Оліверъ Твістъ/44
| ◀ Глава сорокъ третя | Оліверъ Твістъ Глава сорокъ четверта |
Глава сорокъ пята ▶ |
|
Було ще майже двѣ годины до дня — сама пора въ осѣнно̂й ночи, коли здаєсь, що навѣть всякій голосъ завмеръ-спить, улицѣ тихи̂ и пусти̂, хиба ще деяки̂ по̂зни̂ гуляки и крикуны вертають домо̂въ спати. Тогды въ своѣй давно̂й норѣ сидѣвъ жидъ зъ такимъ блѣдымъ и запалымъ лицемъ и такъ червоными та кровію набѣглыми очима, що бо̂льше подабавъ на страшну мару, котра по̂днялась зъ вогкои могилы й котру томить злый духъ, якъ на чоловѣка.
Загорненый въ подерту ковдру прикучнувъ о̂нъ коло погасшои ватры и вдивлювавъ ся въ свѣтло на столѣ, що вже майже гасло. Наче безъ думки приложивъ о̂нъ праву руку до устъ и гризъ свои довги̂, чорни̂ но̂гтѣ такъ, що въ устахъ, въ котрыхъ — здавалось — не було зубо̂въ, показувалось ко̂лька передныхъ зубо̂въ такихъ, якъ у пса або у щура.
На матерацу на земли вытягненый спавъ Ной Кляйполь твердымъ сномъ. Старый жидъ розсѣяными очима дививъ ся то на свѣтло, то на него, а въ єго нутрѣ товпились неспоко̂йни̂ думки и бурливи̂ пристрасти: — го̂рке розчарованье и гнѣвъ, що не вдавъ ся єму єго знаменитый плянъ; смертельна ненависть до дѣвчины, що хитро зо̂йшлась зъ чужинцями; повне недовѣрьє въ щиро̂сть єи ваганя, що не хотѣла єго зрадити; зло̂сть, що не мо̂гъ по̂мститись на Сайксѣ; страхъ передъ о̂дкрытьемъ єго шайки, засудомъ и смертью; зъ того всего найдикша люто̂сть и нови̂ лукави̂ злобни̂ замѣры. Сидѣвъ о̂нъ не змѣняючи анѣ трохи своєи поставы и — здавалось — не зважавъ на по̂зну пору, ажь чийсь хо̂дъ передъ домомъ замѣтивъ о̂нъ своимъ добрымъ ухомъ.
— Прецѣ разъ, — забормотѣвъ о̂нъ, обтерши рукою свои сухи̂, горячи̂ уста, — прецѣ разъ.
Дзво̂нокъ обо̂звавъ ся тихо, о̂нъ выйшовъ и по хвили вернувъ зъ чоловѣкомъ, що ажь по за бороду бувъ закутаный одежею и нѣсъ по̂дъ пахою якусь вязанку. Бувъ то Сайксъ.
— Такъ, — сказавъ проклятый розбишака и положивъ вязанку на сто̂лъ. — Роби зъ тымъ, що хочь. Богато мене то труду стояло; я думавъ, що передъ трема годинами верну.
Фажинъ сховавъ вязанку, сѣвъ зновъ и мовчавъ, але быстро дививъ ся на Сайкса, уста єго дрожала такъ сильно, а лице єго о̂дъ дикихъ пристрастей такъ змѣнилось, що розбо̂йникъ мимоволѣ цофнувъ ся и здивовано глянувъ на него.
— Що тобѣ? — спытавъ онъ. — До чорта, чого ты такъ выдививъ ся на мене?
Жидъ по̂днявъ праву руку и потрясъ вказуючимъ палцемъ; але єго рухи були таки̂ сильни̂, що прито̂мъ не мо̂гъ слова вымовити.
— Єй Богу, — скрикнувъ Сайксъ, запхавши руку въ нагрудну кишеню, — о̂нъ збожеволѣвъ. Треба стерегтись єго.
— Не бо̂й ся, не бо̂й ся, — вымовивъ вко̂нци Фажинъ. — Се не про васъ, Біль. Противъ васъ я нѣчого не маю, нѣчого.
— Гмъ, се щастье для одного зъ насъ, менше о те, для котрого, — сказавъ Сайксъ, вытягнувъ нарочно пістолетъ и сховавъ єго въ другу кишеню.
— Я вамъ щось скажу, Біль; — говоривъ жидъ приступаючи до него — се васъ ще бо̂льше розлютить, якъ мене.
— Ей? — о̂дповѣвъ Сайксъ недовѣрчиво. — А якъ маєшь що сказати, то розмыкай скорше ротъ и говори скоро, бо Нансі ще готова думати, що я де пропавъ.
— Она вже й такъ не инакше думає про васъ.
Сайксъ глянувъ на него непевно, вытягъ сво̂й могучій кулакъ, потрясъ нимъ и гро̂зно приказавъ жидови яснѣйше говорити.
— Подумайте собѣ, — сказавъ жидъ, а голосъ єго майже дусивъ ся въ горлѣ зъ пересердя, — що бы вы зробили, якъ бы той хлопець выйшовъ въ ночи на улицю, порозумѣвъ ся зъ нашими найбо̂льшими ворогами, описавъ имъ насъ и нашь сховокъ, зрадивъ наши̂ найтайнѣйши̂ пляны и дѣла, до того ще богато набрехавъ, — що бы вы тогды зробили?
Сайксъ заклявъ страшно и сказавъ, що въ тако̂мъ выпадку розторощивъ бы єго чашку зелѣзными цьвяхами своихъ чобо̂тъ.
— А якъ бы се я зробивъ! — майже крикнувъ жидъ — я, що знаю такъ богато и то̂лько людей можу на шибеницю по̂слати?
— Не знаю, — о̂дповѣвъ Сайксъ, на саму вже думку о то̂мъ закусивъ зубы и поблѣдъ. — Вже бы я у вязници щось зробивъ, за що бы мене мусѣли забити въ кайданы; а якъ бы мене поставили зъ тобою передъ судъ, то я бы тобѣ передъ судьями, передъ всѣми голову проваливъ. На сто̂лько силы мавъ бы я, — бормотѣвъ о̂нъ, махаючи своєю жилавою рукою, — щобы тебе на порохъ збити; — такъ якъ бы по тобѣ наладованый во̂зъ переѣхавъ.
— И вы бы такъ справдѣ зробили?
— Чи я бы такъ зробивъ?! Спробуй!
— А якъ бы се зробивъ Чарль, або майстеръ, або Бетъ, або —
— Все одно, — перебивъ єго Сайксъ нетерпеливо — хто бы се й не бувъ, я бы вже єму о̂дплативъ ся.
Фажинъ глянувъ зновъ остро на него, казавъ єму мовчати, нахиливъ ся надъ сплячимъ Больтеромъ и потермосивъ єго, а Сайксъ тымчасомъ сидѣвъ здивованый и нетерпеливый, оперши руки на колѣна.
— Больтеръ, Больтеръ! Бѣдный хлопчиско, — сказавъ Фажинъ та глянувъ такъ въ гору, якъ бы сподѣвавъ ся незвычайнои потѣхи, — змучивъ ся, не спавши черезъ васъ такъ довго, а вы такъ по̂зно прийшли.
— Що ты хочешь сказати? — спытавъ Сайксъ.Жидъ не о̂дповѣвъ, будивъ дальше Ноя и вко̂нци се єму вдалось.
— Розповѣджь єму ты — най почує такожь, — сказавъ о̂нъ, вказуючи на Сайкса.
— Що розповѣсти? — спытавъ Ной на по̂въ сонный.
— Се — про Нансі, — о̂дповѣвъ жидъ, взявши крѣпко Сайкса за руку, мовь бы хотѣвъ єго задержати, щобы не выйшовъ, поки всего не почує, а пото̂мъ выпытувавъ сонного Ноя про се, що о̂нъ чувъ, зъ такою лютостію, що ледви мо̂гъ надъ нею запанувати.
— А що сказала она, — спытавъ о̂нъ вко̂нци запѣнеными устами — що сказала она про мивувшу недѣлю?
— Панъ пытавъ єи, чому не прийшла попереднои недѣлѣ; — о̂дповѣвъ Ной, догадуючись, хто то Сайксъ, — а она сказала, що єи силою задержавъ дома Біль, чоловѣкъ, про котрого она вже имъ говорила.
— Що-жь дальше? — пытавъ жидъ. — Що ще сказала она про него? Скажи єму, скажи єму!
— Що тяжко ѣй выйти зъ дому безъ єго вѣдомости, — говоривъ Ной дальше — о̂нъ мусить знати, куды она выходить, и тому она дала єму на сонъ, коли въ-перше до дамы йшла, — ха-ха-ха!
— А проклята! — крикнувъ Сайксъ, выриваючись жидови зъ рукъ. — Пусти мене!
Зъ лютостію выбѣгъ о̂нъ зъ комнаты, Фажинъ выбѣгъ за нимъ и кликавъ єго, але бувъ бы єго не задержавъ, якъ бы брама не була замкнена.
— Пускай мене, — кричавъ о̂нъ — бо… чи пустишь ты мене, чуєшь?
— Словечко ще, одно однѣсеньке словечко маю вамъ сказати, — о̂дповѣвъ жидъ зъ уданымъ страхомъ и поклавъ руку на клямку. — Вы — чей вы, Біль, нѣчого злого ѣй не зробите?
Днѣло и було вже досыть ясно, щобы видѣти, якъ они собѣ въ лице дивились, якъ въ ихъ очахъ горѣвъ огонь, по котро̂мъ доброго годѣ було сподѣватись.
— Я думаю, — додавъ жидъ, замѣтивши, що удаванье теперъ не на мѣсци, — що вы ѣй нѣчого не зробите, черезъ що бы мы попали въ небезпечно̂сть. Хитромудро, Біль, а розумъ майте.
За той часъ о̂нъ отворивъ браму, а Сайксъ не о̂дповѣвши нѣчого выбѣгъ на улицю и поспѣшивъ до свого дому, не оглядаючись на улици нѣ въ право нѣ въ лѣво, не змѣнивши анѣ трохи лиця, не воркнувши анѣ одного гнѣвного слова, зъ закушеными зубами, рѣшучій и жадный крови. Тихо выйшовъ на гору, отворивъ и замкнувъ дверѣ, приставивъ до нихъ тяжкій сто̂лъ и розкрывъ занавѣсу надъ ло̂жкомъ.
А на ло̂жку лежала Нансі, на-по̂въ убрана. Збудилась налякана.
— Вставай! — сказавъ о̂нъ.
— Се ты? — обо̂звалась она, рада зъ єго повороту.
— Я. Вставай!
Свѣтло горѣло — о̂нъ кинувъ єго въ пѣчь. Она встала и по̂шла до о̂кна, щобы по̂дтягнути занавѣсу.
— Не по̂дтягай! — розказавъ о̂нъ. — Досыть єсть ясно до нашого дѣла.
— Біль, — сказала она змѣшана — чого вы такъ на мене дивитесь?
О̂нъ дививъ ся на ню черезъ хвилю, сапѣвъ, а груды єго то по̂доймались, то опадали, о̂дтакъ хопивъ єи за голову и за горло, вытягъ на середину комнаты, кинувъ разъ лише окомъ на дверѣ и поклавъ свою тяжку руку на єи уста.
— Біль, Біль, — сапѣла она и въ смертельно̂мъ страсѣ выривалась єму зъ рукъ, — я не буду кричати, плакати не буду, — послухайте мене — скажѣть лише — скажѣть, що я зробила.
— Вже я знаю, ты чорто̂вска дочко! Тебе вчера въ ночи по̂дслухували; я знаю кожде словечко, що ты сказала.
— Господи! — крикнула она, причепившись сильно до него, — то хочь змилуйтесь надо̂ мною, надъ моимъ житьемъ такъ, якъ я вашого доглядала. Біль, дорогій Біль, чей вы мене не хочете вбити! Розважте, на що я вчера черезъ васъ не пристала. Маєте часъ, надумайтесь и не робѣть проступку, — я васъ не опущу нѣколи. Біль, змилуйтесь надъ собою и надо̂ мною, роздумайте, закимъ кровь прольете. На мою грѣшну душу кляну ся, я вамъ була вѣрна.
О̂нъ старавъ ся вырватись зъ єи рукъ, але она держала єго силою розпуки.
— Біль, — кричала она и хотѣла голову положити єму на груди — той панъ и добра панѣ хотѣли мене по̂слати за границю. Пустѣть мене ще до нихъ, а я буду ихъ на колѣнахъ благати, щобы и для васъ були таки добри̂ та ласкави̂; тогды втечемо зъ того пекла и далеко зъ во̂дси зачнемо жити лѣпше, забудемо про себе и не побачимось вже нѣколи. На поправу нѣколи не запо̂зно. Они такъ казали — я чую се теперь — але мы мусимо мати трохи часу, хочь трохи лише.
О̂нъ вырвавъ одну свою руку и хопивъ за пістолетъ; але хочь якъ бувъ лютый, то таки прийшло єму на думку, що якъ бы стрѣливъ, то заразъ бы все выкрылось, и тому зъ всеи силы ударивъ єи два разы по лици, котрымъ она майже дотыкала єго лиця.
Она захиталась и упала оголомшена на землю, а зъ глубокои раны въ чолѣ полилась кровь, але небавомъ зновъ зъ тяжкою бѣдою поднялась на колѣна, вытягнула зъ-за пазухи бѣлу хустину, що Рожа ѣй подарувала, зъ заломанымин руками по̂дняла єи такъ высоко до неба, якъ лишь при своихъ слабыхъ силахъ могла та благала Бога о милосердье.
Страшно було дивитись. Убійникъ цофнувъ ся до стѣны, закрывъ очи рукою, щобы єи не видѣти, хопивъ тяжку палицю и поваливъ Нансі на землю.