Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/VII
| ◀ VI | Панталаха і иньші оповіданя Панталаха VII |
VIII ▶ |
|
У своїм одинокім покоїку на другім поверсї одної старої каменицї, положеної біля вузкої та брудної вулицї не далеко Бриґідок[1] ключник Спориш кинув ся на своє старе крісло і похиливши голову на груди сидїв так довго в нїмій задумі. Сумерки вже западали, а в його вузенькій, голій кімнатцї, що виходила вікном на тїсне та глубоке як криниця подвірє, було вже на пів темно. Від самого полудня, коли на цїлу добу став вільним від служби і покинув мури вязницї, чув себе якимсь не своїм, а чим близше до вечера, тим дужше зростав його неспокій.
Розумієть ся само собою, що страшна пригода минулої ночи зробила на нього дуже сильне вражінє, тим сильнїйше, що був собі чоловік наскрізь чесний, у якім служба й військова карність не здужали заглушити чисто людського чутя, а надто склонний до задуми й мелянхолїї, вразливий більше, нїж се годило ся чоловікови, що мусїв заробляти на хлїб насушний сповнюванєм „песьої служби“.
Ах, та тюремна служба! Те вічне дозорованє людий як череди, вічне лаженє по кишенях та пазухах, вічне ревідованє, нишпоренє, надслухуванє та ходженє на пальцях! Вічне підгляданє тих здичілих, споганених зопсутєм, пристрастями або духовою хоробою лиць, підслухуванє розмов цинїчних або роздираючих своєю страшенною простотою! Вічне віддиханє важкою, затроєною атмосферою тюрми, затухлих стїн, темних корідорів і вонючих, перелюднених казень! Вічне слуханє обопільних оскаржень, дрібних та тим нїкчемнїйших доносів, лайок та проклять! Вічний вид повзаня перед властю, сцен брутальної самоволї, топтаня людської гідности там, де тої гідности нераз лишилась лиш маленька іскорка, яку-б одначе лагідним подувом можна ще було роздути на живе, гарне полумя! Ах, та проклята тюремна служба!
Спориш чув себе глубоко нещасливим майже від першої хвилї свойого вступленя в сю службу, чув себе й сам вязнем, засудженим без вини на досмертну вязницю, і з тим самим важким та болючим почутєм отсе вже двацять лїт двигав своє ярмо. Бо й щож мав робити на тім божім сьвітї? Взятий до війська від рілї, вислужив при лінїї одним тягом дванацять лїт, не маючи нїяких звісток із дому. Коли вернув у своє село, не застав уже родичів при житю і довідав ся, що батько перед смертю наслїдком якоїсь лихої пригоди був змушений продати половину ґрунту. Другу половину засїв молодший брат Споришів; вона обіймала всього-на-всього шість морґів немудрої підгірської землї. Що з тим робити? Брат у розмові зі Споришом натякнув про подїл, але Спориш знав добре, що сей натяк був зроблений майже зі слїзми на очах: не уста братові, але судорожно перекривлені обриси лиця, тремтячий голос і слїзми затемнені очи говорили виразно:
— Оба будемо жебраками!
Спориш зрозумів ту мову без слів і обіймаючи брата мовив:
— Бідний брате, знаю я, що в тебе на душі! Не потребуєш говорити менї більше. Бачу й сам, як тяжко ти бідуєш і на тих шістьох морґах, а щож то ще було би на трьох! Але щож ти собі думаєш про мене? Чиж мав би я сумлїнє обдирати тебе й твоїх дїтей? І на що придав ся б менї твій ґрунт? За час дванацятилїтньої військової служби відвик я від працї на рілї, а тепер бачу, що воно й добре так стало ся, бо на чім же тут і робити? Знаєш що, лишай ся сам на тій батьківщинї, і нехай тобі Бог помагає, а я піду звідки прийшов, буду далї вік свій збувати в цїсарській службі.
І мовлячи се втиснув брату в жменю всї гроші, які в часї своєї військової служби наскладав був на своє нове ґосподарство, цїлих чотириста ринських, а сам спакував свої вбогі манатки, пішов знов до військової коменди і замельдував ся, що хоче служити другу капітуляцію, себто других дванацять лїт. А що був у службі пильний і точний, чесний і загально люблений, що мав особливий дар власне до виучуваня сьвіжо набраних рекрутів військової муштри без звичайного в тих часах мордованя та катованя, то принято його радо, авансовано на фірера, а потім навіть на фельдфебля. Так вислужив Спориш других дванацять лїт.
Тимчасом його брат не викараскавши ся з нужди вмер, дрібні дїти розійшли ся по сьвітї, батьківщину розшарпали чужі люди, — що було чинити старому, вислуженому воякови? До нїякої фахової працї не був здібний, до женячки не мав анї охоти, анї лїт уже, анї відповідних засобів, — трафилась йому урядова служба, служба тюремного дозорця, ось він і приняв її хоч і нерадо — приняв, бо не було в чім вибирати.
Від тої пори минуло двацять лїт. Спориш постарів ся, посумнїв. Виходячи з тюремних мурів, зі служби, оминав людей, пересиджуючи цїлими днями в своїй одинокій кімнатцї на другім поверсї, або коли позволяла погода, відбуваючи далекі марші за місто, в поле, в лїси. Тут лише віддихав вільнїйше, напоював зір і серце красотою природи. А вечером ішов до Нафтули, сїдав сам один у темнім закутку і мовчки випивав кухоль пива. Хозяйка, в якої жив і яка варила йому їсти, не докучала йому своїм товариством, от і мав Спориш досить часу віддавати ся своїм думкам, а ті думки чим далї тим більше робили ся сумні й понурі. Згадував свою молодість уже майже забуту — тепер вона видавалась йому щасливою, хоча на дїлї була зовсїм не блискуча. Згадував довгі лїта військової служби, важкі труди, мізерні пригоди, переважно на варті спомину, дрібні секатури старшини, дрібні радощі і великі смутки та турботи з дрібних причин. Згадував нарештї довгі лїта своєї тюремної служби: нїби непереривна сїра та холодна хмара перелїтали по над ним усї ті лїта.
— Страчене житє! Песє житє! — зітхав ключник і почував чим раз більше обридженя до того житя й до себе самого.
Та сьогоднї особливо ті прикрі почутя змогли ся до високого ступня. Криваве, розторощене до непізнаня лице Панталахи ненастанно стояло перед його очима, сверлуючи його нутро якимся страшенним докором, бунтувало кров у його жилах, відбирало йому спокій, апетит, пообідний сон. Хоча був голоден, то то про те засївши в полудне до стола не міг їсти нїчого, а сам вид мяса доводив його мало що не до зомлїня.
Та найтяжшим, найбільше кровавим докором шуміли в його вухах остатнї слова Панталахи: „Я думав, що на тобі лише песя лїберія, а тепер бачу, що в тобі також песє серце“. В першій хвилї ті слова не дуже зворушили Спориша, радше заболїли його, як несправедливий закид. Та коли Панталаха впав із даху, коли з його розторощеного лиця смерть заглянула в очи Споришови своїм небрехливим, грізним зором, тодї ті слова збудили в його душі зовсїм инший, далеко глубший відгомін. А сей відгомін протягом цїлого пополудня не втихав, а гудїв на тисячі тонів, міцнїв як віщун недалекої бурі.
Бо й справдї, за щож погиб такою страшною смертю Панталаха? За те, що рвав ся до втеки. Та хибаж се така велика провина? Закон не вважає її нїяким злочином, але хиба якимсь дрібним переступом, а навіть варварський „домашнїй порядок“, що панує в тюрмі, хоч карає його остро, то про те не карає смертю. І щож би було стало ся, як би Панталаха був утїк? Чи потерпів би хто через се яку шкоду? Нї! Бо коли би Панталаха захотїв був лишити ся в Галичинї, то певно швидко його знов би зловлено і посаджено в тюрмі. А колиб йому було вдало ся втекти за границю, розпочати житє серед иньшої обстанови, то хто знає, чи не був би ще з нього виробив ся чесний і пожиточний чоловік. А коли й нї, то був би собі згинув без нього, був би пропав без вісти. Чиж мусїв доконче він, Спориш, так або инакше, на старі лїта вмочити руки в людській крови, взяти на свою душу людське житє?
О, так! не було нїякісїнького сумнїву — він і нїхто иньший, лише він був винен смерти Панталахи. Аджеж се він у своїй заслїпленій глупотї дав йому в руки знаряд, який у руках Панталахи сам немов напрошував ся, щоб його ужити на виконанє нового пляну втеки. Погроза „казенки“ прискорила те виконанє. І зовсїм не полекшало на сумлїню в Спориша, коли якийсь голос шепнув йому, що прецїнь же він не знав того, що в тім нещаснім срібнім ринськім була схована пилка. Тай не в тім його головна вина, що показав ся занадто добродушним, але в тім, що безпосередно потім показав ся так глупо та безцїльно жорстоким. О, бож він пригадує собі, що думка про можливу пробу втеки Панталахи мигнула в його голові зараз у першій хвилї, коли крізь сон почув тоненьке гарчанє пилки, що перерізувала зелїзнї штаби. Треба було в тій хвилї роздумати сю справу по людськи, сказати собі самому: „Ну, щож, пробуй, бо твоє положенє справдї важке, я не буду тобі ставати на перешкодї. Міг заснути спокійно, твердо, і не чути нїчого так само, як не чув вояк. Навіть той стук у коминї та брязкіт у казнї Панталахи міг витолкувати воякови як щось зовсїм звичайне й невинне — і Панталаха мав би досить часу для втеки. А коли б рано була викрила ся його втека, то ключникови та вартовому воякови крім дрібних неприємностий, протоколів та упімнень не було би нїчого стало ся. А за те Спориш не був би мав на сумлїню смерти чоловіка!
Тай ще якого чоловіка! Злодїй, злодїй! — говорять усї здвигаючи плечима. Споришеви не лишила ся навіть така вимівка. Занадто глибоко зазирнув він у душу того чоловіка, щоб не пересьвідчити ся, що під грубою корою зопсутя крили ся в його душі богаті золоті жили чесних і людяних почувань, сильної волї й енерґії. Чим довше роздумував Спориш, тим більшу пошану для Панталахи збуджувало в ньому поперед усього власне отсе хоробливе, еґзальтоване бажанє свободи, той дивний одур, що попихав сього чоловіка на очевидну загибіль, до найрозпучливійших кроків. Аджеж із таких людий при иньших обставинах виробляють ся славні воєводи, ґенерали та герої, винахідники нових стежок, що ведуть цїлі народи до побід і слави!— А все таки я сповнив лише свій обовязок, алярмуючи сторожу та гонячи втїкача, — шептав у ньому якийсь голос.
О горе! Сей шепіт не то що не вспокоїв його, але навпаки, відригнув ся в душі як безконечна гіркість. Він почув сором за своє людське єство, що дало себе знизити в ярмо власне такого обовязку.
— Пес, пес! Так, Панталаха мав рацію! — зітхнув Спориш, і не дожидаючи вечері пішов до Нафтули. Та й тут він не запопав нїякої пільги. Засївши в своїм звичайнім куточку він підзорливим оком озирав ся довкола, чи люди не показують на нього пальцями; прислухував ся розмовам, чи не згадують про нього. Панталаха справдї й сьогодня був темою всїх розговорів: його втека і смерть були описанї в ґазетах, були великою новиною дня. Наперекір свойому сподїваню ключник почув голоси симпатичні для помершого — здавало ся, що всї забули про його крадїжи, — в памяти лишили ся лише його ненастанні шалені пориви до свободи, що нарештї були причиною його смерти, його сьмілість та ґенїяльність у винаходженю способів до втеки. З другого боку нїхто не осуджував сторожі анї ключника — сповнили свій обовязок. При однім столї зроблено навіть складку для вояка, що разом із Панталахою впав із даху та лишив ся живий.Все те зацїкавлювало і по троха навіть успокоювало Спориша. Та коли потім вернув до дому, чув, що не засне в ночи і лякав ся своєї власної постелї: йому здавало ся, що в нічній пітьмі знайде обік себе холодного, кровавого Панталаху з розторощеним лицем і з величезними, обдертими з повік очима. Наважив ся не лягати спати і цїлу ніч просидїти в кріслї, а тілько над раном лягти на сон, коли ясне сонце порозгонює кроваві мари.
Але і в кріслї дрімаючи він не міг знайти супокою. Пручав ся, кричав; раз його кидало в холодну дрож, то знов обливав ся потом. Найменший шелест перемінював ся в його сонній уяві на остре, свистюче гарчанє, і при тім відголосї він за кождим разом зривав ся мов опарений.
——————
- ↑ Так називає ся львівська тюрма при Казимірівській вул., колишнїй манастирь монахинь ордена сьв. Бриґіди.