Перехресні стежки
Іван Франко
LIX
Ляйпціґ: Українська Накладня

 

LIX.

Другого дня над ранком вітер утих, і снїг перестав падати. Та проте небо було понуре, насуплене. Розвиднювало ся дуже помалу й пізно. Було щось важке в повітрі, якесь пригнобленнє, якась утома. Торговицї аж десь коло девятої почали потрохи заповнювати ся приїзжими на ярмарок селянами. Мужицькі сани, запряжені косматими коненятами, тягли ся до міста по безмежних снїгових полях. Коненята стрягли по черева в заметах. Снїг топив ся на них і мерз наново, нависав ледяними бурульками, що дзоркали при кождім живійшім руху, мов скляні коралї. Візники що-хвилї мусїли злазити з саней, бродити по колїна у снїгу, відшукуючи дорогу. Тяжка, оплакана се була їзда сьогоднї!

А проте сани тяглись за саньми з усїх сторін, з усїх сел, усїма дорогами й гостинцями. На санях сидїли поважні господарі в кожухах, одягнених зверха гунями[1] або полотнянками, і в високих кучмах. Візники — молоді парубки, звішували з саней ноги в великих чоботях, загрібаючи ними снїг. Хоча віче мало зачати ся в одинацятій, та проте вже від девятої коло заїзду Мотя Парнаса почали збирати ся зразу невеличкі, а де далї чим раз більші купи народа. Одні приходили, другі відходили; витали ся, балакали про свої домашнї справи, оминаючи якось трівожно те, що в даній хвилї цїкавило найбільше — справу віча. Коло десятої появили ся серед селян деякі священики. Тепер у купках почали ся живійші розмови — про віче і про справи, поставлені на дневному порядку. Звільна один за одним витягали зза пазухп та з чересів поскладані відозви, якими Рафалович закликав людей на віче й яких через знайомих розкинув кілька тисяч по всїх селах повіту. Письменні почали відчитувати відозву на-голос; із куп неписьменних слухачів почули ся притакування, а далї окрики. Коли в відозві дійшло до місця: »Наші опікуни, позабиравши з сел громадські каси і зробивши з них нїби хлопську касу повітову, хочуть тепер накласти руки на ті ваші гроші й повернути їх на латаннє своєї дїрявої кишенї« — то з усїх боків залунали окрики обурення й погрози: »О, не діждуть! То наша кервавиця! Стане їм кісткою в горлї!«

Коло пів до одинацятої надійшов Євген. Він витав ся з селянами, більша частина котрих були йому знайомі особисто. Довкола нього зібрала ся ще на ринку велика купа народа, що тепер разом із ним густою лавою валила до заїзду. В купі йшов веселий гамір. На всїх лицях видно було радість, надїю і трівожне ожиданнє. Деякі священики протовплювали ся крізь юрбу до Євгена, стискали його руку Й шепотом запитували, чи, справдї, староство позволило на віче, чи не робило трудностей, чи є надїя, що все відбудеть ся без перешкоди?

— Але ж розумієть ся! — весело відповідав Євген. — Можете бути зовсїм спокійні. Йдемо законною дорогою й не потребуємо крити ся нї з чим. А як так, то й засїдки нїякої не боїмо ся.

Мотїв заїзд був отворений. Возівню, де мало відбути ся віче, ще вчора коштом Євгена вичистили й випорожнили; Мотьо дав дощок, із яких зроблено невеличке подіум, на ньому поставлено стіл і кілька крісел. Вічевики мусїли стояти; жолоби і драбини заступали місце льож і ґалєрії. Дощані стїни були тут і там дїряві, — значить, надто великої задухи не було чого бояти ся. Мотьо ходив у шабасовім халатї й робив гонори дому; його жінка стояла з шинквасом і з якимось понурим видом наливала та ставила на лядї пиво, яким частували себе взаїмно вічевики.

Возівня заповнила ся майже моментально, а, тимчасом, із міста плили раз-у-раз нові лави. У Євгена радувало ся серце, коли дивив ся на ті купи селян, у яких видно було хоч невисоку інтелїґенцію, але щире зацїкавленнє тим новим, нечуваним досї явищем, яке відтепер мало зробити ся важним чинником у їх життю. Полїтичний рух, само думаннє про ширші полїтичні справи, читаннє полїтичних ґазет, а далї полїтична орґанїзація й боротьба, — все се були річі, досї чужі селянству, незрозумілі для нього; адже ж його давнїйші опікуни малювали йому все те як річі далекі, недоступні для хлопського розуму, а нераз навіть попросту заборонені. А тепер перший раз інтелїґенти брали ся говорити селянам про ту таємну полїтику. Що то буде? Як то воно піде? Чи, справдї, уряд позволить на се? Не диво, що всї присутні, не виключаючи священиків тай самого Євгена, з деякою трівогою ждали, як то воно піде.

Вдарило три чверти на одинацяту. Що таке, що нема нїкого від староства? Правда, на вулицї проти заїзду появило ся аж шість жандармів. Вони парами почали проходжувати ся вулицею, наїживши свої карабіни баґнетами. Ходили мовчки, протискаючи ся крізь купи селян. Деякі селяни, залякані самим їх видом, кланялись їм низько, але вони не відповідали на поклони. Тільки часом, стрінувши якого знайомого селянина, запитували його, куди йде, й почувши, що на віче, не говорили нїчого більше і йшли далї. Проходячи поуз заїзд і видячи на вулицї якого інтелїґента, вони відвертали ся так, мов і зовсїм не хотїли бачити заїзду, мов зібрані в ньому й довкола нього сотки людей зовсїм не існували для них.

Аж ось зробив ся шум і гомін між народом.

— Староста йде! Староста йде!

І, справдї, перед заїздом показав ся пан староста в супроводї будівничого, ще кількох панів і бурмістра. Селяни мовчки поклонили ся йому і зробили йому дорогу, якою він, випростуваний мов свічка, пройшов аж до подіума. За ним слїдом і иньчі пани. На подіумі стояв уже Євген у товаристві кількох священиків і обох референтів-селян. Пан староста дуже чемно привитав ся з Євгеном і, вийшовши на подіум, окинув оком величезну возівню, заповнену мужицькими головами.

— Ну, численні збори! Численні збори! — мовив, обертаючись до Євгена. — Справдї, можна вам поґратулювати, пане меценасе.

— Біда вовка з лїса гонить, пане старосто, а селян на віче, — з усміхом мовив Євген.

— Жаль тільки, що сьогоднї даремний був їх труд, — з уданим співчуттєм мовив староста.

— Як то даремний?

— Не з моєї вини, пане меценасе, їй-Богу, не з моєї вини! — сквапно додав староста.

— Але ж я не розумію, що стало ся.

— Ось прошу, пан міський будівничий, оглянувши комісіонально сей будинок, заявив під своєю урядовою присягою, що вважає його небезпечним для життя і здоровля так численних зборів. І для того — дуже менї прикро, пане меценасе — прошу вірити — тим прикрійше, що зібраннє, справдї, дуже гарне…

— Значить, пан староста…?

— Повторяю: не — я. Справозданнє пана будівничого було для мене правдивою несподїванкою.

— Значить, наше нинїшнє віче не відбудеть ся? — увесь поблїдлий, запитав Євген.

— На жаль: нї! Прошу се зараз оголосити зібраним і запорядити, щоб безпроволочно опорожнили льокаль.

Ся розмова вела ся півголосом так, що тільки ті, що стояли в безпосереднїй близькости, могли чути її. Тимчасом у возівнї стояв глухий гамір від соток зібраного народа. Деякі, що їм зачинало бути гаряче в кожухах серед стиску, почали домагати ся, щоб розпочинати віче. Та ось у перших рядах зібраних, тих, що були найблизше коло подіума, почав уставати якийсь гамір, якийсь неспокій.

— Що там? Що там? — летїли швидкі, півголосні запитання з ріжних боків.

У відповідь на ті запитання перекидано якісь уривані слова, рухи, скрики. Гамір ріс із кождою хвилею.

— Прошу втишити ся! — крикнув Євген, виходячи наперед.

— Тихо! Тихо! Мовчіть там! Слухайте! — лунали голоси в ріжних кутах возівнї. Треба було з пів мінути, поки все втишило ся.

— Браття-селяни! — мовив Євген. — Дякую вам сердечно, що, не зважаючи на непогоду й замети, ви прибули так численно на мій поклик. Тим ви дали доказ, що розумієте своє положеннє і щиро бажаєте подумати про його поправу. Ви доказали, що хочете самі працювати, самі бороти ся з лихом, яке допікає вам із ріжних боків. Ви показали, як безсоромно брешуть або навмисно дурять себе ті, котрі вважають вас якимись недорослими дїтьми, якимось стадом баранів, що їх пастух мусить пасти і стригти…

— Пане меценасе, — перервав йому староста, — перепрошую. Таким тоном говорити я не дозволю. Прошу зараз…

— Що там! Що там! Воля слова! — гукнув із юрби один священик.

— Воля слова! Воля слова! — повторило кількадесять селян.

— Дорогі браття! — мовив Євген. — Та наша воля слова нинї ще така буде, як теля на дуже коротенькому припонї. Власне пан староста завідомив мене, що наше нинїшнє віче не може відбути ся.

— Га! Як се? Чому се? — заревла цїла юрба величезним окриком.

— Прошу вспокоїти ся! — крикнув Євген, а по хвилї говорив далї: — Бачите, отся возівня — подивіть ся на неї. Як вам здаєть ся? Правда, вона ще не дуже стара, і ми не такі Самсони, щоб могли розперти її плечима. А, тимчасом, тутешнїй пан будівничий — ось він, придивіть ся йому! — під присягою зізнав, що вона грозить заваленнєм, і він не ручить за наше безпеченство.

— Брехня! Безсоромка брехня! Сором будівничому! Фальшиво присяг! — посипались окрики.

— Дорогі браття! Прошу вас, покажіть ся вдячними сьому нашому опікунові, що так дбає за наше житте і здоровлє. А тепер — бачите, пан староста жадає, щоб ми розійшли ся.

— Не підемо! Не підемо! Будемо радити, аж отся халабуда розвалить ся! — ревли голоси з юрби.

— Іменем закона розвязую збори! — закричав гострим голосом староста. — Прошу розійти ся, бо велю жандармами випорожнити льокаль! А хто буде кричати та противитись, того зараз велю арештувати!

Сї слова зробили своє. Глибока тишина залягла в возівнї. Всї побачили, що не переливки.

— Дорогі браття! — мовив Євген. — Чуєте самі, як пан староста чемно просить. Було б негарно, як би ми не послухали його просьби. Відложимо своє віче на тиждень. Від нинї за тиждень прошу вас зібрати ся знов.

— Славно! Славно! — залунало з соток уст.

Пригнобленнє, викликане словами старости, щезло в одній хвилинї.

Та ось наперед виступив пан бурмістр і, заки хтонебудь міг отямити ся з дива, випалив ось яку промову — що правда, по-польськи:

— Шановні збори! Маю честь завідомити вас, що й я на нинї скликав збори з таким самим дневним порядком. Правда, я скликав Жидів, але проте хто з вас ласкавий, прошу на мої збори — на Вигоду за містом!

Євген аж мало не підскочив. Йому відразу стало ясно, що й до чого воно йде.

— Всї йдемо! Всї! — крикнув він, обертаючись до зібраних, і окрик »Всї! Всї!« залунав стоголосною луною. З тим окриком на устах купи селян почали висипати ся з Парнасового заїзду. Бурмістр попід руку з Євгеном, оба окружені врадуваними селянами, посунули передом. Староста, будівничий і ті панки, що прийшли з ними, стояли на подіумі мов змиті холодною водою і ждали, аж возівня випорожнить ся настілько, щоб могти вийти свобідно.

— Ну, пан бурмістр зробив менї збитка! — мовив староста до будівничого. — Але я надїюсь віддячити ся йому за се.

— І хто би був надїяв ся! — охав будівничий. — Такий порядний чоловік! Такий патріот!

— Е, Жид усе Жидом! — саркастично додав один панок, і всї вони, похнюплені, пішли до староства.

——————

  1. Верхня сукняна одежа