Оліверъ Твістъ
Кароль Дікенсъ
Глава сорокъ сема
Льво̂въ: Накладом редакціи «Дѣла», 1891
 
ГЛАВА СОРОКЪ СЕМА.
Переслѣдуванье и утеча.
 

Недалеко о̂дъ берега рѣки Тамізы, де стоить костелъ въ Родергайсъ, де будовы страшно нужденни̂, а судна на рѣцѣ чорни̂ о̂дъ пороху зъ угля и дыму зъ тѣсныхъ низькихъ домо̂въ, находять ся по нинѣшній день заулки страшно брудни̂, про котри̂ бо̂льша часть столицѣ й не чувала.

Щобы въ ти̂ заулки до̂статись, треба перейти передовсѣмъ лябіринтъ болотнистыхъ и вузкихъ улиць, замешканыхъ дуже вбогими и дикими мешканцями берего̂въ. Ти̂ улицѣ призначени̂ для ихъ житя. Въ склепахъ тутъ продають дуже дешево о̂дразливу ѣду, а за о̂кнами и на дверехъ похатнико̂въ видко найро̂знороднѣйши̂ лахи. Працюють тутъ и попыхають ся люде найнизшои клясы, що не мають сталого занятя, носять тягарѣ и углье, безсоромни̂ жѣнки, обо̂драни̂ дѣти, правдива шумовина Тамізы. Погани̂ предметы и страшна воня ударяє въ очи и но̂съ, а въ ухахъ такъ и шумить о̂дъ гамору ро̂зного рода. Коли зайти въ улички и заулки ще дальши̂, де менше людей, то тамъ домы по обохъ бокахъ мало не валять ся, а де глянути, видко запали̂ комины, повыбивани̂ и позатыкани̂ о̂кна и всяку всячину, що свѣдчить о крайно̂й бѣднотѣ и занедбаню.

Въ тако̂й околици, по друго̂мъ боцѣ Докгедъ въ Берро Сайсверкъ находить ся островъ Якова, обведеный довкола багнистымъ ровомъ, глубокимъ якихъ шѣсть до во̂сѣмь сто̂пъ, а пятнацять до двацять широкимъ, коли вода збере. Давнѣйше звали той ро̂въ млыньскимъ, теперь звуть Фоллі Дічь. Єсть то ро̂дъ заливу рѣчного и по̂дчасъ высокои воды, коли отворити шлюзы коло млыно̂въ Лідъ, одъ котрыхъ до̂ставъ давну назву, то можна єго цѣлкомъ водою залити. Тогды якъ станути на котро̂мъ деревяно̂мъ мостѣ, що суть коло млыньскои улицѣ, то можна бачити, якъ мешканцѣ домо̂въ по обохъ бокахъ дверми и о̂кнами спускають ведра и ро̂зни̂ кухонни̂ судины, щобы набрати воды; можна бачити деревляни̂ ґалєріи, що лучать по шѣсть домо̂въ разомъ, зъ дѣрами, черезъ котри̂ видко въ низу багно; залѣплени̂ и позабивани̂ о̂кна, зъ котрыхъ выстають жердки до сушеня бѣля, котрого не мають; дуже вузки̂, вогки̂ и темни̂ комнаты; на-въ-по̂въ запали̂, брудни̂ стѣны и богато ще иншихъ такихъ признакъ нужды.

Домы зъ товарами на островѣ Якова не мають дахо̂въ и дверей. Передъ ко̂лькома десятками лѣтъ бувъ тутъ великій рухъ, а теперь тутъ пусто. Домы ти̂ не мають властителѣвъ, стоять незамешкани̂, або занимають ихъ таки̂ люде, що мають до того охоту, а не мають де подѣтись, або зъ якихъ иншихъ важныхъ причинъ. Живуть они тутъ въ найбо̂льшо̂мъ сховку и находять ся неразъ въ страшно нужденно̂мъ положеню.

Въ горѣшно̂й комнатѣ одного зъ тыхъ домо̂въ, що стоявъ трохи оподалѣкъ о̂дъ другихъ, але бувъ бо̂льше зруйнованый, якъ всѣ инши̂ — мавъ лишь сильни̂ дверѣ и окна, зъ котрыхъ задни̂ выходили на описане багно, — сидѣли мовчки засумовани̂ три мужчины и лише о̂дъ часу до часу споглядали на себе тужными та непевными очима. Очевидно зъ жахомъ ждали на щось. Бувъ то Тобі Крекітъ, Томъ Чітлінґъ и ще якійсь розбо̂йникъ, пятьдесятьлѣтній, котрому хтось но̂съ ще давно роздавивъ и котрый на лици мавъ поганый великій знакъ, очевидно зъ якоись бійки. Бувъ то Кеґсъ, що вернувъ зъ выгнаня.

— Я хотѣвъ, — звернувъ ся Тобі зо̂ словомъ до Чітлінґа — щобы вы були найшли собѣ яку иншу віхуру, коли вамъ вже допекли оба стари̂, а не приходили тутъ.

— Справдѣ, — потвердивъ Кеґсъ — чому ты, дурню, такъ не зробивъ?

— Я думавъ, що вы будете ради̂ мене бачити, — о̂дповѣвъ Чітлінґъ засумовано.

— Се бачите, молодый пане, така справа: — сказавъ Тобі — єсли хто такъ ексклюзивно живе, якъ я се зробивъ, и сидить собѣ споко̂йно въ домѣ, до котрого нѣхто не пхає носа, то се зовсѣмъ немило въ тако̂мъ положеню принимати візиты молодыхъ джентельмено̂въ, хочь бы они и якъ були поважни̂ та приємни̂; — тогдѣ годѣ зъ ними въ карты грати.

— Особливо — додавъ Кеґсъ — єсли ексклюзивный молодый шентельменъ має при собѣ приятеля, котрый зъ чужихъ краѣвъ скорше вернувъ, якъ самъ сподѣвавъ ся, и котрый за надто скромный, щобы вернувши домо̂въ о̂двѣдувати судьѣвъ и представлятись имъ.

Тобі Крекітъ мовчавъ якійсь часъ, а пото̂мъ спытавъ Чітлінґа, але вже не такъ, якъ перше, дотепно, — коли Фажина зловлено?

— Нинѣ пополудни о друго̂й годинѣ, — о̂дповѣвъ Томъ. — Чарль и я утекли мы коминомъ зъ пральнѣ, а Больтеръ скочивъ комѣть головою въ порожну кадь зъ воды, а що єго довги̂ ноги выставали, то й єго зловили.

— А Беті?

— Она прийшла оглядати трупа, зачала кричати, качатись и хотѣла собѣ голову о муръ розбити. Длятого положили на ню кафтанъ такій, якъ на божево̂льныхъ закладають и таки о̂двезли єи до дому божево̂льныхъ де она дотеперь сидить.

— А де-жь Бетсъ подѣвъ ся? — спытавъ Кеґсъ.

— О̂нъ тутъ прийде, якъ лишь смеркне, а теперь волочить ся, де може. Ти̂ зъ по̂дъ „калѣки“ сидять всѣ, а въ шинку повно поліцаѣвъ; я се видѣвъ на власни̂ очи.

— То ще неодного вмотають въ сю справу, — замѣтивъ Тобі и закусивъ уста.

— Теперь пора засѣдань судовыхъ, — сказавъ Кеґсъ — а якъ Больтеръ що противъ Фажина скаже, — а о̂нъ скаже певно, — то вѣрте менѣ: до шести днѣвъ буде жидъ висѣти.

— Кобы вы були чули, якъ люде озлобились, — говоривъ Чітлінґъ. — Якъ бы поліцаѣ були не боролись, мовь черты, то наро̂дъ бувъ бы имъ Фажина вырвавъ зъ рукъ. О̂нъ цѣлый бувъ заболоченый и окровавленый, бо вже разъ єго повалили на землю, а тримавъ ся поліцаѣвъ такъ, якъ бы ти̂ були єго найлѣпшими приятелями. Мусѣли взяти єго мѣжь себе. Товпа пхалась якъ череда вовко̂въ, що крови багнуть, кричала, якъ скажена, жѣнки верещали, що серце єму выдеруть зъ тѣла.

Всѣ три сидѣли ко̂лька хвиль боязко и тихо. Наразъ почули якійсь шелестъ на сходахъ, а заразъ пото̂мъ вскочивъ до комнаты песъ Сайкса. Всѣ кинулись до о̂кна; певно черезъ якійсь отво̂ръ тутъ до̂ставъ ся, бо єго пана не було видко.

— Що се? — спытавъ Тобі, коли о̂дступили о̂дъ о̂кна. — Я бы дуже собѣ бажавъ, щобы о̂нъ тутъ не прийшовъ.

— Якъ бы о̂нъ бувъ хотѣвъ, то бувъ бы прийшовъ зъ псомъ. Той такъ выглядає, якъ бы далеко десь бѣгавъ — замѣтивъ Кеґсъ.

— Але зъ-во̂дки мо̂гъ о̂нъ прийти? — дивувавъ ся Тобі. — Гмъ! въ иншихъ домахъ находивъ чужихъ люа тутъ вже частѣйше бувавъ. Але чому о̂нъ безъ него приходить?

— О̂нъ, (нѣхто не звавъ убійника по имени) о̂нъ певно вже за водами, — сказавъ Кеґсъ — а пса покинувъ, бо инакше не крутивъ бы ся тутъ.

Коли смеркло, они замкнули о̂конницѣ и засвѣтили свѣтло. Страшни̂ пригоды двохъ послѣднихъ днѣвъ налякали ихъ дуже. Они зривались при кождо̂мъ звуцѣ и лишь о̂дъ часу до часу шептали по ко̂лька сло̂въ такъ, якъ бы духъ забитои бувъ въ то̂мъ домѣ. Наразъ запукавъ хтось голосно до брамы. Крекітъ выглянувъ черезъ о̂кно и поблѣдъ. Зачали радитись и рѣшили, що єго годѣ не впустити. Крекітъ выйшовъ и небавомъ вернувъ зъ мужчиною, що подабавъ бо̂льше на страшного духа убійника, якъ на самого Сайкса. Лице єго почорнѣло и запало, очи погасли и ледви виднѣлись въ ямкахъ, а борода выросла довга. О̂нъ хотѣвъ усѣсти собѣ на крѣслѣ коло стола, але задрожавъ зо̂ страху и присунувъ крѣсло до самои стѣны.

Нѣхто не промовивъ ще анѣ слова. Єго очи блукали о̂дъ одного до другого. Якъ хто по̂днявъ очи и стрѣтивъ ся зъ єго взоромъ, то наново похилявъ голову. Коли о̂нъ вко̂нци перервавъ мовчанье, налякались всѣ три такого нечуваного могильного голосу.

— Якъ прийшовъ тутъ песъ до дому? — спытавъ о̂нъ.

— Самъ. Передъ трема годинами.

— Кажуть, що Фажина зловили. Чи правда то, чи брехня?

— Зовсѣмъ правда.

И зновъ тихо стало.

— Чортъ васъ всѣхъ побери! — обо̂звавъ ся вко̂нци Сайксъ и обтеръ чоло рукою. — Не маєте менѣ нѣчого сказати?

Наступило зворушенье мѣжь ними, але нѣхто не обо̂звавъ ся.

— Вы, що граєте тутъ ролю пана дому, — звернувъ ся Сайксъ до Крекіта, — чи не продасте вы мене або чи не задусите, доки се тровленье не ско̂нчить ся?

— Можете зо̂стати, єсли чуєтесь тутъ безпечными, — о̂дповѣвъ Тобі непевно.

Сайксъ глянувъ, чи радше хотѣвъ глянути на стѣну по-за себе, и сказавъ: — Чи єи — небо̂шку вже поховали?

Тро̂йця покивала головами.

— Чому нѣ? — спытавъ о̂нъ и зновъ глянувъ по-за себе. — По що держуть таку погань на земли? — Хто се пукає?

Тобі о̂дповѣвъ, що нема чого лякатись, выйшовъ и зъ Чарлемъ Бетсъ вернувъ назадъ. Сайксъ сидѣвъ напротивъ дверей, такъ що сейчасъ впавъ въ очи хлопцеви.

— Тобі, — сказавъ Чарль — чому вы менѣ не повѣли того на долѣ?

Сайксъ побачивъ, якъ всѣ три наполохались и лестно-приязно простягнувъ до хлопця руку, бо несказаный страхъ напавъ єго.

— Пусти мене до иншои комнаты, — сказавъ Чарль цофаючись.

— Чарль, — сказавъ Сайксъ, вставъ и ступивъ ко̂лька кроко̂въ впередъ; — що се — чи ты мене не знаєшь?

— Не зближайтесь до мене, — крикнувъ хлопець, о̂дступивъ ще дальше назадъ и зо̂ страхомъ глянувъ въ лице убійникови, — вы звѣре, вы нелюде!

Сайксъ станувъ на половинѣ дороги и оба дивились на себе; але убійникъ помалу спустивъ очи на землю.

— Я васъ трехъ беру за свѣдко̂въ, — сказавъ хлопець, потрясаючи кулакомь и що разъ гро̂знѣйшимъ голосомъ, — я васъ трехъ беру за свѣдко̂въ, що я єго не бою ся, а якъ будуть єго тутъ шукати, то самъ єго покажу. Кажу вамъ отверто, нехай мене вбьє, якъ хоче або якъ о̂дважить ся, але коли я тутъ, то я самъ єго покажу, хочь бы єго живцемь мали на рожнѣ жарити. Ратуйте! Убійникъ! Єсли вы всѣ три не нужденни̂ бабы, то поможѣть менѣ. Ратуйте! Убійникъ! Вбийте єго!

Зъ тыми словами кинувъ ся о̂нъ самъ на дуже сильного Сайкса и то такъ люто та несподѣвано, що оба впали на землю. Три зрѣтелѣ були мовь оголомшени̂ и навѣть не показували охоты мѣшатись мѣжь нихъ, а хлопець и мужчина боролись на земли. Сайксъ бивъ хлопця, куды попало, а той не зважавъ на удары, а хопивши убійника сильно за одѣжь на груди, кричавъ зо̂ всеи силы о помо̂чь.

Але борба була неро̂вна, щобы довго могла тревати. Сайксъ взявъ свого противника по̂дъ себе и колѣномъ придавивъ єму горло, коли наразъ Крекітъ зъ наполоханымъ лицемъ о̂дкинувъ єго на бо̂къ и показавъ на о̂кно. На улици внизу блимали свѣтла, чути було спо̂ръ, а на найблизшо̂мъ мостѣ безнастанно тупали ногами такъ, якъ бы зближалось несчислене множество людей, а мѣжь ними якійсь ѣздець, бо выразно було чути лопо̂тъ по̂дковъ по неро̂вно̂мъ камѣню улично̂мъ. Ставало що-разъ яснѣйше, число людей росло, вко̂нци запукавъ хтось голосно въ браму, а гнѣвный гамо̂ръ несчисленыхъ людей мо̂гъ бы бувъ и найво̂дважнѣйшого наполохати.

— Ратуйте, ратуйте! — кричавъ хлопець проймаючимъ голосомъ. — О̂нъ тутъ, о̂нъ тутъ. Выломѣть дверѣ!

— Въ имени короля! — кричали на дворѣ и зновъ роздавъ ся гнѣвный гамо̂ръ, але вже голоснѣйшій.

— Выломѣть дверѣ! — кричавъ Чарль. — Вы ихъ не отворите. Выломѣть дверѣ, а пото̂мъ нагору, де свѣтло!

Загремѣло голосне „гурра“ и здавалось, що сотки палиць та жердокъ ударили въ о̂ковницѣ.

— Отворѣть менѣ сю нору, най замкну сего проклятого малого шибеника, що кричить, — сказавъ Сайксъ люто, кинувъ хлопця въ якусь комнату, котру Тобі отворивъ, и замкнувъ єи. — Чи брама добре замкнена?

— Замкнена на ключь и подво̂йными та потро̂йными засувами, — о̂дповѣвъ Крекітъ, котрый подо̂бно, якъ и инши̂, не знавъ добре, що почати.

— А якъ стѣны и о̂кна? — спытавъ Сайксъ зновъ.

— Сильни̂, якъ у вязници.

Теперь отворивъ Сайксъ о̂кно и крикнувъ на переко̂ръ:

— Прокляти̂! Робѣть, що хочете, а таки мене въ руки не до̂станете.

Потрясаючій крикъ лютои товпы наповнивъ воздухъ. Одни̂ кричали, щобы поліцаѣ застрѣлили убійника, але нѣхто не бувъ такъ гнѣвнымъ и лютымъ, якъ той ѣздець. О̂нъ зо̂скочивъ зъ сѣдла, перепхавъ ся черезъ товпу, такъ якъ бы лише воду поровъ собою, и передъ самымъ домомъ голосомъ, котрый було чути мимо страшного галасу, крикнувъ: — Двацять ґвіней тому, хто принесе драбину.

Теперь сотки людей зачали кричати: „драбины! молото̂въ!“, други̂ бѣгали зо̂ смолоскипами туды и сюды, а инши̂ кляли, на чо̂мъ свѣтъ, а якъ скажени̂ пхались до дверей, або старались выдрапатись на до̂мъ.

— Вода прибувала, якъ я прийшовъ, — сказавъ Сайксъ, замыкаючи о̂кно. — Давайте менѣ шнура. Они всѣ зъ переду. А я зъ заду дому спущусь по шнурѣ въ ро̂въ и утечу. Шнура — скоро — бо ще трехъ убью, а пото̂мъ и собѣ зроблю конецъ.

Всѣ три наполохани̂ показали кутъ, въ котро̂мъ лежали шнуры, Сайксъ выбравъ скоро найсильнѣйшій и найдовшій, выбѣгъ зъ комнаты и вылѣзъ на дахъ.

Тымчасомъ замкненый хлопець не перестававъ кричати, щобы стерегти до̂мъ зо̂ всѣхъ сторо̂нъ. Тому коли убійникъ отворомъ въ дасѣ вылѣзъ на дахъ, то єго сей часъ побачили и сотки людей шукали вже дороги, якъ бы до̂статись до задньои части дому. Вода зъ рова о̂дплыла и о̂нъ побачивъ, що въ нѣмъ було лише болото. Вже о̂кна и дахи всѣхъ домо̂въ довкола оживились, и зъ долу до горы и зо̂ всѣхъ сторо̂нъ гремѣвъ та о̂дбивавъ ся о муры окликъ триюмфу, що убійникъ не може утечи.

— Вже єго мають, гурра! — крикнувъ оденъ чоловѣкъ на найблизшо̂мъ мостѣ, що ажь гнувъ ся по̂дъ тягаремъ людей, — и наразъ окликъ сей загремѣвъ зъ тысячь грудей.

— Дамь тому пятьдесять фунто̂въ, — крикнувъ оденъ старый, такожь на мостѣ стоячій панъ, — хто єго живцемъ зловить. Я буду тутъ и дамь грошѣ сейчасъ.

Зновъ роздавъ ся страшный крикъ, середъ котрого чути було голосы, що вже брама выломана. Теперь люде зачали пхатись до брамы, бо кождый хотѣвъ бачити, якъ поліцаѣ будуть вести убійника. Повставъ страшный стискъ и на дахъ теперь вже менше зважали.

Убійникъ, що въ розпуцѣ сидѣвъ на даху и не знавъ вже, що почати, набравъ зновъ надѣѣ и постановивъ спробувати послѣдного способу, т. є. спуститись въ ро̂въ, хочь бы тамъ прийшлось въ болотѣ потонути, и якъ удасть ся, середъ темноты та заколоту утечи. Надѣя додала єму новыхъ силъ, взростаючій галасъ въ дому додавъ єму о̂дваги, о̂нъ зо̂рвавъ ся, въ двохъ хвиляхъ прискочивъ до комина, привязавъ до него оденъ конець шнура, а на друго̂мъ зробивъ сильну сильку. Тымъ шнуромъ мо̂гъ о̂нъ спуститись на болото, може бы єго ще не стало такъ на хлопа. О̂нъ взявъ въ руку но̂жь, щобы въ о̂дповѣдно̂й хвили перерѣзати шнуръ и кинутись въ ро̂въ.

Въ то̂й само̂й хвили, коли сильку заложивъ на голову, щобы єи взяти по̂дъ рамена и коли згаданый старый панъ кричавъ на мостѣ, що убійникъ хоче внизъ спуститись, оглянувъ ся о̂нъ по-за себе и голосный крикъ страху вырвавъ ся зъ єго устъ. — Очи — зновъ ти̂ очи! — крикнувъ о̂нъ могильнымъ голосомъ, захитавъ ся, неначе громомъ раженый, стративъ ро̂вновагу и покотивъ ся въ низъ по даху. Силька була на єго шиѣ, а тяжке тѣло злетѣло внизъ, мовь стрѣла. О̂нъ спадавъ трицять пять сто̂пъ — наразъ задержавъ ся — члены тѣла судорожно затремтѣли — и о̂нъ повисъ зъ отворенымъ ножемъ въ стиснуто̂й, застигаючо̂й руцѣ.

Старый коминъ задрожавъ о̂дъ потрясеня, але выдержавъ. Мертвый убійникъ гойдавъ ся на шнурѣ и засланявъ выглядъ Чарлеви; той о̂допхавъ єго на бо̂къ и крикнувъ, щобы вже разъ зако̂нчили сю ловлю; песъ бѣгавъ сюды и туды по даху та страшно вывъ, вко̂нци скочивъ на плечѣ повѣшеного, але не мо̂гъ удержати ро̂вноваги, впавъ головою на ко̂нчастый камѣнь и вже лежавъ такожь неживый.