Оліверъ Твістъ/36
| ◀ Глава трицять пята | Оліверъ Твістъ Глава трицять шеста |
Глава трицять сема ▶ |
|
Бувъ парный лѣтный вечеръ. Хмары, що цѣлый день грозили дощемъ, теперь и розтягнулись и згустѣли, а груби̂ каплѣ дощу вже падали зъ нихъ и заповѣдали сильну зливу. Тогдѣ то панъ и панѣ Бумбль выйшли зъ головнои улицѣ мѣста и звернули въ сторону малои кольоніи, де розсѣяно стояли домы, декотри̂ запали̂. Кольонія була о̂ддалена о якои по̂вторы милѣ и збудована на багнисто̂й низинѣ надъ Тамизою. Обоє убрались въ стари̂ плащѣ, щобы мабуть и нѣхто не по̂знавъ ихъ и не змокли до нитки. Панъ Бумбль нѣсъ лѣхтарню, въ котро̂й однакожь не горѣло жадне свѣтло, и ишовъ ко̂лька кроко̂въ впередъ, мовь бы хотѣвъ въ болотѣ выдоптати своими широкими чобо̂тьми слѣды, въ котри̂ бы могла вступати єго жѣнка. Они ишли не обзываючись, панъ Бумбль оглядавъ ся часомъ поза себе, якъ бы хотѣвъ переконати ся, чи йде жѣнка за нимъ, и якъ лишь побачивъ єи за собою, то все прискорювавъ хо̂дъ.
До̂мъ, до котрого ишли, зовсѣмъ не мавъ доброи славы, бо здавна всѣ знали, що въ нѣмъ мешкають всѣляки̂ непевни̂ волоцюги, що жили головно зъ крадежи и розбою. Була то радше купа нужденныхъ шопъ, а въ серединѣ ихъ надъ берегомъ стоявъ великій до̂мъ, що бувъ давнѣйше якоюсь фабрикою и дававъ мабуть занятье всѣмъ мешканцямъ доокола. Але вже давно о̂нъ запавъ ся, а щурѣ, хробы и вогко̂сть надо̂псули палѣ, на котрыхъ спочивавъ, такъ що значна часть будынку впала въ воду, а проча часть высѣла надъ темною водою и ждала на таку саму судьбу.
Передъ симъ будынкомъ станула поважна пара мовчки, коли якъ разъ далеко загремѣло и сильный дощь пустивъ ся.
— О̂нъ мабуть десь ту буде, — сказавъ Бумбль, спозыраючи на кусень паперу, що мавъ въ руцѣ.
— Хто тамъ? — оббівавъ ся голосъ зъ горы.
Бумбль глянувъ въ гору и побачивъ, якъ хтось зъ другого поверха дививъ ся въ низъ.
— По̂ждѣть хвилину, — сказавъ той — я заразъ зо̂йду.
— Чи то о̂нъ? — спытала панѣ Бумбль, а чоловѣкъ єи притакнувъ головою.
— Не забудь, що я тобѣ казала, — сказала панѣ дальше — говори такъ мало, якъ лише можешь, бо инакше зрадишь насъ заразъ.
Бумбль, що дививъ ся на до̂мъ зъ великою обавою, хотѣвъ высказати сво̂й сумнѣвъ, чи взагалѣ добре въ таку пору вступати до него, коли Монкъ спинивъ єго въ то̂мъ, отворивъ скоро дверѣ, передъ котрыми стояли и рукою казавъ имъ по̂йти.
— Скоро! — крикнувъ о̂нъ нетерпеливо и тупнувъ ногою. — Не задержуйте мене ту!
Панѣ Бумбль, що зразу дрожала, во̂йшла смѣло до середины, а єи чоловѣкъ, що встидавъ ся чи лякавъ ся зо̂стати, по̂шовъ за нею, але очевидно дуже занепокоєный и безъ тои поваги, якою о̂нъ звычайно о̂дзначавъ ся.
— Чого до чорта стояли вы ту на дворѣ на дощи? — сказавъ Монкъ до него, засуваючи зновъ дверѣ.— Мы — мы хотѣли трохи охолодитись, — вылепетѣвъ Бумбль, боязко оглядаючись.
— Хотѣли охолодитись! — о̂дповѣвъ Монкъ. — Весь дощь, що впавъ вже зъ неба и ще спаде, не зможе загасити пекольного огню, якій чоловѣкъ носить въ собѣ. Не думайте, що такъ легко можете охолодитись.
Зъ тыми приємными словами и зъ хмарнымъ, блуднымъ поглядомъ звернувъ ся Монкъ до панѣ Бумбль, котра спустила передъ нимъ очи на землю, хочь єи впрочо̂мъ не такъ легко можна було наполохати.
— Чи то ваша жѣнка? — спытавъ Монкъ.
— Гмъ! Ага, — о̂дповѣвъ панъ Бумбль, памятаючи добре осторогу жѣнки.
— Вы може думаєте, що жѣнки не вмѣють додержати тайны! — обо̂звалась панѣ Бумбль и глянула быстро и пытаючо на Монка.
— Я знаю лишь, що они про одно мовчать такъ довго, поки не выявить ся, — о̂дповѣвъ Монкъ зго̂рдно.
— А то про що? — спытала панѣ Бумбль такимъ самымъ довѣрочнымъ голосомъ.
— Про те, що втратили свою добру славу, — сказавъ Монкъ — и такъ само не бою ся, що жѣнка выхопить ся зъ тайною, коли знає, що за те повѣсили-бъ єи або выгнали зъ краю. Зрозумѣли?
— Нѣ, — о̂дповѣла дама, трохи зарумянившись.
— Ну, певно, — сказавъ Монкъ глумливо — якъ вы можете мене розумѣти! — О̂нъ глянувъ на подружье на по̂въ глумливо, а на по̂въ гро̂зно, кивнувъ рукою, щобы за нимъ ишли, побѣгъ впередъ черезъ велику, але низьку комнату и хотѣвъ якъ разъ лѣзти по сходахъ, чи радше по драбинѣ, коли блыскавка заяснѣла въ отворѣ дому и загремѣло такъ, що ажь цѣлый запалый до̂мъ въ основахъ затрясъ ся.— Слухайте! — крикнувъ о̂нъ наляканый — слухайте, якъ гремить и трѣщить, якъ бы въ сто пеклахъ, де чорты ховають ся, гомо̂нъ о̂дбивавъ ся. Прокляти̂ громы, ненавиджу ихъ!
Помовчавъ хвилину, а коли наразъ о̂днявъ руки о̂дъ лиця, замѣтивъ панъ Бумбль, що блѣдый бувъ якъ стѣна, и охлялый. Бумбль ажь самъ несказано злякавъ ся.
— Я маю неразъ таки̂ напады — сказавъ Монкъ замѣтивши переполохъ бѣдного надзорника дому, — и то гро̂мъ неразъ выкликує у мене ти̂ напады. Не зважайте на се; на теперь вже се минуло.
Зъ тыми словами вылѣзъ о̂нъ по сходахъ, замкнувъ скоро о̂конницѣ комнаты, до котрои впровадивъ Бумблѣвъ, спустивъ лѣхтарню, що висѣла на шнурку на стели, и блѣде свѣтло освѣтило старый сто̂лъ и три приставлени̂ сто̂льцѣ. Коли усѣли, сказавъ:
— Чимъ скорше зачнемо про справу говорити, тымъ лѣпше для насъ всѣхъ. Чи жѣнка знає, о що ходить?
Пытанье було звернене до пана Бумбля, але панѣ Бумбль скорше обо̂звалась и заявила, що цѣлкомъ докладно знає, по що прийшла.
— О̂нъ сказавъ, що вы були того вечера у старои вѣдьми, коли она вмирала, и она вамъ щось сказала —
— О матери хлопця, котрого знаєте, — перервала єго панѣ Бумбль. — Такъ, пане.
— Перше пытанье таке: — сказавъ Монкъ — що она вамъ сказала?
— То друге пытанье, — замѣтила панѣ Бумбль дуже споко̂йно — а перше пытанье таке: що дасте за тайну?— Хто до чорта знає, що дати, коли не знати, яка тайна? — спытавъ и собѣ Монкъ.
— Я переконана, що нѣхто не знає такъ добре, о що ходить, якъ вы, — о̂дповѣла панѣ Бумбль, котро̂й, якъ се єи чоловѣкъ мо̂гъ зъ досвѣду посвѣдчити, зовсѣмъ не бракувало о̂дваги.
— Гмъ! — сказавъ Монкъ значучо и зъ хитрымъ та быстрымъ поглядомъ. — Чи можна таке довѣдатись, що грошѣ варта?
— Може — може, — о̂дповѣла панѣ Бумбль помалу.
— До̂стати, що ѣй о̂добрано, — говоривъ скоро Монкъ — що она носила, що —
— Найлѣпше зробите, якъ подасте свою цѣну, — перервала єго панѣ Бумбль. — Я вже на сто̂лько знаю и певна, що се вы тымъ чоловѣкомъ, для котрого моя тайна щось варта.
Панъ Бумбль, що про тайну своєи жѣнки не довѣдавъ ся ще бо̂льше, якъ знавъ передъ тымъ, слухавъ ихъ розмовы зъ вытягненою шиєю и широко отвореными очима, котрыми зъ неуданымъ зачудованьемъ водивъ то по жѣнцѣ, то по Монку. А цѣкаво̂сть єго ще бо̂льше змогла ся, коли Монкъ спытавъ поважно, що має заплатити за выяву тайны.
— Що она для васъ варта? — спытала панѣ Бумбль такъ само холоднокровно, якъ перше.
— Може бути, що она для мене нѣчого не варта, а може й варта двацять фунто̂въ — о̂дповѣвъ Монкъ. — Говорѣть сами̂, ко̂лько жадаєте!
— Доложѣть ще пять фунто̂въ, дайте двацять пять фунто̂въ въ золотѣ, — сказала панѣ Бумбль — а я вамъ скажу всьо, що знаю; але перше дайте!— Двацять пять фунто̂въ! — скрикнувъ Монкъ и нагнувъ ся въ задъ.
— Я сказала выразно, — о̂дповѣла панѣ Бумбль — и чей то грошѣ не велики̂.
— Не велики̂ грошѣ, за маленьку тайну, котра може й бесѣды не стоить, коли єи выявите! — сказавъ Монкъ нетерпеливо — за тайну, котру вже всѣ за дванацять лѣтъ, або й бо̂льше забули!
— Такихъ рѣчей не забуває ся. Они зыскують на вартости, чимъ давнѣйши̂, такъ якъ добре вино, — замѣтила панѣ Бумбль все таки холоднокровно и рѣшучо такъ, якъ перше. — А що до того, що єи люде забули, то скажу вамъ, що суть ще таки̂ люде, котри̂ — о ско̂лько знаємо — и по дванацяти тысячахъ або й дванацяти міліонахъ лѣтъ встануть зъ гробу и вко̂нци роскажуть дивни̂ рѣчи.
— Та що-жь, якъ я за нѣчо заплачу? — спытавъ задуманый Монкъ непевно.
— Вы можете менѣ легко грошѣ о̂добрати — о̂дповѣла дама. — Та-жь я лише жѣнка и то сама и безъ опѣки въ вашо̂мъ далеко̂мъ мешканю.
— И не сама, моя мила, и не безъ опѣки, — забравъ голосъ панъ Бумбль, що дрожавъ зо̂ страху, — и я ту, моя мила. А кро̂мъ того, — говоривъ о̂нъ и сѣкъ зубами — а кро̂мъ того и панъ Монкъ занадто великій джентельменъ, щобы мо̂гъ и найменше лихо заподѣяти людямъ зъ прихода. Панъ Монкъ знає, що я вже не въ цвѣтѣ вѣку и силы; але о̂нъ чувъ, певно чувъ, моя дорога, що я дуже рѣшучій урядникъ и незвычайно сильный, єсли менѣ дасть хто причину до борбы. Я лишь потребую зо̂брати свои силы.
При тыхъ словахъ старавъ ся панъ Бумбль рѣшучо и о̂дважно ходити за свою лѣхтарню, але невдалось єму. Зо̂ всѣхъ єго чертъ лиця и рухо̂въ видко було страхъ и справдѣ єму конче треба бы було зо̂брати всѣ свои силы, закимъ бы о̂дваживъ ся на яку-будь воєнну демонстрацію, вынявши хиба проти убогихъ або безоружныхъ людей.
— Дурень зъ тебе, — о̂дповѣла єму жѣнка — и найлѣпше зробишь, якъ будешь держати языкъ за зубами.
— А я сейчасъ побю єго, єсли не буде тихше говорити, — сказавъ Монкъ гнѣвно. — То о̂нъ вашь чоловѣкъ?
— О̂нъ мо̂й чоловѣкъ! — зареготалась панѣ Бумбль, выминаючи пытанье.
— Я такъ собѣ и думавъ, коли вы во̂йшли, — говоривъ Монкъ дальше, замѣтивши гнѣвный поглядъ, якій кидала жѣнка на свого чоловѣка. — Тымъ лѣпше; я не бою ся мати справу зъ людьми, коли бачу у нихъ таку саму волю, якъ и у себе. Я се не на жартъ кажу — дивѣть ся!
О̂нъ вытягнувъ мошонку зъ гро̂шми, вычисливъ двацять и пять соверено̂въ на сто̂лъ и посунувъ ихъ до жѣнки Бумбля.
— Возмѣть собѣ, — сказавъ о̂нъ — а теперь скажѣть менѣ, що маєте сказати, най лише мине той проклятый гро̂мъ, що якъ разъ летить надъ домомъ; я чую се.
Якъ лише гро̂мъ минувъ, по̂днявъ Монкъ голову зо̂ стола и нагнувъ ся до панѣ Бумбль, щобы почути, що она скаже. И обоє Бумблѣ нахилились надъ столомъ такъ, що головы ихъ стыкались. Матове свѣтло, що зъ завѣшенои лѣхтарнѣ якъ разъ на нихъ падало, освѣчувало ихъ блѣди̂ лиця, котри̂ выглядали тымъ страшнѣйше, що довкола нихъ була найбо̂льша темнота.— Коли вмирала жѣнка, котру мы звали старою Селі, — зачала панѣ Бумбль шепотомъ — то я була зъ нею сама.
— Не було нѣкого при то̂мъ? — спытавъ Монкъ такимъ самымъ глухимъ шепотомъ — жаднои хорои або божево̂льнои въ иншо̂мъ ло̂жку? — жаднои душѣ, котра бы могла чути, або розумѣти?
— Мы були лише сами̂, — запевняла панѣ Бумбль — лишь я сама стояла коло єи ло̂жка, коли она конала. Говорила она о одно̂й молодо̂й женщинѣ, котра ко̂лька лѣтъ передъ тымъ породила дитину, и то не лише въ то̂й само̂й комнатѣ, але й въ то̂мъ само̂мъ ло̂жку, въ котро̂мъ вмираюча лежала.
— Справдѣ! — сказавъ Монкъ дрожачими устами и глянувъ по-за себе — до чорта, якъ то неразъ може лучитись!
— Дитина була та сама, о котро̂й вы вчера вечеромъ єму казали, — говорила панѣ Бумбль, вказуючи недбало на свого чоловѣка, — а стара Селі обо̂крала єи матѣрь.
— За житя? — спытавъ Монкъ.
— Нѣ, ажь померла, — о̂дповѣла панѣ Бумбль зъ якимсь страхомъ. — Она обо̂крала небо̂шку, коли тая померла; вкрала она якъ разъ се, що вмираюча мати просила заховати для дитины.
— Продала се? — обо̂звавъ ся Монкъ дуже нетерпеливо — продала се? Де — коли — кому — якъ давно тому?
— Якъ лишь она менѣ сказала, що зробила, впала на подушку и померла.
— И не сказала нѣчого бо̂льше? — крикнувъ Монкъ голосомъ, котрый тымъ бо̂льше бувъ лютый, чимъ бо̂льше старавъ ся о̂нъ єго придусити. — То брехня! Я звести не дамъ ся! Она сказала бо̂льше, — я васъ обоє убю, єсли не довѣдаюсь, що то було.
— И словечка не оказала бо̂льше, — о̂дповѣла панѣ Бумбль, анѣ трохи — якъ здавалось — не налякана гнѣвомъ Монка, коли чоловѣкъ єи очевидно дуже настрашивъ ся; — хопила лише мене судорожно за одѣжь, а коли померла и я розняла єи руку, то найшла въ нѣй кусень брудного паперу.
— Що на нѣмъ було? — перервавъ Монкъ, нахилившись.
— Нѣчого не було; то була картка заставна.
— Що заставила?
— Вже я вамъ по̂знѣйше скажу. Я думаю, що она переховувала якійсь часъ дорогоцѣнно̂сть, на яку була выставлена заставна картка, а пото̂мъ єи заставила и що року платила о̂дсотки, щобы на случай якого о̂дкрытя викупити єи. Але такъ не сталось и она померла зъ карткою въ рукахъ. А що заставъ бувъ бы за ко̂лька днѣвъ пропавъ, то я выкупила єго, бо думаю собѣ: придасть ся ще до чого.
— Де о̂нъ? — спытавъ Монкъ скоро.
— Ось на́ вамъ, — о̂дповѣла панѣ Бумбль и малу шко̂ряну мошонку кинула на сто̂лъ такъ скоро, якъ бы рада була єи позбутись. Монкъ хопивъ скоро и отворивъ дрожачими руками. Въ мошонцѣ була маленька золота коробочка, а въ нѣй два кучерѣ волося и простый золотый перстень слюбный.
— На спо̂дно̂й сторонѣ вырыте имя Аґнесъ, — сказала панѣ Бумбль, а на про̂звище лишене мѣсце. Пото̂мъ иде день и ро̂къ передъ родинами хлопця, якъ я довѣдалась.
— И то вже все? — спытавъ Монкъ, оглянувши ще докладно и зъ великою цѣкавостію мошонку.— Все, — о̂дповѣла панѣ Бумбль, а єи чоловѣкъ зо̂тхнувъ довго и глубоко, якъ бы зъ радости, що все щасливо минуло и Монкъ не жадавъ звороту двацять пяти фунто̂въ. О̂нъ набравъ теперь такои о̂дваги, що обтеръ по̂тъ, котрый зъ початку розмовы выступивъ єму на чоло и лице.
— Бо̂льше не знаю нѣчого о то̂й справѣ, хиба що дещо догадую ся, — о̂до̂звалась єго жѣнка, по коротко̂мъ мовчаню — тай не рада я знати, бо то безпечнѣйше. Але чи можу васъ о дещо спытати?
— Можете, — сказавъ Монкъ, трохи задивованый — але чи я о̂дповѣмь, то инше пытанье.
— То мы лише будемо пытати ся, — замѣтила панѣ Бумбль, щобы вмѣшати въ розмову трохи дотепу.
— Чи се бажали вы до̂стати въ руки, що я вамъ дала? — спытала дама.
— Се — о̂дповѣвъ Монкъ. — А друге пытанье?
— Що вы думаєте зъ тымъ зробити, — чи можна сего проти мене ужити?
— Въ жаденъ спосо̂бъ, — сказавъ Монкъ — и противъ мене не можна сего ужити. Дивѣть ся; але не рушайтесь зъ мѣсця, бо згинете нѣ за цапову душу!
При тыхъ словахъ о̂дсунувъ о̂нъ наразъ сто̂лъ на бо̂къ и отворивъ велики̂ дверѣ въ по̂длозѣ. Ти̂ о̂дхилились въ низъ передъ самыми ногами Бумбля, ажь той якъ опареный цофнувъ ся ко̂лька кроко̂въ въ задъ.
— Гляньте въ низъ, — сказавъ Монкъ, освѣтивши лѣхтарнею отво̂ръ, — а не бо̂йте ся. Якъ бы я бувъ хотѣвъ, то вже давно мо̂гъ бы бувъ васъ тамтуды по̂слати, коли вы на дверехъ сидѣли.
Панѣ Бумбль приступила смѣло до отвору, а й чоловѣкъ єи о̂дваживъ ся те саме зробити, бо бувъ цѣкавый. О̂дъ дощу зо̂брала вода и шумѣла въ низу такъ сильно, що майже нѣчого не було чути. Було то якъ разъ на мѣсци давного млына, а палѣ и инши̂ останки спиняли лише воду та скрѣпляли єи напо̂ръ и шумъ.
— Якъ бы кинути тутъ якого небо̂щика, то де бы завтра опинивъ ся? — спытавъ Монкъ, махаючи лѣхтарнею надъ темною пропастію.
— Дванацять миль въ низу въ рѣцѣ, та ще й по̂рвалобъ єго на куснѣ, — о̂дповѣвъ Бумбль и задрожавъ на саму вже гадку о то̂мъ.
Монкъ взявъ малу мошонку, привязавъ до неи тягаръ оловяный, що мавъ по̂дъ рукою, и кинувъ въ воду. Всѣ троє почули, якъ она впала, глянули пото̂мъ на себе и здавалось — свобо̂днѣйше о̂до̂тхнули. Монкъ замкнувъ дверѣ назадъ.
— Такъ! — сказавъ о̂нъ. — Єсли море зверне коли небо̂щико̂въ, — а въ книжкахъ пишуть, що зверне, — то таки золото и срѣбло зъ тымъ дрантьемъ задержить собѣ. Не маємо що вже бо̂льше говорити и можемо зако̂нчити свою милу розмову.
— Розумѣє ся, розумѣє ся, — замѣтивъ панъ Бумбль дуже живо.
— Але чей вы будете держати языкъ за зубами? — спытавъ Монкъ и глянувъ гро̂зно. — За вашу жѣнку я не журюсь.
— Можете и на мене спуститись, молодче, — о̂дповѣвъ Бумбль и дуже чемно кланяючись зближивъ ся до драбины. — Менѣ ходить и о другихъ, и — знаєте — о себе такожь, пане Монкъ.
— Дуже радуюсь, що вы такъ кажете, — о̂дповѣвъ Монкъ. — Засвѣтѣть свою лѣхтарню и забирайтесь якъ найскорше!
Въ самъ часъ казавъ о̂нъ имъ забирати ся, бо панъ Бумбль, якъ бы ще разъ бувъ поклонивъ ся и ступивъ крокъ назадусь, бувъ бы певно впавъ въ низъ. О̂нъ засвѣтивъ свою лѣхтарню, ступивъ мовчки на драбину, а жѣнка злѣзала за нимъ. Вко̂нци зачавъ злазити и Монкъ, послухавши передъ тымъ, чи не чути якого иншого голосу; та нѣчого не було чути, лише вода шумѣла и дощь. Перейшли помалу и осторожно комнату на долѣ, бо Монкъ лякавъ ся найменшои тѣни, а Бумбль, держачи лѣхтарню стопу надъ землею, все оглядавъ ся боязко за спадаючими дверми. Монкъ отворивъ браму, подружье на прощанье кивнуло свому непевному знакомому головою и выйшло на дво̂ръ въ темноту.
Якъ лише надзорникъ дому и жѣнка єго о̂до̂йшли, Монкъ — якъ видко було: великій ворогъ самоты — закликавъ хлопця, що десь бувъ сховавъ ся, казавъ єму ити зъ лѣхтарнею впередъ и вернувъ въ комнату, зъ котрои що лишь выйшовъ.