Оліверъ Твістъ/48
| ◀ Глава сорокъ сема | Оліверъ Твістъ Глава сорокъ осьма |
Глава сорокъ девята ▶ |
|
Два днѣ по пригодахъ розказаныхъ въ попередно̂мъ уступѣ, ѣхали панѣ Мелі и Рожа, Оліверъ и добрый докторъ, панъ Бравнльовъ и панѣ Бедвінъ и єще хтось до родинного мѣста Олівера. Оліверъ не мо̂гъ своихъ думокъ зо̂брати, а прочи̂ такъ само. Бравнльовъ розповѣвъ єму и обомъ дамамъ все, що зъ тяжкою бѣдою вывѣдавъ ся о̂дъ Монка. И хочь они знали, що теперь ѣхали, абы ско̂нчити такъ добре зачате дѣло, то таки цѣла справа була ще такъ темна, що ихъ мучила найбо̂льша нетерпеливо̂сть; а Бравнльовъ и Льосбернъ страшни̂ пригоды послѣдныхъ днѣвъ держали ще въ тайнѣ. И такъ ѣхали они мовчки дальше.
Тымчасомъ въѣхали на дорогу, котрою Оліверъ давно втѣкавъ, и живо о̂дновились у нѣмъ спомины про ти̂ часы горя. „Бачите, оттамъ, о!“ — показувавъ о̂нъ черезъ о̂кно воза въ найбо̂льшо̂мъ зворушеню, хопивши Рожу за руку. — Се доро̂жка, котрою я утѣкавъ, а тамъ пло̂тъ, за котрымъ я ховавъ ся, а то стежка, що веде до дому, де я живъ ще малою дитиною. О Дікъ, мо̂й любый Дікъ, кобы я тебе ще разъ побачивъ!
— Побачишь єго небавомъ; — сказала Рожа — скажешь єму, якій ты щасливый и якъ тебе дуже тѣшить, що можешь и зъ нимъ подѣлитись своимъ щастьемъ.
— Добре, добре! И мы єго возьмемо зъ собою, уберемо єго и завеземо въ яку здорову околицю, де бы о̂нъ мо̂гъ прийти до силъ — добре?
Рожа притакнула головою, бо хлопець середъ щасливыхъ слѣзъ такъ усмѣхавъ ся, що она слова не могла промовити.
— Вы будете для него добри̂, — говоривъ Оліверъ — бо вы добри̂ для кождого. Я певный, що вы будете плакати, коли почуєте, що о̂нъ вамъ оповѣсть, але й урадуєтесь, такъ якъ мною, коли менѣ лѣпше було. Якъ я утѣкавъ, то о̂нъ казавъ: „Иди зъ Богомъ, най тобѣ Богъ помагає!“ о, а теперь я єму скажу: „Нехай тобѣ Богъ помагає“ и покажу єму, якъ я дуже єго за те люблю.
Коли они вко̂нци ѣхали вузкими улицями мѣста, то Оліверъ бувъ самъ не сво̂й. Тутъ бувъ до̂мъ предпріємця похороно̂въ, лише далеко меншій и не такій величавый, якъ єму вперѣдъ здававъ ся, и инши̂ добре єму знани̂ будинки та склепы, и до̂мъ поправы, сумна вязниця єго молодыхъ лѣтъ зъ непривѣтными о̂кнами, а на брамѣ стоявъ той самъ худый дверникъ. Оліверъ мимоволѣ зжахнувъ ся, засмѣявъ ся самъ изъ себе, що такій дурный, плакавъ и смѣявъ ся на перемѣну. Богато осо̂бъ у дверей и о̂конъ по̂знавъ о̂нъ зновъ; єму здавалось, мовь бы мѣсто о̂нъ що йно опустивъ и мовь бы житье за послѣдни̂ лѣта було лише щасливымъ сномъ.
Але и минувшо̂сть и теперѣшно̂сть була дѣйстностью. Подорожни̂ заѣхали передъ першу гостинницю, котру Оліверъ подивлявъ давнѣйше якъ яку палату, а панъ Ґрімвіґъ дуже собѣ єи вподобавъ, поцѣлувавъ стару и молоду даму, такъ якъ бы бувъ дѣдомъ усѣхъ и анѣ на думцѣ не мавъ ѣсти свою голову, навѣть тогды, коли сперечавъ ся зъ дуже старымъ почтаремъ и твердивъ, що лѣпше знає, котра найкоротша дорога до Лондону, хочь о̂нъ ѣздивъ нею лише разъ и то въ снѣ. Комнаты и обѣдъ були вже готови̂ и все було въ порядку, мовь о̂дъ якихъ чаро̂въ.Переодѣли ся, зо̂йшли ся зновъ, и та сама тишина и повздержно̂сть зачала зновъ панувати. Бравнльовъ не явивъ ся при обѣдѣ; оба инши̂ панове бѣгали зъ поважными лицями геть и назадъ и шептали щось мѣжь собою, коли въ комнатѣ зо̂йшли ся. Вко̂нци выкликали и паню Мелі; она вернула ажь за годину зъ червоными о̂дъ плачу очима. Те все выкликало у Рожѣ и Олівера, котри̂ не знали найновѣйшихъ тайнъ, велике невдоволенье и неспоко̂й. Они сидѣли мовчки и єсли часомъ промовили ко̂лька сло̂въ до себе, то шепотомъ, такъ якъ бы боялись власного голосу.
Вже выбила девята година, а они зачали думати, що вже о всѣмъ довѣдають ся ажь завтра, коли панъ Льосбернъ, Ґрімвіґь и Бравнльовъ во̂йшли въ комнату зъ однымъ чоловѣкомъ. На видъ єго Оліверъ хотѣвъ уже голосно скрикнути. Они сказали єму, що то єго братъ, а то бувъ той самъ, котрого о̂нъ въ мѣсточку бачивъ зъ Фажиномъ зъ о̂кна своєи малои комнатки. Монкъ або Едвардъ Ліфордъ усѣвъ недалеко о̂дъ дверей и ще теперь не мо̂гъ повздержатись, щобы на здивованого хлопця не кинути гнѣвный поглядъ. Бравнльовъ приступивъ зъ паперами въ руцѣ до стола, коло котрого сидѣла Рожа и Оліверъ.
— Ти̂ заявы, по̂дписани̂ въ Лондонѣ ко̂лькома панами, — зачавъ о̂нъ — треба тутъ повторити, хочь бы й якъ се було прикро. Я бы радъ недопустити до упокореня васъ, але конче треба, щобы мы ваши высказы почули зъ вашихъ устъ, вы знаєте, чому.
— Говорѣть дальше, — сказавъ Монкъ о̂двертаючись. — Скоро. Я досыть зробивъ. Не задержуйте мене.
— Сей хлопець — говоривъ Бравнльовъ дальше, кладучи руку на голову Олівера, — єсть вашимъ двоюроднымъ братомъ, сыномъ вашого батька, мого дорогого приятеля Єдвіна Ліфордъ, о̂дъ молодои Аґнесы Флємінґь, котра въ пологахъ померла.
— Такъ, — сказавъ Монкъ, все зъ по̂дъ лоба споглядаючи на дрожачого хлопця, котрого битье серця о̂нъ майже мо̂гъ чути. — О̂нъ байстрюкъ.
— Въ словѣ, котре вы сказали, — зганивъ єго остро Бравнльовъ — мѣстить ся закидъ противъ помершимъ, котри̂ вже давно не зважають на пусти̂ свѣтови̂ осуды; не ганьбѣть жадного чоловѣка, хиба сами̂ себе. Але досыть о то̂мъ. Хлопець уродивъ ся въ то̂мъ мѣстѣ?
— Въ домѣ убогихъ того мѣста. Вже маєте записане.
— Тутъ притомни̂ мусять се такожь чути.
— То-жь слухайте. Коли єго батько захорувавъ въ Римѣ, удала ся єго жѣнка а моя мати до него, — о ско̂лько я знаю, по се, щобы забрати єго маєтокъ, бо она єго зовсѣмъ не любила, анѣ о̂нъ єи. Она взяла мене зъ собою. О̂нъ вже насъ не спо̂знавъ, бо лежавъ безъ свѣдомости, спавъ до слѣдуючого дня и померъ. Въ єго столику найдено пачку паперо̂въ зъ датою першого дня єго слабости, а адресовану до васъ, пане Бравнльовъ, зъ замѣткою, що ажь по єго смерти має ся ти̂ паперы выслати. Въ пачцѣ було письмо до Аґнесы Флємінґъ и завѣщанье. Въ письмѣ признавъ ся о̂нъ зъ жалемъ до всѣхъ своихъ способо̂въ, якими єи зводивъ, и просивъ Бога о помо̂чь для неи. Тогды ще бракувало ко̂лька мѣсяцѣвъ до народинъ Олівера. О̂нъ сказавъ ѣй, що задумувавъ зробити, щобы укрыти єи нечесть, єсли бы живъ, и благавъ, щобъ єго не проклинала, єсли бы померъ, бо о проступокъ сей нѣхто не смѣє посудити єи и дитину, а лишь єго. О̂нъ пригадавъ ѣй той день, коли дарувавъ ѣй маленьку коробку, перстень зъ єи именемъ и зъ пустымъ мѣсцемъ на своє имя, котре мавъ надѣю такожь тамъ помѣстити; просивъ єи, щобы сю дорогоцѣнно̂сть носила на серцю и повтарявъ те все ко̂лька разо̂въ такъ, мовь бы зъ ума зо̂йшовъ, — а менѣ здаєсь, що о̂нъ справдѣ не бувъ вже при розумѣ.
— А завѣщанье, — перебивъ єго Бравнльовъ, коли го̂рки̂ слезы спливали по лици Олівера, — оно написане въ то̂мъ само̂мъ дусѣ и змыслѣ. О̂нъ говоривъ тамъ про злиднѣ, якихъ зазнавъ одъ своєи жѣнки, про єи давну зло̂сть и безбожно̂сть, про єдиного сына, въ котрого она вщепила ненависть до батька, и записавъ вамъ та вашо̂й матери по во̂сѣмсотъ фунто̂въ ро̂чно. Маєтокъ сво̂й подѣливъ на двѣ ро̂вни̂ части и записавъ одну — Аґнесѣ Флємінґъ, а другу своѣй и єи дитинѣ, єсли бы жива народилась и до̂йшла до повнолѣтности. Єсли бы то була дѣвчина, то спадщину мала до̂стати по̂дъ усло̂вьємъ, що свого имени ажь до повнолѣтности не сплямить нѣякимъ явнымъ проступкомъ. Вашь батько зробивъ такъ тому, що хотѣвъ показати своє довѣрьє до матери и своє переконанье, скрѣплене ще надходячою смертію, що дитина єи унаслѣдить по нѣй всѣ єи честноты и благородну вдачу. Єсли бы все не склалось такъ, якъ о̂нъ думавъ, то грошѣ мали припасти вамъ; бо лишь тогды, єсли бы обоє дѣти були собѣ подо̂бни̂, вы мали мати право до маєтку; а вы супротивъ брата о̂дъ самого єго дитиньства були хододни̂ и непривѣтни̂.
— Моя мати — обо̂звавъ ся Монкъ и то голоснѣйше, якъ впередъ, — зробила се, що ѣй якъ матери прийшло на думку — она спалила завѣщанье. — Письмо нѣколи не до̂йшло до особы, для котрои було призначене; лишь она сховала єго разомъ зъ иншими документами на выпадокъ, єсли бы Флємінґи пробували о̂дпирати ся сеи нечести. Батько Аґнесы довѣдавъ ся правды о̂дъ неи и то такъ прибо̂льшенои правды, яку лишь могла ѣй подиктувати го̂рка ненависть, за що я єи дотеперь люблю. Зранене почутье чести спонукало єго, що о̂нъ зо̂ своими дѣтьми выѣхавъ до далекои мѣсцевости въ Уельсъ, а щобы навѣть приятелѣ не могли єго о̂дшукати, то змѣнивъ про̂звище. Небавомъ пото̂мъ найшли єго мертвымъ у ло̂жку. Донька на ко̂лька тыжднѣвъ передъ тымъ утекла нишкомъ зъ дому, о̂нъ самъ перешукавъ за нею всю околицю, але вко̂нци прийшовъ до пересвѣдченя, що она наложила на себе руку, а сего нещастя не мо̂гъ о̂нъ вже довше зносити, якъ ко̂лька годинъ до смерти.
Наступило коротке мовчанье, поки Бравнльовъ не зачавъ дальше оповѣдати. — По лѣтахъ — сказавъ о̂нъ — явилась у мене мати сего молодого чоловѣка — Едварда Ліфорда. О̂нъ покинувъ єи у во̂сѣмнацято̂мъ роцѣ житя, забравъ ѣй дорогоцѣнности и грошѣ, зачавъ грати, марновати грошѣ, по̂шовъ до Лондону, и приставъ тамъ до найго̂ршои зволочи. Она терпѣла на невылѣчиму слабо̂сть и бажала ще передъ смертью єго побачити. Шукали єго довго и докладно, ажь вко̂нци найшли. О̂нъ поѣхавъ зъ нею до Франціи.
— И она тамъ померла, — перенявъ бесѣду Монкъ — похорувавши довго. Передъ самою смертью повѣрила менѣ свои тайны и передала менѣ въ спадщинѣ всю, свою невыгасиму смертельну ненависть до всѣхъ, замотаныхъ у справѣ, хочь се й не було потрѣбне, бо я ихъ всѣхъ уже ненавидѣвъ. Она не хотѣла вѣрити, що дѣвчина собѣ и дитинѣ смерть зробила, лише була переконана, що народивъ ся хлопець и живе. Я присягъ ѣй, що якъ довѣдаю ся де о тако̂мъ хлопци, то буду єго переслѣдувати, нѣколи єму спокою не дамь, буду єго ненавидѣти зо̂ всеи душѣ и на переко̂ръ высокопарнымъ словамъ ображаючого завѣщаня заведу єго на шибеницю. Вко̂нци стрѣтивъ я єго; початокъ зробивъ добрый — и бувъ бы все гарно поко̂нчивъ такъ, якъ зачавъ, єсли бы одна довгоязыка вѣдьма не знѣвечила моихъ замѣро̂въ.
Безистыдный Монкъ ударивъ ся рукою по чолѣ, забормотѣвъ въ гнѣвѣ ко̂лька проклоно̂въ, а Бравнльовъ тымчасомъ звернувъ ся до своихъ наляканыхъ приятелѣвъ и сказавъ имъ, що жидъ, давный довѣрочный помо̂чникъ Ліфорда, до̂ставъ велики̂ грошѣ о̂дъ него, щобы Олівера звѣвъ зо̂ свѣта. Оба умовились такъ, що жидъ має звернути частину выплаченыхъ грошей, єсли бы Оліверъ зновъ ставъ во̂льнымъ; зъ того выйшла суперечка и тому оба поѣхали на село, щобы вывѣдатись, чи хлопець, принятый панею Мелі, — то справдѣ Оліверъ.
— Що скажете про коробку и перстень? — спытавъ Бравнльовъ, звертаючись зновъ до Монка.
— Я о̂дкупивъ ихъ о̂дъ людей, про котрыхъ я вамъ згадувавъ. А они се украли о̂дъ сторожихи, котра се мала о̂дъ небо̂шки, — о̂дповѣвъ Монкъ, не отвираючи очей. — Вы знаєте, що зъ того выйшло.
Бравнльовъ давъ Ґрімвіґови знакъ, той выбѣгъ скоро зъ комнаты и по ко̂лькохъ хвиляхъ вернувъ зъ подружьемъ зъ дому поправы. Они дуже нерадо вступали въ комнату.
— Чи я милю ся, чи справдѣ виджу передъ собою малого Олівера? — скликнувъ панъ Бумбль зо̂ зле уданымъ одушевленьемъ. — Ахъ, Оліверъ, кобы ты знавъ, якъ менѣ тебе було жаль!
— Мовчи, дурню! — заворкотѣла єго жѣнка.
— Жѣнко, — о̂дповѣвъ о̂нъ — чи я можу спинити свои чувства, коли межи дуже милыми дамами и панами бачу того, котрого я выховавъ, якъ приходску дитину? Я все того хлопця любивъ, якъ свого власного — дѣда, — сказавъ панъ Бумбль, подумавши добре надъ найво̂дповѣднѣйшимъ поро̂внаньемъ. — Пане Оліверъ, мо̂й добрый Оліверъ, пригадуєшь ты собѣ доброго пана въ бѣло̂й камізольцѣ? Ахъ, о̂нъ померъ минувшого тыждня, поховали єго въ дубово̂й домовинѣ зъ металевыми ухами.
— Будьте такъ добри̂, пане, и ти̂ чувства сховайте для себе, — обо̂звавъ ся злобно Ґрімвіґъ.
— Зроблю, що можу, пане, — о̂дповѣвъ Бумбль и звернувъ ся до Бравнльова: Якъ вамъ поводить ся, пане? Здорови̂?
Бравнльовъ не зважавъ на єго пытанье, приступивъ близько до Бумбля и жѣнки єго и спытавъ: Знаєте вы того чоловѣка?
— Нѣ, — о̂дповѣла панѣ Бумбль смѣло.
— То може вы єго знаєте, пане Бумбль?
— Я єго нѣколи въ своѣмъ житю не бачивъ.
— И нѣчого єму не продавали?
— Нѣ, — сказала панѣ Бумбль.
— И золотои коробки и перстеня вы не мали?
— Боже борони… Чи мы тутъ прийшли, щобы на таки̂ дитинни̂ пытаня о̂дповѣдати?
Бравнльовъ давъ зновъ знакъ Ґрімвіґови, той незвичайно скоро выбѣгъ зъ комнаты и вернувъ зъ двома старыми, ревматичными жѣнками.
— Вы замкнули дверѣ того вечера, коли стара Селі померла, але шпаръ вы не могли заткати, сказала одна, по̂днимаючи свою зо̂вялу руку, а друга старушка притакнула головою.
— Мы чули, — зачала зновъ перша — якъ она вамъ казала, що зробила, и видѣли, що вы ѣй якійсь звитокъ паперу взяли зъ рукъ, а на другій день занесли се до банку.
— Такъ єсть, — додала друга и мы выслѣдили, що въ папери була золота коробка и перстень.
— Ще бо̂льше знаємо, — говорила перша дальше. — Стара Селі оповѣдала намъ часто, що чула о̂дъ молодои дѣвчины. Дѣвчина казала, що не пережиє злои хвилѣ и коли хлопець прийшовъ на свѣтъ, бажала померти при гробѣ батька своєи дитины.
— Хочете бачити той заставъ? — спытавъ Ґрімвіґъ зъ рукою на клямцѣ дверей.
— Нѣ, — о̂дповѣла панѣ Бумбль. — Коли о̂нъ — показала на Монка — така баба и, якъ бачу, все розповѣвъ и коли вы зъ помѣжь старыхъ вѣдьмъ вынюхали якъ разъ ти̂ двѣ найлѣпши̂, то я не маю що казати. Такъ єсть, я продала си̂ стари̂ дурнички и они лежать уже тамъ, зво̂дки ихъ нѣхто не до̂стане. И щожь?
— Нѣчо, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — теперь вже наша рѣчь постаратись, щобы вамъ и вашому чоловѣкови вже не вѣрили, якъ урядникамъ. Можете собѣ по̂йти.
— Сподѣваю ся, — обо̂звавъ ся сумно Бумбль, коли Ґрімвіґъ выводивъ обѣ старушки, — що черезъ сю нещасливу пригоду я чей не страчу службы въ приходствѣ?
— Таки стратите, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — и можете тѣшитись, якъ на то̂мъ все ско̂нчить ся.
Панѣ Бумбль о̂до̂йшла и якъ лишь опинилась за дверми, чоловѣкъ єи сказавъ заразъ, що то она всему винна, бо не далась намовити, щобы не тыкати сеи справы.
— Се васъ не уневинняє, — сказавъ Бравнльовъ. — Вы були при продажи, а передъ закономъ вы ще бо̂льше виновати̂, бо жѣнка по̂сля закону єсть по̂дъ вашимъ проводомъ.
— Коли такъ законъ каже, — сказавъ Бумбль, стискаючи патетично сво̂й капелюхъ, — то оселъ зъ него и по̂вголовокъ. Коли о̂нъ такій близорукій, то о̂нъ очевидно не жонатый и я бы єму бажавъ найбо̂льшого нещастя, котре бы єму отворило очи, т. є. щобы оженивъ ся.
По тыхъ словахъ по̂шовъ о̂нъ за своєю жѣнкою зъ резиґнацією, а Бравнльовъ звернувъ ся до Рожѣ.
— Панно, подайте менѣ свою руку. Не дрожѣть; вы тыхъ ко̂лька сло̂въ, що ще маємо сказати, можете выслухати споко̂йно.
— Не знаю, чи се про мене буде мова, — сказала Рожа — але — якъ про мене, то радше скажете менѣ се коли инде. Не маю теперь силы до того.
— Вы сильнѣйши̂, якъ вамъ здаєсь, — сказавъ Бравнльовъ — я знаю. Знаєте сю молоду даму, пане?
— Знаю — о̂дповѣвъ Монкъ.
— Я васъ не бачила нѣколи, — сказала Рожа дрожачимъ голосомъ.
— Але я васъ бачивъ неразъ, — о̂дповѣвъ Монкъ.
— Батько нещасливои Аґнесы мавъ двѣ доньки, — обо̂звавсь Бравнльовъ. — Яка доля судилась друго̂й молодшо̂й?
— Коли єи батько — о̂дповѣвъ Монкъ — померъ въ чужинѣ по̂дъ прибранымъ прозвищемъ, не лишивши анѣ слѣду, по котро̂мъ можна бы було о̂дшукати єи свояко̂въ, приняли єи бѣдни̂ люде до себе и выховали. Ненависть вышукає неразъ се, чого любовь не може найти. Моя мати найшла єи по роцѣ. Люде були убоги̂ и вже имъ трохи допекла великодушно̂сть. Що найменше мужь вже не хотѣвъ удержувати дитины. Тому мати моя дала имъ трохи грошей, а обѣцяла прислати бо̂льше, хочь она була бы не прислала. По нуждѣ и невдоволеню тыхъ людей можна було по̂знати, що дитина зазнає немало горя, але сего було ще матери за мало. Тому оповѣла она имъ исторію сестры зъ о̂дповѣдными змѣнами и сказала, щобы на дитину уважали, бо она походить зо̂ злои крови, незаконна и скорше чи по̂знѣйше зо̂йде на злу дорогу. Обставины, здавалось, те все потверджали, люде ти̂ вѣрили и обходились зъ дитиною такъ остро, якъ мы собѣ сего лише могли бажати, поки не лучилось, що якась дама-вдова зъ Честеръ зжалилась надъ нею. Она забрала єи до себе. А намъ здавалось, що пекло завзялось на насъ, бо мимо всѣхъ нашихъ старань донька старого Флємінґа лишилась у дамы и була щаслива; передъ ко̂лькома лѣтами стративъ я єи зъ очей, а бачивъ єи що ино передъ ко̂лькома мѣсяцями.
— А теперь по̂знаєте молоду даму?
— Такъ єсть, се она оперта о наше рамя.
Рожа мало не зо̂млѣла. Панѣ Мелі пригорнула єи до себе и скликнула: Ты єси и будешь все моєю дорогою своячкою, моєю дитиною, надъ усе дорогою. Я бы тебе за всѣ скарбы свѣта не хотѣла стратити.
— Вы менѣ єдиною приятелькою, якои я нѣколи не мала, — захлипала Рожа — вы менѣ все були найдорожшою, найлѣпшою матерью. О, якъ менѣ те все знести!
— Ты бо̂льше вже вытерпѣла, а у всяко̂мъ горю показалась усе дуже доброю дѣвчиною, и ты вже зъ-давна радувала и ущасливляла кождого, хто тебе знає. Але дивись, хто се бажає пригорнути тебе до свого серця.
— Я єи вже нѣколи не буду звати тѣткою, — скликнувъ Оліверъ. — Моя сестра, моя дорога сестра. Въ моѣмъ серци було щось, що менѣ зъ-разу казало єи щиро полюбити. О Роже, моя добра Роже!
Святи̂ слезы, теперь пролити̂, святи̂ — урывани̂ слова обохъ сиро̂тъ, що теперь обнялись. Батька, сестру и матѣрь въ одно̂й и то̂й само̂й хвили о̂днайшли и стратили; радо̂сть и смутокъ змѣшались зъ собою; але жадна слеза не була го̂рка, бо и смутокъ злагодивъ ся, а солодки̂, чаро̂вни̂ думки прилучились до него, такъ що о̂нъ перемѣнивъ ся въ несказану радо̂сть и зовсѣмъ стративъ свою го̂рко̂сть.
Они сидѣли довго-довго сами̂. Вко̂нци хтось тихо запукавъ, Оліверъ отворивъ дверѣ, самъ выйшовъ, а до комнаты во̂йшовъ Гаррі Мелі.
— Я все знаю, — сказавъ о̂нъ, сѣдаючи коло милои дѣвчины. — Дорога Роже, я все знаю, — я знавъ се ще вчера — и приходжу пригадати тобѣ обѣцянку. Ты позволила менѣ коли-небудь въ роцѣ вернути до предмету нашои послѣднои розмовы, — не щобы тебе силувати, змѣняти свою постанову, але щобы я почувъ, якъ ты повторишь сю постанову, єсли взагалѣ схочешь повторити. Я маю зложити у но̂гъ твоихъ усе, що посѣдаю, и не смѣю противитись твоѣй постановѣ, єсли ты при нѣй остаєшь.
— Ти̂ сами̂ причины, що выкликали тогды мою постанову, истнують ще й теперь, — о̂дповѣла Рожа певно. — Коли-жь, якъ не теперь, можу я найлѣпше о̂дчувати, що я винна то̂й честно̂й пани, котра мене спасла одъ житя нужденного, а може й соромного. Я маю вести борбу, але я горда на се, що маю єи вести; тяжка то борба, але моє серце въ нѣй не згине.
— О̂дкрытя сего вечера…
— Зовсѣмъ не змѣняють мого положеня супроти тебе.— Роже, ты стараєшь ся бути непривѣтною до мене.
— Ой Гаррі, Гаррі, — сказала Рожа, заливаючись слезами, — я бы рада себе не мучити, кобы лише могла.
— Чому-жь ты сама себе мучишь?— спытавъ Гаррі, беручи єи за руку. — Подумай лише про се, що ты чула нинѣ вечеромъ.
— Ахъ, що я чула! Що мо̂й батько дуже о̂дчувавъ обмову и тому зовсѣмъ скрывъ ся передъ знакомыми людьми, — Гаррі, досыть нашои розмовы.
— Ще нѣ, ще нѣ, — скликнувъ о̂нъ и задержавъ єи, бо она вже вставала. — Мои надѣѣ, бажаня, замѣры, чутя — все змѣнилось, лишь моя любовь нѣ. Я ще не складаю тобѣ теперь жадного о̂дзначеня, не маю жадного свѣтлого становиска въ облудно̂мъ свѣтѣ, въ котро̂мъ все ганьблять, лише безсоромни̂ поступки нѣ; нѣ, лише тихе, скромне домове житье, дорога Роже, можу тобѣ дати, а бо̂льше нѣчо.
— Що ты хочешь тымъ сказати? — ледви вымовила молода панѣ.
— Коли я послѣднымъ разомъ попращавъ ся зъ тобою, покинувъ я тебе зъ рѣшучою постановою, всѣ уроєни̂ перепоны межи тобою а мною зо̂рвати — тво̂й свѣтъ зробити своимъ, коли вже мо̂й не може бути твоимъ, — и покинути гордо̂сть родинну, щобы тобѣ она не здавалась недоступною. И я се зробивъ. Тогды ти̂, що мене до себе тягнули, покинули мене, а ти̂, що до мене усмѣхались, показали холодну міну. Нехай и такъ буде! Суть ще привѣтни̂ поля и тѣнисти̂ дерева въ найкрасшо̂мъ ґрафствѣ Анґліи, тамъ коло сельскои церковцѣ, — коло моєи, Роже, стоить сельска хатина, на котру ты мене можешь зробити бо̂льше гордымъ, якъ на всѣ надѣѣ и выгляды, котри̂ я покинувъ; и я бы бувъ ихъ покинувъ навѣть тогды, коли бы они були тысячь разо̂въ принаднѣйши̂. Отже мо̂й маєтокъ и отсе моє становиско въ свѣтѣ — се я передъ тобою складаю.
— То справдешна проба терпеливости, ждати зъ вечерою на залюбченыхъ, — сказавъ Ґрімвіґъ, продрѣмавшись троха.
Правду сказати, то вечера дуже довго стояла нетикана, и анѣ панѣ Мелі, анѣ Гаррі, анѣ Рожа, що разомъ во̂йшли въ комнату, не знали, чимъ оправдатись.
— Я вже думавъ, що нинѣ справдѣ мушу свою голову зъѣсти, — сказавъ Ґрімвіґъ, — бо вже менѣ здавалось, що нѣчого не до̂стану. Коли позволите, то я осмѣлюсь поцѣлувати молоду суджену.
О̂нъ не тративъ часу, сейчасъ поцѣлувавъ почервонѣлу дѣвчину; за прикладомъ по̂шовъ докторъ и Бравнльовъ. До уха можна бы декому сказати, що прикладъ давъ Гаррі Мелі въ сусѣдно̂й темно̂й комнатѣ, але найлѣпши̂ авторітеры узнали бы се злобною обмовою, бо о̂нъ молодый та ще и духовный.
— Мо̂й любый Оліверъ, де ты бувъ и чого ты такій сумный? — спытала панѣ Мелі. — Що? — ты плачешь — теперь?
Мы жиємо въ свѣтѣ розчаровань. Якъ часто зводять насъ наши̂ наймилѣйши̂ надѣѣ, котри̂ намъ найбо̂льше чести мали принести!
Бѣдного, малого Діка вже не було на свѣтѣ.