Оліверъ Твістъ
Кароль Дікенсъ
Глава пятьдесята
Льво̂въ: Накладом редакціи «Дѣла», 1891
 
ГЛАВА ПЯТЬДЕСЯТА.
Конець.
 

Що ще лишаєсь оповѣсти, розкажу въ ко̂лькохъ словахъ.

Ще три мѣсяцѣ не минуло, а Рожа Флємінґъ и Гаррі Мелі повѣнчались въ сельско̂й церковци, въ котро̂й молодый духовный обнявъ мѣсце. Того самого дня спровадились они до нового и привѣтного мешканя. Панѣ Мелі замешкала у нихъ, щобы послѣдни̂ днѣ свого житя провести въ радости, якои могла старушка зазнати на видъ щасливого подружя, котрому посвятила всю свою минувшо̂сть и всѣ свои силы, щобы єго выховати и щасливымъ зробити.

Монкъ и мати єго такъ прогайнували маєтокъ, якій загарбали, що для него и для Олівера по ро̂вно̂мъ подѣлѣ останко̂въ маєтку припало лише по три тысячѣ фунто̂въ. По̂сля завѣщаня батька Оліверъ мавъ право до цѣлого маєтку; але панъ Бравнльовъ не хотѣвъ о̂дбирати старшому братови средствъ до житя, хотѣвъ, щобъ о̂нъ зачавъ лѣпше жити, и тому подѣливъ маєтокъ. Оліверъ приставъ на се дуже радо.

Не змѣняючи свого прозвища, удавъ ся Монкъ до нового свѣта, прогайнувавъ скоро свою пайку, накоивъ зновъ ко̂лька проступко̂въ, сидѣвъ довго у вязници и вко̂нци померъ по тяжко̂й хоробѣ. Такъ далеко о̂дъ о̂тчины померли такожь и прочи̂ головни̂ члены шайки Фажина.

Панъ Бравнльовъ принявъ Олівера за свого сына, замешкавъ разомъ зъ нимъ и панею Бедвінъ лишь о милю о̂дъ церковцѣ Гаррі и тымъ вдоволивъ єдиному, ще несповненому бажаню сердечного и милого Олівера. О̂дтакъ старавъ ся зо̂брати кружокъ приятелѣвъ и живъ зъ ними такъ щасливо, якъ лишь на облудно̂мъ свѣтѣ можна.

Небавомъ по вѣнчаню молодои пары вернувъ поважаный докторъ до Черці, а тамъ не маючи давныхъ приятелѣвъ, котри̂ знали єго вдачу, ставъ сумнымъ и мало не зробивъ ся зъ него бурмило. Проживши такъ ко̂лька мѣсяцѣвъ передавъ о̂нъ цѣле своє занятье заступникови, самъ перенѣсъ ся до села, де мешкала родина Мелі, и тамъ занимавъ ся огородництвомъ, теслярствомъ, садивъ, ловивъ рыбы и т. и., и все робивъ зъ питомою собѣ пристрастью, такъ що у всѣмъ, що робивъ, ставъ небавомъ авторітетомъ на цѣлу околицю.

О̂нъ дуже полюбивъ пана Ґрімвіґа, а той ексцентричный джентельменъ такожь щиро зъ нимъ заприязнивъ ся. Тому о̂двиджує єго часто Ґрімвіґь, садить, ловить рыбы и теше разомъ зъ нимъ, а все въ якійсь незвычайный и дотеперь незнаный спосо̂бъ; притомъ заклинаєсь — якъ звычайно — на свою голову, що єго спосо̂бъ найлѣпшій. Въ недѣлю все критикує въ очи проповѣдь молодого священика, а панови Льосбернови каже на ухо, що проповѣдь по єго думцѣ була знаменита, але о̂нъ волить инакше говорити. Панъ Бравнльовъ усе любить єму допѣкати єго пророцтвомъ про Олівера и пригадує єму той вечѣръ, коли то они за столомъ, на котро̂мъ лежавъ годинникъ, ждали на поворотъ хлопця; але Ґрімвіґъ заявляє въ тако̂мъ выпадку правильно, що правду сказавъ, бо Оліверъ тогды не вернувъ. Ся замѣтка выкликує звычайно смѣхъ, а се єго добрый настро̂й ще збо̂льшає.

Пана Кляйполя помилували бо о̂нъ бувъ свѣдкомъ противъ жида. Своє ремесло узнавъ о̂нъ не такъ дуже безпечнымъ, якъ собѣ того бажавъ, и хвилю не знавъ, якъ безъ великои працѣ жити на свѣтѣ. Добре розваживши зачавъ заниматись доносами и жиє собѣ теперь дуже добре. Въ недѣлю именно по̂дчасъ богослуженя ходить о̂нъ въ порядно̂й одежи зъ Шарльотою. Коло дверей людяныхъ господарѣвъ гостинниць дама млѣє, панъ каже подати горѣвки, щобы єи зновъ припровадити до свѣдомости, а на другій день доносить о нарушеню свята и ховає въ кишеню половину грошевои кары, яку мусить господарь заплатити. Инодѣ панъ Кляйполь самъ омлѣває, а успѣхъ зъ того такій самый.

Панъ и панѣ Бумблѣ, стративши посаду, попали зъ часомъ у велику нужду и недостатокъ; вко̂нци принято ихъ якъ убогихъ до того самого дому, въ котро̂мъ они перше панували. Панъ Бумбль мавъ казати, що по тако̂мъ зворотѣ судьбы и пониженю о̂нъ не має вже о̂дваги и охоты дякувати за те, що єго розлучили зъ жѣнкою.

Панъ Джайльсъ и Брільсъ все ще зо̂стають на своихъ давныхъ становискахъ; лише першій зъ нихъ полысѣвъ, а другій „хлопець“ зовсѣмъ уже посивѣвъ. Они сплять на приходствѣ, але служать Оліверови, Бравнльову, Льосбернови и всѣмъ мешканцямъ приходства такъ радо и однаково, що селяне не можуть змѣркувати, кому они властиво служать.

Панъ Чарль Бетсъ, потрясеный проступкомъ Сайкса, впавъ на думку, чи не радше бы жити честно; розваживъ се и рѣшивъ ся справдѣ выбрати дорогу честноты. Якійсь часъ приходилось єму се дуже тяжко, але вко̂нци удалось, бо мавъ тверду натуру. Нанявъ ся до тяжкои службы у пахтяря, пото̂мъ бувъ во̂зникомъ, а теперь зъ него найславнѣйшій купець худобы въ цѣло̂мъ Нордемптонсіръ.

А теперь, при ко̂нци, рука, котра се пише, зачинає дрожати, а я бы ще радо прявъ нитку свого оповѣданя трохи довше. Я бы радъ побути ще зъ тыми, що менѣ стали дорогими; въ ихъ крузѣ проживъ я такъ довго! Я бы радъ змалювати ще ихъ щастье; хотѣвъ бы-мь зъобразити Рожу якъ молоду цвитучу жѣнку, — яке миле и красне свѣтло кинула она на свою минувшу стежку житя; свѣтло се впало на всѣхъ, що зъ нею ишли, и освѣтило имъ серця. Я бы бажавъ змалювати цѣле житье и вдоволенье родинного кружка у коминка, або въ лѣтно̂й бесѣдцѣ. Я бы радо ишовъ за нею въ полудне въ блеску сонця и слухавъ єи любого голосу на проходахъ у мѣсячни̂ вечеры. Я бы дививъ ся на єи добродѣйства для бѣдныхъ и на єи господарство, котрымъ она радо и невтомлено занимаєсь. Змалювавъ бы-мь щастье єи и дитины по поко̂йно̂й сестрѣ, ихъ взаимну любовь и ти̂ тужно-солодки̂ думки про дорогу покойницю, що такъ сумно зо̂йшла зо̂ свѣта. Я бы зъобразивъ весели̂, сваво̂льни̂ дѣти, якъ довкола неи бѣгаютъ та бавлять ся, нагадавъ бы-мь собѣ єи веселый смѣхъ, єи слезы радости въ голубыхъ очахъ, єи чаро̂вный усмѣхъ, єи розумну бесѣду — кождый поглядъ, кожде слово!

Якъ панъ Бравнльовъ дбавъ про поступъ свого принятого сына въ ро̂зныхъ наукахъ и якъ о̂нъ єго любивъ, чимъ бо̂льше той розвивавъ ся, — якъ о̂нъ въ єго лици шукавъ чертъ своєи милои зъ молодого вѣку и чимъ разъ бо̂льше находивъ ихъ, — якъ ти̂ оба сироты, навчени̂ долею, були милосердными, добрыми супротивъ другихъ та дякували щиро Богу — за охорону и спасенье, — того всего не потребую розповѣдати. Бо я сказавъ, що они були дѣйстно щасливыми, а безъ правдивои, сердечнои любови ближнього, безъ вдяки Тому, котрого закономъ єсть милосердье и ласка и котрый все любить, що живе, правдивого щастя на свѣтѣ нема.

Коло престола въ старо̂й сельско̂й церквѣ видко бѣлу марморову таблицю, а на нѣй лишь одно вырыте слово: Аґнесъ. По̂дъ нею въ гробѣ нема жаднои домовины и нехай ще много, много лѣтъ мине, закимъ друге имя появить ся на таблици. Однакожь єсли душѣ помершихъ вертають на землю, щобы о̂двидѣти мѣсця, освячени̂ любовью, — любовью, сягаючою и по за могилу, — мешканя тыхъ, що знали ихъ за житя, то здаєсь менѣ, що тѣнь бѣднои дѣвчины часто-часто лѣтає наоколо сего пустого мѣсця, хочь оно находить ся въ церквѣ и хочь она слаба була та зо̂йшла зъ правои дороги.


КОНЕЦЬ.