Оліверъ Твістъ
Кароль Дікенсъ
Глава трицять осьма
Льво̂въ: Накладом редакціи «Дѣла», 1891
 
ГЛАВА ТРИЦЯТЬ ОСЬМА.
Дивни̂ о̂двѣдины, котри̂ суть наслѣдкомъ того, що було росказане въ попередно̂мъ уступѣ.
 

Се було щастьемъ для дѣвчины, що Сайксъ до̂ставъ грошѣ, бо на другій день о̂нъ ѣвъ и пивъ безнастанно, а се мало дуже добрый вплывъ на єго настро̂й. О̂нъ и часу не мавъ и охоты, заниматись теперь дѣвчиною. Хитрый єго приятель, жидъ, бувъ бы по̂знавъ, що она має якійсь замѣръ, але Сайксъ не мавъ такихъ спосо̂бностей, якъ Фажинъ, и не мо̂гъ розпо̂знати, що Нансі була незвычайно зворушена и неспоко̂йна.

Коли зближавъ ся вечеръ, она стала ще бо̂льше неспоко̂йна, а якъ при нѣмъ сидѣла и нетерпеливо ждала, поки не засне зъ запою, то лице єи було таке блѣде, а въ очахъ пробивавъ ся такій незвычайный огонь, що вко̂нци и Сайксъ мусѣвъ на се звернути увагу. О̂нъ бувъ втомленый пропасницею, пивъ горѣвку зъ горячою водою, щобы такъ дуже не палила, и подававъ Нансі чарку въ третье и въ четверте до наповненя, коли въ очи впала єму єи блѣдо̂сть и огонь въ очахъ. Видививъ ся на ню, по̂дперъ ся ло̂ктями, заворкотѣвъ прокло̂нъ и сказавъ:

— Але жь и выглядаєшь ты, якъ трупъ, що збудивъ ся до житя. Що тобѣ?

— Що менѣ? — о̂дповѣла она. — Нѣчо. Чого вы на мене такъ выдивились?

— А ты що зновъ верзешь? — спытавъ о̂нъ, поклавши руку на єи плечѣ и зовсѣмъ не легко потермосивши єи. — Що се? Що се значить? О чо̂мъ ты думаєшь дѣвчино?

— О ро̂зныхъ рѣчахъ, — о̂дповѣла она боязко и закрыла очи руками. — А вамъ на що знати?

Она хотѣла весело вымовити послѣдни̂ слова, але се Сайкса вразило ще бо̂льше, якъ єи попередный дикій и непевный поглядъ.

— Я тобѣ щось скажу, — говоривъ о̂нъ сумно. Єсли ты заразилась о̂дъ пропасницѣ и теперь єи маєшь то се щось незвычайне, а прито̂мъ и небеспечне. Чей не схочешь забратись о̂дъ мене — и Боже борони! ты не можешь забратись нѣколи!

— Чого не можу? — спытала дѣвчина.

— Нема, — воркотѣвъ Сайксъ, вдивившись въ ню, — нема на свѣтѣ певнѣйшои и вѣрнѣйшои дѣвки, якъ она, бо инакше бувъ бы я ѣй ще передъ трема мѣсяцями голову стявъ. Пропасницю до̂стала — и то̂льки всього.

Выпивъ чарку и казавъ собѣ подати лѣкъ. Нансі скочила скоро, приготовила лѣкъ, обервувшись до него плечима, и подала єму.

— Теперь сядь собѣ коло мого ло̂жка — сказавъ о̂нъ — и держи ся за лице, бо змѣню тобѣ єго такъ, ажь не спо̂знаєшь, єсли тобѣ того потрѣбно.

Она послухала єго, о̂нъ взявъ, єи за руку, упавъ на подушку и впяливъ очи въ єи лице. Повѣки замкнулись єму, о̂нъ зновъ отворивъ, глянувъ блудно довкола и вко̂нци заснувъ твердымъ и тяжкимъ сномъ.

— Напо̂й на сонъ зробивъ своє, — заворкотѣла она — але може вже за по̂зно…

Станула скоро, хопила капелюхъ и шаль, оглянулась боязко по комнатѣ, якъ бы мимо напою на сонъ лякалась, почути тяжку руку Сайкса на своихъ плечахъ, нахилилась надъ ло̂жкомъ, поцѣлувала розбо̂йника въ уста, отворила тихо и замкнула дверѣ — и выйшла зъ дому. Одинъ сторожь выкликувавъ по̂въ до десятои годины, а она спытала єго, чи вже давно по по̂въ. — Чверть годины, — о̂дповѣвъ о̂нъ, а она шепнула: А я ажь за годину тамъ буду, — и по̂шла скоро.

Выбила десята, а єи нетерпеливо̂сть росла, особливо, коли натовпъ людей въ бо̂льше оживленыхъ улицяхъ здержувавъ єи. Она ишла такъ загонисто и не зважаючи на нѣяку небезпечно̂сть, що перехожимъ здавалась божево̂льною. Коли прийшла на захо̂дный конець мѣста, натовпъ ставъ меншій, а она ще бо̂льше прискорила хо̂дъ. Вко̂нци прийшла на се мѣсце, де хотѣла. Бувъ то гарный до̂мъ при улици недалеко о̂дъ Гайдепарку. Выбила якъ разъ одинацята. Она во̂йшла въ сѣни. На мѣсци дверника не було нѣкого; она оглянулась непевно довкола и зближалась до сходо̂въ.

— До кого вы хочете, молода дѣвчино? — спытала єи добре убрана служниця, що отворила дверѣ коло неи.

— До однои панѣ въ то̂мъ домѣ.

— Однои панѣ! — о̂дповѣла служниця и глянула зго̂рдно на Нансі. — До якои панѣ?

— Панѣ Мелі, — сказала Нансі.

Служниця, котра теперь могла оглянути дѣвчину докладнѣйше, глянула на ню ще зго̂рднѣйше, закликала слугу, а Нансі повторила єму свою просьбу. Той спытавъ, якъ зве ся.

— Не потребуєте того казати.

— Яку-жь вы орудку маєте до панѣ Мелі?

— Я мушу зъ нею бачити ся — и вже.

Слуга казавъ ѣй вынестись зъ дому и хотѣвъ выкинути єи за дверѣ.

— Уважайте! Живою мене не выкинете зъ того дому! — крикнула она. — Чи нема нѣкого межи вами, що бѣдно̂й дѣвчинѣ зробивъ бы прислугу и давъ знати пани?

Тымчасомъ слуги зо̂брались довкола неи. Добродушный кухарь унявъ ся за нею и казавъ слузѣ донести пани Мелі о дѣвчинѣ.

— Але по що? — о̂дповѣвъ слуга. — Чи вамъ здаєсь, що молода панѣ допустить таку особу до себе?

Отся приспѣвка до по̂дозрѣного стану Нансі выкликала велике побожне обуренье у чотырехъ служниць, котри̂ дуже живо заявили, що се сотворѣнье — то соромъ для ихъ роду, и конче наставали на се, щобы безъ пощады выкинути єи на улицю въ ро̂въ.

— Робѣть зо̂ мною, що хочете, — сказала дѣвчина, звертаючись до слуги, — але зробіть перше се, що я хочу; а я васъ прошу: змилуйтесь и дайте знати пани.

Мягкосердный кухарь зновъ унявъ ся за нею, а конець зъ того бувъ такій, що чоловѣкъ, котрый насампередъ явивъ ся, рѣшивъ ся донести пани Мелі.

— Що маю сказати свому панству? — спытавъ о̂нъ.

— Що одна молода дѣвчина хоче зъ панею Мелі поговорити въ чотири очи, — о̂дповѣла Нансі — и… що молода панѣ, якъ лишь одно слово одъ мене почує, заразъ спо̂знає, чи має дальше слухати сего, що я скажу, чи выкинути мене за дверѣ за те, що брешу.

— Отсе певно̂сть себе! — замѣтивъ слуга.

— Донесѣть лише мою просьбу, а дайте менѣ знати, яка о̂дповѣдь, — сказала дѣвчина твердо.

Слуга побѣгъ на гору, а Нансі стояла блѣда, майже безъ о̂ддыху и зъ дрожачими устами. Чула она, якъ честни̂ и побожни̂ служницѣ не жалували ѣй сло̂въ зневаги. А коли слуга вернувъ и сказавъ ѣй, що може ити на гору, то она ще бо̂льше зблѣдла.

— Теперь честнымъ не варта бути на свѣтѣ, — замѣтила перша служниця.

— Лѣпше мосяжи, якъ золоту, котре перейшло пробу огневу, — сказала друга.

Третя вдоволилась тымъ, що высказала своє зачудованье: — чи дамы зложени̂ зъ лѣпшого тѣла и крови? — а четверта о̂дозвалась сопраномъ въ то̂мъ квартетѣ: отъ соромъ! — и тымъ зако̂нчили Діяны свою розмову.

Важнѣйши̂ рѣчи мала Нансі на думцѣ, тому не зважала на розмову служниць и зъ трепетомъ во̂йшла зо̂ слугою до малого передпокою, освѣченого лямпою, що звисала зо̂ стелѣ. Ту лишивъ єи прово̂дникъ саму.

Цѣле своє житье провела она на улицяхъ столицѣ и въ нехлюйныхъ норахъ проступку, а таки лишилась ще въ нѣй частина вдачѣ жѣночои. А коли почула за дверми легкій хо̂дъ и нагадала собѣ тыхъ людей, зъ котрыми доля єи звела, то чула ся такъ роздратованою, засоромленою и такъ налякалась, якъ бы не могла знести притомности дамы, до котрои єи допущено.

Але противъ сего лѣпшого чутя повстала въ нѣй гордо̂сть, — сей грѣхъ не лише найнизшихъ верствъ и найго̂ршихъ проступнико̂въ, але й высокопоставленыхъ та тыхъ, що о собѣ добре думають. Нещасна товаришка злодѣѣвъ и проступнико̂въ ро̂зного рода, низько впавша жителька нужденнои норы, товаришка проступнико̂въ зъ вязниць и ґалєръ, котро̂й такожь шибениця грозила,— и та особа, такимъ соромомъ вкрыта, була надто горда, щобы зрадити хочь крихту жѣночого чутя, котре здавалось ѣй слабою стороною єи вдачѣ, а дѣйстно було, ще одинокою ниткою, що вязала єи зъ лѣпшими людьми. Дике житье знищило у неи всѣ признаки и слѣды лѣпшого товариства.

Она по̂днесла очи на сто̂лько, що замѣтила нѣжну стать гарнои дѣвчины, котра теперь во̂йшла; о̂дтакъ спустила очи и по̂днимаючи голову зъ уданою ро̂внодушностію, сказала:

— Ледви мене допустили до васъ, лєді. Єсли бы я була зважала на ихъ слова и по̂йшла собѣ, якъ бы то кождый иншій зробивъ, то вы були бы колись жалували и то певно.

— Менѣ прикро, що зъ вами зле обо̂йшли ся, — о̂дповѣла Рожа. — Не думайте о то̂мъ бо̂льше, а скажѣть менѣ, чого вы зо̂ мною хотѣли видѣтись.

Сердечный тонъ бесѣды, въ яко̂мъ она о̂дповѣла єи приязный голосъ, єи нѣжне поведенье и се, що она не зраджала анѣ гордости, анѣ невподобаня, такъ наполохало Нансі, що слезы такъ й полились ѣй зъ очей.

— Ой лєді, лєді, — говорила она, заломавши сильно руки — якъ бы бо̂льше було такихъ, якъ вы, то менше було бы такихъ, якъ я — певно, певно!

— Сѣдайте, — сказала Рожа. — Ваши слова зворушують справдѣ моє серце. Єсли вы въ потребѣ або въ нещастю, то я буду дуже рада, коли вамъ зможу помогти, — вѣрте менѣ. Сѣдайте!

— Я собѣ постою, лєді, — сказала дѣвчина, все ще рыдаючи, — а вы не говорѣть такъ ласкаво до мене, поки мене лѣпше не по̂знаєте. Але то вже буде за по̂зно. Чи ти̂ — ти̂ дверѣ замкнени̂?

— Замкнени̂, — о̂дповѣла Рожа, цофнувшись ко̂лька кроко̂въ въ задъ, якъ бы на случай потребы рада мати скорше помо̂чь. — Або що?

— Бо я хотѣла своє житье и житье другихъ зложити въ ваши̂ руки. Я — тая дѣвчина, що малого Олівера затягла до старого жида Фажина того вечера, коли о̂нъ выйшовъ зъ дому въ Пентонвіль.

— Вы! — здивувалась Рожа Мелі.

— Я, лєді. Я — отся безсоромна, о котро̂й вы певно чули, що живу межи злодѣями и — такъ менѣ Боже поможи! — не чую о̂дъ дитиньства ласкавого слова, не знаючи лѣпшого житя, лише жию такъ, якъ мои товаришѣ менѣ позволять. Цофайтесь лише зъ о̂дразою о̂дъ мене, лєді. Я молодша, якъ вы на око можете по менѣ судити, а й найбѣднѣйши̂ жѣнки боять ся мене до̂ткнути, коли я йду улицями помѣжь людьми.

— Страшно! — сказала Рожа, о̂ддаляючись мимоволѣ ще дальше одъ дѣвчины.

— На колѣнахъ дякуйте Богу, поважана лєді, — скрикнула нещаслива — що мали родину, котра васъ въ молодости стерегла и вела, и що вы нѣколи такъ, якъ я о̂дъ самой дитины, не зазнали холоду и голоду, не волочились и не піячили и — не робили ще чогось го̂ршого, якъ те все. Я можу се сказати, бо нужденни̂ улицѣ и дики̂ норы — се моє мешканье; въ нихъ я жила и въ нихъ я помру.

— Жаль менѣ васъ! — сказала Рожа дрожачимъ голосомъ. — Мало серце не пукне, васъ слухаючи.

— Богъ васъ нагородить за вашу доброту! — о̂дповѣла дѣвчина. — Якъ бы вы знали, що неразъ зо̂ мною дѣє ся, вы бы мене дуже жалували, вѣрте менѣ. Але я нишкомъ утекла о̂дъ людей, котри̂ мене певно убили-бъ, якъ бы знали, що я тутъ, и хочу вамъ сказати се, що я о̂дъ нихъ чула. Чи вы знаєте Монка?

— Нѣ, — о̂дповѣла Рожа.

— О̂нъ васъ знає, — говорила дѣвчина дальше — и знає такожь, що вы тутъ мешкаєте, бо лишь черезъ те, що о̂нъ сказавъ другому, могла я васъ о̂днайти.

— Такого про̂звища я не чула нѣколи, — сказала Рожа.

— То мабуть о̂нъ межи нами инакше зве ся, якъ я вже зъ давна догадувалась. Не довго по то̂й ночи, коли то и Олівера завели до вашого дому на розбо̂й, по̂дслухала я розмову того чоловѣка зъ Фажиномъ, бо я єго по̂дозрѣвала. И довѣдалась я, що Монкъ, — той чоловѣкъ о котро̂мъ я вамъ казала.

— Розумѣю; говорѣть дальше, — сказала Рожа.

— Що Монкъ разомъ зъ двома нашими хлопцями бачивъ Олівера того самого дня, коли о̂нъ пропавъ, и заразъ по̂знавъ въ нѣмъ того, кого шукавъ, хочь и не знаю, пощо о̂нъ єго шукавъ. О̂нъ зробивъ зъ Фажиномъ таку угоду: Якъ бы Оліверъ вернувъ, то жидъ конче має зробити зъ него злодѣя, а Монкъ єму заплатить ко̂лько схоче, бо се єму до чогось потрѣбне.

— До чого-жь бы? — спытала Рожа.

— Якъ я єго такъ по̂дслухувала, побачивъ о̂нъ наразъ мою тѣнь на стѣнѣ, — говорила дѣвчина дальше — и не всякій о̂дваживсь бы єго въ друге по̂дслухувати. А тымчасомъ менѣ вдалось се вчера зновъ.

— И то якъ?

— Я вамъ скажу, лєді. Вчера прийшовъ о̂нъ до Фажина. Оба по̂шли по сходахъ на гору, а я по̂знѣйше за ними и скрылась такъ, що и тѣнь моя не могла мене зрадити. Перши̂ слова, яки̂ я чула о̂дъ Монка, буди таки̂: „И такъ одинокій доказъ, що Оліверъ, — то той хлопець…, лежить на днѣ рѣки, а стара вѣдьма, котра доказъ той мала о̂дъ єго матери, гниє вже въ своѣй домовинѣ“. Оба засмѣялись и радувались, якъ то все щасливо склалось. А Монкъ дальше говоривъ о хлопци и дуже бувъ гнѣвный. Хочь теперъ я — каже — буду мати досыть грошей по то̂мъ молодо̂мъ чортику, але я волѣвъ бы, щобы се було якось инакше склалось. Бо и яке-жь то вдоволенье, знѣвечити величне завѣщанье батька тымъ, що хлопця будуть гонити зъ однои мѣскои вязницѣ до другои, а пото̂мъ за якійсь великій зловчинокъ поставлять єго передъ судъ и на смерть засудять.“ А Фажинъ готовъ се зробити. Выкористає хлопця впередъ, а пото̂мъ й пустить на смерть.

— И то правда? — спытала Рожа зъ жахомъ.

— Правда, лєді, хочь се зъ моихъ устъ чуєте, — говорила дальше дѣвчина. — Пото̂мъ середъ проклоно̂въ, до котрыхъ я привыкла, а котрыхъ вы не знаєте и не могли бы слухати безъ страху, сказавъ о̂нъ, що якъ бы такъ не зважавъ на свою безпечно̂сть, то самъ позбавивъ бы житя хлопця, щобы лишь вдоволити своѣй ненависти; але то небезпечно. За те буде єго черезъ цѣле житье переслѣдувати и якъ лишь схоче скористати зъ походженя и житя єго то накоить єму богато лиха. Словомъ, — каже до Фажина — хочь ты й жидъ, та не вдалось тобѣ наставити ще нѣколи такихъ сильокъ, яки̂ я наставивъ на свого молодого брата.

— Свого брата! — скрикнула Рожа сумно.

— То єго слова, — сказала Нансі, оглядаючись все непевно довкола, бо гро̂зна стать Сайкса стояла ѣй все передъ очима. — А що бо̂льше: коли говоривъ о̂нъ про васъ и про иншу паню, то каже: небо чи пекло завзялось на него (на Монка) и запхало Олівера въ ваши̂ руки, але зъ насмѣшкою додавъ; се трохи й добре. Бо й ко̂лькожь сотокъ тысячъ фунто̂въ не дали-бъ вы за се, якъ бы довѣдались, хто вашь двоногій песикъ-братчикъ.

— Чей те все не сказано поважно — обо̂звалась Рожа и поблѣдла.

— Менѣ теперь зовсѣмъ не до жарто̂въ и я поважно кажу, — о̂дповѣла дѣвчина, сумно хитаючи головою, — и о̂нъ такожь не любить жартувати, коли ненависть въ собѣ почує. Я знаю богато людей, що ще го̂рше чинять, та хочь бы они й десять разо̂въ о томъ говорили, то я бы имъ не конче повѣрила, а Монкови повѣрю за однымъ разомъ. Але вже по̂зно, я мушу вертати домо̂въ, щобы й по̂дозрѣня не було, що я въ то̂й цѣли выйшла. Треба спѣшитись до дому.

— Але що-жь я маю робити? — спытала Рожа. — Якій же хосенъ буду я мати зъ вашого оповѣданя безъ васъ? Хочете вертати домо̂вь! Якъ можете вы вертати до товаришѣвъ, котрыхъ вы въ такихъ страшныхъ краскахъ змалювали? Єсли повторите свои слова передъ однымъ паномъ, котрого я можу въ то̂й хвили закликати, то за по̂въ годины будете въ беспечно̂мъ мѣсци.

— Але я хочу вернути, — о̂дповѣла дѣвчина. — Я мушу вернути, бо — охъ, якъ же я можу говорити о такихъ рѣчахъ передъ невинною дамою такою, якъ вы? — бо межи мужчинами, о котрыхъ я вамъ сказала, єсть оденъ, найстрашнѣйшій зо̂ всѣхъ, котрого я покинути не можу; нѣ — хочь бы мала спасти ся о̂дъ такого безбожного, страшного житя, яке теперь веду.

— Вы вже разъ для дорогого хлопця потрудились, а теперь зновъ мимо великои небезпечности прийшли сюды, щобы сказати се, що почули. По васъ виджу, що правду кажете, що жалуєте и соромитесь свого житя. Те все оправдує мою думку, що вы ще на добру дорогу можете вернути. — По тыхъ словахъ глубоко зворушена Рожа Мелі заломила руки, а слезы покотились ѣй по лици. — Выслухайте — говорила она дальше — просьбы чоловѣка, що такожь належить до вашого роду, першого — певно першого, що милосерднымъ голосомъ и зъ трепетомъ промавляє до васъ, щобы спасти васъ о̂дъ погубы душѣ. Выслухайте моихъ сло̂въ и зачнѣть лѣпше жити; я васъ схочу выратувати.

— Лєді, — о̂дповѣла дѣвчина, падаючи на колѣна, — дорога, ангельска лєді, вы справдѣ перши̂, що одушевили мене словами такими, и якъ бы я ихъ була почула передъ лѣтами, то могла бы була вырватись зъ такого грѣшного и тяжкого житя. Але теперь вже запо̂зно — запо̂зно.

— На покуту и жаль нѣколи не по̂зно — о̂дповѣла Рожа.

— А таки за по̂зно! — скрикнула Нансі такимъ голосомъ, що зраджавъ цѣлу єи муку душѣ. — Я не можу вже теперь єго покинути, не можу смерти на него наводити.

— Якъ же бы вы навели смерть на него? — спытала Рожа.

— Згинувъ бы певно, — нарѣкала дѣвчина. — Єсли-бъ я другимъ розповѣла се, що вамъ сказала и дала причину до єго увязненя, то згинувъ бы безъ пощады. О̂нъ найбо̂льшій проступникъ зо̂ всѣхъ; чого о̂нъ вже не заподѣявъ!

— Чи то можливо, — сказала живо Рожа, — щобы вы за-для такого чоловѣка о̂дмавляли собѣ всякой надѣѣ на будуче, на спасенье? Се божево̂льно̂сть.

— Не знаю, що се; — о̂дповѣла дѣвчина — знаю лише, що такъ єсть, и то не лише у мене однои, але у сотки иншихъ, такихъ злыхъ и нужденныхъ, якъ я. Мушу йти. Чи се Богъ гнѣває ся за богато моихъ злыхъ учинко̂въ, не знаю, але я мимо ро̂зныхъ терпѣнь, мимо нелюдского обходженя незвычайно до него прихильна; и хочь бы черезъ нього й згинути мала, то мабуть була бы до него такъ само прихильна.

— Що-жь я маю чинити? — спытала Рожа. — Властиво не повинна я васъ пустити.

— Нѣ, нѣ, лєді, вы мене пустите, — о̂дповѣла дѣвчина. — Вы мене не станете здержувати, бо я повѣрила вашо̂й добротѣ и хочь могла, то таки не вымогла на васъ жаднои обѣцянки.

— До чого-жь менѣ здались ваши̂ звѣстки? — обставала при своѣмъ Рожа. — Сю тайну треба выслѣдити; якій хосенъ може выйти зъ того, що вы менѣ о̂дкрыли, для Олівера, котрого судьба вамъ такъ дуже лежить на серци.

— Вже вы найдете якого доброго пана, котрому зъ тымъ звѣритесь и котрый вамъ порадить.

— А де-жь я васъ найду, єсли васъ буду потребувати. — Я не пытаю, де ти̂ страшни̂ люде мешкають, але назначѣть мѣсце и часъ, де бы зъ вами можна побачитись.

— Приречѣть менѣ, що не зрадите нѣкому тайны, а прийдете сами̂, або лише зъ чоловѣкомъ, котрому можете повѣрити, и що нѣхто на мене не засядесь, анѣ не по̂де за мною.

— Прирѣкаю вамъ торжественно; — о̂дповѣла Рожа.

— Добре, то я що недѣлѣ межи одинацятою а дванацятою годиною въ ночи, єсли буду жити, буду ходити по лондоньско̂мъ мостѣ гетъ и назадъ, — сказала Нансі ненадумуючись.

— Заждѣть ще хвильку, — сказала Рожа, задержуючи Нансі, котра вже до дверей зближилась. — Розважте ще разъ своє положенье и нагоду, яку вамъ даю, щобы зъ него вырватись. Не лишь за се, що вы принесли таки̂ важни̂ вѣсти, але й черезъ те, що вы майже зовсѣмъ пропащи̂, можете числити на мою помо̂чь. Чи вы справдѣ хочете вертати до шайки розбо̂йнико̂въ и до того страшного чоловѣка, коли одно — однѣсеньке слово може васъ выратувати? Що за чары тягнуть васъ въ безбожне житье, въ нужду? Ахъ, чи у вашо̂мъ серцю нема вже жаднои струны, котру бы можна порушити, — нема жадного чутя, що повстало бы противъ такого заслѣпленя?

— Єсли дамы, таки̂ молоди̂, приязни̂ и гарни̂, якъ вы, о̂ддають своє серце, — о̂дповѣла дѣвчина певнымъ голосомъ — то любовь робить ихъ до всего спосо̂бными, хочь серце ихъ може любити ще й свою батько̂вщину, родину, приятелѣвъ, численныхъ знакомыхъ. А єсли женщина така, якъ я, що не має даху, хиба вѣко о̂дъ домовины, въ недузѣ и при смерти не має помочи, хиба надзорницю шпитальну, о̂ддасть мужчинѣ своє надо̂псуте серце и той выповнить въ нѣмъ всѣ мѣсця, яки колись занимали родичѣ, батько̂вщина и приятелѣ, або й мѣсця черезъ цѣле нужденне житье пусти̂, — то хто-жь може єи спасти? Жалуйте насъ лєді, жалуйте насъ тому, що намъ остало лише одно жѣноче чутье и що се чутье, якъ тяжка кара зъ неба, замѣсть бути для насъ потѣхою и гордостію єсть для насъ проклятьемъ, жереломъ новыхъ терпѣнь и злого обходженя.

— То чей приймете о̂дъ мене малый дарунокъ, — сказала Рожа по хвили — котрый вамъ поможе жити безъ сорому — бодай до часу, якъ зновъ побачимось.

— Анѣ шелюга не прийму, — о̂дповѣла дѣвчина, боронячись рукою.

— Не о̂дпихайте жь моєи руки, коли я вамъ помогти хочу, — сказала Рожа, приступивши до неи. — Вѣрте менѣ, я хочу вамъ зробити прислугу.

— Вы бы найлѣпшу прислугу зробили, єсли бы менѣ за однымъ замахомъ житье о̂добрали, — о̂дповѣла Нансі, заломавши руки, — бо думка о то̂мъ, чимъ я є, збудила за сю коротку годинку такій тяжкій бо̂ль у моѣмъ серци, якого я ще нѣколи не чула и я бы рада не померти въ то̂мъ пеклѣ, въ котро̂мъ жила. Богъ заплатить вамъ, добра лєді, за ваше щире серце и зо̂шле то̂лько щастя на васъ, ко̂лько сорому я на себе взяла.

По тыхъ словахъ нещасна голосно захлипала и выйшла зъ комнаты, а Рожа по то̂й розмовѣ, що радше здавалась ѣй сномъ, якъ правдою, майже безсильна впала на крѣсло и старалась зо̂брати свои розсѣяни̂ думки.