Перехресні стежки (19??)/LVI
| ◀ LV | Перехресні стежки LVI |
LVII ▶ |
|
Барана не було при тих подїях у Євгеновім помешканню. Коли все товариство під проводом Стальського вийшло з шинку, Баран ішов також із ними. Та ось на вулицї його взяв за плече Шварц і заговорив ізтиха:
— Відки, Баране?
— Був у Ваґмана.
— Він дома?
— Дома.
— Сам?
— Сам.
— Що робить?
— Не знаю. Певно, гроші лїчить. Вислав мене на почту.
— На почту?
— Так. З отсим листом. Велїв надати за рецепісом і зараз вернути ся.
— Давай сюди лист! — шепнув Шварц.
— Але ж я маю занести його на почту, — сперечав ся Баран.
— Я занесу сам. Давай!
— А рецепіс?
— Занесу Ваґманові. Я й так маю поговорити з ним.
— Ну, то про-мене. Тут є гроші на рецепіс.
— Не треба. Йди до шинку й кажи дати собі за них пива. Я зараз прийду.
— А ви за свої зарекомендуєте?
— Так. Іди й не турбуй ся.
Баран пішов до шинку. Шварц забіг також за ним і, вскочивши до нижі, де сидїло перед хвилею товариство, й де стояли ще ледви надпиті гальби пива, зирнув на лист, що таким дивним способом дістав ся йому в руки. Лист був адресований до ґрафа Кшивотульського.
— А се що таке? — шепнув Шварц і, не думаючи довго, роздер коверту. В ковертї була картка паперу і квіт. На картцї було написано по-нїмецьки: »Платячи менї гроші за відомі папери, ясновельможний ґраф забули в мене квіт. Посилаю його почтою. Ваґман.« А квіт, нотаріяльно лєґалїзований, виявляв, що за продані довжні папери, виставлені на імя пана Брикальського під застав його маєтности на суму 70.000 ґульденів, ґраф Кшивотульський заплатив власникові їх Ваґманові умовлену суму 50.000 ґульденів. Одержавши сю суму, Ваґман передає папери ґрафові і зрікаєть ся всякого дальшого права на них. Дата була нинїшнього дня.
Перебігши очима лист і квіт, Шварц зацмокав, сховав папери в кишеню і, стрілою вискочивши з шинку, погнав до Євгенового помешкання. Тут він зупинив ся у брамі й, вишукавши собі зовсїм темне місце між парканом і сягом[1] дров, що стояв на подвіррю, заховав ся й почав ждати.
Зараз у першій хвилї до його слуху дійшло скажене стуканнє і крик із першого поверха. Потім зробило ся глухо, потім попри нього промайнула тихо мов тїнь висока жіноча постать, уся в чорному, заслонена вельоном і затулена в футро. З першого поверха долїтали голоси немов оживленої сварки. Потім знов крик, стук тяжкого тїла по сходах, потім гуркіт кроків і скажений вереск Стальського:— Злодїю! Віддай мою жінку! Полїція! Сюди! На поміч! Менї вкрадено жінку.
— Але тихо! Ша! Не робіть скандалу! — втишували Стальського його товариші, яким досить неприємно було, що встрягли в сю історію, в якій почали підозрівати просту напасть Стальського.
— Нї, не буду тихо! Не буду! — репетував Стальський, стоячи на подвіррю. — Ось тут стояти му і не вступлю ся. І буду кричати цїлу ніч, поки менї не верне жінки!
Вся камениця була збентежена. На ґанках, у вікнах і сїнях стояли люде, шептали, охали й ахали.
— Пане Стальський, — мовив Шварц, наближаючи ся до нього, — будьте ласкаві, вспокійте ся. Вашої панї тут нема.
— А ви як знаєте?
— Бо бачив її, як вийшла відси.
— Вийшла! Як то може бути?
— Проста річ. Камениця має два виходи. Ви ввійшли переднїм, а вона вийшла противним.
— Давно?
— Вже буде зо чверть години.
— І куди пішла?
— Не знаю.
— Певне, додому, — додав хтось із товариства. — А ви надармо наробили галасу.
— Надармо? О, нї! Я нїчого не роблю надармо. Я свойого не дарую. Панове, прошу зо мною! Може, ще догонимо її по дорозї.
— Трудно буде, — мовив Шварц. — Вона, правдоподібно, сїла на санки, що проїжджали сюди, й поїхала.
— А я думаю, що вам поперед усього треба вспокоїти ся, — мовив один із товариства. — Успокоїти ся й обдумати справу докладно.
— Се ж не переливки. З адвокатом справа, — додав другий.
— Я раджу: зайдїмо ще на хвилю до шинку, допиймо пиво, а потім можемо заглянути й до вас до дому, чи панї дома.
Стальський не дуже рад був сьому, але товариші майже силою потягли його зі собою. Шнадельський ішов також за ними, але, коли дійшли до темного місця, де вулиця скривлювала, а лямпи не було близько, Шварц потаємно шарпнув його за рукав. Він озирнув ся й зупинив ся.
— А що там? — запитав.
— Пст! Відстаньмо від них! Ходи сюди в закуток! — шептав Шварц.
— А що? Маєш що цїкавого? — запитав Шнадельський.
— А вже ж! Ідемо до Ваґмана.
— Чого?
— Ну, відомо. Завтра до Америки.
— Як то? Маєш що певного?
— Розумієть оя. Певне те, що в нього є гроші. І він сам. І жде Барана, значить, двері відчинені. А хоч би й нї, то на стук вийде відчинити.
— Ну, і що?
— Ходи! По дорозї поговоримо. А цїкаві річі!
І, взявши ся попід руки, вони пішли у противний бік, у напрямі до Ваґманового дому.Надїя Шварцова, що Ваґман, ждучи Баранового повороту, лишить сїнешні двері незамкненими, збула ся. Навіть більше, він забув замкнути двері з сїней до свойого покою. Сидячи коло стола, заглиблений у якихось рахунках, він так був занятий, що не думав про двері. Коли брязьнула клямка, він, не обертаючись і не підводячи голови, запитав:
— Се ви, Баране?
— Я, — почув ся якийсь не-Баранів голос.
Ваґман обернув ся. Перед ним стояв Шнадельський. У Ваґмана лице поблїдло, серце моментально перестало бити ся. Він зрозумів, що справа не добром пахне й сидїв, мов задеревілий.
— Ви… ви до мене? — почав він, ледво видушуючи з горла слова. Але в тій хвилї зза плечей Шнадельського висунув ся Шварц і скочив до Ваґмана. Сей пробував схопити ся з крісла, та Шнадельський одною рукою притиснув його за плече, а другою затулив йому рот. Ваґман пробував крикнути, простяг руки, щоб відіпхнути Шнадельського, але в тій хвилї Шварц закинув на його шию тонкий, міцний шнурок і стиснув що-сили. Ваґман широко витріщив очі, голос замер у його горлї.
— Пускай плече! Тягни за шнур! — шептав Шварц.
Шнадельський послухав наказу. Коли стиснули міцно за шнур — Шварц за один кінець, а Шнадельський за другий, то Ваґман, сидячи на кріслї, скажено затріпав ногами. Вони не пускали, тиснули що раз дужше. Ще кілька рухів, то руками, то ногами і — спокій.— Неживий! — шепнув Шнадельський, увесь тремтячи при видї страшного Ваґманового лиця.
— Нї, жиє ще! — шептав Шварц. — Поможи!
— Що хочеш робити?
— Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повісив ся.
І оба підняли Ваґмана, потім Шварц завязав оба кінцї шнура за гак, вбитий високо у стїнї — колись там висїв великий образ — і, підтягнувши тїло догори, пустили його висїти. Ваґман іще тріпав хвилю ногами, потім голова звісила ся на груди — було по нїм.
— А тепер живо, за грішми! Двері замкнені?
— Нї! — шепнув із переляком Шнадельський, бачучи, що вони відчинені наростїж.
— Замкни!
Поки Шнадельський замикав двері, Шварц перешукував Ваґманові кишенї, щоб найти ключі від вертгаймівки[2]. Знайшовши ключі, він відімкнув касу. Гроші лежали на купі — банкноти, золоті і срібні монети — чистих 50.000, нинї одержаних Ваґманом від Кшивотульського. Шварц загарбав їх у невеличкий мішечок, що лежав тут же в касї, і встромив до кишенї.
— Буде з нас! — мовив радісно.
— А більше готівки нема? — питав Шнадельський, переглядаючи ще шухляду бюрка.
— Нема. Векслї, скрипти[3] — чорт бери, се не для нас. Ходїмо!
І оба вийшли. Виходячи, вони замкнули на ключ двері Ваґманової кімнати, і ключ вкинули назад до середини, відхиливши силою долїшню половину не дуже солїдних дверей. Потім вийшли зі сїней на вулицю, де в ту хвилю не було нїкого.
Надворі падав густий снїг; високо над містом у верхівях дерев гудїв вітер. Місто дрімало.
— Куди тепер? — питав Шнадельський, цокочучи зубами зо страху.
— Ходїмо до шинку, до нашого товариства! — мовив Шварц.
— До них? Нї, не можу. Я ввесь трясу ся. На менї, певно, лиця нема. Зараз пізна́ють.
— Тьху! Мякушка з тебе! — мовив Шварц. — Ну, про-мене, то лиши ся на вулицї! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се відверне від нас підозріннє, бодай на перший час.
І вони пішли вулицею, бродячи у глибокому снїгу, яким за сей вечір покрила ся земля. Перед шинком Шнадельський лишив ся сам надворі, а Шварц увійшов до середини.
— Пан Стальський тут? — запитав він шинкаря.
— Нема. Ось перед хвилею вийшов із панами.
— Ну, тай поквапив ся. А я за ними шукаю.
— Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.
В тій хвилї, озирнувши ся, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього й, потермосивши його за плече, крикнув:
— Гей, Баране! Вставай!— Га! — крикнув крізь сон Баран і почав протирати очі.
— Ти тут спиш? Хиба тут тобі місце спати? Вставай, додому!
— А хиба що? — зпросоння запитав Баран.
— Пора тарабанити по містї. Ти забув? — жартував Шварц.
— Тарабанити? Ага-га! А я й забув. Добре, добре.
І, чухаючи ся в потилицю, він рушив із шинку. Шварц зареготав ся.
— Ще, справдї, готов послухати ся та тарабанити! — промовив весело, обертаючись до шинкаря. — А в такім разї ще пан комісар мене засудить на кару, що я намовив його.
— Га, га, га, — сміяв ся шинкар. — А я посвідчу, що так і, справдї, було.
Шварц, і собі ж засміявши ся й побажавши шинкареві доброї ночі, вийшов на вулицю.
Шнадельський стояв на вулицї й голосно дзвонив зубами.
— Що, тобі ще не лїпше? — шептав до нього Шварц.
— Нї. Все нутро мов кипить. А що, нема їх?
— Нема. Пішли всї до Стальського. Ходїм і ми!
— Не можу! Нї за що не можу.
— Ну, то ходїм де до иньшого шинку. Візьмемо сепаратку. Випєш, розігрієш ся. Або ляжеш трохи.— Нї, не ляжу. Страшно менї…
— Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своїми нервами. Справа пішла чудесно.
— Ти… ти ошукав мене, — мовив несміло Шнадельський. — Я думав, що се буде так… заберемо… Ну, закнеблюємо[4]… але сього… сього я не надїяв ся.
— Дурниця! Що там думати про се! Ходїм! Передихаєш, а потім, я б радив конче ще зайти до Стальського.
І, взявши Шнадельського під руку, Шварц повів його якось півперечною вуличкою в напрямі до ринку.
——————