Оліверъ Твістъ/46
| ◀ Глава сорокъ пята | Оліверъ Твістъ Глава сорокъ шеста |
Глава сорокъ сема ▶ |
|
Вже смеркало, якъ панъ Бравнльовъ зъ двома мужчинами вылѣзъ зъ нанятого воза, котрый станувъ передъ єго домомъ. Мужчины помогли третому чоловѣкови вылѣзти зъ воза и потягли єго скоро въ отворену браму. То бувъ Монкъ.
Бравнльовъ ишовъ передъ ними мовчки до задньои комнаты. Передъ дверми єи станувъ Монкъ и не хотѣвъ во̂йти. Мужчины, що держали єго, глянули пытаючо на Бравнльова.
— Або-або — сказавъ Бравнльовъ. О̂нъ знає, що єго жде, коли схоче вступити до насъ, а що єго жде, коли не схоче. Не хоче — то выведѣть єго зъ дому, закличте поліцію и въ моѣмъ имени обвинѣть єго якъ головного злочинця.
— Якъ вы смѣєте мене такъ звати? — обуривъ ся Монкъ.
— А якъ вы, молодче, силуєте мене, выступити противъ васъ зъ обжалованьемъ, то що? — о̂дповѣвъ Бравнльовъ, глянувши єму быстро въ очи. — Маєте охоту выйти зъ мого дому? Пустѣть єго! Такъ, пане. Теперь можете собѣ йти, а мы по̂йдемъ за вами. Але даю вамъ слово, якъ лишь крокъ ступите за поро̂гъ, то увязнять васъ за обманьство и рабунокъ. Я вамъ кажу рѣшучо. Хочете — добре! — але кровь ваша спаде на вашу власну голову.
— Хто казавъ тымъ гультаямъ напасти на мене на гладко̂й дорозѣ и ту завести?
— Я о̂дповѣдаю за се, що ти̂ люде зробили. Обвинѣть мене, що я вамъ свободу забравъ; се жь могли вы таки на дорозѣ зробити; а вамъ здавалось пораднѣйшимъ, тихо заховуватись. Хочете боронитись законами — пробуйте, але тогды й я такъ само зроблю, та вже зовсѣмъ не буду мати охоты, васъ ратувати, коли справа прийде передъ судъ.
Монкъ бувъ очевидно нерѣшеный.
— Рѣшайтесь скоро, — сказавъ Бравнльовъ споко̂йно. — Хочете, щобъ я выступивъ противъ васъ зъ жалобою, — а конець зъ того готовъ бути поганый — то знаєте, що маєте робити; а хочете, щобъ васъ помилувавъ и простивъ я и всѣ, котрымъ вы то̂лько лиха заподѣяли, то ходѣть до комнаты и анѣ слова — сѣдайте на столець, котрый жде вже на васъ два днѣ.
Монкъ вагавъ ся ще ко̂лька хвиль, вко̂нци во̂йшовъ и усѣвъ. Бравнльовъ приказавъ обомъ мужчинамъ засунути дверѣ и бути готовыми, коли задзвонить.
— Гарно обходить ся зо̂ мною найдавнѣйшій приятель мого батька, — сказавъ Монкъ, о̂дкладаючи на бо̂къ капелюхъ и плащь.
— Якъ разъ тому, що я найдавнѣйшій приятель вашого батька, обходжусь такъ зъ вами, молодче, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — бо я всѣ надѣѣ и бажаня моєи щасливои молодости покладавъ на него и на гарну дитину зъ єго крови, що въ молодо̂мъ вѣку вернула до Бога, а мене покинула самого на свѣтѣ; — бо о̂нъ, ще хлопцемъ, разомъ зо̂ мною клячавъ у ло̂жка своєи єдинои вмираючои сестры того дня, коли она мала зо̂стати моєю жѣнкою, та Богъ инакше захотѣвъ; — бо я о̂дъ того часу ажь до єго смерти цѣлымъ серцемъ прилягъ до него мимо єго нещасть, мимо єго блудо̂въ; — коли єго згадаю, то будять ся въ менѣ всѣ найдорожши̂ спомины; — отсе причины, для котрыхъ я теперь зъ вами ласкаво обходжусь, — зъ вами, Едвардъ Ліфордъ; вы повинни̂ соромитись, що того имени такъ него̂дни̂.
— Въ якій тутъ звязи моє имя зъ цѣлою справою? — сказавъ Монкъ, котрый здивувавъ ся дуже, побачивши таке зворушенье пана.— Що въ мене имя значить?
— Вже жь, оно у васъ нѣчо не значить, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ. — Але се було ваше имя, а я якъ почую єго зъ чужихъ устъ, то хочь я старый и давни̂ то часы, а таки серце въ менѣ запалюєсь и дрожитъ. Я дуже-дуже радъ, що вы єго замѣнили на инше.
— Все те дуже гарно, — сказавъ Монкъ по довго̂мъ мовчаню, по̂дчасъ котрого о̂нъ хитавъ ся на своимъ сто̂льци, а Бравнльовъ зъ очима, закрытыми рукою, сидѣвъ біля него. — Але чого вы о̂дъ мене хочете?
— Вы маєте брата. Якъ я ишовъ на улици зъ вами и шепнувъ вамъ до уха єго имя, то вже се одно спонукало васъ, що здивовани̂ и налякани̂ прийшли вы тутъ за мною.
— Я не маю жадного брата. Вы знаєте, що я бувъ одинакъ, знаєте се такъ добре, якъ и я.
— Послухайте впередъ, що я знаю, а тогдѣ инакше будете говорити; зважайте лишь на се, що я вамъ буду говорити. Вже-жь, я знаю, що вы були єдинымъ и дуже неприроднымъ потомкомъ сего нещасного подружья, до котрого нужденна гордо̂сть фамілійна спонукала вашого батька ще хлопцемъ.
— Менѣ все одно, якихъ вы сло̂въ станете уживати, — перебивъ єго Монкъ зъ насмѣхомъ. — Вы обо̂знани̂ зо̂ справою и сего менѣ досыть.
— Але я знаю такожь и нужду и довги̂ муки, — говоривъ Бравнльовъ — яки̂ були наслѣдкомъ сего нево̂дповѣдного подружья. Знаю, середъ якихъ мукъ нещаслива пара тягнула свои кайданы на го̂рко̂мъ свѣтѣ; знаю, що по ро̂внодушности слѣдувала у нихъ обида, о̂драза, ненависть и страхъ, поки вко̂нци они не розлучились, щобы жити зъ-далека о̂дъ себе и середъ иншихъ обставинъ забути довги̂ муки. Ваша мати забула ихъ скоро, але вашого батька ти̂ муки ще довги̂ лѣта гнули до землѣ.
— И що дальше сталось, коли розлучились?
— О десять лѣтъ старша жѣнка середъ забавъ забула про свого молодого чоловѣка, котрый дома жалувавъ свого вѣку. Ажь по̂знавъ ся зъ новыми приятелями, — чей се вы знаєте?
— Нѣ, — о̂дповѣвъ Монкъ, о̂двертаючи очи въ бо̂къ, а пото̂мъ въ землю, якъ чоловѣкъ, що рѣшивъ ся все заперечувати. — Нѣ!
— Ваше поведенье и ваши̂ вчинки переконують мене, що вы все єго тямите и все зъ горечью споминаєте ти̂ часы. Я говорю о часѣ передъ пятнацяти лѣтами, коли вы мали що йно одинацять лѣтъ, а вашь батько трицять одинъ, бо сказано: о̂нъ бувъ ще майже хлопцемъ, коли єго батько спонукавъ до женитьбы. Чи маю згадувати ще таки̂ рѣчи, що кидають тѣнь на память вашого батька, чи може скажете менѣ мовчати, а сами̂ о̂дкрыєте всю правду?
— Я не маю що о̂дкрывати! — о̂дповѣвъ Монкъ очевидно змѣшаный. — Говорѣть дальше, коли вже не можете мовчати.
— Ну — добре, — сказавъ Бравнльовъ. — Новымъ приятелемъ бувъ передовсѣмъ офіциръ фльоты, котрый покинувъ активну службу. Єго жѣнка померла тогдѣ передъ по̂въ рокомъ. Они мали ко̂лькоро дѣтей, але зъ тыхъ лише двоє пережило матѣръ, двѣ доньки, одна гарна девятьнацятьлѣтня, а друга ще дитина дволѣтня чи трилѣтня.
— Що-жь се мене обходить? — спытавъ Монкъ.
— Вы мешкали — говоривъ Бравнльовъ, котрый, якъ здавалось, не зважавъ на слова Монка, — въ одно̂мъ ґрафствѣ, по котро̂мъ вашь батько волочивъ ся и въ котро̂мъ такожь и осѣвъ. Познакомились они, почали бувати у себе и заприязнились скоро. Вашь батько бувъ чоловѣкъ спосо̂бный, — такихъ мужчинъ мало — бувъ подо̂бный до своєи сестры душею и тѣломъ. Старый офіциръ чимъ лѣпше єго по̂знававъ, тымъ бо̂льше єго любивъ. Кобы було на то̂мъ все ско̂нчилось! Але донька єго робила такъ само.
Старый панъ замовкъ на хвилю, але небавомъ зачавъ зновъ говорити, замѣтивши, що Монкъ закусивъ уста и вдививъ ся въ землю.
— При ко̂нци року батько вашь заручивъ ся зъ нею дуже урочисто. Безжурна, недосвѣдна дѣвчина полюбила вашого батька першою горячою, вѣрною любвою.
— Вы бо за широко все розповѣдаєте, — замѣтивъ Монкъ, неспоко̂йно суваючись на сто̂льци.
— Але оповѣданье се правдиве и сумне, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — а подо̂бни̂ исторіи звычайно довги̂: якъ бы то розходилось о саме щастье, то вже-жь, оповѣданье було бы дуже коротке. — Вко̂нци померъ оденъ богачь, вашь своякъ и лишивъ лѣкарство на всяку недугу — грошѣ. Батько вашь мусѣвъ ѣхати ажь до Риму, бо вашь своякъ тамъ померъ и лишивъ свою спадщину въ велико̂мъ неладѣ. Прибувши до Риму самъ заслабъ и померъ по яко̂мсь часѣ, не оставивши жадного завѣщаня. Тому цѣлый єго маєтокъ припавъ вашо̂й матери и вамъ. Она зъ вами поѣхала до Риму, якъ лишь въ Парижи довѣдалась о єго смерти.
При тыхъ словахъ Монкъ здержавъ сво̂й о̂ддыхъ и слухавъ Бравнльова зъ великою увагою, хочь очи свои звернувъ куды инде. Коли Бравнльовъ замовкъ, змѣнивъ о̂нъ свою поставу, такъ якъ бы єму наразъ лекше стало, и обтеръ хустиною своє розпалене лице. Бравнльовъ говоривъ помалу дальше, а все мавъ на оцѣ Монка: — Закимъ о̂нъ выѣхавъ за границю, бувъ о̂нъ у Лондонѣ и вступивъ до мене.
— Про се я не чувавъ нѢколи, — перебивъ єго Монкъ голосомъ, що мавъ означати недовѣрьє, але бо̂льше свѣдчивъ о то̂мъ, що о̂нъ немило перераженый.
— Вступивъ до мене и межи иншими предметами лишивъ менѣ портретъ нещаславои дѣвчины, своєи судженои, котру самъ намалювавъ. О̂нъ не хотѣвъ лишити єго въ иншихъ рукахъ, а въ дорогу зъ собою не мо̂гъ взяти. Самъ змарнѣвъ дуже и зъ жахомъ говоривъ о о̂добраню чести дѣвчинѣ и лиху, яке заподѣявъ, та заявивъ менѣ, що рѣшивъ ся цѣлый сво̂й маєтокъ, хочь бы зъ великою стратою, продати, записати єго вашо̂й матери и вамъ частину зъ новои спадщины по свояку и выѣхати за границю, щобъ свого краю вже нѢколи не бачити. Я знавъ добре, що самъ о̂нъ не бувъ бы выѣхавъ за границю. Бо̂льше не сказавъ о̂нъ навѣть менѣ, свому приятелеви о̂дъ самои молодости, а моя прихильно̂сть до него мала своє корѣнье въ земли, що покрыла єи, такъ дорогу особу намъ обомъ. О̂нъ прирѣкъ, що напише менѣ и все розповѣсть та що о̂двѣдає мене послѣдный разъ. Охъ, та се вже бувъ послѣдный разъ. Я не до̂ставъ о̂дъ него жадного письма и бо̂льше єго не бачивъ. Коли я довѣдавъ ся, що о̂нъ померъ, удавъ ся я на мѣсце — якъ бы свѣтъ се назвавъ — єго грѣшнои любви, щобы зведено̂й дѣвчинѣ оказати милосердье и дати притулокъ, єсли бы моя обава здѣйстнилась. Але єи родина полагодила недавно всѣ свои справы и въ ночи о̂дъѣхала, не знати куды.
Монкъ о̂до̂тхнувъ свобо̂днѣйше и зъ триюмфуючимъ усмѣхомъ дививъ ся довкола. Бравнльовъ присунувъ своє крѣсло близше до него и сказавъ:
— Коли вашого брата одинокого, слабого, лахами одягненого хлопця — не припадково, але зъ волѣ провидѣня стрѣтивъ я на своѣй дорозѣ житя и выратувавъ…
— Якъ? — скрикнувъ Монкъ зъ великою нетерпеливостью.
— Я єго выратувавъ, — повторивъ Бравнльовъ — а сказавъ вамъ се тому, щобы звернути вашу увагу на се, що хочу ще сказати. Такъ єсть, я єго выратувавъ, — бачу: вашь лукавый союзникъ промовчавъ передъ вами моє имя, хочь и догадуватись не мо̂гъ, що оно вамъ знане. Отже коли вашь братъ у мене хорувавъ и выздоровѣвъ, то я здивованый побачивъ, що о̂нъ дуже подо̂бный до того портрету. Вже въ першо̂й хвили, коли я єго побачивъ, пригадали менѣ єго черты лиця мого давного приятеля, лише досыть невыразно такъ, якъ бы я хотѣвъ пригадати собѣ докладно и ясно сонъ зъ ночи. Не потребую вамъ казати, що єго увели о̂дъ мене, закимъ я по̂знавъ єго житье.
— Чому не потребуєте казати? — спытавъ Монкъ скоро.
— Вы знаєте се дуже добре.— Я?
— Даремно перечитесь; небавомъ побачите, що я ще бо̂льше знаю.
— Вы — вы не маєте противъ мене нѣякого доказу, — лепетѣвъ Монкъ. — Спробуйте, єсли можете.
— Побачимо — сказавъ старый панъ, глянувши проймаючимъ окомъ на Монка. — Хлопця менѣ увели и хочь я старавъ ся єго о̂днайти, але дарма. Ваша мати померла, тому вы сами̂, скорше якъ хто иншій, могли о̂дкрыти всю тайну. А вы тымчасомъ — якъ я чувъ — поѣхали по смерти своєи матери до захо̂днои Индіи, щобы утечи передъ карою за своє безбожне житье тутъ въ Анґліи. Я поѣхавъ за вами. Тымчасомъ вы зъ-во̂дтамъ вже о̂дъѣхали. Казали, що вы въ Лондонѣ, але докладно нѣхто не знавъ. Я вернувъ. Мѣсце побуту було вашимъ управителямъ зовсѣмъ незнане; они казали, що вы такъ нишкомъ приходите, якъ и о̂дходите. Вы такъ все робили и неразъ цѣлыми тыжднями або й мѣсяцями не показувались. Очевидно, вы тогды познакомились зъ тыми погаными людьми. Вы прилучились до нихъ вже о̂дъ тогды, о̂дъ коли стали впертымъ и неслухнянымъ хлопцемъ. А я всюды за вами допытувавъ ся, въ день и въ ночи ходивъ по улицяхъ, але дарма; ажь передъ двома годинами побачивъ я васъ прецѣ разъ.
— Ну и що жь, що вы мене о̂днайшли?— обо̂звавъ ся Монкъ, по̂доймаючись зъ крѣсла. — Обманьство и рабунокъ — дуже звучни̂ слова, а вамъ сейчасъ здаєсь, що хтось сего допустивъ ся длятого, бо по вашо̂й думцѣ якійсь тамъ малый хлопець-волоцюга подо̂бный зъ лиця до давного помершого. А вы не знаєте навѣть, чи зо̂ знакомости зъ сею дѣвчиною була яка дитина — навѣть сего не знаєте!
— Справдѣ, я знаю се що йно о̂дъ чотырнацяти днѣвъ, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ и вставъ такожь. — Вы маєте брата и знаєте єго. Завѣщанье було, але ваша мати єго знѣвечила, вмираючи розповѣла вамъ тайну и лишила всѣ грошѣ. Завѣщанье о̂дносилось до однои дитины, що могла походити о̂дъ вашого батька и прийти на свѣтъ. Дитина справдѣ народилась. Вы стрѣтили єи, а що она подо̂бна до вашого батька, то вамъ се було не въ смакъ. Вы о̂днайшли мѣсце уродженя сего хлопця, документы про єго походженье и знищили ихъ. Жидови безсоромному, спо̂льникови свому, сказали вы, що ти̂ доказы лежать вже на днѣ рѣки, а стара вѣдьма, що о̂добрала ихъ о̂дъ вашои матери, гниє у своѣй домовинѣ. Него̂дный сыну, брехуне, трусе, — що зъ розбо̂йниками по темныхъ норахъ въ ночи сходишь ся, — ты причинивъ ся хитрыми по̂дступами до смерти нещасливои жѣнки, що була варта бо̂льше, якъ міліонъ такихъ, якъ ты, — ты о̂дъ колыски бувъ для свого батька жовчію го̂ркою, — въ твоимъ надгнило̂мъ нутрѣ палали найго̂рши̂ пристрасти такъ довго, поки не выкликали поганои слабости и не змѣнили твого лиця такъ, що оно теперь зеркаломъ твоєи діявольскои душѣ, — и чи ты, Едвардъ Ліфордъ, ще теперь скажешь, що я неправду говорю?
— Нѣ, нѣ, нѣ! — выстогнавъ трусъ, оголомшеный такою силою закидо̂въ.
— Кожде слово, — крикнувъ Бравнльовъ, — яке ты коли сказавъ до найпоганѣйшого въ свѣтѣ го̂льтая, я знаю. Тѣни на стѣнѣ по̂дслухали тво̂й шепо̂тъ и донесли менѣ; невинна, переслѣдувана дитина зворушила навѣть злочинця и додала єму о̂дваги та зробила єго майже честнымъ. Сповнено убійство, въ котро̂мъ ты що найменше морально взявъ участь.
— Нѣ, нѣ, — перебивъ єго Монкъ. — Я — я о то̂мъ нѣчого не знаю. Я якъ разъ ишовъ довѣдатись, чи се правда, а вы мене зловили. Зъ чого се по̂шло — я не знаю; менѣ здавалось, що зъ якоись звычайнои суперечки.
— По̂шло се зъ того, що она въ части о̂дкрыла вашу тайну, — сказавъ Бравнльовъ. — Чи теперь скажете вы проче?
— Добре, скажу!
— И передъ свѣдками повторите и свои высказы по̂дпишете своимъ именемъ.
— По̂дпишу.
— Приречѣть менѣ, що будете споко̂йно сидѣти въ мене дома такъ довго, поки те все не станесь, и що по̂дете зо̂ мною тамъ, де бы документы можна потвердити.
— Єсли конче хочете, то й се зроблю.
— Вы мусите ще въ иншій спосо̂бъ вынагородити дитину. Вы не забули ще, якъ розпорядивъ ся вашь поко̂йный батько въ завѣщаню. Такъ дайте хлопцеви се, що єму по̂сля завѣщаня належить ся, а пото̂мъ идѣть собѣ, куды вамъ захоче ся, щобы вы нѣколи на свѣтѣ вже й не бачились.
Монкъ ходивъ геть и назадъ по хатѣ, думавъ, якъ бы зъ тои матнѣ выдо̂статись, лякавъ ся, ненавидѣвъ Бравнльова и не знавъ, що о̂дповѣсти. Въ то̂й хвили наразъ отворились дверѣ и дуже зворушеный панъ Льосбернъ вступивъ до комнаты.
— Ого! вже єго зловлять, нинѣ вечеромъ зловлять! — сказавъ о̂нъ.
— Кого? Убійника?
— Убійника. Песъ єго завѣвъ на слѣдъ. Єго нора обставлена вже зъ всѣхъ боко̂въ, а власти наложили сто фунто̂въ на єго голову.— А я доложу ще пятьдесять и самъ се оголошу. Де Мелі?
— Гаррі? О̂нъ якъ лишь побачивъ васъ въ нанято̂мъ возѣ зъ тымъ молодцемъ, самъ скочивъ на коня и прилучивъ ся до тыхъ, що переслѣдують убійника.
— Про жида вы нѣчого не чували?
— Єго въ то̂й хвили може вже й зловили.
— Отже вы рѣшились? — спытавъ Бравнльовъ Монка тихо.
— Такъ єсть. Чей — чей вы мене не выдасте?
— Нѣ, але вы тутъ останьте, ажь я верну. Инакше не будете безпечни̂.
Бравнльовъ и Льосбернъ о̂до̂йшли, а дверѣ замкнено.
— Що жь вы осягнули? — спытавъ Льосбернъ шепотомъ.
— Все, чого сподѣвавъ ся, а навѣть бо̂льше. Зробѣть такъ, щобъ мы позавтра вечеромъ зо̂йшлись. Мы трохи скорше прийдемо и подумаємо, якъ повѣдомити о то̂мъ всѣмъ молоду паню, котру на се треба приготовити. Але кровь кипить менѣ въ жилахъ и я радъ бы по̂мститись за се нещасне, убите сотворѣнье. Де менѣ по̂ти?
— Идѣть передовсѣмъ до поліціи; а я тутъ зо̂стану.
Панове скоро попращались; оба були дуже нетерпеливи̂ и зворушени̂.