Оліверъ Твістъ/43
| ◀ Глава сорокъ друга | Оліверъ Твістъ Глава сорокъ третя |
Глава сорокъ четверта ▶ |
|
Дзвоны на вежахъ выбили вже три чверти на одинацяту, коли двѣ постатѣ явилось на лондоньско̂мъ мостѣ. Та, що легко и скоро ишла впередъ, була дѣвчина; она очевидно ждала на когось и оглядалась. Другій бувъ мужчина; о̂нъ ишовъ за нею въ найбо̂льшо̂й тѣни, яку лишь мо̂гъ найти, и въ о̂ддаленю, стававъ, коли дѣвчина ставала, и зновъ ишовъ дальше скоро або помалу такъ, якъ дѣвчина ишла. Такъ перейшли они мо̂стъ зъ Мідльсексъ на берегъ Серрі. Дѣвчина, здавалось, приглядалась цѣкаво кождому, кого стрѣтила, але помилившись оберталась наразъ въ задъ и вертала. Тымчасомъ шпіонъ сховавъ ся въ якесь заглубленье, оперъ ся о поручьє, пустивъ дѣвчину мимо себе, а пото̂мъ по̂шовъ дальше за нею. Майже на серединѣ моста станула она, а о̂нъ такожь.
Но̂чь була дуже темна и зимна, лише дехто переходивъ по-при нихъ и не звертавъ уваги. Тамиза вкрилась густою мракою. Блѣдо-рожевый блескъ огню на малыхъ човнахъ, припнятыхъ въ морскихъ варстатахъ, ледви пробивавъ ся кро̂зь тую мраку, а домы на берегахъ выглядали, якъ мрачни̂, ще темнѣйши̂ масы. Вежѣ костела Спасителя и св. Маґнуса — тыхъ давныхъ, великаньскихъ сторожѣвъ старого моста — видко було въ темнотѣ, але лѣсъ щоголъ корабельныхъ по̂дъ мостомъ и множество иншихъ вежь щезало въ темнотѣ.
Дѣвчина не бачила шпіона, хочь той ишовъ за нею крокъ въ крокъ; перейшла ко̂лька разо̂въ геть и назадъ по мостѣ, ажь ось дзво̂нъ на вежи костела св. Павла звѣстивъ, то вже зновъ оденъ день минувъ. По̂вно̂чь залягла надъ мѣстомъ, переповненымъ людьми, надъ палатами и хатами, надъ норами жебрако̂въ и уличнико̂въ, надъ вязницями и домами божево̂льныхъ, надъ будынками, де здорови̂ спочивали, а хори̂ стогнали, де трупы лежали, а цвитучи̂ дѣти солодко дрѣмали и снили.
Ще й двѣ хвилѣ не минули по послѣдно̂мъ ударѣ дзвона, коли зъ нанятого воза недалеко коло моста злѣзла молода дама и сивоголовый панъ та скоро по̂шли на мо̂стъ. Ледви они явились на мостѣ, дѣвчина станула уважно а пото̂мъ побѣгла насупротивъ нихъ. Ти̂ ажь скрикнули зъ несподѣванки, але сейчасъ замовкли, бо якійсь чоловѣкъ, якъ во̂зникъ одѣтый, майже надбѣгъ до нихъ.
— Не тутъ — шепнула дѣвчина живо. — Я тутъ лякаюсь зъ вами говорити. Ходѣть за мною тамъ на сходы.
При тыхъ словахъ во̂зникъ обернувъ ся, шорсткимъ голосомъ крикнувъ: „чого вы заступили цѣлый хо̂дникъ!“ и по̂шовъ.
Сходы, котри̂ дѣвчина показала, находились на березѣ Серрі и вели въ до̂лъ до пристани, де заѣзджали кораблѣ и човны. Во̂зникъ побѣгъ до сходо̂въ, подививъ ся и зачавъ сходити въ до̂лъ. Сходы складались зъ трехъ о̂ддѣло̂въ. На друго̂мъ по лѣво̂й руцѣ бувъ муръ, що сягавъ ажь до стовпа надъ Тамизою. Сходы долѣшного о̂ддѣлу ширши̂, а хто на нихъ стане за стовпомъ, того зъ другого о̂ддѣлу побачити не можна, хочь и якъ о̂нъ близько. Въ то̂мъ мѣсци скрывъ ся во̂зникъ опершись плечима о стовпъ. Бувъ дуже нетерпеливый, бо сего, що тутъ дѣялось, о̂нъ зовсѣмъ не понимавъ и не догадувавъ ся. Вже хотѣвъ выходити зновъ на гору, коли почувъ хо̂дъ а заразъ пото̂мъ и голосы. Задержавъ о̂ддыхъ и зачавъ слухати.
— Вже досыть далеко — сказавъ панъ. — Дальше не пущу молодои дамы. Инши̂ люде и такъ далеко не йшли бы за вами; бачите, що вамъ вѣрю.
— Вы справдѣ дуже осторожни̂, а може й недовѣрчиви̂, якъ менѣ здаєсь. Та все одно, — сказала Нансі.
— Але по що ведете вы насъ на таке мѣсце? — спытавъ панъ лаго̂днѣйшимъ голосомъ. — Чому не можна було говорити зъ вами тамъ, де ясно и де люде близько?
— Я вамъ сказала, що боюсь тамъ зъ вами говорити — сама не знаю, чому, — о̂дповѣла Нансі зъ жахомъ. — Менѣ такъ чогось лячно и я такъ дрожу, що ледви на ногахъ можу встояти.
— Чого-жь вы лякаєтесь? — спытавъ панъ милосерно.
— Сама не знаю, — о̂дповѣла дѣвчина. — Цѣлый день зъ думки не сходили менѣ всѣляки̂ роды смерти, кровави̂ покрывала смертни̂ и все мене мучила тревога такъ, що я була, якъ въ огни. Я читала нинѣ вечеромъ книжку, щобы чимъ часъ забити, и все вычитувала те саме.
— Отъ выдумки, — сказавъ старый панъ, втихомирюючи єи.
— Зовсѣмъ не выдумки, — о̂дповѣла дѣвчина захриплымъ голосомъ. — Присягну, що на кождо̂й сторонѣ великими чорными буквами стояло написане слово „домовина“ и отъ передъ хвилею, якъ я тутъ прийшла, несли якусь домовину.
— Се нѣчо незвычайне. Я видѣвъ неразъ, якъ по-при мене несли домовину.
— Правдиву — але то не була правдива.
Все те говорила она такимъ голосомъ, що ажь морозъ ишовъ по за плечѣ зачаєному шпіонови, ажь кровь застигала єму въ жилахъ. Але бо̂льшои полекшѣ на душѣ не зазнавъ о̂нъ нѣколи, якъ теперь, коли почувъ солодкій голосъ молодои дамы, Рожѣ. Она просила Нансі, щобъ утихомирилась и не думала про таки̂ страшни̂ рѣчи.
— Говорѣть приязно до неи, бѣднои; ѣй мабуть сего треба, — додала она, звертаючись до свого товариша.
— Ваши̂ великодушни̂, побожни̂ дамы дивились бы на мене зъ погордою, якъ бы мене теперь въ ночи бачили, и проповѣди бы менѣ говорили о вѣчно̂мъ пекольно̂мъ огню и о по̂мстѣ неба, — скликнула дѣвчина. — О, моя дорога молода панѣ, чому ти̂, що хотять бути выбранцями Бога, не таки̂ лаго̂дни̂ и добри̂ для насъ бѣдныхъ нещасливыхъ, якъ вы! Ахъ, вы маєте те все, що тамти̂ втратили, молодо̂сть и красу, и вы бы могли трохи бути бо̂льше гордыми, замѣсть такъ скромными.
— Ахъ! — перебивъ єи панъ — Турокъ обмившись чисто звертає своє лице на всхо̂дъ и молить ся. А ти̂ добри̂ люде въ непривѣтно̂мъ свѣтѣ здирають людяно̂сть зо̂ свого лиця, и звертають єго пото̂мъ на найтемнѣйшу сторону неба. Якъ бы менѣ прийшло ся выбирати помѣжь музулманами а тыми фарисеями, то я бы выбравъ першихъ.
Ти̂ слова говоривъ о̂нъ до молодои дамы, але може о̂нъ хотѣвъ тымъ дати Нансі часъ, прийти до себе. О̂дтакъ обо̂звавъ ся до дѣвчины.
— Минувшои недѣлѣ вечеромъ васъ тутъ не було?
— Не могла прийти, силою мене задержали.
— Хто?
— Біль, той чоловѣкъ, про котрого я згадувала молодо̂й дамѣ!
— Чей нѣхто васъ не по̂дозрѣває о се, чого вы тутъ прийшли? — спытавъ старый панъ боязко.
— Нѣ, — о̂дповѣла дѣвчина хитаючи головою. — Але о̂нъ мене поти не пустить зъ дому, поки не довѣдаєсь, за чимъ выходжу, и я бы такожь до дамы не могла була прийти, якъ бы не дала єму на сонъ напитись.
— Чи тогды збудивъ ся о̂нъ передъ вашимъ поворотомъ?
— Нѣ; и анѣ о̂нъ, анѣ нѣхто мене тогдѣ не по̂дозрѣвавъ.
— Добре. Отже слухайте теперь, що я вамъ скажу. Ся молода панѣ розповѣла менѣ и ще ко̂лькомъ своимъ приятелямъ, що заслугують вповнѣ на довѣрьє, все, що вы ѣй донесли передъ двома тыжднями. Признаю ся, що я зъ початку сумнѣвавъ ся, чи можна вѣрити вашимъ словамъ; але теперь переконавъ ся, що можна.
— Можете менѣ вѣрити, — запевняла Нансі.
— Повтаряю, що вѣрю вамъ вже. А щобы вамъ дати доказъ, що вамъ вѣрю, то скажу о̂дразу, що мы хочемо налякати Монка и такъ о̂дъ него вырвати тайну. Але — але якъ бы мы єго не могли до̂стати въ свои руки, або якъ бы годѣ було до̂знатись о̂дъ него тайны, то вы мусите намъ жида дати въ руки.— Фажина! — крикнула дѣвчина, цофаючись въ задъ.
— Єго — такъ єсть, єго мусите вы намъ дати въ руки.
— Нѣколи, я того нѣколи не зроблю, — о̂дповѣла Нансі — не зроблю, хочь и якій о̂нъ чортъ и хочь о̂нъ зо̂ мною го̂рше якъ чортъ обходивъ ся.
— Отже не хочете? — спытавъ панъ, котрый мабуть и не сподѣвавъ ся жаднои иншои о̂дповѣди.
— Нѣ.
— То скажѣть менѣ, чому вы не хочете?
— Зъ однои причины, — о̂дповѣла Нансі твердо — зъ однои причины, котру дама знає и я певна, що она стане по моѣй сторонѣ, бо менѣ прирекла; а ще й зъ другои причины, бо хочь и якъ безбожне житье о̂нъ провадить, але й я зо̂йшла на сю злу дорогу. Богато зъ нашихъ жило зле, а я не хочу ихъ зрадити, бо й они мене не зрадили, хочь яки̂ безбожни̂: а могли неразъ…
— То дайте менѣ Монка въ руки, — обо̂звавсь панъ такъ живо, якъ бы осягнувъ се, чого хотѣвъ, — и вже намъ се лишѣть, що маємо зъ нимъ почати.
— А якъ о̂нъ зрадить иншихъ?
— Прирѣкаю вамъ, що справы рушати не будемо, якъ лишь будемо мати єго тайну. Въ мало̂й исторіи житя Олівера суть справдѣ таки̂ обставины, о котрыхъ бы й я дуже радо замовчавъ, и якъ лишь правды до̂знаємось, то нѣкому й волосъ зъ головы не спаде.
— А якъ не до̂знаєтесь правды?
— Тогды за вашимъ дозволомъ жида потягнемо передъ судъ, а чей я васъ переконаю и вы на се згодитесь.
— А панѣ менѣ се прирече? — спытала Нансі зъ натискомъ.— Прирѣкаю вамъ щиро, — сказала Рожа — будьте певни̂.
— Отже Монкъ нѣколи не смѣє до̂знатись, зво̂дки вы знаєте се, що я вамъ сказала, — говорила дѣвчина по коротко̂мъ мовчаню.
— Добре, нѣколи не до̂знаєсь, — о̂дповѣвъ панъ — анѣ не догадаєсь.
— Я навчилась брехати и жила о̂дъ самои дитины помѣжь такими, що неправдою жиють, але вашимъ словамъ вѣрю, — сказала Нансі, зновъ по коротко̂мъ мовчаню.
Обоє запевнили єи, що може бути споко̂йна и теперь сказала она такимъ тихимъ шепотомъ, що шпіонъ ледви мо̂гъ зрозумѣти, якъ зве ся тая нора, зъ котрои що йно выйшли, въ яко̂й она дѣльници и при котро̂й улици. Говорила зъ малыми перестанками; мабуть панъ записувавъ собѣ дещо. Описала, якъ выглядає до̂мъ въ серединѣ, коли можна тамъ найлѣпше заглянути и въ котри̂ вечерѣ та въ котру годину Монкъ звыкъ тамъ приходити. По то̂мъ замовкла на ко̂лька хвиль и старалась пригадати собѣ єго черты лиця та цѣлый выглядъ.
— О̂нъ великого росту — сказала она — и крѣпко збудованый, але не сильный; ходить такъ, якъ бы чатувавъ на кого а все обзыраєсь поза себе, то въ лѣво то въ право. Запамятайте собѣ се; єго очи сидять такъ глубоко въ головѣ, що вже й по то̂мъ одно̂мъ можна бы єго межи тысячами по̂знати. Має темне волосье и очи, а лице чорняве, трохи вже пристаркувате и запале, хочь о̂нъ и не має ще бо̂льше лѣтъ, якъ двацять шѣсть до двацять во̂сѣмь. Уста єго часто сини̂ и покусани̂, бо о̂нъ до̂стає страшни̂ напады и неразъ собѣ руки до крови покусає — чому вы здивувались? — урвала она наразъ свою мову.Панъ о̂дповѣвъ живо, що самъ не знає, чому, и просивъ єи говорити дальше.
— Я те въ бо̂льшо̂й части мусѣла выманити о̂дъ иншихъ, щобы вамъ сказати, — говорила дѣвчина дальше — бо я єго лише два разы видѣла и то загорненого въ великій плащъ. Бо̂льше вже мабуть — ага! На шиѣ въ горѣ, такъ що можна де-що зъ того видѣти, єсли о̂дверне своє лице має о̂нъ…
— Широкій червовый знакъ, якъ бы о̂дъ опареня, — перебивъ єи панъ.
— То вы єго знаєте! — кликнула дѣвчина.
Зъ устъ Рожѣ выхопивсь такожь окликъ найбо̂льшого задиву и на ко̂лька хвиль всѣ троє замовкли такъ, що Больтеръ чувъ ихъ о̂ддыхъ.
— Менѣ здаєсь, що знаю, — зачавъ панъ. — Такого, якъ вы менѣ описуєте, я знаю. Але побачимо. Неразъ лучають ся люде дуже подо̂бни̂ до себе, — може бути, що се хто иншій.
Слова ти̂ вымовивъ о̂нъ уданымъ байдужимъ голосомъ и о̂дступивъ ко̂лька кроко̂въ назадъ. Черезъ те зближивъ ся о̂нъ до укрытого шпіона, котрый почувъ шепо̂тъ: „се певно о̂нъ“. Заразъ по то̂мъ сказавъ о̂нъ зновъ голосно:
— Молода дѣвчино, вы намъ зробили дуже велику прислугу и я бы радъ вамъ чимъ о̂ддячитись. Що я можу для васъ зробити?
— Нѣчо, — о̂дповѣла Нансі.
— Не кажѣть такъ, — говоривъ панъ дальше такимъ благаючимъ и сердечнымъ тономъ, що й найбо̂льше затвердѣла душа могла зворушитись. — Прошу васъ, скажѣть менѣ.
— Я обстаю при своѣмъ, пане, — о̂дповѣла Нансі зъ плачемъ. — Вы не можете для мене нѣчого зробити. Я справдѣ не маю вже нѣякои надѣѣ.
— Бо вы собѣ сами̂ надѣю о̂дбираєте, — о̂дповѣвъ панъ. — Ваша минувшо̂сть — се жало̂сна розтрата неоцѣненыхъ даро̂въ молодости, яки̂ Творець лише разъ дає, а въ друге нѣ; але на будучно̂сть вы можете мати надѣю. Я не кажу, щобъ се було въ нашо̂й силѣ, дати вамъ споко̂й душѣ. Єго можете вы мати о сто̂лько, о ско̂лько сами̂ про се будете дбати. Але мы можемо и бажаємо собѣ дуже, дати вамъ якій тихій притулокъ на селѣ, або й за границею, єсли вы боитесь тутъ зо̂стати. И день ще не настане, а вы можете бути о̂дъ своихъ товаришѣвъ вже далеко и слѣду по собѣ не кинути жадного такъ, якъ бы вы зъ землѣ щезли. Дайте намовитись нашимъ просьбамъ. Я бы радъ, щобы вы вже анѣ словечка не говорили зо̂ своими товаришами, котри̂ такъ люто зъ вами обходились, — щобы вы вже анѣ окомъ не кинули на мѣсце свого дотеперѣшного побуту и не вдыхали сего воздуха, що для васъ єсть заразою и смертью. Дайте намовитись, поки ще часъ, поки ще можете.
— Она дасть ся намовити, — скликнула Рожа — я знаю, що она рѣшить ся.
— Нѣ, нѣ, — о̂дповѣла Нансі по коротко̂й внутрѣшно̂й борбѣ, — я ланцухами привязана до свого дотеперѣшного житя. Я боюсь и ненавиджу се житье, але инакше жити не можу. Я вже давно за далеко зайшла, щобы можна вернути, — а таки не знаю, чи не була-бъ я дала намовитись, якъ бы вы такъ до мене були давнѣйше могли промовити. Але страхъ зновъ мене нападає, — додала она, скоро обернувшись — я мушу вернути до дому.
— До дому! — повторила Рожа, великій натискъ поклавши на се слово.— До дому, панѣ, — до такого дому, якій я собѣ выбудувала за цѣле своє житье. Пращайте. Ще хто побачать мене або по̂дслухає. Ходѣмо зъ-во̂дси. Єсли я вамъ яку прислугу зробила, то вы хочь будьте ласкави̂, по̂йти собѣ, най я сама верну до дому.
— Пропало — сказавъ панъ и зо̂тхнувъ. — Мы може, задержуючи васъ тутъ, наражаємо васъ на небезпечно̂сть, и може васъ довше задержали, якъ вы сподѣвали ся.
— Справдѣ — о̂дповѣла Нансі.
— Якій же конець житя такихъ нещасныхъ? — скликнула Рожа.
— Подивѣть ся на темну воду тамъ въ низу! — сказала дѣвчина. — Якъ часто читаєте вы о такихъ, якъ я, що кидають ся въ воду! Не лишають они по собѣ живои душѣ, що бы ихъ оплакувала або хочь спытала за ними. Лѣта минуть, а може лишь мѣсяцѣ, а конець мого житя не буде лѣпшій.
— Не говорѣть такъ, прошу васъ,— сказала Рожа хлипаючи.
— Вы нѣколи о то̂мъ не почуєте, моя добра молода панѣ, и Боже васъ борони, щобы таки̂ страшни̂ рѣчи… добрано̂чь, добрано̂чь!
Панъ о̂двернувъ ся.
— Возьмѣть хочь сей мѣшочокъ, — сказала Рожа — въ лихо̂й годинѣ будете мати хочь яку-таку помо̂чь.
— Нѣ, не возьму, — о̂дповѣла дѣвчина. — Се, що я зробила, зробила не за грошѣ. Нехай я вже въ то̂мъ пересвѣдченю остану. Лишь — дайте менѣ що на памятку — щось, що вы носили — нѣ, нѣ, не перстень, — рукавички або хустину — такъ, бгагословенье Боже на васъ — добрано̂чь, добрано̂чь!
Єи сильне зворушенье и журба, щобы єи не о̂дкрыли, бо се було бы для неи дуже небеспечно, спонукали пана о̂ддалитись зъ Рожею, бо Нансі сего бажала. Выйшовши на найвысшій ступень пристанули они.
— Слухайте! — шепнула Рожа. — Чи не кличе она? Менѣ здаєсь, що я чула єи голосъ.
— Нѣ, моя дорога, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ, сумно глянувши поза себе. — Она анѣ не рушилась, а о̂до̂йде, ажь насъ не буде видко.
Рожа все ще сумнѣвала ся, але старый панъ взявъ єи по̂дъ руку и трохи силою потягнувъ за собою. Скоро они щезли, кинула ся Нансі на сходы и зъ муки великои го̂рко заплакала. По яко̂мсь часѣ встала и непевнымъ крокомъ зачала ити домо̂вь. Здивованый Больтеръ постоявъ ще ко̂лька хвиль за стовпомъ, выйшовъ пото̂мъ нишкомъ на сходы, оглянувъ ся быстро довкола и побѣгъ такъ скоро, якъ лишь мо̂гъ, до дому жида.