Нотатки мандрівника/Рятівники неньки і їхні вороги
| ◀ Болгари в Чехії | Нотатки мандрівника Рятівники неньки і їхні вороги |
Культурно-творчі сили ▶ |
|
Гадаємо, що про російську еміграцію нема чого казати. Хіба ми не бачили її в Німеччині? А от українська варта уваги. Хіба дарма кажуть де-які чехи: „не второпаєш, що воно у нас за країна: де не плюнь там і Україна…“
Ці не заводять ресторацій на кшталт колишніх царських князьків. Їм досить і тої „української їдальні“, що орендують чехи, але де земляки можуть поїсти галушок та вареників, згадавши при цьому про своє життьове призначення… Вони не вередливі і їм досить тої дещиці, що перепадає з антантівських кешень через чеську бухгалтерію. Проте ці „герої“ великі мастаки на свари й пасквілі. Особливо улюблені перегони між ними це — хто вигадає найдотепнішу лайку й пасквіль на своїх зрадників-радянців та на СРСР. Де-хто з них служить, а хто не служить, дістає так, за ясні очі, „допомогу“ і мріє про широкий Дніпро-Славуту, про чорні жупани та червоні смуги на голому тілі тих, що одібрали земельку й позбавили їх панування… Ні! — Вони ще боліють за „рідну“ культуру, за рідну мову й свій край — „где все обильем дишет…“ Багато з них це ті, що стали „щирими українцями“ в часи гетьманщини, або тоді, коли відкрилась каса Антанти, а найщиріші ті, що виїхали за кордон „на якийсь час“, ці просто звикли до того, що „така вже доля чайці небозі“ і чесно несуть свій хрест аж доки на Україні не замаячить стяг золотої пшениці й полтавського неба… Проте хіба їм не все одно? Хіба їхнє діло кумекати про що? Адже вони мають на таке ватажків. А їхні ватажки чесно виконують свої обов'язки. Вони їздять з Праги до Парижу, з Берліну до Відня, — на прощу до Скоропадського, Вишиваного, Масарика, иноді завернуть до польської сестриці, навіть де-які з них посидять у присінцях Вашингтону… тихцем прикуповують акції копалень, і по дорозі, на всякий випадок, вкладають вимантачені „на повстання“ долари, марки, франки — до банків кількох держав… Щоб підбадьорити своїх „щирих“ — иноді завітають до них, таємничим тоном збрешуть в сотий раз про „розпочату роботу й, задуривши й без того диваків, — знову рушають в дорогу…
Але не всі такі. Є й такі, що зрозуміли врешті себе й своє становище, що ним спекулюють ватажки.
Вони зрозуміли, чого прагнуть їхні мандрівні вожді і згадали про своїх батьків, безштаньків. Але як тільки вони це відчують, з того часу вони стають „запроданцями“. Тоді їх позбавляється „допомоги“, їм вже небезпечно ходити їсти галушки до своєї чеської їдальні, і вони мусять гуртуватися окремо. Так висівається з мішаних шерегів чисте зерно, залишаючи кукіль. Так утворюються два табори класово різних людей: націоналістична свідомість, опановується класовою і викришталізовані групи стають одні проти одних.
Цікаве явище. Викришталізоване, націоналістичне коло за різноманітними назвами „гетьманців“, „есдеків“, „монархістів“, і инших „соціялістів“ та „культурних діячів“ утворюють одно ідейне класово ціле. Ці знавці національного питання, що полотніють за рідну мову, культуру, що „гине під чоботом Москви“ — оці столовники чужоземної буржуазії, маючи в Чехії притулок, зовсім не цікавляться національним культурним розвитком тієї країни, в якій вони живуть і майже ні один з них не знає, не хоче знати, мови того народу, частина коштів якого йде на їх утримання.
Поети, белетристи, професори і політичні діячі — що їм би навіть по своїй „професії“ треба було вивчати чеську мову, а через неї й культуру, здебільша невігласи чеської культури.
Націоналізм, шовінізм, оплутаний неуцтвом, а не лише класовою ворожістю опанував більшістю цих диваків. Їм не тільки далеке всяке розуміння там якогось наукового соціялізму, матеріялізму й його філософії та розвитку людськости — їм далеке взагалі всяке розуміння культури — навіть буржуазної, уламком якої є вони самі.
І ці неуки — наївні немовлята — намагаються белькотати про культуру — про своє „українське“ (?) культуртрегерство…
Проте, ті з них, що позбавились маєтків, земельки, що скупили акції копалень галицької нафти, ті, що заборгувалися селянству за катування в часи гетьманщини — тільки ті мають ясну лінію, що визирає з-за спини Вишиваних, Скоропадських, хоч якби вони не намагалися приховати її своїми вболіваннями про рідну культуру.