Оліверъ Твістъ
Кароль Дікенсъ
Глава сорокъ пята
Льво̂въ: Накладом редакціи «Дѣла», 1891
 
ГЛАВА СОРОКЪ ПЯТА.
Утеча Сайкса.
 

Въ цѣло̂й велико̂й столици не було того дня такъ страшного, безбожного проступку. Сонце, — те ясне сонце, що не лише свѣтло, але й нове житье, надѣю и свѣжи̂ силы дає людямъ, — зо̂йшло высоко надъ много люднымъ мѣстомъ и сыпало блискучи̂ промѣнѣ такъ въ помальовани̂ шибы, якъ и залѣплени̂ паперомъ о̂кна, такъ въ храмы высоки̂, якъ и въ найнизшу, найго̂ршу хатину. Оно освѣчувало такожь комнату, въ котро̂й лежала убита Нансі. Сайксъ старавъ ся, не допустити свѣтла до комнаты, але дарма. При млаво̂мъ свѣтлѣ ранку выглядала дѣвчина страшно, але єи кроваве тѣло выглядало ще десять разо̂въ страшнѣйше при ясно̂мъ свѣтлѣ дня.

Зо̂ страху не рушавъ ся Сайксъ зъ мѣсця. Ще разъ тихенько застогнала нещасна, а рука єи затремтѣла. Тогды о̂нъ зновъ бивъ єи и бивъ, бо страхъ єго перемѣнивъ ся въ го̂рку ненависть. О̂дтакъ кинувъ на ню ковдру, але єму стало ще страшнѣйше, бо видѣвъ въ дусѣ, якъ она очима за нимъ водила, а пото̂мъ вдивилась въ одну точку, якъ бы благала по̂мсты зъ неба. Скинувъ зъ неи ковдру, а тамъ лежавъ вже страшный трупъ, зъ котрого ранъ ще кровь помалу выплывала.

Розложивъ огонь и палицю, до котрои причепилось волосье поко̂йнои, кинувъ въ поломѣнь. А хочь самъ якій бувъ твердый, якъ зелѣзо, то таки дрожавъ, коли бачивъ, якъ поломѣнь огорнула палицю и она помалу спопелѣла. О̂дтакъ обмивъ ся и вытеръ свою одѣжь. На нѣй були плямы и годѣ було ихъ вывабити. Ти̂ плямы вырѣзавъ о̂нъ зъ одежи и кинувъ въ огонь. Цѣла комната була закровавлена — навѣть ноги пса були поваляни̂ кровью.

За цѣлый той часъ о̂нъ анѣ разу не глянувъ на трупа и такъ само не оглядаючись, потягнувъ пса за собою до дверей, выйшовъ зъ комнаты, замкнувъ дверѣ и покинувъ своє мешканье. По̂шовъ въ-поперекъ улицѣ и глянувъ на о̂кно въ горѣ, щобы переконатись, чи зъ надвору що видко. О̂кно було закрыте занавѣсою, котру она хотѣла по̂дтягнути, щобы свѣтлу дати доступъ до комнаты; та она не мала вже єго нѣколи побачити. Не далеко о̂дъ о̂кна лежало єи тѣло — о̂нъ знавъ се — а сонце такъ ясно освѣчувало о̂кно.

Але лекше єму стало, коли выйшовъ зъ комнаты; свиснувъ на пса и скорымъ крокомъ о̂ддаливъ ся. Перейшовъ черезъ Ислінґтонъ и Гайґетъ-Гіль, непевный, куды має удатись, вко̂нци — минувъ Гемстедъ и выйшовъ на поле, положивъ ся по̂дъ плотомъ, заснувъ, але небавомъ зновъ збудивъ ся и зачавъ блукати то помалу, то скоро, безъ спочинку въ душѣ, єсли часомъ де присѣвъ. Въ Гендонъ думавъ де вступити, але здавалось єму, що й дѣти передъ дверми дивлять ся на него по̂дозрѣно; єму не ставало о̂дваги, зажадати хлѣба або напою и о̂нъ зновъ выходивъ на поле; а вже зовсѣмъ втомивъ ся такъ довгою блуканиною, котра єго все на те саме мѣсце приводила.

Вко̂нци о девято̂й годинѣ вечеромъ о̂дваживъ ся вступити до малои гостинницѣ въ Гатфільдъ. Въ шинку коло коминка сидѣло ко̂лька сельскихъ робо̂тнико̂въ. Они зробили мѣсце для чужинця, але о̂нъ усѣвъ собѣ въ найдальшій кутокъ, ѣвъ и пивъ самъ та о̂дъ часу до часу кидавъ дещо псови. Робо̂тники забавлялись звичайною розмовою, а о̂нъ вже дрѣмавъ, коли зъ крикомъ уво̂йшовъ до шинку якійсь чоловѣкъ, нѣбы похатникъ, нѣбы торговець и сейчасъ ставъ захвалювати сво̂й товаръ та жартувати, коли уважавъ о̂дповѣднымъ.

— Отси̂ кульочки — о̂дповѣвъ о̂нъ на питанье одного робо̂тника — суть певнымъ средствомъ на вываблюванье плямъ зъ всякихъ матерій. Сплямила дама свою честь, то потребує лишь одну таку кульочку зажити. Хоче панъ свою честь показати, то може се зробити такъ добре сею кульочкою, якъ кулею зъ пістолета, и ще лѣпше, бо смакъ въ неи го̂ршій. Хто купить? Одна коштує пенні, або два по̂въ-пенсы, або чотыри шелюги — все одно менѣ. Покупъ на нихъ такій великій, що мало коли можна ихъ до̂стати; чотырнацять водныхъ млыно̂въ, шѣсть паровыхъ машинъ и одна ґальванічна батерія працюють безнастанно, а ще не може то вдоволити купцѣвъ доставою; робо̂тники мало на смерть не запрацюють ся; вдовамъ дають по двацять фунто̂въ ро̂чно за кожду дитину, а за близнята нагороду. Всѣ плямы нищить: зъ товстости, вина, фарбы, воды и крови. Дивѣть ся! Ось на капелюсѣ того джентельмена єсть пляма, а я єи вываблю скорше, закимъ подадуть менѣ шклянку пива.

— Положите вы мо̂й капелюхъ! — крикнувъ Сайксъ въ страсѣ.

— Пане, — говоривъ похатникъ, блимаючи очима до робо̂тнико̂въ, — я вываблю пляму, закимъ вы до мене до̂йдете. Панове чей бачите пляму на капелюсѣ, таку якъ шілінґь, а не грубшу, якъ по̂въ короны. Все одно, чи то пляма зъ товстости, чи зъ вина, фарбы, воды або крови —

Не доко̂нчивъ, бо Сайксъ страшно заклявъ, трутивъ сто̂лъ, вырвавъ єму капелюхъ зъ рукъ, выйшовъ лютый зъ гостинницѣ и зъ такою самою непевностію и журбою, яка єго мимо волѣ цѣлый день не опускала, вернувъ зновъ до мѣста. Передъ почтою стоявъ лондоньскій діліжансъ. Оминаючи старанно свѣтло єго, зблизивъ ся о̂нъ до него, щобы прислухатись, чи чого не почує.

Постоявъ хвилю-двѣ, поки не надо̂йшовъ якійсь лѣсный та приступивъ до кондуктора, котрый стоявъ у о̂кнѣ бюра та ждавъ на о̂дправу, и спытавъ єго, що нового чувати.

— Цѣна жита трохи высша стала, — о̂дповѣвъ той. — И чувъ я такожь о убійствѣ, що лучилось въ Спітальфільдъ, — та хто знає? всюды страшно брешуть.

— Нѣ, се правда, — обо̂звавъ ся якійсь подорожный. — Страшне убійство!

— Чи то забивъ хто мужчину чи жѣнку?

— Дѣвчину — и кажуть —

Ту во̂зникови не стало терпеливости и о̂нъ казавъ кондукторови спѣшитись.

— Иду вже, — сказавъ кондукторъ — та ще лишь нема молодои богатои дамы, котра въ менѣ залюбить ся, лише не знаю, коли.

О̂нъ вылѣзъ на во̂зъ, загравъ на розѣ и діліжансъ о̂дъѣхавъ.

Сайксъ стоявъ неподвижно та не знавъ, куды теперь удатись. Вко̂нци звернувъ ся въ сторону св. Альбана.

Минувши мѣсто и найшовшись въ темнотѣ на само̂тно̂й дорозѣ, почувъ наразъ такій страхъ, що мало серце єму не выскочило зъ грудей. Все довкола него, дѣйстни̂ предметы и тѣни, чи они рушались чи нѣ, але приймали на себе страшну стать; а ще страшнѣйша була стать поко̂йницѣ, що йшла слѣдъ въ слѣдъ за нимъ поважно та сумно. О̂нъ видѣвъ єи докладно въ темнотѣ, чувъ якъ шелестѣла єи одѣжь и листье, а кождый леготъ вѣтру приносивъ до єго уха послѣдный тихій стого̂нъ Нансі. Коли о̂нъ станувъ, то й она ставала, коли бѣгъ, то она за нимъ не бѣгла, — бо о̂дъ того лекше було бы єму на серцю — але мовь бы пово̂льный вѣтеръ, що вѣявъ одностайно, нѣсъ єи тѣло та шумѣвъ сумно.

Ко̂лька разо̂въ въ розпуцѣ обертавъ ся рѣшучо, щобы прогнати мару, хочь бы она єго мала вбити своимъ поглядомъ. Але тогды волосье ставало єму дубомъ, кровь застигала въ жилахъ, а мара разомъ зъ нимъ оберталась и була за нимъ. Рано ишла она передъ нимъ, теперь за нимъ. О̂нъ оперъ ся о стро̂мку стѣну могилы и чувъ, що єи стать висѣла надъ нимъ въ но̂чно̂мъ холодно̂мъ воздусѣ. О̂нъ кинувъ ся на землю на дорозѣ, а она станула єму у головахъ, проста, нѣма и неподвижна, подо̂бна до статуѣ нагробнои зъ написомъ кровавымъ.

Нехай нѣхто не каже, що убійника справедливо̂сть не досягне, або що провидѣнье спить. Убійникъ Сайксъ за одну мінутку вытерпѣвъ сто мукъ насильнои смерти.

На поли побачивъ о̂нъ якусь шопу, де можна було заночувати. Передъ дверми єи росли три высоки̂ тополѣ, черезъ що въ шопѣ було ще темнѣйше, а вѣтеръ шумѣвъ таємничо въ листю. Годѣ було єму до самого дня волочитись, о̂нъ не мо̂гъ вже ходити и поклавъ ся по̂дъ стѣною, щобы зазнати новыхъ мукъ. Бо теперь побачивъ о̂нъ лице єи ще страшнѣйше, якъ те, передъ котрымъ зъ комнаты утѣкъ. На-по̂въ отворени̂, млави̂, мовь шкляни̂ очи замигтѣли въ темнотѣ, хочь блеску вже не мали. Двоє ихъ лише було, а виднѣлись всюды. Коли закрывъ свои очи, то бачивъ цѣлу свою комнату зо̂ всѣмъ, що въ нѣй було, ще докладнѣйше, нѣжь якъ бы самъ въ нѣй находивъ ся. Все було на своѣмъ мѣсци, навѣть трупъ, а очи небо̂шки були таки̂, якъ при єго о̂дходѣ. Зо̂рвавъ ся и по̂шовъ зновъ въ поле. Мара була за нимъ. Вернувъ до шопы и оперъ ся о стѣну, а мара вже була тамъ скорше, якъ о̂нъ.

Дрожавъ на цѣло̂мъ тѣлѣ, а холодный по̂тъ о̂дъ страху покрывъ єго о̂дъ головы до но̂гъ. Наразъ почувъ зъ-далека якійсь крикъ. Єму здавалось теперь, що й добре, коли має правдиву причину до страху. Сила и о̂двага вернули зновъ до него, коли побачивъ небезпечно̂сть, зо̂рвавъ ся, выбѣгъ, а на небѣ розлилась страшна луна о̂дъ далекого пожару. Десь зво̂нъ звонивъ, а крикъ и галасъ щоразъ зраставъ. Єму здавалось, що нове житье вступило въ него. Зъ псомъ попередъ себе побѣгъ якъ бѣшеный въ ту сторону де бувъ пожаръ, черезъ плоты и ровы, муры и брамы, не зважаючи на нѣяки̂ перешкоды, ажь вко̂нци прибѣгъ на мѣсце.

Богато домо̂въ обнявъ поломѣнь, а страхъ, гамъ и заколотъ були незмѣрни̂. О̂нъ зачавъ такожь кричати, ажь захрипъ и щобы не тямитись та утечи передъ своими думками, кидавъ ся въ найбо̂льшу товпу, працювавъ то коло сикавокъ, то лѣзъ по непевно̂й драбинѣ на найвысшій верхъ даху, бувъ всюды и не лякавъ ся нѣчого. Але въ нѣмъ була якась зачарована сила; зачало вже днѣти, а о̂нъ не чувъ нѣякои втомы, нѣгде анѣ трохи не попаривъ ся, не мавъ жадного мѣхура на руцѣ, анѣ жадного знаку.

Однакожь коли божево̂льне зворушенье въ нѣмъ минуло, то свѣдомо̂сть проступку вернула до него зъ силою въ десятеро бо̂льшою. Недовѣрчиво дививъ ся довкола себе, бо тутъ и тамъ стояли люде купками та розмавляли мѣжь собою, а єму здавалось, що се про него говорять. Кивнувъ на пса рукою и оба нишкомъ о̂ддалились. Сторожѣ однои сикавки просили єго, щобы лишивъ ся зъ ними поснѣдати. О̂нъ зъѣвъ кусень хлѣба и выпивъ склянку пива. Они були зъ Лондону и зачали говорити про убійство. „Онъ по̂йшовъ до Бірмінґемъ, — сказавъ оденъ зъ нихъ — але єго скоро зловлять, бо поліція выслала своихъ шпіоно̂въ, а до завтра въ цѣло̂мъ краю будуть о то̂мъ знати.“

О̂нъ о̂до̂йшовъ и ходивъ такъ довго, поки єго ноги могли носити; ажь далеко въ поли кинувъ ся на землю и заснувъ сномъ довгимъ, але неспоко̂йнымъ и часто перерыванымъ. Пото̂мъ непевный по̂йшовъ въ дальшу дорогу, лякаючись другои само̂тнои ночи; ажь наразъ зъ розпуки прийшла єму думка, вернути до Лондону.

— Тамъ хочь маю зъ кимъ поговорити, — думавъ о̂нъ собѣ — и де скрытись. Тамъ они будуть мене шукати ажь наконець. Тыждень посиджу тихо, а пото̂мъ присилую Фажина, щобы давъ менѣ грошей и поѣду собѣ до Франціи. Єй Богу, все одно!

О̂нъ мавъ замѣръ въ ночи мано̂вцями до̂статись до мешканя Фажина. Але песъ, що за нимъ волочивъ ся, мо̂гъ причинитись до о̂днайденя єго и увязненя. Тому постановивъ Сайксъ утопити єго, по̂днявъ тяжкій камѣнь и завязавъ єго въ свою хустину. Вода була близько, о̂нъ кликавъ пса, але той довгій часъ не хотѣвъ зблизитись; взо̂ръ жостокого пана заостривъ мабуть инстинктъ звѣрины. Сайксъ то кликавъ єго ласкаво то грозивъ, вко̂нци прилѣзъ песъ до него, але якъ почувъ на собѣ єго руку, о̂дскочивъ и утѣкъ. Сайксъ мусѣвъ самъ дальше подорожувати.