Новелі
Степан Васильченко
Інспектор
• Інші версії цієї роботи див. Інспектор Вінніпеґ: Клюб Приятелів Української Книжки, 1953
 
ІНСПЕКТОР
 

Усі вікна городської школи світяться вогнями. Під школою — як на вулиці: пищать дівчата, кашляють парубки, виривається в темряві здавлений сміх. Цікаві голови витикаються на тинах, товпляться коло вікон, звідки визирає у свічках ялинка.

Два городовики по боках парадного турляють у сніг дуже цікавих і самі сміються. Одним заходом уже жартують із дівчатами, що, загавившись, попадали їм у лапи.

А в школу ніяк не пускають:

— Нідзя!

Нідзя, то й нідзя — клопоту мало: буде добре й під вікнами.

А в коридорах та по клясах — у новеньких блузках метушаться школярі.

Найбільш — повновиденькі, свіжі, як яблука, чепурненькі селючата з привітними очима та з м'якою степовою мовою. У чемерках та в свитках тут же підпирають стіни бороди й чуби; гудуть октавами стиха, терпляче дожидаючи, поки почнеться школярське свято.

Батьки понаїздили з сіл.

Стоїть гомін, як на сільському ярмарку. Під гармидер якось забувалось, що це — школа, й хлопці під гарячу руч чесали по-своєму, як чабани.

По коридорах, по клясах гонив вітер високий, плечистий, у мундирі, інспектор городської школи, Воронюк.

— Сейчас, детки, сейчас начнем! — кидав він, заклопотний, нетерплячим хлопчикам, шукаючи якогось Митрофана Антоновича.

Йому гукнули з гурту:

— Митрофан Антонович у третій клясі: репетицію робить.

Воронюк влетів у клясу.

— Что вы тут делаете?.. Нигде вас не разыщешь! сердито визвірився він на молодого вчителя, що в гурті старших учнів слухав деклямацію „Коника-Стрибунця”.

— Що таке? — підвів він голову, й побачивши інспектора, кинув: — я зараз, ось тільки байки послухаю.

— Да бросьте, пожалуйста, свои „байки”, — скривився Воронюк, — идите на минуточку сюда!

Одвівши вчителя в куток, Воронюк насупився, почав йому щось таємниче нашіптувати.

Той одразу наїжився й почав сердито огризатись.

Інспектор замахав на його руками й вилетів із кляси.

Бликнувши із-зла йому вслід, учитель схилив голову й задумався.

— Отак же, хлопці, — тихо й понуро промовив він, підійшовши до школярів, — не — буде ні „Вареників”, ні „Коника-Стрибунця”. І ні одної української пісні не буде.

— Що? Як? Через віщо? — пішов стурбований шелест поміж хлопцями.

Учитель мотнув головою в бік інспекторського кабінету:

— Спитайте його…

***

Цілий ліс дитячих голів розхитувався мірно й одностайно вправо і вліво:

От Кавказа до Алтая,
От Амура до Днестра!!.

Гекнули, мов перетяли поліно.

Стиха лупотіла полум'ям ялинка, як жива. Широкою підковою в передньому кінці залі сиділа міська інтеліґенція: пані, чиновники, панянки. Сиділи нерухомо, з опущеними очима, мов китайські божки… Не то дрімають, не то прислухаються до гомону далекої бурі. Отираються по кутках хмурі вчителі. Подекуди помітно засмучених декляматорів: стоять, понуро опустивши носи. Ззаду хвилястими скелями темніє гальорка — мовчить, як діброва.

Здавалось — один тільки інспектор був радий і веселий: розсівшись найближче до ялинки, він підморгував на хлопців, диригував рукою, сміявся, заохочував школярів до веселощів:

— А ну, смелее, а ну веселее.

Им повсюду отвечая,
Мчится русское — ур-р-а! —

рубали хлопці.

— Що вони співають? що вони співають! — стиха нервується на гальорці з гармошкою під пахвою якась піддьовка на підпитку: — от коли б я їм заспівав!..

— Тс!.. ша, Мартине! — сіпає його за рукав сусіда: — тут не можна: виведуть!

Гальорка вп'яла очі на панів, розглядаючи їх, як цікавий, кольористий крам. Школярі нудьгуючи витирали спітнілі обличчя й раз-по-раз нетерпляче позирали на поначіплювані на гілля дарунки.

— Да живее ж дети!.. Что это приуныли? — бадьорив Воронюк школярів. — Ведь, праздничек на то Бог послал нам. А ну, русскую! Плясовую!.. Да так, чтобы небу стало жарко!! А ну — за мною, вокруг елочки! — Інспектор затесався в гурт і, плутаючись поміж школярами, почав притупувати:

Уж я сеяла-сеяла лен
Я сеяла-приговаривала,
Чеботами приколачивала…

Хлопці збились тісно в отару й, спотикаючись та пхаючи один одного в спину, сунули гуртом кругом ялинки. Горохом розсипались голоси.

Місили ногами, як глину. Хтось плакав, кульгаючи на придавлену ногу.

Інспектор виплутався з гурту.

— Ну вот так! Вот так! — піддає він у гурт, намагаючись тим часом не зустрінутись із учителями очима.

Одразу коло дверей зарипіла гармошка, і натхненний, певний у собі голос ракетою нахабно шугнув по-під стелею:

Шел я верхой да шел я низой
А в Наташи дом с карнизой.

—- Вот так треба петь, а не так! — гукнув хтось обурено од порогу. — Деньги только даром берете!

Заля гунула реготом.

***
Дзвеніли чарки, брязкотіли ножі й виделки, торохтів посуд.

Голосно розмовляли гості, потягаючись, немов після довгої церковної служби. Скілько душ педагогічної молоді збилися в окремий гурток коло одного столика, колючими поглядами стріляли на другий кінець стола й демонстративно розмовляли українською мовою.

З ворожого табору, де помітно одзначалася огрядна постать інспектора, долітали перебільшено читкі російські фрази.

Інспектор, старанно причесаний, у комірці, як завжди, застібнутий на всі ґудзи мундира, сидів у звичайній своїй позі спокійного й величного сфінкса, кидаючи часом іронічний погляд на молодь.

— Что вы хотите, — доводив він своїм сусідам: — городишко захудалый — ни клуба, ни театра, порядочная книга даже случайно не залетает сюда — поневоле можно ударіться в украйнофильство… Жаль мне эту бедную молодежь.

Інспектор кинув скорботний погляд на демонстрантів.

Начальник пошти в золотому пенсне на пухлому, як варений буряк, носі охоче згоджувався з інспектором, підливаючи йому в чарку. Воронюк чогось сьогодні зрадив свої правила й хилив чарку за чаркою.

Розмова увесь час в'язалася коло українського питання: про сепаратизм, про мазепинство, „о Шевченке” — звичайно.

Молодий панок, місцевий слідуватель, щось миршавеньке, золотушне, із вишаруваною, як скло, лисиною, гидливо кривив губи, щурив руденькі брови й доводив, що „этот самый рух” — не має під собою ні ґрунту, ні коріння — „насколько ему известно”…

— Да-да! — радісно згоджувався з ним інспектор. — Абсолютно не имеет. Все это наносное, неестественное.

Зібралися всі бурлаки… —

лагідно, миролюбно промовив до всіх зразу задуманий, здержливий тенор, крадучись у груди.

Затихло все — пішов шелест між дамськими сукнями.

До їдної хати… —

непокірно, все руйнуючою хвилею дмухнув вітер голосів — і вмить здув усе, змив, усіх повалив. Усі підняли голови, проясніли, забули одразу про інспектора й про йото мову.

Раптом інспектор захвилювався, поклав кулаки на стіл, випрямився, очима як не встрелить.

— Нет, это невозможно! Я уйду! Я сейчас же уйду! — чогось загорівся він.

Всі стурбувались: ніхто не розумів, чого так зразу закипів цей твердий, як камінь, завжди стриманий казенний мундир.

— Та чого ви? Та Бог з вами? — почали втихомирювати його, — тут же немає нічого злочинного!.. Наші пісні скрізь же співають…

Грай, которий, на бандуру,
Бо сумно сидіти…
Що діється тапер в світі,
І чиї ми діти…

Побідним виром знову полинули звуки, задавили голос інспектора. І всі, не дослухавши розмови, не договоривши слів, попливли до гурту, як тріски в потік води. Обличчя в панночок зарожевіли, чиновницькі очі заграли. Співали пані й панни, співали паничі, у хвості козликами пнулись до гурту — співали огрядні сиві мундири, з блискучими масними очима, співали й самі винувато всміхались.

Усі з'єдналися в один гурт, палахкотіли одним настроєм, як одно багаття.

Воронюк поривався втекти й знову вертався, немов тягло його назад якоюсь силою. Далі випрямився коло стіни — великий, як світ. Очі його то займалися, то гасли, ніздрі роздувалися, а чуб на голові раз-по-раз ставав горою, немов хто дув на його ззаду ковальським міхом. Стояв, мов прикований до муру звір, щохвилини пориваючись кинутись на гурт.

Що діється тепер в світі
І чиї ми діти…

стриманим гірким докором лунали повторені слова пісні…

Мов вітром зірвало Воронюка з місця: стояв уже в гурті — найвищий над усіми. Ніхто не впізнавав його — не було вже дисциплінованого, прилизаного й надушеного чиновника. Сам собою розкуйовдився чуб, розстебнувся мундир, чорні очі горіли упертим огнем і з мундира з шпагою аж випирався первісний гайдамачище.

Замовкли всі, дивляться з острахом.

— Ось же що, хлопці, — промовив він, гаряче оддихаючись, — коли вже співати, так не такої!.. У нас на Поділлі ось як співають…

Воронюк кулаком розгладив уси, щось нове блиснуло в його очах, хитнув по-мужицькому головою.

Здавалось, загримів десь на небі грім:

За Сибіром сонце сходить —
Хлопці, не дрімайте!
Та на мене, Кармелюка,
Всю надію майте!..

Дикий, нестримний голос трощив і ламав усе в кімнаті, виривався з тісних стін на простори, на степи, мов сама та давня, затоптана та в мури забита козацька воля…

Заскреготав зубами, тарахнув кулаком по столі. Посипалися, забряжчали череп'я й шклянки.

Повернувся, пішов мовчки, повагом…

І на спині шкарубився мундир на йому, мов шкура на вовкові, накучмився чуб, а на шиї теліпався, розсунувшись, зім'ятий шовковий галстук, як на бикові налигач.

На мить усе в кімнаті заніміло…

 

1914




Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.


  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Канаді і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала в суспільному надбанні в Канаді
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Канаді закінчився до 1 січня 1983 року, оскільки авторське право у Канаді закінчується 50 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1932 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 90 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.