Оліверъ Твістъ/37
◀ Глава трицять шеста | Оліверъ Твістъ Глава трицять сема |
Глава трицять осьма ▶ |
|
Може двѣ годины по̂знѣйше того вечера, коли склалось се, що було розказане въ попередно̂мъ уступѣ, збудивъ ся Сайксъ и спытавъ, котра година. Комната въ котро̂й о̂нъ лежавъ, не була та сама, зъ котрои выбиравъ ся на розбо̂й въ Черці, хочь и находилась она не далеко о̂дъ давного мешканя. Бувъ то ще го̂ршій будынокъ, а свѣтло падало лише черезъ одиноке о̂кно въ дасѣ, що выходило на вузку и брудну улицю. Такожь були и ро̂зни̂ инши̂ признаки, що Сайксъ зо̂йшовъ на найбо̂льшу нужду. Свѣдчило о то̂мъ и єго блѣде та змарнѣле лице.
Коло о̂кна сидѣла Нансі и направляла якусь стару одѣжь. Она такожь була блѣда и втомлена зъ голоду та неспаня и змѣнилась такъ, що лише по голосѣ можна було єи познати, коли о̂дповѣла Сайксови:
— Недавно сема минула. Біль, чи вамъ нинѣ вечеромъ лѣпше?
— Слабый я, мовь павутина, — о̂дповѣвъ о̂нъ и додавъ сво̂й звычайный прокло̂нъ. — Ходи сюды, подай менѣ руку и поможи встати зъ проклятого ло̂жка.
Черезъ недугу зовсѣмъ не ставъ Сайксъ привѣтнѣйшимъ, бо коли єго Нансі по̂дняла зъ ло̂жка и вела до крѣсла, о̂нъ клявъ, що невправно веде, и ударивъ єи.
— Вже скавулишь? — сказавъ о̂нъ. — Лишь не квичи менѣ. Якъ не знаєшь нѣчого лѣпшого, то забирай ся радше. Чуєшь?
— Та-же не позакладало менѣ, — о̂дповѣла дѣвчина, о̂двертаючи лице и силуючись усмѣхнути. — Але що вамъ на думку прийшло, Біль?
— Або ты выдумала що лѣпше? — спытавъ Сайксъ гро̂зно, замѣтивши слезы въ єи очахъ — Тымъ лѣпше для тебе.
— Хочь нинѣ вечеръ не гнѣвайтесь на мене Біль, — сказала она и поклала руку єму на плече.
— Чому?
— Ко̂лько то, ко̂лько ночей пересидѣла я коло васъ терпеливо, — о̂дповѣла она, зворушена нѣжностію жѣночою, черезъ що и голосъ єи ставъ мякшимъ, — пильнувала васъ, обходилась, якъ зъ дитиною! И вы певно не гнѣвались бы такъ на мене, якъ теперь, коли бы о то̂мъ подумали; правда, Біль? Такъ, чи нѣ? Скажѣть.— Ну, такъ, не гнѣвавъ бы ся, — сказавъ Сайксъ. — Але єй Богу, дѣвка скавулить знову.
— То нѣчо, — зо̂тхнула Нансі и сѣла на крѣсло. — Не журѣть ся лишь о мене, а се скоро мине.
— Що мине? — спытавъ Сайксъ гнѣвно. — Яка тобѣ дурниця стрѣлила знову въ голову? Стань, бери ся до роботы и зо̂ своими бабскими примхами не выѣзди!
Въ иншу пору була бы Нансі послухала єго приказу; але теперь була она справдѣ безсильна и втомлена, голова ѣй опала на поручьє крѣсла и она зо̂млѣла, закимъ ще Сайксъ вспѣвъ выговорити о̂дповѣдни̂ проклоны, яки̂ звычайно въ подо̂бныхъ обставинахъ додававъ до своихъ грозьбъ. О̂нъ не знавъ добре, що має почати, бо Нансі, якъ коли зо̂млѣла, то трудно було єи до памяти привести. Тому зачавъ передовсѣмъ хулити Богу, а пото̂мъ крикнувъ о помо̂чь, коли хуленье на нѣчо не здалось.
— Що такого, мо̂й любый? — спытавъ жидъ заглядаючи до комнаты.
— Не можешь дѣвцѣ помогти? — крикнувъ на него Сайксъ нетерпеливо. — Не сто̂й та не балакай, — чого выбалушивъ очи?
Фажинъ зъ окликомъ задиву прибѣгъ дѣвчинѣ на помо̂чь, а тымчасомъ панъ Джекъ Докінсъ (звычайно званый майстромъ), котрый за своимъ чеснымъ приятелемъ во̂йшовъ до комнаты, поклавъ скоро якійсь клунокъ на землю, вырвавъ зъ рукъ пана Чарля Бетса, що заразъ за нимъ стоявъ, якусь фляшку, въ одно̂й хвили о̂дкоркувавъ єи зубами, покоштувавъ впередъ самъ, щобы часомъ не помилитись, и влявъ ко̂лька капель хоро̂й въ уста.
— Надуй ѣй, Чарль, трохи свѣжого воздуха мѣшкомъ, — сказавъ о̂нъ — вы, Фажинъ, трѣть руки, а вы, Біль, розвяжѣть одѣжь на нѣй.
И такъ всѣ старались єи отямити, а особливо панъ Бетсъ бувъ незвычайно вдоволеный зо̂ своєи ролѣ. Небавомъ прийшла Нансі помалу до себе, допленталась до крѣсла коло ло̂жка, сховала лице въ подушку и зовсѣмъ не робила собѣ нѣчо зъ того, що о нѣй говоривъ Сайксъ прихожимъ и що говоривъ о такъ несподѣвано̂мъ ихъ приходѣ.
— Яке васъ лихо принесло сюды? — спытавъ о̂нъ Фажина.
— Нѣяке лихо, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ жидъ — бо лихо не приносить нѣчого доброго, а я приношу щось добре. Може и вы радо подивитесь. Майстеръ, мо̂й любый, розвяжи клунокъ, та дай Білеви се, за що мы всѣ грошѣ выдали.
Майстеръ розвязавъ клунокъ, а Бетсъ вынимавъ зъ него ро̂зни̂ рѣчи та хваливъ ихъ.
— Гляньте, Біль, — говоривъ той паничь — що за паштеты зъ кролика, зъ тои нѣжнои звѣрины, ажь слинка иде; — а отсе славный чай — и цукоръ — и хлѣбъ — и свѣже масло — сыръ ґлюсестерскій — а передовсѣмъ, що вы на те скажете?
Зъ тыми словами поставивъ о̂нъ на сто̂лъ добре заткану фляшку вина. Тымчасомъ Докінсъ наллявъ зъ фляшки, котру перше вырвавъ зъ рукъ Чарля, чарку горѣвки и подавъ хорому, а той душкомъ єи выпивъ.
— Отсе для васъ буде добре, то добре, Біль! — сказавъ жидъ, зъ вдоволеня затыраючи руки.
— Буде добре? — крикнувъ Сайксъ. — Я бы вже двацять разо̂въ згинувъ, закимъ бы вы пальцемъ для мене рушили. Чого се ты, лукавый шибенику, не заглянувъ до чоловѣка въ тако̂мъ станѣ черезъ три недѣлѣ?— Чуєте, дѣти, що о̂нъ каже? — сказавъ жидъ, здвигнувши раменами, — и то тогды, коли мы єму принесли то̂лько гарныхъ рѣчей.
— Незле те все, то правда, — замѣтивъ Сайксъ, глянувши окомъ на добре заставленый сто̂лъ и трохи успокоивъ ся; — але чимъ можешь ты оправдати ся, що ты мене хорого лишивъ ту безъ гроша, безъ нѣчого и цѣлый часъ не журивсь про мене такъ, мовь бы я не бувъ бо̂льше варта, якъ песъ якій.
— Мене въ Лондонѣ не було, мо̂й любый, довше, якъ тыждень, — о̂дповѣвъ жидъ.
— А де ты бувъ черезъ другихъ два тыжднѣ, — спытавъ Сайксъ — коли я ту лежавъ, якъ щуръ въ норѣ.
— Годѣ було прийти, Біль, — о̂дповѣвъ Фажинъ — а причины не можу тобѣ сказати, коли сто̂лько ихъ слухає; але слово чести даю, що я не мо̂гъ прийти.
— Слово чести! — заворкотѣвъ Сайксъ зъ найбо̂льшою погордою. — Хлопцѣ, врѣжте менѣ кусень паштета, най я закушу та не чую смаку о̂дъ єго чести, бо можу згинути о̂дъ того.
— Лишь не будьте такъ нечемни̂, мо̂й любый, — сказавъ жидъ дуже поко̂рно. — Я не забувавъ на васъ нѣколи, Біль, — нѣколи.
— А вже-жь, и я бы на те присягъ, — перебивъ єго Сайксъ зъ дуже го̂ркимъ усмѣхомъ. — Ты идешь за своєю роботою, а я лежу ту въ пропасници. За здоровля то робивъ я для тебе и се и те — все, не пытаючись о заплату, а пото̂мъ впавъ въ нужду и бувъ бы померъ та зо̂гнивъ, якъ бы не дѣвка.
— То правда Біль, — сказавъ жидъ, по̂дхоплюючи радо послѣдни̂ слова Сайкса, — якъ бы не дѣвка! Але хто єи виховавъ, чи не я? И були бы вы єи мали, якъ бы не я?
Теперь вмѣшала ся Нансі до спору, але хитрому жидови якось удалось имъ обомъ заткати уста. Однакожь Сайксъ выхопивъ ся теперъ зъ новымъ жаданьемъ: сказавъ Фажинови, що мусить мати грошѣ.
— Не маю нѣчого, Біль, анѣ шелюга при души,— о̂дповѣвъ жидъ.
— Ну, то маєшь черезъ те бо̂льше дома, — сказавъ Сайксъ — и тому мушу я дещо зъ того мати.
— Бо̂льше дома! — крикнувъ Фажинъ, по̂днявши руки. — Я не маю такъ богато, — отъ лише —
— Не знаю, ко̂лько ты маєшь, — перебивъ єго Сайксъ — и ты мабуть самъ не знаєшь, бо то треба бы немало часу, щобы ихъ перечислити; але то все одно, я мушу нинѣ вечеромъ мати грошѣ.
— Добре вже, добре — о̂дповѣвъ Фажинъ зо̂тхнувши — пришлю вамъ майстромъ.
— Лишь не майстромъ, — сказавъ Сайксъ. — Майстеръ — трохи за великій майстеръ, готовъ забути принести, або въ дорозѣ де вступить, або поліцай єго зловить, все найдесь яка причина, а якъ нѣ, то выдумає єи. Нансі по̂де зъ тобою и принесе, а я тымчасомъ положу ся спати.
По ро̂зныхъ переговорахъ и спорахъ згодивъ ся жидъ дати Сайксови три фунты и чотыри шілінґи, почо̂мъ о̂до̂йшовъ зо̂ своими выхованцями, а Сайксъ положивъ ся на ло̂жко, щобы переспати часъ ажь до повороту Нансі. Въ помешканю жида сидѣвъ Тобі Крекітъ а панъ Чітлінґъ при пятнацято̂й грѣ въ крібеджъ. Чітлінґъ — роэумѣє ся — програвъ свою пятнацяту и послѣдну шѣстку.[1] Панъ Крекітъ — якъ здавалось — трохи засоромивъ ся, що запустивъ ся въ гру зъ такимъ молодымъ хлопцемъ, котрый и своимъ становищемъ и спосо̂бностями зовсѣмъ єму не доро̂внувавъ, о̂дтакъ позѣхнувъ, спытавъ за Сайксомъ и хопивъ за капелюхъ.
— Не було ту нѣкого, Тобі? — спытавъ жидъ.
— Анѣ живои душѣ, — о̂дповѣвъ панъ Крекітъ, хопившись за ковнѣръ сорочки. — На добрый спосо̂бъ вы повинни̂ менѣ заплатити за те, що я вашь до̂мъ такъ довго стерѣгъ. Єй Богу, дурный я, якъ якій присяглый, и бувъ бы заснувъ, якъ въ Нюґетъ, єсли бы въ своѣй добродушности не загравъ бувъ зъ тымъ молодцемъ. Страшно було скучно.
При тыхъ словахъ сховавъ грошѣ въ кишенѣ камізольки зъ такимъ лицемъ, якъ бы се уважавъ него̂днымъ своєи чести, таки̂ мали̂ грошѣ ховати, почо̂мъ о̂ддаливъ ся своимъ звычайнымъ забіяцкимъ ходомъ. Томъ Чітлінґъ глянувъ за нимъ здивовано и заявивъ, що зовсѣмъ не жалує грошей, програныхъ зъ такъ знатною особою. Панъ Бетсъ высмѣявъ єго и казавъ Фажинови рѣшити, чи майстеръ знатна особа, чи нѣ. Жидъ моргнувъ на Докінса и Чарля и запевнивъ Тома, що зъ него дуже славный молодець.
— А чи Крекітъ не великій панъ? — спытавъ Томъ Фажина.
— А вже-жь, мо̂й любый.
— И не честь то для чоловѣка, познакомитись зъ нимъ.
— Певно, любчику. Лише оба они заздро̂сни̂ и не зичливи̂ собѣ.
— А видите! — сказавъ Томъ зъ тріюмфомъ. — О̂нъ мене выховавъ и я можу выходити вже на заробокъ — и зароблю колись богато, якъ лише схочу, — правда, Фажинъ?— Правда, Томъ, — о̂дповѣвъ жидъ — и чимъ скорше зачнешь бо̂льше зарабляти, тымъ лѣпше. Отже не гайте часу! Майстеръ, Чарль, пора вамъ ити на заробокъ, — вже майже десята, а ще нѣчого не заробили.
Майстеръ и Чарль сказали Нансі добрано̂чь и дотепкуючи собѣ зъ Тома Чітлінґа о̂до̂йшли. А поведенье Тома чей зовсѣмъ не впадало въ очи и не було незвычайне, бо ко̂лько-жь то молодыхъ джентельмено̂въ платить ще бо̂льши̂ грощѣ, щобы лише находити ся въ добро̂мъ товариствѣ; а ко̂лько то єсть такихъ добре выхованыхъ и знатныхъ пано̂въ, що становлять таке добре товариство! Панове ти̂ доходять до своєи славы майже въ такій самый спосо̂бъ, якъ елєґантный Тобі Крекітъ.
— Теперъ я дамь тобѣ грошѣ, Нансі, — сказавъ жидъ, коли тамти̂ о̂до̂йшли. — Правду сказати, я мало що й маю, бо робота — пстъ! — перебивъ о̂нъ самъ себе — що се? чуєшь?
Нансі сидѣла зъ заложеными руками и здавалась зовсѣмъ байдужна, чи хто приходить, чи нѣ, поки не почула голосу якогось мужчины. Зачувши голосъ, хопила капелюхъ и шаль и кинула ихъ скоро по̂дъ сто̂лъ. Заразъ пото̂мъ звернувъ ся до неи жидъ а она зачала нарѣкати слабымъ голосомъ, що дивно выглядало въ поро̂внаню зъ єи попередною нагальностію.
— Се чоловѣкъ, на котрого я ждавъ, — сказавъ жидъ шепотомъ и очевидно невдоволеный приходомъ.— Иде вже по сходахъ. Анѣ слова о грошахъ, дитинко, коли о̂нъ буде. О̂нъ ту довго не посидить, анѣ десять хвиль, люба дитино.
Костистый вказуючій палець поклавъ собѣ на уста и зближивъ ся зо̂ свѣтломъ до дверей. Вже взявъ за клямку, коли го̂сть отворивъ дверѣ и скоро во̂йшовъ. — То бувъ Монкъ.— Лишь одна моя молода учениця, — сказавъ Фажинъ, коли Монкъ цофнувъ ся, побачивши незнакому.
Нансі глянула байдужно на Монка, а пото̂мъ о̂двернулась одъ него. Але коли о̂нъ очи звернувъ на жида, то она нишкомъ глянула зновъ на него, и то такъ хитро и остро, якъ бы наразъ зовсѣмъ змѣнилась.
— Що нового чувати? — спытавъ жидъ.
— Богато.
— И — и доброго? — пытавъ жидъ заикуючись якъ бы лякавъ ся подразнити Монка тымъ, що сподѣває ся доброго.
— Бодай не зли̂ новины, — о̂дповѣвъ Монкъ зъ усмѣхомъ, — я тымъ разомъ досыть мавъ заходу. Ходѣть, поговоримо ко̂лька сло̂въ.
Нансі не рушала ся зъ мѣсця, хочь видѣла, що Монкъ на ню вказавъ. Жидъ лякавъ ся мабуть казати ѣй выйти, щобы не упо̂мнулась о грошѣ, тому показавъ мовчки на гору и выйшовъ зъ Монкомъ.
— Лише не ведѣть мене зновъ до проклятои норы, — чула Нансі, якъ Монкъ говоривъ. Жидъ засмѣявъ ся и о̂дповѣвъ щось, але она вже не зрозумѣла. По ходѣ по̂знати було, що по̂шли на другій поверхъ. Она скоро стягнула зъ но̂гъ черевики, прислухалась дуже уважно коло дверей и не почувши нѣчого выйшла тихонько зъ комнаты. Може за чверть годины вернула такъ само тихо назадъ до комнаты, а заразъ за нею зо̂йшли оба мужчины по сходахъ. Монкъ выйшовъ зъ дому, а коли жидъ по яко̂мсь часѣ вернувъ зъ гро̂шми дѣвчина закладала якъ разъ капелюхъ на голову, якъ бы збиралась до о̂дходу.
— Бо̂й ся Бога, Нансі, яка ты блѣда! — крикнувъ Фажинъ настрашеный. — Що тобѣ?
— Нѣчо, отъ сиджу въ тѣсно̂й комнатѣ вже й не знати якъ довго, — о̂дповѣла она ро̂внодушно. — Дайте-жь менѣ грошѣ, най вже собѣ по̂ду.
Фажинъ вычисливъ ѣй грошѣ на руку, зо̂тхнувъ тяжко, сказавъ добрано̂чь, и она выйшла. Якъ лишь опинилась на во̂льно̂й улици, сѣла собѣ на сходы передъ одною брамою, бо оголомшена, та втомлена, не могла мабуть дальше ити. Наразъ зо̂рвала ся на ноги, пустилась въ зовсѣмъ иншій бо̂къ, якъ було мешканье Сайкса, прискорила хо̂дъ, а вко̂нци побѣгла такъ скоро, якъ лишь могла. По хвили мусѣла станути, щобы о̂дотхнути, але наразъ знову отямилась, заломила руки и залялась сльозами, такъ, якъ бы видѣла, що не може зробити того, що дуже бажала.
Чи то о̂дъ слѣзъ стало ѣй лекше, чи може по̂знала своє безнадѣйне положенье, досыть, що вернула назадъ и майже такъ само скоро побѣгла до мешканя Сайкса, щобы и втраченый часъ наложити и щобы свои бурливи̂ гадки втихомирити.
Хочь и була ще зворушена, коли явилась передъ розбо̂йникомъ, то таки не замѣтивъ о̂нъ сего, лише спытавъ єи, чи принесла грошѣ и почувши, що принесла, заснувъ зновъ.
——————
- ↑ Шѣсть пенсо̂въ.