Оліверъ Твістъ/35
| ◀ Глава трицять четверта | Оліверъ Твістъ Глава трицять пята |
Глава трицять шеста ▶ |
|
Панъ Бумбль сидѣвъ въ комнатѣ въ домѣ працѣ задуманый и сумный и дививъ ся то на пусту и невеселу пѣчь, въ котро̂й не горѣвъ огонь, бо то було лѣто, то зновъ на наклеєну галузку, що висѣла на стели, и на мухи, що довкола галузки лѣтали и не думали, що она имъ грозить смертію. Може ти̂ сотворѣня пригадували єму сумну пригоду зъ єго власного житя…
Такожь не бракувало и иншихъ признакъ, що свѣдчили о значно̂й змѣнѣ въ єго житю. Де подѣвъ ся єго сурдутъ и трикутный капелюхъ? О̂нъ мавъ на собѣ штаны по колѣна и чорни̂ панчохи, але не таки̂, якъ слуга приходскій. Сурдутъ бувъ иншій, капелюхъ звычайный, скромный, округлый. Панъ Бумбль вже не бувъ слугою приходскимъ!
Въ житю бувають таки авансы, що не то що приносять зъ собою бо̂льшу платню, але й вишу одѣжь, котра має свою особливу варто̂сть и додає властивои поваги. Польный маршалокъ має уніформъ, епископъ сво̂й фелонъ, судья свою велику перуку, а слуга приходскій трикутный капелюхъ. Одберѣть судьѣ перуку, епископови фелонъ, або слузѣ приходскому трикутный капелюхъ, то чимъ же они зо̂стануть? Нѣчимъ бо̂льше, лише людьми, звычайными людьми. Повага а неразъ и свято̂сть зависить о̂дъ уніформо̂въ, фелоно̂въ, перукъ и капелюхо̂въ бо̂льше, нѣжь якъ людямъ здає ся.
Панъ Бумбль оженивъ ся зъ панею Корні и ставъ надзорникомъ дому. Слугою приходскимъ ставъ хто иншій и на него перейшовъ трикутный капелюхъ, сурдутъ и палиця.
— Завтра два мѣсяцѣ, — сказавъ панъ Бумбль и зо̂тхнувъ — а здаєсь, якъ бы сто лѣтъ минуло.
Панъ Бумбль хотѣвъ може сказати, що въ такъ коротко̂мъ часѣ, якъ во̂сѣмъ тыжднѣвъ, переживъ щасливо житье за цѣлый вѣкъ, — але чого о̂нъ зо̂тхнувъ? щось се значить.
— Я продавъ себе — говоривъ о̂нъ дальше — за шѣсть лижочокъ до чаю, за клѣщѣ до цукру, за цѣдилко, стари̂ меблѣ и двацять фунто̂въ гроша, — дешево, страшно дешево!
— Дешево! — обо̂звавъ ся якійсь крикливый голосъ. — Та-жь ты и зломаного гроша не варта; Богъ знає, що я за тебе переплатила.
Бумбль обернувъ ся и побачивъ лице своєи любои подруги, котра хоть єго короткои розмовы зъ самымъ собою добре не зрозумѣла, але свою увагу выповѣла такъ на здогадъ.
— Жѣнко, будь такъ добра, глянь на мене, — сказавъ Бумбль, а самъ собѣ подумавъ: єсли она выдержить такій мо̂й поглядъ, то все выдержить. Сей поглядъ мѣжь убогими нѣколи не хибивъ, а якъ теперь хибить, то моя власть и сила пропала.
И на нѣчо не здавъ ся єго поглядъ. Панѣ Корні анѣ не задрожала, але о̂дповѣла найбо̂льше ненавистнымъ поглядомъ и засмѣялась такъ щиро, що мабуть смѣхъ єи походивъ зъ самого серця.
Коли Бумбль почувъ ти̂ несподѣвани̂ звуки, глянувъ зъ початку недовѣрчиво и здивовано, а пото̂мъ зновъ тяжко задумавъ ся. Але зъ сеи задумы выбила єго панѣ Бумбль.— Чи ты думаєшь цѣлый день сидѣти и храпѣти? — спытала она.
— Я думаю такъ довго сидѣти, доки менѣ схоче ся, — о̂дповѣвъ о̂нъ — и хочь я зовсѣмъ не храпѣвъ, то теперь якъ господарь дому стану храпѣти, пчихати, смѣяти ся и плакати, — що менѣ захоче ся.
— Якъ господарь дому! — насмѣвалась панѣ Бумбль зо̂ страшенно ненавистнымъ видомъ.
— А якъ-же, якъ господарь дому. Господарь-чоловѣкъ має право по̂сля своєи волѣ жити и розказувати.
— А яке-жь до лиха має право жѣнка?
— Жити по̂сля волѣ чоловѣка и слухати єго. Тво̂й нещасливый небо̂щикъ повиненъ бувъ тебе того навчити. Тогды може бувъ бы живъ — тай кобы о̂нъ бувъ живъ, той добрый чоловѣкъ!
Панѣ Бумбль по̂знала, що теперь надо̂йшла рѣшуча хвиля, щобы або разъ на все взяти власть въ свои руки, або єи зречи ся. Тому впала на крѣсло, назвала пана Бумбля недолюдкомъ зъ камѣннымъ серцемъ и заллялась слезами.
Але сльозы не зашкодили серцю Бумбля; оно було вытревале на воду. Такъ якъ фільцови̂ капелюхи, котри̂ можна мити и на дощи выправити, стали єго нервы черезъ сльозы жѣнка ще крѣпши̂. Плачь єи толкувавъ о̂нъ собѣ такъ, що она мовчки признає єго перевагу надъ собою, и на се бувъ о̂нъ дуже гордый. Глянувъ на свою жѣнку зъ великимъ вдоволеньемъ и заохочувавъ єи всякими способами до плачу, бо се дуже здорово, якъ лѣкарѣ кажуть.
— Се розширює легки̂, змыває лице, заострює очи и охолоджує надто горячій темпераментъ, — сказавъ о̂нъ — отже плачь лише дальше.
По тыхъ шутливыхъ словахъ хопивъ за капелюхъ, насадивъ єго бундючно на бакиръ, якъ чоловѣкъ, що чує свою перевагу и хоче єи показати въ о̂дповѣдный спосо̂бъ, запхавъ руки въ кишенѣ и чепурнымъ крокомъ по̂шовъ до дверей.
Панѣ Бумбль тому пробувала плакати, бо то не то̂лько труду коштувало, що бійка. Але теперь була она готова ужити и сего труднѣйшого способу, що панъ Бумбль небавомъ замѣтивъ.
А замѣтивъ о̂нъ се передовсѣмъ по глухо̂мъ ударѣ, о̂дъ котрого єго капелюхъ полетѣвъ въ найдальшій кутъ комнаты. Коли по тако̂мъ початку о̂дкрылась голова пана Бумбля, хопила єго досвѣдна дама одною рукою за горло, а другою вправно и добре била по головѣ, неначе градъ падавъ. Пото̂мъ змѣнила она трохи своє поступовавье, подрапала єму лице и вырвала жменю волося, а покаравши въ такій досадный спосо̂бъ, кинула єго на столець, що якъ на лихо стоявъ по̂дъ рукою и казала єму ще разъ говорити о своихъ правахъ, єсли має охоту.
— Дай менѣ споко̂й! — крикнувъ о̂нъ приказуючимъ голосомъ — и забирай ся менѣ заразъ зъ очей, єсли не хочешь, щобъ я чого очайдушного не зробивъ.
О̂нъ станувъ зъ дуже заклопотанымъ лицемъ, думавъ надъ тымъ, що найбо̂льше може бути очайдушне, по̂днявъ сво̂й капелюхъ и глянувъ на дверѣ.
— Забираєшь ся? — крикнула панѣ Бумбль.
— Забираю ся вже, забираю, — о̂дповѣвъ о̂нъ, скоро цофаючись до дверей, — я зовсѣмъ не думаю — справдѣ, я вже забираю ся, мила, — але-жь и сильна ты такъ, що я справдѣ —
Панѣ Бумбль зо̂гнула ся въ то̂й хвили, щобы поправити помятый диванъ на по̂длозѣ, а чоловѣкъ єи тымчасомъ выскочивъ за дверѣ и не думавъ вже своєи бесѣды ко̂нчити. Корні стала панею, побоєвища, а панъ Бумбль очевидно налякавъ ся и почавъ утѣкати. Єму страшно хотѣло ся по̂мсты, о̂нъ дуже радъ бувъ познущатись надъ кимъ, налякати кого, и такъ — розумѣє ся — ставъ о̂нъ трусомъ. Але черезъ се характеръ єго зовсѣмъ не тратить на вартости, бо ко̂лько-жь то уряднико̂въ, дуже поважаныхъ и загально подивлюваныхъ мають таки̂ сами̂ слаби̂ стороны! Мы зробили сю замѣтку якъ разъ въ користь єго, щобы нашого читача ще лѣпше переконати, якъ о̂дповѣднымъ бувъ панъ Бумбль на урядника.
Але пониженю єго ще не було ко̂нця. Перейшовъ о̂нъ цѣлый до̂мъ и вперве подумавъ, що законъ для убогихъ справдѣ за острый, и що чоловѣко̂въ, котри̂ утѣкають о̂дъ своихъ жѣнокъ и лишають ихъ на удержаню прихода, зовсѣмъ не треба бы по̂сля закону карати, а противно нагородити, якъ заслуженыхъ людей и мученико̂въ. Зъ такими думками зближивъ ся о̂нъ до однои комнаты, де звычайно жѣнки зъ закладу убогихъ прали приходске бѣлье, и де о̂нъ почувъ голосну розмову.
— Гмъ! — сказавъ о̂нъ, принимаючи вроджену свою повагу, — бодай ти̂ бабы мусять на будуче знати мою силу. Гей, бабы прокляти̂, якъ вы до чорта смѣєте ту такъ кричати!
Зъ тыми словами отворивъ о̂нъ дверѣ, ступивъ гордо и гнѣвно до середины, але заразъ пото̂мъ ставъ незвычайно поко̂рнымъ, коли побачивъ свою жѣнку.
— Я не знавъ, моя дорога, що ты ту, — сказавъ о̂нъ.
— Не знавъ, що я ту? — прискочила она до него. — Що ты ту маєшь робити?
— Они мабуть за богато говорили, щобы могли свою роботу сповняти, якъ треба, — о̂дповѣвъ о̂нъ заклопотано и глянувъ на ко̂лька старыхъ жѣнокъ коло балін, котри лишь дивились одна на другу и дуже дивувались, чому надзорникъ дому ставъ такъ о̂дразу поко̂рнымъ.
— Они мабуть за богато говорили? — сказала панѣ Бумбль. — А тобѣ що до того?
— Ей моя дорога.
— Ще разъ пытаю ся тебе, що тобѣ до того?
— То правда, моя дорога, ты маєшь ту росказувати; але я думавъ, що тебе ту нема.
— Я тобѣ щось скажу, Бумбль: мы тебе ту непотребуємо, ты ту нѣчого не згубивъ и не пхай носа въ не свои рѣчи, що тебе не обходять. Выставляєшь себе лишь на смѣхъ, всѣ мають тебе за дурня и высмѣютъ, якъ лишь плечима до нихъ звернешь ся. Забирай ся! — хочешь, чи не хочешь?
Бумбль затремтѣвъ замѣтивши, якъ двѣ стари̂ прачки мало не скакали зъ радости и вагавъ ся якійсь часъ. А панѣ Бумбль, котро̂й вже терпцю не стало, хопила судину зъ мылинами, зближилась до него, повторила сво̂й приказъ и загрозила, що якъ не послухає, то єго поважну особу обо̂ллье мылинами.
Що-жь мавъ о̂нъ дѣяти? Глянувъ сумно довкола, цофнувъ ся за дверѣ, а прачки розсмѣялись теперь на цѣле горло. Того вже було за богато. Въ ихъ очахъ бувъ о̂нъ пониженый, стративъ честь и повагу навѣть у убогихъ, зъ высоты слуги приходского зо̂йшовъ на мужа безъ найменшого значѣня межи жѣнкама. — И то все по двохъ мѣсяцяхъ! — думавъ Бумбль. — Ще передъ двома, передъ двома лише мѣсяцями бувъ своимъ паномъ и розказувавъ всѣмъ убогимъ, а теперь!
Того було за богато. О̂нъ выбивъ по лици хлопця, що отворивъ єму браму, (бо за той часъ зо̂йшовъ вже ажь до брамы), и выйшовъ зажуреный на улицю.
Якійсь часъ ходивъ по нѣй гетъ и назадъ, поки трохи єго журба не втихомирилась. Але за те захотѣлось єму пити. Перейшовъ по при ро̂зни̂ гостинницѣ и вко̂нци станувъ въ побо̂чно̂й уличцѣ передъ одною гостинницею, побачивши, що лишь оденъ чоловѣкъ сидѣвъ тамъ, а впрочо̂мъ нѣкого не було. Якъ разъ зачавъ падати сильный дощь и о̂нъ рѣшивъ ся вступити. Во̂йшовъ и казавъ собѣ дати горѣвки.
Той чоловѣкъ, що сидѣвъ въ комнатѣ, бувъ великій и чорный, а одягненый въ широкій плящь. Здавалось що не бувъ тутешній и здалека прийшовъ, бо выгдядавъ втомленый и мавъ запорошени̂ чоботы. О̂нъ глянувъ бокомъ на входячого Бумбля, але на поздоровленье єго ледви кивнувъ головою. Бумбль мавъ поваги за двохъ, тому выпивъ чарку горѣвки зъ водою мовчки и дуже поважно взявъ часопись въ руки. А якъ то звычайно середъ подо̂бныхъ обставинъ дѣє ся, мавъ о̂нъ дуже велику охоту и не мо̂гъ здержатись, щобы о̂дъ часу до часу не глянути нишкомъ на незнакомого, почо̂мъ змѣшаный спускавъ все свои очи въ долину, бо незнакомый такъ само спозиразъ на него. Бумбль ще бо̂льше змѣшавъ ся, коли побачивъ быстри̂ и проникаючи̂ очи незнакомого, ихъ хмарный, по̂дозрѣваючо̂й поглядъ, якого ще нѣколи не бачивъ. Поглядъ сей робивъ чужинця дуже о̂дразливымъ.
Коли ихъ погляды такъ ко̂лька разо̂въ стрѣтились перервавъ вко̂нци чужинець мовчанку.
— Чи вы мене шукали, заглядаючи въ о̂кно? — зачавъ о̂нъ грубымъ, шорсткимъ голосомъ.
— Я й не знаю васъ, пане, — — ту перервавъ Бумбль самъ себе. О̂нъ хотѣвъ довѣдатись, якъ чужинець зве ся, и сподѣвавъ ся, що чужинець самъ назве ся.
— А, то вы не за мною заглядали, — сказавъ незнакомый, глумливо стягаючи уста, — бо чей бы вы знали, якъ я зву ся. Я бы вамъ радивъ, зовсѣмъ о те не пытати ся.
— Я зовсѣмъ нѣчого злого не думавъ вамъ зробити молодче, — о̂дповѣвъ Бумбль, схиливши голову на груди.
— Тай нѣчо злого менѣ не зробили, — сказавъ той скоро.
Зновъ стало тихо и зновъ чужинець по яко̂йсь хвили перервавъ мовчанку: менѣ здаєсь, що я васъ вже десь бачивъ. Вы тогды були инакше одягнени̂, я васъ стрѣчавъ лише на улици, але по̂знавъ васъ. Чи вы не були ту слугою приходскимъ.
Бумбль притакнувъ и не мало здивувавъ ся.
— Чимъ же вы теперь.
— Надзорникомъ дому, — о̂дповѣвъ Бумбль помалу и зъ великимъ натискомъ, щобы чужинця спинити о̂дъ надмѣрнои подуфалости. — Надзорникомъ дому, молодче!
— Але чей вы и теперь мабуть розумѣєте такъ само, якъ давнѣйше, зъ чого для васъ хосенъ, а зъ чого нѣ? — говоривъ незнакомый дальше, взявши добре на око Бумбля, що не мало задивованый дививъ ся на него. — Не бо̂йте ся, можете менѣ сказати щиро. Та-жь видите, що я васъ досыть добре знаю.
— Жонатый чоловѣкъ, — о̂дповѣвъ Бумбль, прислонивъ очи рукою и мѣривъ незнакомого о̂дъ но̂гъ до головы, — якъ и всякій иншій, радъ бы такожь въ чесный спосо̂бъ заробити якій гро̂шь. Уряднико̂въ прихода не платять такъ добре, щобы ти̂ не приняли дечого зъ боку, єсли имъ хто що подасть въ чемный и о̂дповѣдный спосо̂бъ.
Незнакомый усмѣхнувъ ся, кивнувъ головою, якъ бы хотѣвъ сказати, що незле по̂знавъ чоловѣка, и зазвонивъ. Явивъ ся господарь, а незнакомый казавъ єму чарку Бумбля знову наповнити сильною горѣвкою.
— Чей вы сильну любите? — спытавъ о̂нъ.
— Не дуже сильну, — о̂дповѣвъ Бумбль и кашельнувъ на знакъ, якій о̂нъ нѣжный.
— Вы вже знаєте, що се значить, — сказавъ незнакомый сухимъ голосомъ до жида, котрый усмѣхнувъ ся и небавомъ вернувъ зъ такою горѣвкою, що Бумблеви о̂дъ неи ажь сльозы выступили на очи.
— Теперь слухайте, що вамъ скажу, — обо̂звавсь незнакомый, коли жидъ о̂до̂йшовъ. — Я прийшовъ ту нинѣ, щобы васъ о̂дшукати, и коли я якъ разъ думавъ, де васъ найти, наднѣсъ васъ чортъ ту, якъ то о̂нъ неразъ зводить приятелѣвъ до купы. Я маю дещо у васъ вывѣдатись, а вашого труду, хочь и якъ малого, я дармо не хочу. Возьмѣть се на завдатокъ.
О̂нъ поклавъ ко̂лька золотыхъ на сто̂лъ передъ него. Бумбль оглянувъ ихъ докладно, чи не фальшиви̂, и зъ вдоволеньемъ сховавъ въ кишеню, а чужинець говоривъ дальше: — Пригадайте собѣ лише зиму передъ — ага! — двацяти лѣтами.
— Давный часъ! — сказавъ Бумбль. — Але добре. Пригадую собѣ.
— Дѣялось въ домѣ убогихъ…
— Добре.
— Въ ночи…
— Такъ.
— Въ нужденно̂й норѣ, де розпустни̂ жѣнки дають житье дѣтямъ, а сами̂ звычайно вмирають. Дѣти забирає приходъ, тамъ они такожь вмирають та зъ соромомъ сходять въ могилу.
— Вы говорите про до̂мъ поло̂жниць? — спытавъ Бумбль.
— Такъ. Тамъ родивъ ся хлопець.
— И не оденъ, — о̂дповѣвъ Бумбль, сумно похитавши головою.
— Чортъ побери чорто̂вске насѣнье! — крикнувъ незнакомый нетерпеливо. — Я говорю о одно̂мъ лише гарно̂мъ и блѣдо̂мъ гультаю, що бувъ въ науцѣ у предпріємця похороно̂въ (кобы бувъ и єго самого вже давно поховавъ!), а по̂знѣйше утѣкъ, якъ кажуть, до Лондону.
— Чи не Оліверъ Твістъ? Розумѣє ся, пригадую собѣ єго дуже добре. Бо̂льше впертого хлопчиска мы не мали у себе —
— Не кажѣтъ менѣ нѣчого про него, я вже богато наслухавъ ся… Де подѣлась стара вѣдьма, що була при пологахъ єго матери?
— То не легко сказати. Тамъ, де она теперь, акушерокъ не потребують; она мабуть не має службы.
— Що вы тымъ хочете сказати?
— Що она минувшои зимы померла.
Незнакомый дививъ ся якійсь часъ на него остро, пото̂мъ взо̂ръ єго розсѣявъ ся и о̂нъ задумавъ ся. Не знати було, чи ся звѣстка єго утѣшила, чи невдоволила, але вко̂нци — якъ здавалось — о̂до̂тхнувъ свобо̂днѣйше, замѣтивъ, що на то̂мъ мало залежить, и станувъ, щобы о̂до̂йти.
Бумбль бувъ на сто̂лько бистроумный, щобы по̂знати, що лучаєсь нагода, скористати зъ тайны, яку знала єго добра жѣнка. О̂нъ тямивъ смерть старои Селі дуже добре. Она-жь тогды померла, коли о̂нъ паню Корні попросивъ о руку; и хочь панѣ Бумбль ще дотеперь не звѣрилась передъ нимъ зъ того, що чула о̂дъ небо̂шки, то таки чувъ о̂нъ немало о̂дъ кого иншого о то̂мъ и знавъ, що ся тайна о̂дносилась до чогось, що лучилось передъ породомъ Олівера, або по породѣ. Тому сказавъ незнакомому дуже таємничо, що старушка, за котрою пытавъ ся, казала передъ самою смертію прикликати до себе иншу жѣнку и ѣй щось оповѣла. Се певно кине яке свѣтло на справу, о котру ходить.
— Де бы я мо̂гъ видѣтись зъ тою жѣнкою? — спытавъ незнакомый, очевидно наляканый, бо по̂знати було, що дуже чогось обавлявъ ся, хочь и не знати чого.
— Я вже о се постараюсь, — о̂дповѣвъ Бумбль.
— Коли? — спытавъ незнакомый дуже нетерпеливо.
— Завтра.
— О девято̂й вечеромъ, — додавъ незнакомый и написавъ трохи дрожачою рукою адресу якогось далекого дому. — Приведѣть єи до мене о девято̂й вечеромъ. А чей не потребую вамъ казати: щобы нѣхто сего не видѣвъ и не знавъ; се для васъ лѣпше.
По тыхъ словахъ заплативъ господареви, выйшовъ зъ Бумблемъ зъ гостинницѣ, замѣтивъ, що дороги ихъ розходять ся, наказавъ Бумблеви дотримати слова и по̂шовъ. Бумбль глянувъ на адресу: про̂звища тамъ не було. Тому по̂шовъ за незнакомымъ, рушивъ єго за рамя и спытавъ о про̂звище.
— А на що вамъ того? — гримнувъ на него незнакомый и скоро обернувъ ся. — Чого вы йдете за мною?
— Та-жь я мушу знати, за кимъ маю пытати ся, — сказавъ Бумбль. — Чи не можу васъ просити о ваше про̂звище?— Монкъ! — о̂дповѣвъ незнакомый и о̂ддаливъ ся скорымъ ходомъ.