Перехресні стежки (19??)/XXV
| ◀ XXIV | Перехресні стежки XXV |
XXVI ▶ |
|
Євген ходив по покою й думав.
»Го, го, пане маршалку! Так легко ви не заведете мене в горох. Я знаю вас лїпше, нїж ви мене. Я знаю дуже добре, що вам учора не до сміху було, коли вам селяни передавали мою раду. І сьогоднї ви силували ся на гумор, але не додержали до кінця. О, знаю, вам хотїло ся вшпигнути мене в саме серце, показати менї, що ті мужики, добра котрих я бажаю, самі перші зраджують моє довіррє, готові видати мене криміналові. Так, се була б для вас найбільша радість; ся думка блискотїла в ваших очах, коли ви входили до сього покою.«
Він живійше почав ходити по покою.
»Дивне те людське серце! Найбільше своє щастє, найбільшу роскіш бачить у тім, щоб завдати другому болючий удар, зробити його нещасливим, відібрати йому віру в людей і надію на лїпше! Адже тільки се побожне бажаннє надавало панові маршалкові при входї сюди такий щасливий, тріумфуючий вид. Він кинув ся навіть цїлувати мене! Видно, що »цїлованнє Юдино«, се якась типова склонність таких серць. Певного рода чоловіколюбє — подати другому прицукровану отруту, серед танцю ввіпхнути йому штилєт[1] у серце.«
Він не переставав ходити по покою, і його думки не переставали розвивати ся в песимістичнім напрямі, немов розмотували клубок чорних ниток.
»А мої селяни! Чи, бач, які полїтики! Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його й тим купимо собі панську ласку! Чудова перспектива для дальшої працї! Варто для них мучитись і терпіти! Приємно вести їх до бою з тою темною силою, що тільки й чигає на те, щоб нас поодинцї схрупати! І то вже в початку таке, при дрібницї, де в мене нема нїякісїнького власного інтересу. Що ж подумати про такі випадки, де від заховання секрету могла б залежати моя доля, моє життє! Адже ж вони, не надумуючи ся, з усміхом і без докору совісти пожертвують мене, ще й кепкувати муть: »Що, мовляв, за такий адукат, що звірюєть ся нам з такими річами! Дурневі дурна дорога!«
У нього кипіло в нутрі. Він жбурнув геть від себе книжку законів, яку держав у руцї. Груди дихали важко, від зворушення й болю дух захоплювало, і він зупинив ся біля вікна. Зразу не бачив нїчого: розбурхане чуттє заслонювало все перед ним. Але потім його зір прояснїв, і він побачив, що просто перед ним, у пустому міському саду на знаній затїненій лавочцї сиділа чорна дама з лицем, зверненим до його вікна.
Реґіна?
Він у першій хвилї здивував ся, побачивши її. Чого вона? По що? Свіжий удар, нанесений йому маршалком, хоч, бачилось, у першій хвилї не болїв, показав ся глибшим, більше болючим, нїж він думав зразу. Сей удар зранив не його особисте почуттє, не ту переболїлу й потрохи загоєну рану, з якою він носив ся цїлих десять лїт, але молоде, свіже й сильне деревце його громадської дїяльности, його святу віру в народ, у непропащу моральну силу рідної нації, в її кращу будущину. Тільки помалу, ходячи по покою, він починав відчувати всю жорстокість і болючість сього удару, і в його голові почали клубити ся погані думки, почали виривати ся з уст прокляття. Побачивши в тій хвилї чорну даму на лавочцї в саду, він зразу дивив ся на неї з якимось зачудуваннєм, мов на щось незнайоме, що завадою стає йому в дорозї. Недавня хвиля, коли він над долею сеї жінки пролив невисохлу ще річку сліз — якже ж далека була вона тепер від нього? Що вона йому? Примха, слабість волї, сантиментальний порив, соромний серед тих обставин, у яких він жиє тепер! І чим вона була для нього в життю? Нїчим, дрібненьким епізодом, що заважить хиба за пилину супроти тої широкої, поважної працї, якій він хоче — повинен — мусить віддати своє життє. Тепер якоюсь примхою долї їх стежки ще раз зустріли ся — і що ж із того?« Стрічають ся перехресні стежки на широкому степу тай знов розбігають ся І Таке буде й наше. Що вона менї тепер, і що я їй? Нїчогісїнько. Перелетні тїни, що мигнуть понад долиною й не лишать по собі нїчого-нїчогісїнько…«
І він відвернув ся.
Та в тій хвилї почув, як його серце стисло ся, заболїло страшенно, неначе рвало ся в його грудях. Наглим рухом голови він іще раз зирнув на чорну даму, і йому пригадала ся вона у вчорашньому помятому і злежаному шлюбному строю, і її на-пів-божевільні слова, і признаннє, що любила його, і її розпущене волоссє, і цинїчні слова її мужа — і, не тямлячи сам себе, не застановляючись, що і по що, він ухопив капелюх, замкнув за собою покій і вибіг надвір…
——————
- ↑ кинджал