Перехресні стежки (19??)/VIII
| ◀ VII | Перехресні стежки VIII |
IX ▶ |
|
Євген знов почув нервову дрож при тім оповіданню. Якось мимоволї він зирнув у вікно — Барана вже не було на подвіррю.
— Ну, скажіть, хиба не через жінку? Хиба не фаталїзм? І яка тут можлива рада? Як запобігти таким випадкам? Адже ж і зо мною не лїпше, і моє життє знищене, затроєне! Ви колись-то здивували ся, коли я обідав із вами, а ви дізнали ся, що в мене є жінка. Та хиба́ ж мене що тягне до неї? Хиба менї йде ложка страви в горло, коли я дивлю ся на неї і в кождій хвилї мушу думати: се мій воріг, мій найтяжший, смертельний воріг! Се людина, котра про одно тільки думає, одного тільки просить у Бога, щоб я вмер, як найшвидше, хоч би зараз, ось тут на місцї! Людина, для котрої моя смерть була б найбільшою радістю, найбільшим щастєм! Жити з сею людиною під одним дахом, сидїти при одному столї — се ж пекло, найтяжше, яке тільки дасть ся думкою здумати. І що ж може тягти чоловіка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, нїж до такої сїмєвої пристанї!
Євген, сидячи при столї, в нїмім зачудованню дивив ся на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивив ся на скаженого сторожа, що кидав ся на сього самого Стальського. Сей вибух дикої ненависти до жінок — він чув се добре — був більше випливом власної жорстокости сього чоловіка, нїж якихнебудь сумних досвідів його з жінками. В Євгена мороз пробігав поза плечима на саму думку про долю нещасної жінки, що дістала ся в руки такого чоловіка. А Стальський, наливши собі третю лямпку вишняку і смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше:
— Вона жалкуєть ся, що я тираню її, що знївечив її життє! А я, коли погадаю, що з нею завязав собі світ і був змушений довіку закувати ся в отсю канцелярійну тачку, коли погадаю, що життє з нею не дало менї анї хвилини вдоволення, анї дня радости, нїчого, що робить цїнним наше життє, коли погадаю те все і гляну на її пісну міну, на її скривлені уста, на її холодні, гадючі очі — то здаєть ся, рвав би її на кавалки, микав би за коси, волочив би по землї, топтав би ногами! Нїякої муки не ощадив би їй, нїякої ганьби, нїякого пониження, нїякого впідлення! Я не знаю, як я ще досї не одурів, наповняючись день-у-день від десятьох лїт такою ненавистю й таким огірченнєм!
— А є в вас дїти? — запитав Євген, ледви переводячи дух.
— Ну, ще чого не стало! Адже ж мати дїти для неї було б найбільшим добродїйством, найбільшим щастєм. Ну, а я хоч христіянин, але вже так далеко не можу посунути ся, щоб ущасливлювати свого найтяжшого ворога. Зрештою, коли їй так дуже хочеть ся дїтей, я їй не бороню…
— Даруйте, — перебив його Євген, — одного я не розумію в вашім оповіданню. Ви кажете, що не зазнали з нею анї хвилини вдоволення, що від самого, так сказати, шлюбу побачили в нїй ворога. Як се могло стати ся? І по що ви брали її? Чи ви числили на маєток, на протекцію, чи женили ся з любови й ошукали ся на нїй? Як узагалї се могло вийти між вами, що ви відразу по шлюбі стали отак на ножі?
— Гай, гай, молодий чоловіче, — мовив Стальський, хитаючи головою і впираючи в Євгена свої посоловілі очі. — Прошу, коли ласка, долийте ще ось тут! Так! Дякую. Не люблю оповідати насухо. А се справа така, що треба її оповісти докладно, бо инакше ваш адвокатський розум готов мене зрозуміти фальшиво.
Він хотїв випити трохи вишняку, але, мабуть, із привички, перехилив чарку так, що випорожнив її відразу. Обтерши хусткою вуса й розсївши ся вигідно на софі, він говорив далї:
— Дозвольте поперед усього дати вам одну раду, раду грубо-досвідного чоловіка. Коли будете женити ся, борони вас, Боже, брати бльондинку! Се найнебезпечнїйший, найфальшивійший і найбільше еґоїстичний ґатунок жіночого звіря. Бльондинка в душі холодна, без темпераменту, без вогню, сама не гріє, але хоче, щоб її гріти, склонна до мелянхолїї, котра в домашнїм життю смакує таксамо, як скисле молоко. Вона любить бавити ся, але тільки бавити ся, а властиво, щоб ви бавили її. Сама ж пасивна, інертна, і коли думає про що, то тільки про те, як би допекти вам, зробити вам прикрість, а нїколи про те, як би зробити приємність вам і собі. Вона склонна більше до слїз, нїж до сміху, не тямить добра, яке ви зробили їй, але чудово тямить усе зло й навіть плекає його у своїй душі, як огородник ярину[1]: з маленького, як зерно, факту в неї виростає здоровий гарбуз, величезний буряк, і вона нїколи не втомить ся кидати вам ним на голову. Вона чекає тілько нагоди, коли ви в добрім настрою, щоб затроїти вам його; вона, як той воріг у засїдцї, вибирає для атаки хвилю, коли ви найменьше того надїєте ся. Коли ви, голодні і втомлені, сїдаєте до обіду, вона своїми докорами відбере вам апетит; коли ви збираєтесь до якогось важного дїла, до працї, що вимагає скуплення духа, вона накинеть ся на вас за найпустїйшу дрібницю, своїми словами отуманить вашу голову, своїми сльозами переверне вашу душу і зробить вас на три днї нездібним до працї. І не забувайте нїколи: в неї тільки шкура тонка, мягка і прозірчаста, але нерви грубі й тупі. Вона тут плаче і, мовляв, розриваєть ся, а там піде до кухнї, преспокійно балакає з кухаркою про міські новини, тимчасом коли ви обезсилені й розстроєні на цїлий день, і спомин того дня будете носити в душі довгі роки.
Др. Рафалович, слухаючи сеї тиради, не міг здержати себе й розреготав ся.
— Ну, пане Стальський! З вас прокуратор! І, здається, не даром! Мусїла якась бльондинка добре допекти вам!
— У мене жінка бльондинка, — відповів сей коротко.
— Аз брунетками ви не зробили подібних досвідів?
— Ет, що там балакати! Брунетка зовсїм иньший ґатунок людей. Найгірша брунетка все лїпша від найлїпшої бльондинки.
— Ага, на чужій ниві все лїпша пшениця.— Ну, не менї се кажіть! Уже я напробував ся у своїм життю сяких-таких.
— Якже ж се стало ся, що ви, маючи такі багаті індуктивні відомости, та оженили ся з бльондинкою?
— Фаталїзм! Судженої конем не об'їдеш. Сказати вам по правдї, менї навіть зовсїм не треба було женити ся. Знаєте, свою сантиментальну добу я перебув іще в ґімназії і, коли з шестої кляси мене взяли до війська, я мав уже дуже багатий засіб досвідів у любовних і полових справах. Військовий мундур має на жіночі серця дивний, маґнетичний вплив. Попросту, витолкувати собі того не можу. Та сама жінка, — однаково: замужна, чи незамужна — котра не погляне на вас, коли ви йдете попри неї в цивільному, напевно, всміхнеть ся або, бодай, зробить солодкі очі, коли ви йдете в мундурі і з достаточною безсоромністю глянете їй у очі. Супроти серіозної атаки з вашого боку майже нї одна не встоїть. Зрозумієте, що я не з тих був, щоб не використати оті чари військового мундуру до границь можливости. Десять раз я міг оженити ся; багаті і впливові жінки, панна і вдови — попросту вішалися менї на шиї, були б щасливі, як би я був узяв їх. А чоловік дурний був! Усе думав: підожду, трапить ся ще щось лїпше. Одним словом — фаталїзм.
Він похитав головою, помовчав хвилю, а потім говорив далї.
— Нараз показало ся, що того війська менї за багато. Я подякував за службу, дістав місце манїпулянта при судї, скинув мундур і тодї тільки побачив, що моя чарівна сила супроти жіноцтва мов і не була нїколи. Я затягнув ся, так сказати, у своїй канцелярійній упряжі, уладив своє життє тїсненько, реґулярно, мов у годиннику й, махнувши рукою на всякі матримонїяльні пляни, рішив ся жити кавалєрським життєм. У мене була кухарочка — гарна бестійка, брунетка, очі, мов два вуглики, сама, як вивірочка, весела, співуча, вертка, вогниста. Я жив з нею — не скажу, як брат із сестрою, але, взагалї, дуже гарно. Правда, по якімось часї вона покинула мене, але замісць неї я знайшов другу, — відміна навіть побільшила моє вдоволеннє, розвернула переді мною широку перспективу дальших, будущих відмін. Ну, скажіть, яка менї неволя була вязати ся? А отже прийшло до того! Фаталїзм, тай годї.
— Ну, але все ж таки мусїв сей фаталїзм мати якісь конкретні форми? — запитав Рафалович, коли Стальський знову зупинив ся на хвилю і звісив голову, мов лагодячись пірнути в холодну купіль.
— А вже ж, що мав! Ви думаєте, що лихе колинебудь у клопотї за формою? Коли хоче обпутати вас, то прийме таку форму, що ви й не надїєте ся. Явить ся вам у формі знайдених на дорозї грошей, впливового приятеля або службового авансу — так, як ось менї грішному. Прослуживши десять лїт, я авансував на офіціяла, і се був початок мойого нещастя. Вручаючи менї номінаційний декрет, пан президент суду — се було не тут, а у Львові — сказав менї чутливу промову про мої нові обовязки, про важність мойого уряду й так далї, і, нарештї, випалив: »Іще одно, пане Стальський; ви мусите змінити свій спосіб життя. Тут були на вас скарги за неморальне життє. Я не звертав на се уваги, але тепер — то неможливо. Я радив би вам, в інтересах служби, для вашого власного добра, оженити ся.« Ну, що я мав йому сказати? Замалював менї рота тими скаргами так, що я тільки поклонив ся тай пішов. А мій безпосереднїй зверхник, пан радця, видячи мене посоловілим, смієть ся тай каже: »Ов, пане Стальський, видно, вам пан президент розтряс сумлїнне, коли ви так попіснїли?« Я розповів йому все по правдї. »Мусите оженити ся,« мовив радця, похитавши головою. »Знаєте пана президента: не послухаєте його в найдрібнїйшій річі, то вже нагнїваєть ся, немов би ви вбили йому рідну тещу. І не то що нагнїваєть ся, а будьте певні, що у квалїфікації втелющить вам таке ,unzuverlässig’[2], що аж закурить ся.«
— Я знав се. І всї в судї знали пана президента з того боку. Про нього оповідали багато анекдот, за які річі він писав своїм підвладним »unzuverlässig« у квалїфікаційнім листї. Коли він іще був у Станїславові, то бувало таке. Бере хтось із судовиків урльоп на день до Львова, до свояків; пан президент дає урльоп і додає: »А, прошу пана, не забудьте там купити менї пачку тютюну specialité.« Той поїде, вертаєть ся, а про тютюн забув. Ого, вже президент пів року не говорить до нього, а потім у квалїфікаційнім листї випише йому всї добрі прикмети: добрий правник, у службі точний, пильний і так далї, — але при кінцї таки додасть: „unzuverlässig”. Ну, то ще ад'юнктові, нї суддї се багато не завадить, але для бідного манїпули така нота — то засуд смерти, запечатаннє всеї службової карієри.
»Що ж менї робити?« кажу я до свойого радника. »Женити ся з якоюнебудь служницею?«
»,Боже вас борони! Се добило б вас цїлковито'.«
»Ну, то й сам не знаю. В мене нема знайомостей у вищих сферах.«
»Дурниця!« мовив радник. »,Нинї нема, завтра можуть бути. Досї ви не були нїчим, а віднинї ви пан офіціял, то вже нїякі двері не запруть ся перед вами. Коли хочете, я введу вас у дім моєї своячки, там що-суботи буває невеличке товариство, бувають панночки, ану ж вам котра сподобаєть ся'.«
»О, пан радник дуже ласкаві! Буду безконечно вдячний.«
— Радникова своячка, то була одна львівська міщанка, каменична панї. В судї знали її дуже добре й не звали инакше, як тільки »цьоця[3] Зюзя«. Говорили, що колись се була осібка досить легкого ґатунку, поки один багатий міщанин не взяв її з вулицї й не оженив ся з нею. Вона віддячила ся йому звичаєм таких осіб, своїм поводженнєм довела його до божевілля, що з часом змінило ся в тихий ідіотизм. Як нешкідливого й невлїчимого хорого його віддали в її руки, і вона помістила його в офіцинї[4] його власної каменицї в вузенькій, холодній комірчинї на піддашшу, держала його там не лїпше худобини й доглядала так, що він по кількох лїтах умер у страшнім запущенню, мало що не з голоду. Тепер се була »статечна« панї, показної туші[5], гостинна й добродушна, і мала непереможну пасію[6] сватати молодих паничів і панночок. У її сальонах бували і пан президент, і мій радник, і мало що не всї урядники-кавалєри з суду, з дирекції скарбу, з почти, кандидати адвокатури і т. д. Цьоця Зюзя потребувала тільки раз зирнути на кавалєра, і в тій хвилї відгадувала його смак і вміла підшукати йому партію. Вона раз-у-раз держала при собі по кілька панночок, що їх стягала з ріжних закутків провінції, звичайно сиріт, незаможних і беззахисних, і покладала свою амбіцію в тім, щоб видавати їх заміж. Говорили навіть, що сама справляла для них шлюбні виправи, а що найважнїйше, їх будущим мужам вироблювала своїми впливами ріжні невеличкі посади, допомагала до авансу, рятувала у клопотах, у дисциплїнарках[7] і т. и.
— От тут то, у сальонї цьоцї Зюзї я й пізнав свою будущу жінку. Я танцював із нею мазура, панночка подобала ся менї, ми балакали про байдужні речі й розійшли ся. В часї другої візити ми розговорили ся трохи докладнїйше. Вона була сирота, мала по матері маленький капіталець, скінчила видїлову[8] школу й думала йти ще до вчительської семинарії. Ще того самого вечора я говорив з цьоцею, виявив їй, що бажав би старати ся о руку панночки[9]. Цьоця заявила, що панночка має посагу півтора тисячі, і що вона не мала проти мене нїчого, але мусить побалакати з паном президентом. Третя візита, то були рівночасно мої заручини, й місяць потім я йшов уже до шлюбу, одержавши того самого дня номінацію на посаду в отсьому містї. По шлюбі була маленька забава з танцями в цьоцї, а в одинацятій уночі ми обоє сидїли вже в ваґонї другої кляси — білєти вільної їзди вручила нам цьоця по шлюбі — і гнали силою пари на своє нове життє.
——————
- ↑ городовину
- ↑ себто, не можна покласти ся з полїтичною боку; сього одного слова було досить, щоб урядовцеві відмовити в його проханню, не повищити у службі і т. д.
- ↑ Тїтка
- ↑ Побічний, заднїй будиночок, флїґель
- ↑ Опасиста, товстуха
- ↑ Навичка, нахил, пристрасть
- ↑ Дисциплїнарне слїдство
- ↑ Щось наче городську; туди приймають із покінченою початковою, т. зв. народньою або нормальною школою; скінчивши »видїлову« школу, можна було йти до вчительської семинарії — одинокої донедавна школи для дївчат у Галичинї, де дївчата могли набрати ся хоч середньої освіти.
- ↑ Засватати (поль.)