Оліверъ Твістъ/16
| ◀ Глава пятнацята | Оліверъ Твістъ Глава шѣснацята |
Глава сѣмнацята ▶ |
|
Ставало чимъ-разъ темнѣйше, мрака густѣйшала и скоро почавъ падати дощь. Нансі ледви могла поспѣшати за Сайксомъ, котрый то трохи нѣсъ Олівера, то казавъ єму йти або бѣгти. Коли прийшли на Смісфільдъ, роздались глухи̂ о̂дгуки дзвона, била якась година. Сайксъ и Нансі пристанули заразъ при першо̂мъ ударѣ и звернули ся въ сторону, зъ-во̂дки лунавъ голосъ.
— Осьма година, Біль, — сказала Нансі.
— Я самъ маю уха, — воркнувъ Сайксъ.
— Хотѣла бъ я знати, чи й они такожь можуть чути? — мовила дальше Нансі.
— Певно, що можуть, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Було то около Вартоломея, якъ мене до козы впакували, то я чувъ якъ найдокладнѣйше, сли навѣть хто на трубцѣ за гро̂шь загравъ. Аде якъ мене на но̂чь замкнули, то крикъ и гукъ зъ надвору робивъ прокляту стару вязницю такою тихою и само̂тною, що бувало приходилось зъ розпуки голову розбити о зелѣзни̂ штабы.
— Бѣдни̂ хлопцѣ! Ахъ, Біль, що то за брави̂ молодцѣ!
— Ага, вы бабы завсѣгды такъ судите. Брави̂ молодцѣ! Теперь вже однаково, яки̂ они, бо вже такъ, якъ бы по нихъ було.
О̂нъ хопивъ хлопця знову сильнѣйше за руку и казавъ ити скорше.
— Чекайте, — сказала дѣвчина — я бы певно не дивилась ро̂внодушно, єсли бы васъ вели на шибеницю завтра, коли знову выбє осьма година. Я бы такъ довго бѣгала туды и сюды, поки бы-мъ не впала на землю, хочь бы снѣгъ лежавъ и на стопу грубо и хочь бы я не мала жаднои теплои хустки на собѣ.
— И се бы менѣ певно дуже помогло! — завважавъ несентиментальный Сайксъ.— Не могла бы-сь менѣ подати пильника и зъ двайцять ло̂ктѣвъ шнура, а бѣгла бы-сь пятьдесять миль, або й дома остала, а зъ того всього менѣ нѣчо не прийшло бы. Ходѣмъ, не сто̂й та не балакай!
Дѣвчина засмѣяла ся, хопила Олівера за руку и они по̂шли дальше. Оліверъ чувъ, що єи пальцѣ дрожали, а якъ переходили по-при ґазову лямпу, то видѣвъ єи лице, блѣде якъ смерть.
Въ по̂въ годины звернули они въ вузку, брудну улицю, котру мабуть замешкували сами̂ похатники та перекупки, и станули передъ якимсь замкненымъ склепомъ. До̂мъ, якъ здавалось, бувъ незамешканый и навъ-по̂въ зруйнованый. Надъ дверми була прибита таблиця зъ написомъ, що сей до̂мъ єсть до вынаймленя, але ся таблиця мабуть вже довги̂ лѣта була ту прибита.
— Всьо гараздъ, — сказавъ Сайксъ, оглянувшись доокола. Запукавъ до дверей въ якійсь незвычайный спосо̂бъ, дверѣ тихо о̂дхилились и за хвилю находились вже всѣ троє въ сѣняхъ дому. Якійсь чоловѣкъ зо̂ свѣтломъ показавъ дорогу. Они зо̂йшли по ко̂лькохъ схо̂дцяхъ въ до̂лъ, перейшли пусту кухню и во̂йшли въ низьку стухлу комнату. Голоснымъ смѣхомъ повитали ихъ на входѣ. Чарль Бетсъ качавъ ся въ правдиво̂мъ значеню того слова по земли, по̂рвавъ пото̂мъ зъ рукъ Джека Докінса свѣтло, приступивъ до самыхъ очей Олівера и оглянувъ єго зо̂ всѣхъ сторо̂нъ. Фажинъ тымчасомъ на смѣхъ кланявъ ся єму низько, а „майстеръ“, що бувъ поважнѣйшои вдачи и не легко розвеселявъ ся, коли йшло о роботу, перешукавъ старанно єго кишенѣ.
— Я тѣшу ся незмѣрно, що бачу васъ въ здоровлю, мо̂й любый, — сказавъ жидъ. — Майстеръ выдасть вамъ иншу одѣжь, щобы вы не знѣвечили сейчасъ святочнои. Чому вы не писали, що хочете до насъ вернути? Мы бы були тогды ще лѣпше приготовились на ваше принятье, тай теперь таки до̂станете дещо теплого на вечерю.
Теперь усмѣхнувъ ся и майстеръ, але що о̂нъ въ ту саму хвилю вынявъ пять фунто̂въ штерлінґо̂въ, то не знати, чи усмѣхнувъ ся о̂нъ зъ причины дотепу Фажина, чи зъ радо̂стного о̂дкрытя.
— Говъ, що се? — крикнувъ Сайксъ и приступивъ до жида, що о̂дбиравъ о̂дъ майстра банкнотъ. — Се моє, Фажинъ!
— Не ваше, не ваше, любчику, — о̂дповѣвъ жидъ. — Се моє, Біль, моє, а вы собѣ возьмѣть книжки.— Єсли не дашь менѣ и Нансі сихъ грошей, — сказавъ рѣшучо Сайксъ, закладаючи капелюхъ на голову, — то я о̂дведу хлопця назадъ!
Жидъ зворушивсь и Оліверъ такожь, хочь и зъ зовсѣмъ иншои причины. О̂нъ сподѣвавъ ся такого ко̂нця сего спору, що єго о̂дведуть назадъ до Пентонвіль. Але Сайксъ зачавъ лаятись и грозити, вырвавъ жидови банкнотъ, зложивъ єго холоднокровно и завязавъ въ ро̂гъ хустины до шии.
— Се за мо̂й трудъ нагорода, що й половину то̂лько не варта, — сказавъ о̂нъ. — Возьмѣть вы собѣ книжки, коли любите читати, а якъ нѣ, то продайте за щобудь!
— То гарни̂ книжки, правда, Оліверъ? — перенявъ мову Чарль Бетсъ, якъ завважавъ журный видъ лиця, зъ якимъ дививъ ся Оліверъ на своихъ мучителѣвъ.
— Се книжки старого пана, — сказавъ Оліверъ заломавши руки, — дорогого доброго старого пана, що мене принявъ въ сво̂й до̂мъ и коло мене ходивъ, якъ я бувъ смертельно слабымъ. Прошу васъ, о̂дошлѣть єму книжки и грошѣ! Держѣть мене ту цѣле житье, але о̂до̂шлѣть конче, прошу васъ дуже. О̂нъ буде думати, що я ихъ покравъ, и стара панѣ и всѣ, що для мене були такъ добри̂, будуть такъ думати. Змилуйтесь и о̂до̂шлѣть єму книжки и грошѣ!
Оліверъ упавъ на колѣна передъ жидомъ и по̂днявъ въ розпуцѣ руки до него, якъ до молитвы.
— Ты правду кажешь, — сказавъ Фажинъ, хитро оглянувшись доокола и зморщивши густи̂ бровы. — Ты правду кажешь, Оліверъ, чисту правду; они дѣйсно будуть думати, що ты се вкравъ. Ха ха ха! — засмѣявъ ся о̂нъ и затеръ руки. — Лѣпше нѣякъ не могло стати ся, хочь бы и якъ дого̂дный часъ мы були выбрали.
— Розумѣє ся, — сказавъ Сайксъ. — Я знавъ се заразъ, якъ лишь на Клєркенваль побачивъ я єго зъ книжками по̂дъ пахою. Отже всьо гараздъ по̂шло. То певно яки̂сь безглузди̂ побожники, бо инакше були-бъ єго не приняли до себе. Они не будуть за нимъ и допытуватись зо̂ страху, що мусѣли бы єго заскаржити и вышупасували бъ єго. Держимо єго теперь добре въ своихъ рукахъ!
Оліверъ дививъ ся тымчасомъ то на Сайкса, то на Фажина такъ, якъ бы бувъ заголомшеный и зовсѣмъ не розумѣвъ, о чо̂мъ говорить. Ажь при послѣдныхъ словахъ Біля зо̂рвавъ ся о̂нъ нагло и кинувъ ся до дверей зъ такимъ крикомъ о помо̂чь, що ажь голи̂ стѣны дому о̂дъ него лунали.
— Держи пса, Біль! — крикнула Нансі, скочила до дверей и замкнула ихъ, коли жидъ зъ обома выхованцями кинувсь на здого̂нъ за Оліверомъ. — Держи пса, бо розо̂рве єго въ куснѣ.
— Такъ єму треба! — скрикнувъ Сайксъ и старавъ ся вырватись зъ рукъ дѣвчины. — Пускай мене, бо голову тобѣ о стѣну розо̂бю.
— Всьо менѣ одно, Біль, всьо менѣ одно! — кричала дѣвчина, сильно зъ нимъ тягаючись. — Не розо̂рве єго песъ, хочь бы я ту згинути мала.
— Чекай! — лютивъ ся Сайксъ — сейчасъ згинешь, скоро мене въ то̂й хвили не пустишь! — И кинувъ нею въ самъ кутъ комнаты якъ-разъ въ ту хвилю, коли жидъ, Джекъ и Чарль волѣкли Олівера назадъ до комнаты.
— Що ту такого? — спытавъ Фажинъ.— Збожеволѣла мабуть дѣвка, — о̂дповѣвъ лютый Сайксъ.
— Не збожеволѣла я, нѣ, — о̂дозвалась Нансі блѣда и задыхана — не вѣрте єму, Фажинъ!
— То мовчи! Чи хочешь може…? — сказавъ гро̂зно жидъ.
— Не хочу й того! — о̂дповѣла Нансі бо̂льше крикомъ, якъ споко̂йною бесѣдою. — Чого ты мене вчепивъ ся?
Панъ Фажинъ знавъ досыть добре норовы и звычаѣ тои частины роду людского, до котрои належала панѣ Нансі. Тому змѣркувавъ, що було бъ трохи небезпечно вести зъ нею дальше таку розмову и звернувъ ся до Олівера, щобъ звести увагу товариства на що иншого.
— Отже ты хотѣвъ утечи, мо̂й любчику? — сказавъ о̂нъ, беручи суковатый патынъ зъ печи. — Хотѣвъ-єсь закликати поліцію, правда, мо̂й дорогій? Я тебе вылѣчу зъ тои слабости, ангелику!
При тыхъ словахъ хопивъ о̂нъ Олівера за руку, стягнувъ єго разъ по плечехъ и по̂днѣсъ вже патыкъ знову, коли припала до нього Нансі, выхопила патыкъ зъ руки и кинула єго въ огонь.
— Нѣколи не стерплю я сего, Фажинъ! — крикнула она. — Маєте хлопця, и чого вамъ бо̂льше треба? Пустѣть, пустѣть єго, бо заподѣю вамъ щось такого, що мене передъ часомъ на шибеницю заведе! — При то̂й грозьбѣ тупкала она сильно ногами, закусила зубы и зъ затиснеными кулаками, блѣда зо̂ злости и пересердя, дивилась то на жида то на Сайкса.
— Ай, Нансі! — сказавъ жидъ успокоюючо по коротко̂й клопо̂тливо̂й хвили. — Ты — ты нинѣ вечеромъ перевысшаєшь справдѣ саму себе, — ха, ха, ха, — знаменито о̂дграєшь свою ролю, люба дитино!
— А-якъ-же! — о̂дповѣла Нансі. — Уважайте лише, щобы я єи за добре для васъ не о̂до̂грала. Кажу вамъ наперѣдъ, що вамъ се зовсѣмъ на добро не выйде!
Мало єсть такихъ мужчинъ, що мають охоту дразнити дѣвчину, котру напала люто̂сть а кро̂мъ того розпука, на нѣчо не зважаюча. Жидъ побачивъ, що годѣ єму вже довше удавати, мовь бы то гнѣвъ Нансі уважає о̂нъ неприроднымъ. Отже цофнувъ ся мимоволѣ ко̂лька кроко̂въ въ задъ и глявувъ зъ трепетомъ и страхомъ на Сайкса. Якъ здавало ся, лична повага Сайкса вымагала сего, щобы якъ найскорше привести Нансі до памяти и тому почавъ о̂нъ операціи численными и сильными грозьбами и проклонами, при чо̂мъ давъ доказъ, що о̂нъ въ то̂мь справдѣ великій майстеръ. Коли се очевидно не робило жадного враженя на ню, то о̂нъ зачавъ уживати ще сильнѣйшихъ арґументо̂въ. — „Що се значить ся, дѣвко? — загорлавъ о̂нъ и додавъ такій прокло̂нъ, о̂дъ котрого слѣпота була бы такъ звычайною, якъ ко̂ръ, єсли бы бодай Богъ слухавъ въ половинѣ тыхъ проклоно̂въ, яки̂ на земли можна почути. — Чого ты хочешь? Знаєшь ты, до чорта, хто ты є, що ты є?
— Ой, знаю, знаю дуже добре! — о̂дповѣла Нансі, судорожно засмѣялась и похитала головою, щобы выдати ся байдужною, але се ѣй не вдавалось.
— Отже мовчи, а то постараюсь, що довгій часъ мовчати-мешь!
Она засмѣялась знову, глипнула на Сайкса, о̂двернулась лицемъ и ажь до крови закусила уста.
— Отсе ты выбралась бути чесною приятелькою людей! — говоривъ о̂нъ дальше зъ погордою. — Гарну приятельку мавъ бы зъ тебе хлопець, а ты єму на таку накидаєшь ся.
— Отже ѣй-Богу, я єсмь для него такою! — сказала она зъ великою пристрастію. — И волѣла-бы я була згинути на улици, до вязницѣ до̂стати ся замѣсть нашихъ знакомыхъ, нѣжь якъ бы я мала сюды єго приводити. О̂дъ нинѣшного вечера єсть о̂нъ злодѣємъ, брехуномъ, розбо̂йникомъ, чортомъ и всѣмъ, що лишь зве ся злымъ и по̂длымъ. Чи-жь се не досыть для старого драба, и о̂нъ ще єго має бити?
— Слухай, Біль, — перервавъ жидъ мову, вказуючи на хлопцѣвъ, що цѣкаво всего слухали, — говорѣмъ споко̂йно, якъ приятелѣ.
— Якъ приятелѣ! — крикнула дѣвчина зо̂ страшнымъ видомъ о̂дъ лютости. — Якъ приятелѣ, вы голодранче! О, вы справдѣ для мене приятель! Я крала для васъ, коли ще не мала и половины то̂лько лѣтъ, що ся дитина, и таке саме ремесло проваджу и въ то̂й само̂й службѣ у васъ зо̂стаю вже дванацять лѣтъ. Чи вы сего не знаєте? Кажѣть, не знаєте сего?
Зло̂сть напала жида, почавъ грозити, она рвала на собѣ волосье, кинулась на него и була бы певно на єго лици оставила слѣды своєи по̂мсты, але Сайксъ єще въ часъ хопивъ єи за руки. Она даремно силувалась вырватись о̂дъ него и зо̂млѣла. Сайксъ положивъ єи на якесь леговище и завважавъ споко̂йно, що теперь все въ порядку, бо въ злости она має велику силу въ рукахъ. Жидъ обтеръ по̂тъ зъ чола, усмѣхнувъ ся и — якъ здавало ся — разомъ зъ Сайксомъ и хлопцями уважавъ цѣлу пригоду за звычайну, яка часто лучає ся при ихъ занятяхъ.
— Правда, Фажинъ, що о̂нъ завтра не смѣє взяти на себе своєи найлѣпшои одежи? — спытавъ Чарль Бетсъ скривившись, а жидъ о̂дповѣвъ: нѣ, и собѣ-жь скрививъ ся, якъ до плачу. Якъ здавало ся, панъ Бетсъ дуже тѣшивъ ся зо̂ свого помыслу, запровадивъ Олівера до сусѣднои комнаты, въ котро̂й стояли ло̂жка такъ, якъ о̂нъ ихъ вже видѣвъ, и зо̂ свобо̂днымъ смѣхомъ вытягнувъ стару одѣжь, котрои Оліверъ такъ дуже бажавъ не носити, а котра навела Фажина на першій слѣдъ єго побуту у пана Бравнльова.
— Скидай святочну, — сказавъ Чарль — нехай єи Фажинъ сховає. Ото склало ся!
Бѣдный Оліверъ не спиравъ ся, о̂ддавъ одѣжь, а Чарль замкнувъ єго о̂дтакъ въ темно̂й комнатѣ и полишивъ самого. Смѣхъ пана Чарля и голосъ Бетсі, котра по яко̂мсь часѣ прийшла и старалась свою приятельку привести до притомности, були-бъ иншимъ разомъ не дали заснути Оліверови, але теперь бувъ о̂нъ змученый и нездоровъ и тому скоро заснувъ.