Перехресні стежки (19??)/XLVIII
| ◀ XLVII | Перехресні стежки XLVIII |
XLIX ▶ |
|
В найблизший торговий день Євген, відбувши в судї кілька термінів, поспішав коло дванацятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали довколишнї священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічу, а поки-що були членами вічевого комітету. Входячи до канцелярії, він на велику свою радість застав у нїй обох сих пан-отцїв.
— А, витайте, гостї! — мовив він радісно, стискаючи їх руки. — Я, власне, хотїв бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємо ся! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо »кратчайший глаголь«.
— Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, — мовив о. Зварич із якимось заклопотаннєм у голосї, але Євген не зважав на сей невеселий відтїнок у його тонї і, давши наборзї деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось із цїлою купою селян, вибіг за пан-отцями до сїней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
— Прошу сїдати! — Може циґарко, отче добродїю? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготованнєм до нашого віча?
— Та що ж би? Заповідаєть ся незле. Селяни всюди приймають вістку про віче з великою радістю. Можна надїяти ся численної участи, — мовив о. Семенович.
— Прийдуть, прийдуть, — додав журливо о. Зварич.
— Чудово! Чудово! Се найголовнїйше.
— Не знаю, чи найголовнїйше, — ще сумнїйше мовив о. Зварич.— Хиба вам здаєть ся, що нї? — живо запитав Євген.
— Я думаю: лекше стягнути купи народа, а труднїйше їм сказати щось мудрого, повчити їх…
— Даруйте, отче добродїю, але се потрохи, здаєть ся менї, ваша помилка. Власне я бою ся, що дехто з нас інтелїґентів буде мати претенсію й охоту занадто багато повчати, моралїзувати зібраних. Чисте непорозуміннє. Віче, то не школа. А коли вже, справдї, комусь на ньому треба вчити ся, то не тій зібраній масі, але нам, інтелїґентам, референтам.
— Так! — трохи ображено скрикнули оба пан-отцї. — Ну, в такім разї я не розумію, по що нам завдавати собі працї з рефератами, — додав о. Семенович.
— Прошу, отче добродїю, прошу не гнївати ся, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно, справдї, бути школою взаїмного обучування для народа і для інтелїґенції, але в якім розумінню? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелїґенти, повинні вказати народові законні форми, розвязати йому язик і старати ся пізнати його потреби, його кривди й болячки, його спосіб думання.
— Але ми все се знаємо, дуже добре знаємо! — скрикнули знов хором оба пан-отцї. — Се може бути цїкаве для вас міщухів, але не для нас.
Євген усміхнув ся. Він мав у памяти немало доказів на те, як наші сїльські проводирі вміли не бачити й не розуміти маси фактів селянського життя, що дїяли ся перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:— А хоч би тільки і для нас — нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам неодну несподїванку. А, може, й нї — ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічу могли вдїяти щось повчаннями та проповідями. Народ жде від віча й має право жадати чогось зовсїм иньшого. Для народа се має бути школа полїтики, полїтичного життя.
— Ага, все-таки школа! — радісно підхопив о. Семенович.
— А школа полїтичного життя, то так як школа плавання. Стоячи на березї і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще нїхто на світї плавати не навчив ся. Тут перша річ — власна спроба, власна дїяльність, власне вміннє і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учать ся самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.
— Ми се знаємо, — буркнув о. Зварич. — Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.
— Дуже сумно, коли ви сього надїєтесь, — мовив Євген. — Менї здаєть ся, що се не мусить бути. Від розуму, такту й патріотизму священиків повинно б залежати, щоб селяни не станули проти них. А, зрештою, навіть як би таке лихо мало скласти ся, то як думаєте, отцї добродїї: чи лїпше підіймати нарід до полїтичної самодїяльности, будити в ньому полїтичну свідомість і знаннє його справ, чи лїпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своїй волї всякі полїтичні шарлятани?
— То фрази, пане меценас, — мовив о. Семенович. — Треба насамперед просвітити нарід, а тільки тодї допускати до полїтики.
— Жаль у такім разї, що наша конституція допускає анальфабетів до голосовання, значить, у останній інстанції віддає в їх руки керму полїтики.
Ся перспектива трохи зацукала обох пан-отцїв, та о. Семенович по хвилї додав:
— Таки жаль. Я був би за цензом грамотности при голосованню.
— Добре, — сміючись мовив Євген, — будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборцїв, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!
— Вільно вам жартували, пане меценас, — пристиданий трохи, мовив о. Семенович, — але ми з о. Зваричем власне з чим иньшим ішли до вас.
— А з чим таким?
— З тим, щоб ви звільнили нас із обовязку референтів на вічу.
— Як то, не хочете реферувати?
— Не не хочемо, але не можемо. Що ми за бесїдники?[1] Я отсе вже цїлий тиждень мучив ся, й анї руш винайти тему, про яку б міг говорити.
— Бійте ся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життє й потреби народа в повітї знані вам дуже добре. Говоріть про них! Розпічнїть тільки! Будете видїти, що зараз за вами встануть селяни один за одним і посиплють ся промови.
— Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани![2] Анї один із них не вміє при людях рота отворити. Вони мали б виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде тай годї!
— Не бійте ся! За се я вам ручу. Аби тільки ви сказали свою промову добре й цїкаво.
— Нї, пане, я не скажу нїчого. Я загалом не можу взяти участи в тім вічу і прошу звільнити мене з обовязків комітетового.
— І мене, — мовив о. Зварич.
— І вас? — зачудував ся Євген. — Але ж, отцї добродїї, я вас не вибирав на комітетових, то й не можу вас звільняти. Всї три ми вибрані з'їздом. Усї три звязані своєю честю. Як же ж се?
— Пане меценасе, ad impossibile nemo tenetur, — мовив о. Семенович. — Знаєте, я досї на капелянїї[3]. Стараю ся одержати парафію. А я певний, що коли виступлю на вічу, то зараз мене окричать як небезпечного аґітатора, й мої заходи пропали.
— Чому ж ви се не сказали зараз на з'їздї?
— Чому не сказав? Представте собі, отець декан, що також тодї був на з'їзді ось тут, у вас, по кількох днях здиба́є мене, бере набік і каже: »Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічу, але з огляду на ваше поданнє я б вам не радив!« Ну, а не послухати його — ви знаєте, що се значить для мене.
— Розумію, розумію, — мовив Євген, якого при тих словах щось стисло за горло. — Ну, а ви, отче Зварич, — чи й вам дехто відрадив?
— Нї, але я сам роздумав. Я не бесїдник, не потраплю нїчого сказати.
— Адже ж проповіди говорите?
— Читаю з Добрянського[4].
— Ну, як собі знаєте, — мовив знеохочений Євген. — А я, власне, хотїв сьогоднї шукати вас, щоб поговорити з вами про приспішеннє реченця, коли б скликати віче.
— Приспішеннє? А то чому?
Євген короткими словами розповів їм про маршалківський проєкт реформи кас. Оба отцї чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євген вияснив їм її, вони аж руками об поли вдарились.
— Тут нема що тратити часу, — мовив Євген. — Треба вдарити в великий дзвін, пустити сю справу в народ, наробити в повітї галасу.
— Хиба то що поможе? — у зневіррю мовив о. Зварич. — Уже як пани зуби нагострили на ту касу, то її ззїдять.
— А, може, й не ззїдять. Може, не посміють. Їм лише того треба, щоб усе перевести тихо, а ми перебиймо їм дорогу.
— Буде содома в повітї. Підуть переслїдування, гонення, пакости, — задумчиво мовив о. Семенович.
— А вже ж! Де дрова рубають, там тріски летять.
— Се правда. Тільки я не хочу бути тріскою, — мовив о. Семенович.
— Анї я, — додав о. Зварич.
— А я вважав би собі гріхом покинути сю справу тепер, — мовив рішучо Євген, устаючи з крісла. — Коли ви покидаєте її, то я мушу її взяти сам на себе.
— Се буде найлїпше! — радісно мовили оба пан-отцї. — Ми що можемо, будемо вам допомагати, — але афішувати ся нам — се призна́єте самі — як священикам — і при тім залежним — не можна.
Євген закусив зуби, щоб не сказати якого прикрого слова. Він чув, що відтепер йому прийдеть ся робити багато таких прикрих досвідів у практичній полїтиці, і що вмілість — закусити зуби в відповідній хвилї, се в тій полїтицї одна з головних запорук успіху.
В тяжкім душевнім настрою вернув Євген до своєї канцелярії, випровадивши обох пан-отцїв. Ось вони, провідники й батьки народу, інтелїґенти і просвітителї! Євген знав їх обох добре, знав їх щирість і прихильність до народньої справи, та з другого боку розумів також їх прикре положеннє. Полїтика, то не балаканнє на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тільки вправного язика й міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру й завзяття, і того духа незалежности, якого в нас цїлими віками вбивали і притлумлювали ріжні чинники. Нема його в тих щирих людей, а коли є, то тільки в рідких виїмків. І що робити далї? Невже знов відложити дїло, знов скликати з'їзд »отцїв повіту«, радити та дебатувати, вибирати новий комітет і з ним по кількох тижнях опинити ся знов на тому самому місцї? Чи взяти дїло зовсїм на себе самого?
З тими думками Євген увійшов до канцелярії, і тут його зір відразу впав на високу випростовану фіґуру старого Демка з Буркотина.
— А, здорові були, Демку! — скрикнув він і подав йому руку.
— Здорові, пане! — мовив Демко, обома своїми руками злегка стискаючи Євгенову руку.
— А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в судї?
— Нї, Бог милував. Я ось із сими людьми, — він показав ще трьох селян, що мовчки поклонили ся йому, — ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським — тямлять пан, що так на пана кинув ся?
— Ну, що ж, переконали ся, що я правду говорив? — запитав Євген селян.
— Ой, переконали ся, прошу пана, але так, як той мудрий Поляк, що замкнув стайню, як йому конї вкрали, — мовив один селянин.— А, крім того, — говорив далї Демдо, — ми прийшли ще спитати пана за тото[5] віче.
— За яке віче?
— А нам сказали наші єґомосць, що пан адукат хочуть скликати нарід на віче сюди до міста.
— Ну, так. А ви що на се?
— Та ми би хотїли знати, коли то буде?
— Або що?
— Ми вам усї села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годї стримати. Нарід як почув, що має бути віче, то аж відітхнув. Кождий хоче свою біду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду ввесь світ почув.
У Євгена радісно затріпало ся серце при тих словах. Він запросив селян до себе нагору, посадив їх на тому самому місцї, де перед хвилею сидїли пан-отцї й, обговоривши з ними справу терміну і дневного порядну віча, став на тім, щоби скликати його за тиждень на найблизчий торговий день. Скличе він сам, а реферати, крім нього, обіймуть Демко і ще один селянин. По їх відходї Євген, не гаючись, винайняв на слїдуючий торговий день величезну возівню в однім заїзнім домі, а потому внїс до староства повідомленнє, що на той і той день скликає народне віче до міста.
——————
- ↑ Промовець
- ↑ Дурнї
- ↑ Не на самостійній парохії; щоб стати парохом, треба здати »конкурс«, себто, испит у консисторії, після того треба старатися про »презенту«, себто, зєднати собі ласку і згоду »колятора«, звичайно дїдича, який нїби-то опікуєть ся церквою, і аж потім консисторія, якщо гарно пропише декан, дає парохію.
- ↑ Відомий у Галичинї автор (поганеньких) проповідей
- ↑ Подвоєна форма, вживана часто на західній Українї (тот, тота, тото — сесь, сеся, сесе)