Перехресні стежки (19??)/LIV
| ◀ LIII | Перехресні стежки LIV |
LV ▶ |
|
Євген сидїв при своїм бюрку й писав.
Він був певний, що його улюблена думка сповнить ся, що перше народне віче відбудеть ся завтра. Заборона від староства не надійшла; Парнас зголосив ся зараз другого дня й попросив знов завдатку, заявляючи, що староста вже не має нїчого проти того, щоб у його заїздї відбули ся збори. Тепер приходилось тільки скласти резолюції, які мало б ухвалити завтрішнє віче, і Євген саме працював над ними.
В тій хвилї хтось несміло застукав до дверей.
— Прошу! — мовив Євген, дивуючись, хто се в таку пізну пору заходить до нього.
Двері відчинили ся звільна, і в них показала ся висока жіноча постать, уся в чорному, з лицем, заслоненим густим вельоном.
Євген схопив ся з крісла і поступив напроти дами, що мовчки заперла й замкнула на ключ за собою двері, а потім, обернувши ся до нього лицем, відкрила вельон.
— Ах, се панї! — скрикнув Євген, більш зачудуваний, нїж урадуваний видом Реґіни в такому незвичайному місцї і в таку незвичайну пору.— Дивує вас мій прихід? Правда? — мовила Реґіна, злегка всміхаючись.
— Признаюсь вам, панї, я скоріш надїяв ся смерти на себе, нїж вашого приходу.
— Вибачайте, пане, — мовила Реґіна, стоячи на одному місцї, — не моя сила була попередити вас… Зрештою, не знаю, чи се було б на що здало ся… Я, може, перервала вам роботу?
— Нї, панї. Я вже майже скінчив. Ту крихітку, яка ще лишила ся, зроблю й завтра. Прошу близше. Прошу сїдати, розгостити ся.
Реґіна сїла на кріслї праворуч бюрка, але не роздягала ся анї з шуби, анї з кальошів. Євген сїв на свойому звичайному місцї і спокійно, з відтїнком тихої мелянхолїї, глядїв у її лице.
— Чим можу служити панї? — запитав він по хвилевій мовчанцї, бачучи, що Реґіна сильно вперла свої очі в нього й немов силкуєть ся прочитати щось у його очах, лицї і всїй подобі, але сама не говорить нїчого.
— Служити? Менї служити? — повторила вона, мов сама не своя. — Що я вам скажу? Тут треба б багато говорити…
— Але в такім разї чому ж панї не ласкаві скинути футро й кальоші? Тут у мене тепло, можуть панї набрати ся катару. Прошу, прошу, я пані допоможу.
Реґіна роздягла ся з верхньої одежі при Євгеновій помочі, а потім сїла знов на крісло й мовчки дивила ся на нього. Її лице було блїде, тільки очі горіли дивним вогнем, а її тонкі губи рушали ся, мов говорили щось, але без голосу.— Прошу… коли пан мають що робити… я не перешкоджаю… я посиджу ось так хвилину нехай пан так уважають, як би мене тут зовсїм не було, — мовила вона ледви чутним голосом, уриваним з нутрішнього зворушення.
— Алеж панї… Реґіно! — скрикнув Євген, — що се з вами? Ви блїді… дрожите… ваші руки холодні…
І він узяв її руки у свої долонї і глядїв їй просто в очі.
— Нїчого, нїчого… менї добре, — шептала Реґіна, і з її очей закапали сльози.
— Ви плачете! З вами щось стало ся!… Ваш прихід у таку пізну годину… Боже мій, мав же би ваш муж…
— Пст! Не згадуйте менї про нього! По що? Нїчого надзвичайного не стало ся.
— Але що ж вас вигнало з дому? Длячого ви…
— Нїщо мене не вигнало. Я сама… я так собі вийшла прогуляти ся… бачу, що в вас світить ся…
— Ах, панї! Не говоріть так! Ваші сльози, вся ваша постава говорить щось зовсїм иньше. Я не хочу втискати ся в ваші сїмєві відносини, не маю права жадати, щоб ви довірили ся менї… Та все-таки… коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочі, то прошу сказати, чим можу бути вам помічним? Чей же не сумнїваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тільки зможу.
Реґіна, тимчасом, заспокоїла ся трохи. Теплота в покою, Євгенова спокійна бесїда, й його тихий, певний погляд втишили потрохи бурю в її нутрі.
— Ви вгадали, — мовила вона. — Я прийшла просити в вас поради й помочі.
— Що ж там у вас стало ся?
— Не стало ся нїщо надзвичайне, але те, що дїєть ся день-у-день, раз-у-раз, те вже перейшло міру мойого терпцю. Я не можу довше жити з ним. Менї лишало ся або одуріти, або самій собі смерть заподїяти, або…
Вона ввірвала і знов сильно, трівожно почала вдивляти ся в Євгенове лице, немов силкувала ся там вичитати собі засуд на життє, чи на смерть.
— Або розірвати те ненависне подружжє, — мовив спокійно Євген. — Ви повинні були зробити се давно.
— Я постановила зробити се тепер.
— І прийшли до мене за порадою в тій справі?
— За порадою? — з зачудуваннєм перепитала Реґіна. — Якої ж тут іще поради треба?
— Ну, я думаю… законний розвід, се така справа…
Реґіна перервала його слова голосним, гірким сміхом.
— А, так, то ви думаєте про розвід! А, правда, ви правник, адвокат! Адвокатський інтерес поперед усього.
— Перепрошую вас, панї, коли я хибно зрозумів вашу інтенцію, але я, справдї, так зрозумів її. Коли панї мають який иньший намір, то прошу сказати його менї.
Реґінине лице поблїдло ще дужше, її губи задріжали, і, похиливши голову вниз, вона мовила ледви чутно:
— Нї… я не маю вам нїщо більше сказати… я, справдї, хотїла… тільки… про розвід…
І, закривши лице руками, вона почала гірко ридати.
Євген зрозумів, що в неї тяжить щось на серцї, чого вона не хоче сказати і, взявши її холодні руки, почав розважати її.
— Але ж, панї, бійте ся Бога! Що ви робите? У вас щось тяжить на серцї. Скажіть! Коли тільки моя змога допомогти вам, я готов усе зробити для вас.
Реґіна злегка відняла свої руки від нього, знов закрила ними лице і плакала. Євген не знав, що робити й постановив ждати спокійно, аж вона втишить ся. Та ось нараз вона відняла руку від лиця, витерла хусткою очі, і вперве підняла їх твердо й рішучо на Євгена.
— Даруйте, пане, — мовила. — Я дурна. Се я останок своїх молодих дурощів утопила в тих сльозах. Стало ся, і годї про се. А коли се стало ся, то, властиво… властиво, я не маю вам що більше сказати.
— Говорите, панї, загадками, яких я не вмію відгадати, — мовив Євген. — І робите менї велику прикрість тим браком довірря.
— Браком довірря? Я до вас?… Ну, коли вже на довіррє зводите річ, то нехай! Скажу вам по правдї, що мене привело до вас. Тепер я знаю, що се була ілюзія, що, позбуваючись її, я позбуваюсь — ну, та що там! Пропало. Так знайте, я йшла до вас, щоб не вертати ся більше до свойого мужа, щоб вирвати ся з того пекла, яким було для мене дотеперішнє життє, щоб віддати ся вам, бути вашою наймичкою, невольницею, чим хочете — тільки, щоб не вертати ся назад там… до того…
— Панї! — скрикнув Євген, вперши в неї зачудувані очі.
— Не дивуйте ся й не лякайте ся! Тепер я знаю, що се була дурниця, моя глупа ілюзія. Від першої хвилї, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що в вашому серцї згасло те полумя, при якому я хотїла огріти своє серце.
— Панї, — хотїв було щось сказати Євген, але вона перебила йому.
— Нї, нї, не говоріть! Не заперечуйте, бо се була б неправда. Менї не хотїлось би, щоб ви в моїх очах накинули на себе тїнь нещирости! І не звиняйте ся, бо нема за що. Любов не залежить від нашої волї, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини. Тай за що вам любити мене? Чим я була для вас досї? Що дала вам, крім того, що ви самі зробили з мене у своїх мріях? Нї, не говорімо про любов. Не говорімо про мене!
— Нї, панї, — мовив Євген. — І я не буду говорити про любов. І я сам бачу, що пора наших любощів минула, й нїяка сила не верне її. Але про вас конче мусимо поговорити. Я дуже добре розумію, що вам годї жити так дальше…
— Е, що там! — мовила Реґіна й махнула рукою.— Що вам годї навіть вертати ся до мужевого дому. Зрештою, не знаю, як ви розійшли ся…
— Кажу вам, що між нами не було нїчого надзвичайного. Нема чим вам турбувати ся. Нї, пане, про се покиньмо. Я ось що хотїла сказати вам. Чую, що ви скликаєте на-завтра хлопські збори.
— Так, панї. Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народньої працї. Хочу докласти всїх сил, щоб довести сей народ хоч трохи до освідомлення, привчити його користувати ся його правами, бороти ся з його кривдниками, — з запалом мовив Євген.
— Ось куди тягне ваше серце! — з жалем мовила Реґіна, а по хвилї додала: — Що ж, робіть! Як я жалую, що я не мужчина, що не можу допомагати вам своєю працею, своїм знаннєм, хоч би тільки своїми кулаками!
— Ви, панї?
— О, пане, як би ви знали, як часто зі свого домашнього пекла я рвала ся думками на ширший світ, там, де йде чесна, явна боротьба, де люде терплять за високі цїли, але й тріумфують із їх побідою! Та що, не судилось менї, не судилось нїчого! Знаєте, як то в піснї співають:
Як зеленій конопельцї у болоті гнити,
Ой, так менї, сиротинї, за нелюбом жити.
— Ну, та що там про се! Стало ся й мусить дійти до кінця. А ось ваше дїло, воно повинно йти чим раз далї й далї. Бажаю вам найкращих успіхів і маю надїю, що успіх буде. А щоб вам дати доказ, що мої бажання — то не пусті фрази, то прошу вас, прийміть отсе…
І при сих словах Реґіна поклала на Євгеновім бюрку свій саквояжик, що досї держала надїтий за вушко на лївій руцї.
— Нї, панї, — мовив Євген, — не робіть сього! Нам таких особливих фондів для нашої роботи не потрібно.
— Буде потрібно, буде! — мовила Реґіна й почала сквапливо надягати кальоші.
— Та головне ось що: ми не маємо права приймати їх від вас у такій хвилї.
— Е, що там! Моя найтяжша хвиля вже минула! — мовила Реґіна і з поспіхом почала вдягати на себе шубу.
В тій хвилї на сходах загуркотїли важкі кроки кількох людей. Якась рука брязьнула клямкою від дверей Євгенового покою, та, переконавши ся, що вони замкнені, застукала сильно до дверей.
Євген схопив ся й поступив крок наперед, потім, обертаючи ся до Реґіни, вказав їй очима бокові двері, що вели до його спальнї й були до половини відхилені. Вона нечуткими кроками вийшла й замкнула двері спальнї за собою.
Стук повторив ся. На коридорику перед дверима чути було гомін і сміхи.
— Хто там? — запитав Євген.
— Прошу відчинити! — озвав ся якийсь грубий голос.
— Хто просить? Там вас багато.
— Прошу відчинити! В імени закона! — мовив той сам голос, і рівночасно повторило ся стуканнє до дверей із більшою силою.
— Овва! В імени закона! — іронїчно скрикнув Євген і для обезпеки вклав у кишеню набитий револьвер, що лежав у шухлядї його бюрка. — Прошу сказати, хто там добиваєть ся, инакше не відчиню.
— Та відчинїть бо, пане, до сто чортів! Я домагаю ся, я, Стальський! — заревів за дверима пяний голос, і рівночасно почалось до дверей скажене стуканнє кулаками й ногами.