Новелі/Під школою
◀ На хуторі | Новелі Під школою |
Інспектор ▶ |
|
Двері в школі прочинилися і звідтіля, товплячись і на ходу оглядаючись, висипали на двір школярі. Гомін, сміхи, співи разом з ними вирвалися на свіже повітря.
— Стій, хлопці! — разом крикнуло декілька голосів, — вертайся назад: дощ!
— Дощ! дощ! — загули школярі й кинулися назад до дверей.
— Ідіть собі, йдіть! І ще мало голову нагули? Не глиняні — не розкиснете, — бурчав позаду сторож-дід, запираючи за школярами двері.
Деякі з школярів, котрим недалеко було, зразу побігли по домівках. Решта збилися на дощі коло дверей школи й радилися, що робити.
— Он, братця сухо — можна переждати! — крикнув один з їх і кинувсь до стіни школи, під гілля акації. Усі наввипередки побігли за ним.
Довго пустували, сміялися, випихали один одного на дощ, поки таки всі вмістилися вздовж мурованої стіни.
Осіннє небо заслалося, немов рядном, сірими хмарами, й без відгалу сіяв густий та дрібний дощ.
Гомін поміж хлопцями став стихати.
— Рано цього року осінь зайшла, — промовив сухорлявенький, смуглятий школяр у свитині наопашки, — люди гаразд не оборалися. — Вдумливими очима він оглянув сумне поле, де сіріли недоорані клапті стерні. Йому ніхто не відповів. Розмова чогось не в'язалася. Дощ шумів і наганяв нудьгу.
— Ех-хо-хо! — голосно позіхнув один, — мабуть не переждемо до вечора ми цього дощу.
— Давайте, хлопці, заспіваємо, або-що, а то ще поснемо тут, — сказав жвавий і непосидливий Марченко, кращий учень у клясі й перший у хорі соліст-дискант.
— А чого ж так стояти! — охоче згодилися інші, — стоять усі, носи поспускали, як кури на сідалі!
— А ну, хлопці, до мене! — Марченко виступив наперед, збив по-молодецькому на потилицю козирок, узявся рукою за вухо.
Как на горке калина,
Под горою калина —
почав він вигравати срібним, як дзвіночок, голосом. Усі заворушились. Очі блиснули жартовливим огником.
Ну что кому дело — калина!
Ну какое кому дело — калина! —
— Ну й заспівали! — промовив один, — хоч би не страмилися!
— Чорт ладу не шука, аби шум! — обізвався другий.
— Ось давайте, братця, вжаримо нашої, мужицької! — почувся голос од краю.
— Тю!.. що це ти в степу, чи що!.. Учитель почує!
— Ну то що?.. це ж не в клясі: тут можна!
Хлопці знову загомоніли.
— Своєї мужицької! „Донця” давайте!.. Ні — „Неньки”!.. Або краще: „Із-за гори, із-за кручі”! Хто буде заводить? — дзвеніли на перебій голоси.
— Знаєте, братця! — ось нехай Максим буде виводити, — казав один, — ви не дивіться, що на співці він іззаду стоїть та куняє, — отже я вам кажу, що краще за його наших пісень ніхто не виведе. І Марченко нехай піде вмиється.
— Хто — Максим?.. куди йому! — обізвався дехто.
— Е ні, братця! Ви ще його не знаєте! — казав перший, то що він такий тихий та соромливий, то й не чуть його на співці, а голос у його добрячий.
— Може й справді вигукався у пасіці з дідом, — згоджувалися інші, — а ну, Максиме, виходь!
— Вилазь же, медовик, чого ж ти!
— Одчепіться од мене — я не вмію! — почувся десь іззаду голос.
— Та ну бо виходь! Бач — як ведмідь опинається!
Наперед випхнули хлопця в здоровенних чоботях, у волохатій вивернутій шапці. Лице в його все засмажене сонцем, нестрижений давно чуб білими пасмами вибивався з-під шапки.
— А ну, Максиме, покажи їм, матері їх копа вареників! — підбадьорювали його хлопці.
Соромлячись, сміючись і закриваючись рукавом, Максим поривався сховатись за хлопців. Школярі збились кругом його, сміялися, гомоніли й не пускали.
— Хай он Марченко виведе — я охрип!.. Їй-бо ж охрип! — просився Максим.
— Ну, та годі вже тобі, не задавайся! — серйозно обізвався до його смуглявий школяр, — заводь, коли заводиш!
Максим став посередині, вирівнявся й провів рукою по лиці. Соромливість сплила з його, і воно стало поважне, навіть строге. Сірі очі стемніли, чоло побіліло. Хлопці примовкли й налагодились. Оглянувши всіх товаришів, Максим спинив очі на одному, немов збирався щось йому казати; відкашлянувся, легенько схитнув головою вправо, хитнув уліво, й не одриваючись од очей товариша, тихо заспівав:
У неділеньку рано-пораненьку
Розсердився син на свою неньку…
Тихо, повагом заводив Максим перші слова. Всі дивились на його, слухали. Потім очі в усіх здіймалися, тьмарились, голови хитались і разом з усіх грудей виривалися слова жалю і смутку:
Будуть гості усі в бархотині,
А ти, мамо, в подертій свитині!..
Усі в одно слово виголошують вони, і здавалося — що вони не співали, а словами розповідали про те, що недавно чинилося на їх очах.
І що далі співали вони, все щільніше горнулись одно до одного, руки непомітно спліталися в обійми.
Дощ був перестав і знову пішов — вони не помічали: пісня заглушала шум дощу й живим словом розносилася далеко з-під стіни школи.
А за стіною в клясі, склавши руки на грудях, з кутка в куток ходив учитель — підійде до вікна, схилиться головою до шибки, слухає… потім знов ходить, задумавшись, і тихо наспівує слідом за хлопцями.
Якось його побачили.
— Учитель, учитель слухають! — зразу пішло тихо поміж хлопцями.
Усі помалу стихли. Пісня обірвалася.
— Ну чого ж?.. давайте співати! — звернувся до товаришів Марченко, — нехай послухають…
Хлопці потопталися між собою і стали одкашлюватись. Марченко вскочив у середину, махнув головою і всі в один голос залящали:
Вот ля-гушка по до-рожке
Скачет, вытягнувши ножки…
Шкільний, казенний настрій знову зринув між хлопцями. Максим провів рукою по спітнілому лиці, насунув на очі шапку й тихенько сховався в гурті.
1910