Нотатки мандрівника/До кордону

Нотатки мандрівника
Ол. Досвітній
До кордону
Книгоспілка, 1929
ДО КОРДОНУ.

Радянський потяг розтинав морозне повітря. Лагідно хрумкаючи, мчав до кордону. Нещедра електрика вагону навівала сон. Приятелі попростягалися на наших добрячих вагонових ослонах та полицях. Ніби сплять.

Один з них час від часу поправляє пенсне та незручну валізу під головою; другий — автоматично крутить між пальцями хризантему.

Всі мовчать. Удають, що сплять.

Внутрішнє-бо кервуються.

— Та! — пирхкає носом і крутить головою приятель візаві, одганяючи тютюновий дим наших запашних цигарок, що чим далі зменшують свою кількість у моїй коробочці.

— Олесь, кинь палити свої смердючі цигаркиї — не втерпів нарешті той, що пирхкав носом. — Здурів, чи що? Бач, які хмари напустив, — дихати не можна… Невже всю дорогу будуть такі муки? Це-ж насильство над некурцями!..

— Дивак! Це-ж вагон для курців. Чим я гірший за инших? Адже всі палять…

Приятель мовчки пирхкає носом, і підложеною під голову рукою ще нервовіше закрутив свовю хризантемою, мов флюгером.

Потяг лагідно хрумкає колесами.

Тихо, спокійно.
НА КОРДОНІ.

В пакгаузі митниці здибалися всі закордонники. Ось четверо чоловіків і три жінки східнього типу, суворий німець, кілька радянських облич, кілька громадян їдуть гостювати до родичів у Ризі.

І нас троє.

Уважно, чемно переводиться контроль речей… Політконтроль оглядає наше книжкове добро.

— „Червоний шлях“… —„Красний путь“ — перекладає голосно. „Гарт“ — „Закал“…

Чемно усміхається.

— Можна.

Потяг знову рушає. На кордоні перевірка пашпортів. Латвійська жандармерія. Знову перегляд речей. Чомусь особливо цікавляться газетами. Невже в них такий голод на пресу?.. Суперечки латвійського офіцера із службовцем, що забув узяти охоронну грамоту.

За кілька верстов лишився новий світ. Потяг врізався у старий світ, що одягнув новеньку англійську уніформу, блискучі гудзики й назвав себе латвійською республікою.

Станція Зілупе. Буфет з латвійським каламутненьким квасом-пивом, „лати“ замість карбованців.

„Кіоск“.

— Прошу говорити по-руському, — лагідно шамкотить баринька у старенькому бурнусі, — бо я така латвійка, як і ви, — заявляє господарка кіоску, пані із „колишніх людей“.

„Народная мьсль“ — орган „ліберальної“ єврейської думки.

Шпальти цього „ліберального органу“ розважають своїх обездолених, „колишніх людей“, що мріють повернутися до керування „измученной родиной“, розмовами про те, як бідолашний король Георг V повинен був усунути свого цилюрника, що раз на рік зачісував його для „параду“; про те, як то колись замучені графи кардинальської Франції жили у злиднях, й останнє своє добро офірували на визволення від змовників на кардинальський престол, про те, як „завідатель комінтерном“ Стеклов порядкув „великою неділимою“. Брудні пашквілі цієї газетки, ввесь застарілий порох бульварних публіцистів, перемелюються на шпальтах дрібненькими нісенітницями, за відомостями „від власних кореспондентів“ із Радянського Союзу.