Перехресні стежки (19??)/XLVI
| ◀ XLV | Перехресні стежки XLVI |
XLVII ▶ |
|
А Шварц і Шнадельський, тимчасом, поспішали за чорною купою людей, що бігла наздогін дивовижного тарабанщика. Вони не бігли і длятого лишили ся ззаду. Цїкаві були дізнати ся, що стало ся властиво, але нїхто з тих, кого стрічали на вулицї, не вмів їм сказати нїчого певного. Се були такі, що, втомлені біганиною, ставали, щоб перевести дух або вертали ся додому, переконавши ся, що небезпеки нїякої нема. Одні говорили, що се якийсь божевільний відкись вирвав ся, другі, що то гонять якогось убивця; один пяний сторож, що серед бігу повалив ся у снїг і не міг порядно встати на ноги, говорив, охаючи, що то злий дух страшить по містї й заповідає кінець світа. Тільки на кінцї погонї, коли Шварц і Шнадельський дійшли під костел і там застали всю купу, зібрану довкола Барана, вони довідали ся все докладно від полїціянтів. Боли Барана понесли геть, вони позакурювали циґара й, обтулюючи ся загортками, рушили й собі ж. Площа ще де-де лунала від кроків людей, що спішили: хто до дому, а хто знов до шинку кінчити забаву, перервану несподїваною пригодою. Шварц і Шнадельський ішли звільна, простуючи до ринку.
— Дивний собі той Стальський, — мовив Шнадельський, спльовуючи. — Не розумію, чого він хоче, представляючи нам такі сцени.
— Ха, ха, ха! — зареготав ся Шварц. — Вони, здаєть ся, обоє у змові.
— Як то у змові? Як ти думаєш?
— Ну, проста річ! Нїби то між ними незгода; нїби то він бажає, щоб хтонебудь присусїдив ся до його жінки, а там скубли б його обоє. Я вже знаю таких.
— Ну, але ж ми оба не з тих золотих птахів, щоб їх можна скубати. Ми хиба з тих, що й самі готові скубнути, де б удало ся.
— Ну, може, ми маємо служити тільки для роблення реклями?
— Се можливо, — мовив, подумавши Шнадельський. — Ну, та хоч би й так. Сю прислугу може мо зробити їм. А за те, може, можна, б скористати дещо.
— Від нього ледви, — закинув Шварц.
— Дурний ти! Хиба я про нього?
Вони замовкли, мабуть, кождий укладаючи собі в голові пляни дальшої акції. Ішли якийсь час мовчки, поки иньший предмет не звернув на себе їх уваги.
Саме переходили попри каменицю, де жив Ваґман. Камениця була з двома фронтами: один, одноповерховий, виходив на бокову вулицю, якою йшли вони. Сей флїґель був віддїлений від вулицї вузеньким огородцем і парканом із хвірткою. В вікнах, де жив Ваґман, крізь замкнені дощані віконницї видно ще було світло.
— Тут Ваґман живе? — буркнув недбало Шнадельський.
— Тут, — відповів Шварц, сверля чи очима віконницї.
— Видно, не спить іще бестія.
— Лїчить гроші.
— Думаєш?
— Напевно знаю. Баран говорив, що що-вечера застає його над грішми й векслями.
— От би нам тепер заглянути до нього!
— Ми б йому допомогли в його роботї.
О6а джентльмени замовкли й якийсь час стояли на вулицї проти Ваґманових вікон і вдивляли ся пильно у світляні пасма, що вибігали з нутра крізь шпари віконниць. Потім пішли далї. І знов розмова не клеїла ся. У кождого працювала фантазія над впливом нового імпульса, риючи темні ходи і прокопи в будущинї.
— Слухай, Шнадельський, — мовив, нарештї, Шварц, — ти ще думаєш деколи про свій давнїй плян?
— Який?
— Махнути[1] до Америки.
— Та як його махнеш, коли нема з чим?
— А як би було з чим?
— Ну, як би було, то, може, лїпше було б лишити ся таки тут.
— А, певно, як би так виграти на льотерію або викопати золоту кобилу в Михалківцях. Але я думаю инакше: коли є воля й охота махнути до Америки, значить, повинна бути воля й охота розстарати на се засоби. А коли розстарати, то хоч би й таким способом, який би робив неможливим дальше веґетованнє[2] тут на місцї.
— Думав я й про таке, — сумно мовив Шнадельський, — та що з того. Нема щастя.
Він важко зітхнув, і його щоки засвербіли від надто живого спомину неприємної стрічі з пяним парубком у коршмі.
— Нема щастя! — з фільософічним спокоєм торочив Шварц. — Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тій дорозї, не на тому місцї, де воно є, де воно, може, чекає тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласка, що се за спекуляція: видавати себе за хлопського адвоката? Багато на тім заробиш? І на-довго вистачить?
— Се не така зла спекуляція, як тобі здаєть ся, — розсудливо мовив Шнадельський. — Треба тільки підхопити й піддати їм відповідну справу. От що! Я з моєю великою бранкою міг би був порости в піррє, як би не був сей проклятий адвокат перешкодив.
— Міг би був порости в піррє! — з призирством мовив Шварц. — Ну, скажи скілько б ти міг був заробити?
— До Нового Року я був би мав зо дві тисячі.
— Дві тисячі! Ну, хиба се гроші? І з такою нїкчемною сумою був би ти мусів дралювати[3] за море на те тільки, щоб за місяць, за два там стати якимнебудь кельнером або пастухом чужого стада. Нї, спасибі за ласку! Я б на таке не пішов.
— Думав я і про иньше, та також якось не витанцьовуєть ся. Думав через маршалка дістати місце при повітовій касї, а там якнебудь добрати ся до неї…
— Ха, ха, ха! — зареготав ся на все горло Шварц. — Ну, брате, таким наївним я не був би вважав тебе.
— Наївним! Як то?
— Через маршалка до каси! Та хиба ти не знаєш, що як би в касї було щонебудь, то сам маршалок перший загріб би з неї все до шеляга!
— Маршалок?
— Ну, розумієть ся, він лєґально, на векслї, на довжні скрипти, під заставу своїх дібр. Але піди ти, попаси ся в касї, коли в нїй замісць грошей такі папери накопичені!
— Хиба маршалок такий задовжений?
— По самі вуха. От сього б ти запитав!
І Шварц показав кивком голови в напрямі Ваґманових вікон.
— Ваґмана? Хиба він зичить маршалкові гроші?
— Е, ще гірше. Має його векслї.
— Як то має ?
— Поскуповував у всїх жидів.
— По що?
— Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогоднї голову скручу. О, крутить ся пан маршалок у його пазурах. Ледви випросив мораторію до Великодня. Адже й цїлу справу з реформою повітових кас на те тільки заварив, щоби грішми з хлопської каси викупити в Ваґмана свої векслї.
— Он як! А я й не догадував ся! Чи бач, як хитро! — скрикнув раз-по-раз Шнадельський. — Ну, так значить, менї нема що на се й зуби гострити.
— Розумієть ся, що нї! — потвердив Шварц.
— Шкода й часу заходити ся коло пана маршалка! — додав Шнадельський.
— Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, — завважив Шварц.
— Чому так думаєш?
— Знаєш, у мене є невеличкий плян. Як би ти згодив ся на нього… І пан маршалок міг би з нього скористати більш, нїж зі своєї касової реформи.
— Ну, ну, ну! Сип сюди!
— Адже нам коли де можна попасти ся, то тільки в сього каштана[4], — мовив шепотом Шварц, нахиляючи ся близше до Шнадельського.
— Думаєш про Ваґмана?
— Так. А маршалок… Адже як би нинї хто викрав у Ваґмана всї його векслї і вручив йому або вкинув у вогонь, то скажи сам, що б се значило для пана маршалка?
— Нове народженнє на світ, — поважно мовив Шнадельський, а по хвилї додав: — бодай, на пять лїт, поки не залїз би в нові довги.
— Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли б хто — ну, візьмім, ти сам — легесенько піддав йому таку думку, то він ухопив ся б за неї руками й ногами.
— Не розумію тебе, — мовив Шнадельський. — Що ж, він може дотичним людцям допомогти й иньшими способами.
— А може — всякими способами!
— Якими?
— Дивний ти чоловік, Шнадельський. Ще й питаєш. Так, як би нїколи не був у судї й не знав, як у таких разах роблять ся слїдства. Адже розумієш тепер! Жид прецї не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слїдство, полїція, жандармерія, телєґрами на всї боки… Як би се все в нас трактовано[5] на-серіо, то нам навіть із грішми у жменї тяжко б було чкурнути за море. Але коли маршалок тут і там конфіденціяльно шепне слово — зовсїм загально, не компромітуючи себе — quia Judaeus, знаєш, — то все може робити ся так, що нам і волос з голови не злетить.
Шнадельський слухав уважно, але всї ті комбінації не дуже розігріли його.
— Бачу, що ти уклав собі плян, — мовив він до Шварца.
— Так. Я присвятив йому не мало часу й заходів.
— Тут треба числити ся з ріжними можливостями. Чи думаєш, що вхід до Ваґманового дому вночі такий легкий?
— Не дуже, се певно. Але я маю надїю видибати відповідну хвилю при помочі отсього божевільного Барана. Знаєш, у нього така голова, що як натиснути на нього, то скаже все, що знає, і зробить усе, що йому велиш.
— Непевна дорога.
— Нїщо нас не гонить. Будемо ждати доброї нагоди.
— Ну, нехай і так. А друга річ. У сього вовка у гнїздї, певно, не все є готові гроші. Ну що, як ми прийдемо й застанемо, може, купу векслїв та довжних записів? Що нам із сього за пожиток?
— Не бій ся. Готівка в нього є тепер завсїди. Не знаю, як велика, але є. Зрештою, можна ще понюшкувати між жидівськими факторами.
— Гм. І ти думаєш, що з сеї муки може бути хлїб? — задумчиво питав Шнадельський.
— Я сам уже хотїв пустити ся на сю експедицію, але потім розміркував, що у-двійку лїпше. Коли ти готов зо мною до спілки, то думаю, що справа може повести ся.
— Що ж, зробити не зробити, а подумати, підготовити ґрунт не завадить. Ану ж трапить ся, справдї, добра нагода…
— Лїпшої можливости я й не можу добачити. І при тім знаєш, сама думка — зробити пакість сьому собацї — наповняє мене радістю й охотою.
— Се само собою. Се й у мене розпалює вогонь у нутрі. Добре, брате! Будемо оба пасти очима сього вовка, а в відповідній хвилї далї на нього!
— Тільки ти на всякий випадок не забудь натякнути панові маршалкові.
— Думаю, що й се дасть ся зробити.
І з тим оба джентльмени ввійшли до шинку, в якім іще світило ся, вгонюючи перед собою крізь отворені двері величезний клуб морозного повітря до душної, нагрітої кімнати, повної ще веселих гостей, що тут стрічали Новий Рік.
——————