Оліверъ Твістъ/49
| ◀ Глава сорокъ осьма | Оліверъ Твістъ Глава сорокъ девята |
Глава пятьдесята ▶ |
|
Саля судова була такъ повна людей, що можна було удуситись; не було чоловѣка, щобы не дививъ ся на жида. Судья у своѣй промовѣ збиравъ разомъ докази вины обжалованого. Зъ найбо̂льшимъ напруженьемъ стоявъ жидъ и слухавъ зъ рукою коло уха, щобы не стратити жадного слова. Часомъ остро дививъ ся на присяглыхъ, щобы бачити на нихъ вплывъ и найменшого слова, ласкавого для него, — часомъ зо̂ страхомъ споглядавъ на судью; коли въ бесѣдѣ своѣй потрясаючо и страшно ясно выказувавъ єго проступки. Впрочѣмъ не рушивъ о̂нъ нѣ рукою, нѣ ногою, а все лишь боязко прислухувавъ ся, ажь въ ко̂нци судья зако̂нчивъ свои доказы.
Тихій шепо̂тъ опамятавъ єго зновъ. О̂нъ по̂днѣсъ очи въ гору и побачивъ, якъ присягли нараджувались мѣжь собою. Очи всѣхъ були на него звернени̂ и всѣ боязко мѣжь собою шептали. Лише ко̂лькохъ не зважало на него. Зъ ихъ лиця можна було по̂знати неспоко̂йный задивъ, якъ ще трибуналъ може вагати ся, сказати „виненъ“; але зъ жадного лиця — навѣть зъ лиць тутъ численно зо̂браныхъ дамъ — не мо̂гъ о̂нъ вичитати найменшои признаки милосердя. Всѣ жадно ждали и бажали єго засуду.
Наступила зновъ мертва тишина — присягли̂ звернулись до судьѣ. Слухайте!
Они просили лишь о дозво̂лъ, выйти до другои комнаты.
Коли оденъ за другимъ выходивъ, жидъ хотѣвъ вычитати зъ ихъ лиця, якъ они до него настроєни̂; але даремно. Сторожь вязницѣ взявъ єго за рамя. О̂нъ по̂шовъ за нимъ механічно до лавы обжалованыхъ и сѣвъ на крѣсло, котре єму сторожь показавъ, бо инакше самъ бувъ бы єго не бачивъ.
О̂нъ глянувъ зновъ на людей, що прислухувались. Дехто ѣвъ, а дехто холодивъ ся хустиною. Якійсь молодый чоловѣкъ рисувавъ єго лице собѣ въ нотесѣ. Фажинъ цѣкавый бувъ знати, чи вдачно єго о̂дрисувавъ и коли рисо̂вникъ заострювавъ оловець, о̂нъ подививъ ся на рисунокъ такъ, якъ бы не на сво̂й портретъ дививъ ся.
О̂дтакъ звернувъ ся до судьѣ и зачавъ дуже придивлятись єго одежи, якого она крою и ко̂лько може коштувати. Мѣжь судьями сидѣвъ старый грубый панъ; о̂нъ о̂ддаливъ ся на хвилю, теперь вертавъ; Фажинъ думавъ собѣ, чи той панъ обѣдавъ, де о̂нъ сидѣвъ, и тымъ подо̂бни̂ гадки снувались по єго головѣ, поки якій иншій предметъ, не збудивъ у него иншихъ подо̂бныхъ гадокъ.
Але мимо того духъ єго анѣ на хвилю не мо̂гъ позбутись тои тяжкои свѣдомости, що гро̂бъ отвирає ся передъ єго ногами; гро̂бъ той мрѣвъ єму все передъ очима, але невыразно, неозначено и о̂нъ не мо̂гъ довше про се думати. Єго то горячка нападала, то зновъ холодъ ишовъ єму по плечахъ, а о̂нъ тымчасомъ числивъ зелѣзни̂ ко̂нцѣ кратъ лавы, котру мавъ передъ собою и думавъ, якъ се могло статись, що оденъ конець зломаный; чи дадуть натомѣсь иншій, чи нѣ. Пото̂мъ на думку єму прийшла страшна шибениця и шафотъ, ажь якъ сторожь зачавъ скроплювати по̂длогу водою, то се зновъ дало иншій напрямъ єго думкамъ.
Вко̂нци наказали мовчати, а очи всѣхъ звернулись на дверѣ. Трибуналъ вернувъ и переходивъ по при него. Лиця присяглыхъ були мовь зъ каменя, нѣчого не мо̂гъ зъ нихъ вычитати. Наступила тишина — всѣ мовчать — здержують о̂ддыхъ — — виненъ!
Саля загремѣла потрясаючими окликами, оклики ти̂ повторились, а на се о̂дповѣла крикомъ товпа людей на улици, котра тымъ способомъ высказала свою радо̂сть, що засудженый мусить померти въ понедѣлокъ.
Пытали єго ще, чи має що сказати, черезъ що бы може не выконано засуду. О̂нъ зновъ зачавъ прислухуватись стоячи и остро выдививъ ся на судью; той мусѣвъ двѣчи повторити своє пытанье, закимъ жидъ єго почувъ; вко̂нци заворкотѣвъ, що о̂нъ вже старый чоловѣкъ єго голосъ замѣнивъ ся въ тихій шепо̂тъ и небавомъ затихъ.
Судья насадивъ на голову чорну шапку, — а засудженый все ще стоявъ зъ тою самою міною, въ то̂й само̂й поставѣ. Торжественна хвиля выкликала у однои панѣ окликъ, о̂нъ озирнувъ ся скоро и цѣкаво, але небавомъ зновъ стоявъ якъ мармурова статуя, хочь о̂дъ єго голосу, сло̂въ, всѣ притомни̂ задрожали. О̂нъ ще дививъ ся впередъ себе якъ сторожь вязницѣ поклавъ руку на єго рамя и давъ знакъ ити. О̂нъ дививъ ся на него черезъ якусь хвилю, мовь оголомшеный, а вко̂нци послухавъ.
Єго завели въ низъ въ якесь мѣсце, выложене плытами камѣнными, де вже ждало ко̂лькохъ обжалованыхъ, поки на нихъ черга прийде, а инши̂ розмавляли зо̂ своими приятелями, котри̂ зтовпились передъ закратоваными о̂кнами, що выходили на подво̂рьє. Мѣжь ними не було нѣкого, щобы зъ нимъ хотѣвъ поговорити, а всѣ при єго зближеню цофнулись назадъ, щобы єго могла побачити товпа людей тамъ на дворѣ за штабами зелѣзными. Єго привитали голосною лайкою, крикомъ и сикомъ. О̂нъ потрясъ кулакомъ и бувъ бы оплювавъ найблизше стоячихъ людей, але прово̂дники перепхали єго скоро черезъ темный коритарь, освѣченый лише ко̂лькома млаво-блѣдыми лямпами, отворили вязницю и перешукали єго, чи не має якого средства, выконати на собѣ засудъ скорше, якъ постановлено. Вко̂нци завели єго до малои келіи и полишили тамъ — самого.
О̂нъ сѣвъ собѣ напротивъ дверей на камяну лавку, що служила єму и за крѣсло и за ло̂жко, впяливъ кровью набѣгли̂ очи въ землю и старавъ ся зо̂брати свои думки… По яко̂мсь часѣ зачавъ собѣ пригадувати уривки зъ бесѣды судьѣ, хочь, коли о̂нъ говоривъ то здавалось, що жидъ єго не чує. Одна частина бесѣды лучилась зъ другою и вко̂нци цѣла промова станула єму передъ очима, мовь написана, єго засудили на шибеницю, до̂стане шнурокъ на шию, хвиля — и о̂нъ помре — ось и конець. Повѣсять и помре.
Вже смеркло, потемнѣло дуже, а о̂нъ зачавъ нагадувати собѣ всѣхъ тыхъ, котрыхъ знавъ, а котри̂ померли на шафотѣ — неоденъ зъ єго вины або за єго стараньемъ. Они явились передъ єго очима такъ скоро оденъ по друго̂мъ, що ледви мо̂гъ ихъ почислити. О̂нъ видѣвъ неодного зъ нихъ, якъ умиравъ и кпивъ собѣ зъ нихъ, бо зъ молитвою на устахъ прощались зо̂ свѣтомъ. Якъ скоро ти̂ сильни̂ мужчины замѣнялись у висячи̂ куснѣ глины!
Неоденъ зъ нихъ може й живъ у то̂й само̂й келіи — сидѣвъ на то̂мъ само̂мъ мѣсци. Було дуже темно — чому свѣтла не принесли? Келію збудовали въ давни̂ лѣта — тутъ сотки людей прожили свою послѣдню годину — о̂нъ сидѣвъ тутъ, мовь у могилѣ, наповнено̂й мерцями, а богато зъ нихъ були єго добрыми знакомыми — свѣтла, свѣтла!
Вко̂нци, коли майже до крови оббивъ собѣ руки о зелѣзни̂ дверѣ, явились два мужчины; зъ нихъ оденъ нѣсъ свѣтло и поставивъ єго въ зелѣзну вмуровану лѣхтарню, а другій тягнувъ за собою матерацъ, щобы мати на чо̂мъ переспати, бо о̂дъ теперь не смѣвъ вязень вже самъ бути.
Надо̂йшла но̂чь — темна, страшна, тиха. Инши̂ люде, що не сплять, радують ся, коли чують дзвоны зъ вежь церковныхъ, котри̂ свѣдчать о житю и звѣщають надходячій день. Жида довело се до розпуки. Кождый ударъ зелѣзного серця о дзво̂нъ приводивъ єму на думку — смерть. Єго не обходивъ гамо̂ръ робучого веселого ранку, що ажь до вязницѣ доходивъ. Було то иншого рода подзво̂нне, то насмѣхъ у такъ страшно-поважну хвилю.
Минувъ день — оденъ день! То не бувъ день; о̂нъ що лишь наставъ, а вже й минувъ и зновъ настала но̂чь — одна но̂чь! Такъ довга а мимо того такъ коротка; довга своєю страшною тишиною, а коротка минаючими годинами. Жидъ то плѣвъ слова безъ змыслу, то проклинавъ, пото̂мъ вывъ и рвавъ на собѣ волосье. Правовѣрни̂ жиды прийшли разомъ зъ нимъ помолити ся, але о̂нъ выгнавъ ихъ проклонами зъ келіи. Они ще разъ спробували, але мусѣли передъ єго гро̂зьбою уступити.
Субота — ще лишь одна но̂чь! И коли о̂нъ такъ думавъ и думавъ: ще лишь одна но̂чь! — зачало днѣти — недѣля!
Ажь по̂дъ вечѣрь того страшно-тужного дня напала єго заражену душу тяжка розпука въ то̂мъ безвыхо̂дно̂мъ положеню. Не тому, щобы о̂нъ мавъ хочь трохи надѣѣ на помилуванье; але о̂нъ ще не освоивъ ся зъ думкою, що мусить померти. О̂нъ говоривъ мало що зъ обома сторожами, котри̂ на перемѣну пильнували єго, а они зо̂ своєи стороны не журились нимъ. О̂нъ сидѣвъ, не спавъ, але снивъ. Теперь що хвилѣ зривавъ ся и бѣгавъ по келіи засапаный и зъ розпаленымъ чоломъ о̂дъ несказаного страху, гнѣву, ненависти, такъ що и сторожѣ цофались передъ нимъ, хочь привыкли до такихъ обяво̂въ. Вко̂нци о̂дъ муки совѣсти зробивъ ся о̂нъ такъ страшный, що нѣхто не мо̂гъ на него подивити ся, усѣсти коло него, або чути єго близько себе; — тому оба сторожѣ постановили пильнувати єго разомъ.
О̂нъ сидѣвъ кучкомъ на своѣй камѣнно̂й лавцѣ и думавъ про минувшо̂сть. Коли єго о̂дводили до вязницѣ, то о̂нъ зранивъ ся и тому мавъ голову перевязану лѣннымъ платкомъ. Єго руде волосье спадало єму на безкровне лице, борода була розхрѣстана и покручена: въ єго очахъ горѣвъ страшный огонь; невмыте тѣло дрожало о̂дъ пропасницѣ, що палила єго нутро. Во̂сѣмь — девять — десять! Єсли се не нарокомъ кажуть бити годинникамъ, щобы єго лякати, єсли се справдѣ година за годиною такъ скоро минає, то що зъ нимъ буде, коли зновъ ту саму годину годинники выбють? Одинацята! Ще звуки послѣднои годины не затихли, вже зновъ годинникъ бьє. О осьмо̂й казавъ о̂нъ собѣ, що лишь самъ за собою буде жалувати на похоронѣ; о одинацято̂й —
Страшни̂ муры нюґетскои вязницѣ, котри̂ сто̂лько нужды, несказаного страху и муки скрывали не лише передъ окомъ людскимъ, але звычайно и передъ уявою чоловѣка, не мѣстили въ собѣ нѣколи такъ страшнои картины, якъ теперъ. Якъ бы хто бувъ переходивъ и бачивъ въ ту хвилю жида та подумавъ собѣ, що зъ нимъ буде дѣятись слѣдуючого дня, бувъ бы певно зле спавъ.
Одъ вечера ажь майже до по̂вно̂чи приступали то поодиноко то купками люде до дверника и зъ великою цѣкавостью пытали, чи заряджено о̂дложити страченье; довѣдавшись, прилучались до громадки иншихъ людей, котри̂ показували дверѣ, зво̂дки засудженый має выйти, мѣсце, де має станути шафотъ, пото̂мъ зъ о̂дразою о̂дходили и въ уявѣ зъображали собѣ страшну картину вѣшаня. Вко̂нци всѣ вернули домо̂вь, а улицѣ на годину середъ опо̂вночи стали пусти̂ и темни̂.
Мѣсце передъ вязницею вычищено и поставлено сильне, на чорно помальоване поручьє, щобы не допустити до сподѣваного натовпу. Тогды явивъ ся панъ Бравнльовъ зъ Оліверомъ коло брамы и показавъ дверникови дозво̂лъ шерифа, що може бачитись зъ засудженымъ. Ихъ сейчасъ впустили.
— Чи й паничь иде зъ вами, пане? — спытавъ ключникъ, що бувъ ихъ прово̂дникомъ. — Се картина не для дѣтей.
— Розуміє ся, що нѣ, мо̂й приятелю; — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — але я маю бачитись зъ засудженымъ якъ разъ у справѣ сего хлопця, а що о̂нъ єго знавъ за лѣпшихъ часо̂въ, то чей єму не пошкодить, побачити єго теперъ, хочь и прикре вражѣнье на нѣмъ зробить.
Слова ти̂ вымовивъ о̂нъ тихо. Ключникъ порушивъ сво̂й капелюхъ, глянувъ цѣкаво на Олівера и по̂шовъ попередъ нихъ; показавъ имъ браму, котрою засуджений мавъ выйти, звернувъ ихъ увагу на теслѣвъ, що ставили шафотъ, и вко̂нци отворивъ дверѣ келіи жида.
О̂нъ сидѣвъ на своѣмъ ло̂жку, колисавъ ся въ оба боки, а єго лице було бо̂льше подо̂бне до лоба зловленого дикого звѣря, якъ до людского лиця. О̂нъ очевидно пригадувавъ собѣ давне житье, бо воркотѣвъ самъ до себе; прито̂мъ дививъ ся на Бравнльова и Олівера, та не видѣвъ ихъ.
— Добрый хлопець, Чарль — славно списавъ ся — и Оліверъ, ха-ха-ха, Оліверъ — а виглядає якъ паничь — зовсѣмъ якъ паничь — возьмѣть єго — до ло̂жка зъ нимъ!
Ключникъ взявъ Олівера за руку и шепнувъ єму, щобы не лякавъ ся.
— До ло̂жка зъ нимъ! — крикнувъ жидъ. — Чуєте? о̂нъ — о̂нъ — всему тому виненъ. Варта було выховати єго до того — горло Больтерови, Біль, не журѣть ся о дѣвку, — горло Больтерови такъ можете перерѣзати. О̂дотнѣть єму голову!
— Фажинъ, — закликавъ ключникъ.
— Такъ єсть, — сказавъ жидъ и зновъ зачавъ прислухуватись такъ, якъ у судѣ. — Я старый чоловѣкъ, мільордъ, дуже старый.
— Ту є хтось, Фажинъ, и хоче зъ вами поговорити — чи вы чоловѣкъ? — крикнувъ єму ключникъ въ ухо, потрясъ нимъ, а пото̂мъ добре взявъ єго въ руки.
— Небавомъ вже не буду, — о̂дповѣвъ жидъ и глянувъ очима, котри̂ не мали жадного людского выразу, лише люто̂сть и страхъ малювались на лици. — Забивайте всѣхъ! Яке маєте право, лише мене забивати?
Теперъ по̂знавъ о̂нъ Олівера и Бравнльова, запхавъ ся въ найдальшій кутъ свого сидженя и спытавъ, за чимъ прийшли. Ключникъ все державъ єго руками и казавъ Бравнльову скоро говорити, чого хоче, бо жидъ буде щоразъ бо̂льше гнѣватись.
— Вамъ повѣривъ оденъ чоловѣкъ, именемъ Монкъ, паперы до сховку, — сказавъ Бравнльовъ, зближаючись до него.
— То неправда — я не маю жадныхъ паперо̂въ — жадныхъ! — о̂дповѣвъ жидъ.
— Бо̂йтесь Бога, — сказавъ Бравнльовъ поважно — не кажѣть такъ, коли вы вже одною ногою у гробѣ; скажѣть, де ихъ можна найти. Вы знаєте, що Сайксъ вже померъ, а Монкъ признавъ ся и вы вже не можете мати нѣякои надѣѣ на зыскъ. Де паперы?
— Оліверъ, — сказавъ жидъ, киваючи на хлопця, ходи, я тобѣ скажу до уха.
— Я не боюсь, — сказавъ Оліверъ тихо до Бравнльова и по̂шовъ до жида; той майже притягнувъ єго до себе и шепнувъ єму:
— Паперы въ полотняно̂мъ мѣшку суть у норѣ въ коминѣ въ горѣ въ передно̂й комнатѣ. Я бы радо собѣ побалакавъ зъ тобою, мо̂й любый, — дуже радо.
— Добре, — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Дайте менѣ змовити молитву, и вы помолѣть ся зо̂ мною, а тогды мы до рана будемъ собѣ розмавляти.
— Иди, йди, — сказавъ жидъ, — попхавъ хлопця до дверей и понадъ єго головою видививъ ся впередъ себе завмерлыми очима. — Скажи имъ, що я сплю, они тобѣ повѣрять. Ты мене можешь выратувати, зроби лишь те, що тобѣ кажу. Заразъ, заразъ!
— Боже, прости сему нещасливому чоловѣкови! — сказавъ хлопець и заливъ ся сльозами.
— Справдѣ, справдѣ! Се добрый спосо̂бъ! Ти̂ дверѣ насампередъ! Хочь бы я дрожавъ, идучи на шибеницю, ты не зважай на се, лише роби своє, скоро! Ось заразъ — иди!
— Не маєте нѣчого бо̂льше єму сказати, пане? — спытавъ ключникъ.
— Нѣ, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ. — Єсли бы я сподѣвавъ ся, що зможу єму представити єго положенье —
— Де тамъ, пане! похитавъ ключникъ головою. — Послухайте моєи рады и лишѣть єго самого.
Оба сторожѣ теперь зновъ вернули, а жидъ крикнувъ: — Иди, йди! Тихо — та не такъ помалу! Скорше, скорше! — Зъ силою розпуки хотѣвъ о̂нъ вырвати ся зъ рукъ ключника и кричавъ разъ-по-разъ, а голосъ єго пробивавъ груби̂ муры и звучавъ въ ухахъ Бравнльова й Олівера такъ довго, поки не выйшли на подво̂рьє.
Они не могли сейчасъ выйти зъ вязницѣ. Оліверъ мало не зо̂млѣвъ и бувъ такъ ослабленый, що година минула, закимъ мо̂гъ по̂ти дальше.
Вже днѣло, коли выйшли зъ вязницѣ. Товпа людей уже зо̂бралась на улици, о̂кна були набити̂ людьми; ти̂ курили и картами забивали часъ; товпа на улици попихалась, тручалась и жартувала. Цѣла околиця здавалась веселою, живою картиною, а въ серединѣ єи ставлено страшни̂ приряды, котри̂ нагадували проступокъ, судъ, бо̂ль и смерть.