Оліверъ Твістъ/22
| ◀ Глава двацять перша | Оліверъ Твістъ Глава двацять друга |
Глава двацять третя ▶ |
|
Вечѣръ бувъ темный и дуже зимный, а сильный, острый вѣтеръ гонивъ въ воздусѣ густымъ снѣгомъ на всѣ стороны. Бувъ то вечѣръ такій, въ котро̂мъ паны при весело̂й, мило̂й ватрѣ дякують Богу, що сидять дома, а голодни̂, безхатни̂ бѣдаки падають на землю и вмирають. Ой, ко̂лько-жь то такихъ бѣдако̂въ очи замкне на пустыхъ, непривѣтныхъ улицяхъ, а коли отворять ихъ, то певно го̂ршого свѣта не побачуть, хочь бы и якими проступниками були.
Такъ було на дворѣ, коли панѣ Корні, надзырателька дому убогихъ, въ котро̂мъ Оліверъ побачивъ свѣтъ божій, сѣла собѣ выго̂дно коло печи и зъ вдоволеньемъ дивилась на чайникъ, що стоявъ на мало̂мъ, кругло̂мъ столику, та прислухувалась шипѣню воды въ ко̂тлику на огни.
— Богъ дає намъ богато, дуже богато, за що мы повинни̂ вдячни̂ бути, — сказала она сама до себе задумавшись, — але се треба по̂знати.
Она похитала головою, мовь бы зажурилась и жалувалась на тыхъ темныхъ, непросвѣченыхъ людей, що не вмѣють сего по̂знавати, и почала готовити собѣ чай.
Якъ то неразъ дро̂бниця выведе нашу слабу душу зъ спокою! Чайникъ бувъ малый, а воды въ нѣмъ богато, она збѣгла и попарила пани руку.
— А, проклятый чайникъ! — сказала она и скоро поставила єго на сто̂лъ. — Лише двѣ склянки мѣстить! Кому о̂нъ здасть ся, — хиба тако̂й бѣдно̂й, самотно̂й жѣнцѣ, якъ я. Охъ-охъ!
Она сѣла собѣ и задумалась. Малый чайникъ пригадавъ ѣй поко̂йного пана Корні (що́ недавно померъ, лише двацять пять лѣтъ тому), она затужила и не могла найти собѣ о̂драды.
— Мабуть я вже другого не буду мати, — сказала она, а въ словахъ єи чути було журбу и сумнѣвъ, — не буду мати, лишь єго…
Сказати не можемо, чи то панѣ Корні зо̂тхала такъ тяжко на згадку о поко̂йнику, ча о чайнику, на котрый дивилась и про котрый такожь могла думати. Але ледви зачала пити чай, якъ хтось запукавъ до дверей.
— Прошу! — крикнула панѣ Корні гнѣвно. — Певно якась стара баба хоче вмирати. Все десь вмирають, якъ я за столомъ, або пю чай… Ей, то вы, пане Бумбль? — закончила она вже ласкаво.
— Я, моя панѣ, — о̂дповѣвъ Бумбль. Въ одно̂й руцѣ тримавъ о̂нъ сво̂й трикутный капелюхъ, а въ друго̂й якійсь вузликъ. — Чи замкнути дверѣ?
Панѣ Корні засоромилась и не о̂дповѣла, а панъ Бумбль скориставъ зъ того и безъ призволу замкнувъ дверѣ.
— Слота, пане Бумбль, — завважала панѣ Корні.
— Слота, павѣ, — сказавъ Бумбль — и невыгода для нашого приходу. Мы роздали нинѣ по полудни двацять хлѣбо̂въ и по̂втора плесканки сыра, а ще жебрацтво не було вдоволене. Оденъ, що має жѣнку и численну родину, до̂ставъ великій хлѣбъ и цѣлый фунтъ сыра, а чи подякувавъ бодай, чи подякувавъ? Абы зъѣсти! Ще й о углье жебравъ, бодай хустину угля, казавъ о̂нъ. И на що єму углье здалось? Пражити сыръ на огни, чи що, а пото̂мъ знову прийти и ще о бо̂льше жебрати? Такъ они роблять, панѣ, всѣ такъ роблять. Передвчера прийшовъ оденъ, майже нагій, — вы були за-мужемъ, то чей можу се сказати, — до дому директора, коли той якъ разъ обѣдавъ зъ го̂стьми, и просивъ о запомогу. О̂до̂йти не хотѣвъ, а нудивъ товариство такъ довго, поки не давъ єму директоръ фунта картофель и мѣрку о̂всянои муки. „Мо̂й Боже, — сказавъ невдячный го̂льтай — що-жь я зъ тымъ по̂чну? Такъ само, якъ бы вы менѣ дали зелѣзни̂ окуляры.“ — „Дуже добре, — о̂дповѣвъ директоръ и о̂добравъ, що давъ, — нѣчо бо̂льше не до̂станете.“ — „То я помру на улици“, — сказавъ волоцюга. — „Ей, не такъ легко помрете!“ — сказавъ директоръ. И що вы скажете? По̂йшовъ жебракъ, взявъ и вмеръ на улици. То упо̂ръ, правда, панѣ Корні?— Всяке понятье переходить, — о̂дповѣла панѣ. — Але що вы, пане Бумбль, чоловѣкъ досвѣдный, не вважаєте дуже шко̂дливымъ, запомагати жебрако̂въ зъ-поза дому убогихъ?
— Панѣ Корні, — о̂дповѣвъ слуга приходскій и усмѣхнувъ ся такъ, якъ бы о̂дчувавъ свою высшо̂сть, — то вже радше въ вашихъ рукахъ спочиває оборона и безпечно̂сть прихода. Вашимъ першемъ прінціпомъ єсть, давати убогимъ се, чого не потребують; и такъ имъ небавомъ о̂дхочуєсь приходити въ-друге. Тому то, панѣ Корні, читаємо такъ часто въ импертинентнихъ часописяхъ, щобы хорымъ убогимъ давати сыра, якъ се єсть звычай въ цѣло̂мъ краю. Але жь се тайны службови̂ и треба бы заказати, щобъ о нихъ нѣхто не смѣвъ говорити, хиба мы, урядники приходски̂. Панѣ Корні, — додавъ Бумбль, розвязуючи вузликъ, — се правдивый портеръ, найлѣпшои якости. Се вино казала колєґія давати хорымъ.
О̂нъ поставивъ двѣ принесени̂ фляшки на комоду, сховавъ хустину помалу въ кишеню и хотѣвъ о̂дходити. Але милосердна дама замѣтила, що на дворѣ слота и зимно, и спытала єго боязко, чи не бувъ бы ласкавъ выпити чашочку чаю. О̂нъ о̂дложивъ заразъ капелюхъ усѣвъ за маленькимъ круглымъ столомъ, усмѣхнувъ ся и глянувъ на паню Корні такъ нѣжно, що та заклопотана ажь о̂двернула лице и вдивилась въ самоваръ. О̂дтакъ подала єму чай. О̂нъ простеръ хустину на колѣнахъ, зачавъ пити и ѣсти и о̂дъ часу до часу зо̂тхавъ тяжко, хочь се зовсѣмъ не зменшало єго апетиту, але очевидно збо̂льшало. По довго̂й хвили обо̂звавъ ся:
— Я виджу, панѣ, що у васъ єсть ко̂тка и маленька ко̂точка.— Не повѣрите, пане Бумбль, якъ я ихъ люблю и якъ имъ у мене добре.
— Мушу вамъ сказати, панѣ Корні, що кожда ко̂тка, котра-бъ зъ вами жила а васъ не любила, була-бъ осломъ.
— Ахъ, пане Бумбль!
— Що правда, то не грѣхъ. Таку ко̂тку я бы за-разъ утопивъ.
— Пане Бумбль, яке у васъ тверде серце!
— Тверде серце! — повторивъ Бумбль и нѣжно зо̂тхнувъ, хопивъ малый палець панѣ Корні и стиснувъ, пото̂мъ зачавъ присувати своє крѣсло чимъ разъ близше, поки й зовсѣмъ не присунувъ єго до крѣсла панѣ Корні. Она посунутись не могла, бо зъ другого боку горѣло въ печи, а такъ межи двома огнями було бы ѣй надто небезпечно. Зъ правого боку могла занятись на нѣй одѣжь, а зъ лѣвого боку серце; на правый бо̂къ могла впасти на грань, а на лѣвый бо̂къ лише въ руки пана Бумбля. Она була розумна и оглядна жѣнка, тому, обчисливши всѣ можливи̂ наслѣдки, сидѣла тихо и подала ще пану Бумблеви чаю.
— Тверде серце, панѣ Корні? — спытавъ Бумбль, мѣшаючи чай и вдивляючись въ єи лице — Хиба у васъ тверде серце?
— Господи, якъ вы, нежонатый чоловѣкъ, пытаєтесь? — выкрикнула панѣ. — Що вы хочете тымъ сказати?
Бумбль выпивъ чай до послѣднои каплѣ, зъѣвъ ко̂лька праженыхъ куснѣвъ хлѣба зъ масломъ, стрѣпавъ окрушки зъ колѣнъ, обтеръ уста и несподѣвано поцѣлувавъ господиню.
— Пане Бумбль, що вы…! — шепнула невинно дама, бо она такъ налякалась, що голосу добути не могла. — Пане Бумбль, буду кричати!
Бумбль не обзывавъ ся, а помалу и поважно обнявъ єи станъ. Тому, що она обѣцяла крикнути, то була бы теперь при тако̂мъ смѣло̂мъ поступку Бумбля певно крикнула; але вже не мала часу, бо хтось наразъ сильно запукавъ въ дверѣ, а Бумбль о̂дскочивъ въ одну мѣть и скоро почавъ прятати флашки зъ вина. Панѣ Корні сказала: „Прошу“, и въ дверехъ показалась стара жѣнка та звѣстила, що стара Сара конає.
— А що менѣ до того? — о̂дповѣла панѣ Корні гнѣвно. — Чи я ѣй причиню житя?
— Вже жь, панѣ, нѣхто того не потратить; ѣй вже годѣ помогти. Я видѣла неразъ, якъ вмирають дѣти, мужчины въ само̂мъ здорово̂мъ вѣцѣ, и знаю вже дуже добре, коли смерть зближаєсь. Але она чогось неспоко̂йна и каже, що конче хоче вамъ щось сказати, чи передати; инакше не вмерла бы споко̂йно, якъ бы вы не прийшли.
Поважна господиня заворкотѣла ко̂лька проклоно̂въ на стари̂ жѣнки, котри̂ нѣколи не хотять вмерти, не намучивши перше нарочно своихъ надзирателѣвъ, одяглась въ теплый плащъ и гнѣвна выйшла зо̂ старою жѣнкою, все щось воркотячи по̂дъ носомъ.
Що робивъ панъ Бумбль, коли самъ зо̂ставъ въ хатѣ, се трудно собѣ добре пояснити. О̂нъ отворивъ именно шафу, почисливъ ложочки до чаю, зваживъ клѣщѣ до цукру, оглянувъ добре цѣдилко на молоко, чи зъ правдивого срѣбла, о̂дтакъ заспокоивши свою цѣкаво̂сть, наложивъ трикутный капелюхъ на голову и зачавъ дуже поважно танцювати по ко̂мнатѣ. Вко̂нци знявъ капелюхъ, сѣвъ коло печи, оглянувъ ся доокола и очевидно счислявъ въ памяти всѣ меблѣ и приряды, що були въ комнатѣ.