Нотатки мандрівника/Кооперація

КООПЕРАЦІЯ.

Коли з радянської країни — значить більшовик. Коли більшовик — виходить червона пошесть. А коли пошесть — значить на фабрику капіталіста потрапити зась: слуги капіталу вхід забороняють… „Знаємо, що ви там будете робити. Знаємо, що тут не оглядом пахне“…

Соціял-демократи, що стоять на чолі кооперативного товариства великого споживчого підприємства — трохи вагалися… Потім певне стало соромно. Подумали, не сказали: „не зручно-ж буде одмовити — подумають, що ми боїмося комунізму… Адже-ж ми теж прагнемо до нього“… Але зиркнули до контори, чи нема кого з охранки з заготовленим наказом — „не пускати“. Але не було нікого.

— Тільки швиденько, швиденько! — Чорняві вусики, a la Wilgelm удаючи чемність, повели нас.

Фабрика годує що-дня хлібом і иншими споживчими виробами півмільйона берлінського населення. Правда, білий хліб, бісквіти, цукерки, вино, мінеральні води, сир, масло — не вживають робітники, навіть ті, що на фабриці — але „населення“ Берліну годується…

Механізовано, машинізовано чудово. Один робітник на автовагонетці перевозить що-години до склепів і звідти до фабричних цехів до 15.000 кіло різного продукту… Добре мусить робити…

Проте кваліфікований робітник дістає 80-100 марок місячно, звичайний 45-60.

Роботи 9-10 годин.

— От тільки життя трохи дорогувате: кватиря без світла й опалення мінімум 13-18 марок за містом, переїзд забирає до 10 марок, обід 30 марок, так що на вечерю й сніданок, хоча-б на картоплю, та на світло, паливо, одежу і т. ин. не вистачає, а хто мав сім'ю, зовсім кепсько, нема, хоч тут що… Тяжкуватої та й на випадок хороби чи що… Тоді просто заріз. Бевробітному краще, — той принаймні має всі підстави десь кинутися сторч головою в канал, чи ще якимсь способом позбавитись цих мук, а робочому, хто мав „щастя“ робити, гірше: і роби до нестями, і все-ж голодний, холодний, а дивлючись на сім'ю, що пухне, або йде шляхом повій, просто жах бере… Ох! ні, таки, що не кажіть, а безробітним краще… А тут, як на гріх, що-дня куди не кинь, пики з трьохповерховими, мов у бугая, шнями, ресторанчики з ними, театри, по вулицях скрізь — все вони… ну, просто диво, з чого вони живуть… їм не до каналу!…

— Так це-ж кооперативна фабрика, соціялісти керують нею… чому-ж вони так погано коло вас ходять?..

— А грім та блискавка його вбий! Йншим ще гірше. Он, кажуть, знаєш, що в Берліні завжди до 70.000 безробітних… Тим ще гірше!.. Будь задоволений тим, що є, коли не хочеш опинитися серед їхніх лав…

Машиніст боязко спинив машину, тяжко зідхнув, подумав щось, кивнув головою у бік сусіда, що мовчазно усміхався й безперестанку шарудів рогачиком в кав'ярняному заслоні — й стиха промовив:

— Отой теж каже… — і не договорив. Сусід на момент відхилився від свого заслону, ляснув по спині машиніста і весело промовив:

— Ничефо! — й додав по-німецькому до нього: — Ти брат, тільки з нами тримайся… всі ці бугаї до чорта полетять!

— Капуста! — ніби рекомендуючи приятеля додав він нам, мотнувши головою у бік машиніста і кивнувши нам вітання, взявся знову за свій рогачик.

Як переходив контору, позбавлену архітекторами денного світла, освітлену електрикою, в вічі кинулися десяток голів і їхні зігнуті спини за величезними столами накопиченими статистичними картками, книгами… Де-які з службовців мовчазно підвелися, зиркнули сонними, втомленими бездумними очима й знову нахилилися над роботою…

Ці теж працювали. Чи вони думали взагалі? Тяжко сказати. Але що вони не хотіли опинитися в шерегах армії безробітних, це — ясно.

Особливо ота дівчина зв червоно-жовтим кучерявим прядивом волосся й смугами під очима. Вона напевне не здає позицій, а її шовковий дульєт нагадує, що вона вміє боротися за існування й знає не одно „кафе“, не один „готель“, не одну вулицю, осяяну електрикою ночи…

То також боротьба…