Оліверъ Твістъ/21
| ◀ Глава двацята | Оліверъ Твістъ Глава двацять перша |
Глава двацять друга ▶ |
|
Домы и о̂конницѣ були ще позамыкани̂ и нѣкого не було видко на пустыхъ, брудныхъ улицяхъ. Днѣти почало ажь тогды, коли прийшли на Бетналь Ґрінъ. Часомъ переѣздивъ улицею помалу во̂зъ на торгъ або почта промайнула скоренько. Въ Шоредічь и Смітфільдъ бувъ великій натовпъ людей и гамо̂ръ, бо то бувъ торгъ. Оліверъ не мо̂гъ выйти зъ задиву. О̂нъ думавъ, що цѣлый Лондонъ рушивъ ся до якогось незвычайного дѣла. Що за рухъ, що за натовпъ, крики, гамо̂ръ, сварки и суперечки, що хвилѣ нови̂ предметы, нови̂ лиця и гурты людей.
Сайксъ тягнувъ свого малого товариша безъ упину и не зважавъ на се, що такъ займало Олівера, хиба деколи кивнувъ головою якому знакомому на привѣтъ и звернувъ въ сторону Гольборнъ. Спѣшивъ ся дуже, ажь Оліверъ задыхавъ ся и ледви мо̂гъ додержати кроку. А неразъ тягнувъ єго Сайксъ такъ скоро зъ собою, що єму здавалось, мовь бы о̂нъ летѣвъ по-надъ землею. На дорозѣ до Кенсінґтонъ стрѣтивъ Сайксъ порожный во̂зъ и спытавъ во̂зника, чи не о̂двѣзъ бы єго и хлопця до Ислєвортъ. Во̂зникъ скоро згодивъ ся и Сайксъ посадивъ хлопця на во̂зъ, при чо̂мъ не забувъ вказати значучо на свою кишеню.
Переѣхали Кенсінґтонъ, Гамерсмітъ, Чайзвікъ, Кю-Бріджь, ажь въ Брентфордъ казавъ Сайксъ станути, зсѣвъ зъ воза разомъ зъ Оліверомъ и скоро потягъ єго знову въ иншо̂мъ напрямѣ черезъ Твікенемъ до Гамптонъ. Настало полудне. Сайксъ звернувъ въ вузку улицю и вступивъ небавомъ до якогось нужденного дому, де очевидно бувъ знакомымъ. На Олівера вже — якъ бодай здавало ся — не зважавъ и о него нѣхто не журивъ ся. Пообѣдали обидва, Сайксъ закуривъ люльку, а Оліверъ заснувъ и збудивъ ся ажь тогды, якъ було темно. Сайксъ познакомивъ ся знову зъ якимсь во̂зникомъ, що ѣхавъ до Шепертонъ и досыть бувъ пяный. Сайксъ посадивъ хлопця на во̂зъ, запхавъ єго въ кутокъ, строго наказавъ єму мовчати — и они поѣхали.
Вечѣръ бувъ дожджевый и зимный. Оліверъ дрожавъ зъ зимна, страху и о̂дразы. О̂нъ вже не сумнаѣвавъ ся, яка доля єго жде, певно, що не добра. Коли переѣздили по-при церкву въ Сенбері, выбила сема година. Ѣхали ще може двѣ-три милѣ, ажь вко̂нци Сайксъ зсѣвъ, взявъ Олівера и дальше по̂шовъ. Змученый хлопець сподѣвавъ ся, що Сайксъ заверне до Шепертонъ на о̂дпочинокъ, але о̂нъ ишовъ болотомъ темными и сумными улицами, пустыми майданами дальше, поки не показались свѣтла въ недалеко̂мъ мѣстѣ. Прийшли на мо̂стъ и ту звернувъ Сайксъ на стежку по-надъ рѣкою. Оліверъ налякавъ ся сильно; єму здавалось, що Сайксъ хоче єго на то̂мъ само̂тно̂мъ мѣсци вбити. Вже хотѣвъ кинутись объ землю, щобъ зъ розпуки боронити свого молодого вѣку, коли несподѣвано станули передъ якимсь заваленымъ домомъ. Свѣтла въ нѣмъ не було видко, здавалось, що тамъ нѣхто не мешкавъ. Сайксъ по̂дступивъ тихо до дверей, положивъ руку на клямку и такъ оба стояли въ темныхъ сѣняхъ.
— Хто тамъ? — крикнувъ якійсь захриплый голосъ.
— Не роби гамору, — сказавъ Сайксъ и засунувъ дверѣ. — Затхони[1], Тобі!
— А, мо̂й добрый камратъ! — о̂до̂звавсь той самый голосъ. — Затхони, Барней, затхони! Впровадь пана до хаты и кладись спати до бѣлого дня.
По тыхъ словахъ чути було, якъ щось тяжкого за кимсь кинено, оно впало на землю, а той самъ голосъ крикнувъ:
— Чуєшь? Тамъ стоить Біль Сайксъ въ сѣняхъ въ темнотѣ, а ты спишь, якъ бы взявъ на сонъ. Встанешь ты, бо зелѣзнымъ лѣхтаремъ збуджу тебе!
Вко̂нци прителепавъ ся зъ свѣтломъ кельнеръ зъ готелю Сафронъ Гіль и повитавъ Сайкса зъ правдивою, а може й уданою радостію. Сайксъ попхавъ хлопця впередъ въ якусь низьку, темну комнату зъ ко̂лькома поломаными сто̂льцями, столомъ и зъ дуже лихимъ ло̂жкомъ, на котро̂мъ простягъ ся якійсь чоловѣкъ и куривъ люльку на довго̂мъ цибусѣ. О̂нъ бувъ убраный въ темнобрунатный сурдутъ зъ великими металевыми гузиками, въ сорокату камізельку и въ ясно-брунатни̂ штаны, а на шиѣ мавъ жовту хустину. Панъ Крекітъ (бо се о̂нъ бувъ) мавъ тонке, рудаве и кучеряве волосье и по нѣмъ ѣздивъ о̂нъ о̂дъ часу до часу брудными пальцями зъ перстенями. Бувъ середного росту, а ноги — якъ видко було — мавъ досыть тонки̂, хочь се зовсѣмъ не перешкаджало єму зъ великимъ подивомъ и вдоволеньемъ дивитись досыть часто на свои высоки̂ чоботы.
— Біль, приятелю любый, — о̂до̂звавсь о̂нъ до входячого Сайкса, — тѣшусь дуже, що тебе виджу. Я вже думавъ собѣ, що ты свою гадку покинувъ; тогды я бувъ бы бравъ ся до сего на свою руку. Що, до чорта! — додавъ о̂нъ здивованый, побачивши Олівера, сѣвъ на ло̂жку и спытавъ, що се за хлопець.
— Се той хлопець, знаєшь? — о̂дповѣвъ Сайксъ и сѣвъ коло печи.
— То зъ шайки Фажина, — завважавъ Барней и скрививъ ся.
— Фажина, такъ? — сказавъ Тобі и глянувъ на Олівера. — Що за знаменитый хлопець буде зъ него до кишень старыхъ дамъ по церквахъ та каплицяхъ. Єго лице — то капіталъ для него.
— Мовчи! розбалакавъ ся бо̂льше о томъ, якъ варто, — перервавъ єго Сайксъ и шепнувъ щось до уха. Тобі Крекітъ засмѣявъ ся голосно и зачудованый довго дививъ ся на Олівера.
— Дайте но намъ ѣсти и пити, то додасть намъ охоты, менѣ бодай, - сказавъ Сайксъ. — Сядь собѣ коло огню, хлопче. Ты ще нинѣ въ ночи по̂дешь, хочь и не далеко.
Оліверъ мовчки глянувъ на него, очевидно наляканый и задивованый, и сѣвъ собѣ коло огню. Голова болѣла єго, о̂нъ обперъ єи на руку и ледви змо̂гъ змѣркувати, що коло нього дѣялось. Жидо̂вскій хлопець принѣсъ ѣсти и пити. Тобі и Сайксъ пили на щасливый вло̂мъ. Тобі наллявъ склянку, подавъ Оліверови и казавъ выпити. Хлопець присягавъ ся, що не може пити и благавъ, щобы не силувати єго. Але Тобі вперъ ся на своѣмъ.
— Пий! Чи ты гадаєшь, що я не знаю, що тобѣ на добро выйде? Скажи єму Біль, нехай выпє!
— Чи маю тебе вчити послуху? — крикнувъ Сайксъ и сягнувъ рукою въ кишеню.
— Най мене гро̂мъ вбє, коли я зъ тымъ хлопцемъ не буду мати бо̂льше клопоту, якъ зъ цѣлою дванацяткою майстро̂въ. Пий, шибенику, бо —!
Наляканый Оліверъ послухавъ, выпивъ и сейчасъ сильно закашлявъ ся. Барней и Крекітъ сердечно засмѣялись, а навѣть хмурый Сайксъ усмѣхнувъ ся.
Оліверъ не мо̂гъ ѣсти, але они єго присилували зъѣсти ко̂лька куснѣвъ хлѣба, о̂дтакъ встали зъ-за стола и поклались на короткій спочинокъ. Оліверъ сидѣвъ насупроти Барнея на своѣмъ сто̂льци коло о̂кна. По яко̂мсь часѣ твердо заснувъ, а тяжки̂, страшни̂ сны непокоили єго такъ довго, поки Тобі вставъ и ихъ обохъ побудивъ. Тобі и Сайксъ одягнулись сейчасъ и обвились хустками ажь по уста. Барней понапихавъ скоренько въ ихъ кишенѣ всякихъ рѣчей, набраныхъ зъ шафы.
— Барней, а пукавки? — сказавъ Тобі Крекітъ.
— На! Я ихъ самъ набивъ.
— Добре. А сверлики!
— Я маю, — сказавъ Сайксъ.
— Витрихи, долога, лѣхтарня — всьо єсть? — спытавъ Тобі, ховаючи малу штабу зелѣзну до ломаня.
— Всьо єсть, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Барней, давай ґараґулѣ!
Барней подавъ єму и Тобі два велики̂ костурѣ, а Оліверови привязавъ шапку по̂дъ бородою. Хлопець бувъ цѣлкомъ оголомшеный. Сайксъ хопавъ єго за праву а Тобі за лѣву руку и потягли єго зъ собою такъ, що о̂нъ не мо̂гъ опамятатись.
Но̂чь була темна, хочь въ око стрѣль, а мрака такъ густа, що по ко̂лькохъ хвиляхъ висѣли Оліверови велики̂ каплѣ воды на бровахъ. Всѣ мовчали, якъ бы воды въ ротъ набрали, перейшли скоро мо̂стъ и поблизьки̂ околицѣ, ажь по по̂вночи о друго̂й годинѣ прийшли до якогось самотного дому, обведеного муромъ. Тобі Крекітъ перелѣзъ сейчасъ черезъ муръ. Сайксъ по̂днѣсъ хлопця въ гору — и по хвили були вже всѣ три за муромъ. Сайксъ и Тобі закрадались до дому и тягнули хлопця зъ собою. Той мало зъ розуму не зо̂йшовъ, бо ажь теперь впавъ о̂нъ на думку, що Сайксъ иде красти, а може й розбивати, а єго бере до помочи. Заломивъ руки и мимоволѣ выхопивъ ся єму зъ устъ крикъ о̂дразы. Голова єму закрутилась, холодный по̂тъ выступивъ на чоло, о̂нъ захитавъ ся и впавъ на колѣна.
— Встань! — шепнувъ Сайксъ, задрожавъ и гнѣвно вытягъ зъ кишенѣ пістолетъ. — Встань, бо розстрѣлю тобѣ голову на куснѣ!
— Бо̂йтесь Бога, пустѣть мене! — кликнувъ Оліверъ. — Пустѣть мене, най я собѣ по̂йду и по̂дъ плотомъ умру. Я не хочу вже нѣколи, нѣколи вертати до Лондону. Змилуйтесь и не силуйте мене красти! Змилуйтесь надо̂ мною. Бога ради!
Страшный прокло̂нъ вырвавъ ся Сайксови зъ устъ, о̂нъ натягнувъ курокъ, але Тобі друливъ єго руку въ бо̂къ, заткавъ Оліверови уста и потягъ до дому.
— Тихо будь! — шептавъ о̂нъ — ту нема нѣкого… А якъ не будешь тихо, то заѣду тобѣ такъ по головѣ, що перевернешь ся, и бодай галасу не буде. Біль, ломи о̂конницю! Думаю, що о̂нъ вже охоты набравъ. Я видѣвъ неразъ, що старши̂ о̂дъ него въ таку зимну но̂чь до̂ставали на хвилинку страшнои трястѣ, або щось таке.
Сайксъ клявъ тихо Фажина, що Олівера давъ єму до роботы, запхавъ штабу зелѣзну и небавомъ була о̂конниця отворена. Мале о̂кно зъ кратами було пять до шѣсть сто̂пъ надъ землею, зъ заду дому, а видко було черезъ него якусь малу ко̂мнату, низько положену, а призначену до праня чи до вареня пива. Сайксъ выломивъ небавомъ краты.
— Теперь слухай и уважай, ты чорто̂вскій накорѣнку! — шепнувъ Сайксъ, вытягъ зъ кишенѣ слѣпу лѣхтарню и по̂днѣсъ єи передъ сами̂ очи Олівера. — Я тебе перепхаю о̂кномъ. Бери лѣхтарню, иди пото̂мъ тихенько по сходахъ до сѣней, о̂твори браму и впусти насъ. Чи дверѣ о̂дъ пральнѣ отворени̂, Тобі?
Тобі глянувъ до середины и о̂дповѣвъ:
— Навстяжь отворени̂; они все отворени̂, щобы песъ, що ту спить, мо̂гъ выйти на дво̂ръ. Ха-ха ха! якъ гарно Барней по̂ддуривъ єго вчера и прогнавъ.
Хочь и якъ тихо говоривъ и смѣявъ ся Крекітъ, але Сайксъ казавъ єму мовчати и братись до роботы. О̂нъ поставивъ лѣхтарню на землю, зблизивъ ся до стѣны, схиливъ ся, оперъ руки на колѣна, Сайксъ вылѣзъ єму на плечѣ, по̂днявъ Олівера до о̂кна и перепхавъ єго до комнаты.
— Засвѣти! — шепнувъ онъ. — Видишь сходы, тамъ ось передъ тобою?
Ледви живый шепнувъ Оліверъ невыразно: виджу, Сайксъ вказавъ єму пістолетомъ на браму дому и пригадавъ, що стрѣлить, якъ лишь не схоче ити до брамы, або зверне на бо̂къ.
— Не бавъ ся! — шепнувъ о̂нъ дальше Оліверови. — Коли вже тобѣ кажу робити, то роби, якъ треба. Пстъ!
— Що такого? — спытавъ Тобі. Оба наставили уха.
— Нѣчо, — сказавъ Сайксъ и пустивъ Олівера. — Иди!
Тымчасомъ хлопець прийшовъ вже трохи до себе и постановивъ рѣшучо або вмерти, або спробувати щастя, скочити зъ сѣней въ бо̂къ и наробити крику. Зъ такими думками ишовъ о̂нъ вперѣдъ и дрожавъ.
— Вертай!— крикнувъ наразъ Сайксъ, — вертай, скоро!
Настрашеный несподѣвано голоснымъ крикомъ въ такъ глухо̂й тишинѣ, пустивъ лѣхтарню на землю, станувъ и не знавъ, чи йти дальше, чи втѣкати. Крикъ повторивъ ся, показалось свѣтло, здавалось єму, що побачивъ въ дверехъ ко̂лькохъ наляканыхъ, на-по̂въ убраныхъ мужчинъ, въ очахъ єму потемнѣло, загремѣвъ выстрѣлъ, мовъ гро̂мъ ударивъ въ єго ухо и о̂нъ покотивъ ся въ задъ. Сайксъ хопивъ єго черезъ о̂кно за ковнѣръ, стрѣливъ за утѣкаючими людьми и вытягъ хлопця о̂кномъ.
— Притисни руку до себе! — шепнувъ о̂нъ, вытягаючи єго. — Тобі, хустинки! Трафили єго! Скоро! А, до чорта, якъ кровь тече зъ хлопця!
Оліверъ ще на сто̂лько тямивъ ся, що чувъ чимъ разъ бо̂льшій гамо̂ръ въ домѣ и чувъ, якъ єго скоро несли. Дальше вже гамору не було чути, память єго покинула и єму здавалось, якъ бы якась зимна рука здавила єго серце, оно билось, але о̂нъ не чувъ и не видѣвъ нѣчо бо̂льше.
- ↑ Засвѣти.