати ся.

——————

  1. Місії або відпусти владжують ся часто в католицькій церкві: тодї вірних сповідають, і сповідь така має більше значіння, нїж звичайна (це щось наші прощі)