Новелі/Інспектор
◀ Під школою | Новелі Інспектор |
Осінній ескіз ▶ |
|
Усі вікна городської школи світяться вогнями. Під школою — як на вулиці: пищать дівчата, кашляють парубки, виривається в темряві здавлений сміх. Цікаві голови витикаються на тинах, товпляться коло вікон, звідки визирає у свічках ялинка.
Два городовики по боках парадного турляють у сніг дуже цікавих і самі сміються. Одним заходом уже жартують із дівчатами, що, загавившись, попадали їм у лапи.
А в школу ніяк не пускають:
— Нідзя!
Нідзя, то й нідзя — клопоту мало: буде добре й під вікнами.
А в коридорах та по клясах — у новеньких блузках метушаться школярі.
Найбільш — повновиденькі, свіжі, як яблука, чепурненькі селючата з привітними очима та з м'якою степовою мовою. У чемерках та в свитках тут же підпирають стіни бороди й чуби; гудуть октавами стиха, терпляче дожидаючи, поки почнеться школярське свято.
Батьки понаїздили з сіл.
Стоїть гомін, як на сільському ярмарку. Під гармидер якось забувалось, що це — школа, й хлопці під гарячу руч чесали по-своєму, як чабани.
По коридорах, по клясах гонив вітер високий, плечистий, у мундирі, інспектор городської школи, Воронюк.
— Сейчас, детки, сейчас начнем! — кидав він, заклопотний, нетерплячим хлопчикам, шукаючи якогось Митрофана Антоновича.
Йому гукнули з гурту:
— Митрофан Антонович у третій клясі: репетицію робить.
Воронюк влетів у клясу.
— Что вы тут делаете?.. Нигде вас не разыщешь! сердито визвірився він на молодого вчителя, що в гурті старших учнів слухав деклямацію „Коника-Стрибунця”.
— Що таке? — підвів він голову, й побачивши інспектора, кинув: — я зараз, ось тільки байки послухаю.
— Да бросьте, пожалуйста, свои „байки”, — скривився Воронюк, — идите на минуточку сюда!
Одвівши вчителя в куток, Воронюк насупився, почав йому щось таємниче нашіптувати.
Той одразу наїжився й почав сердито огризатись.
Інспектор замахав на його руками й вилетів із кляси.
Бликнувши із-зла йому вслід, учитель схилив голову й задумався.
— Отак же, хлопці, — тихо й понуро промовив він, підійшовши до школярів, — не — буде ні „Вареників”, ні „Коника-Стрибунця”. І ні одної української пісні не буде.
— Що? Як? Через віщо? — пішов стурбований шелест поміж хлопцями.
Учитель мотнув головою в бік інспекторського кабінету:— Спитайте його…
Цілий ліс дитячих голів розхитувався мірно й одностайно вправо і вліво:
От Кавказа до Алтая,
От Амура до Днестра!!.
Гекнули, мов перетяли поліно.
Стиха лупотіла полум'ям ялинка, як жива. Широкою підковою в передньому кінці залі сиділа міська інтеліґенція: пані, чиновники, панянки. Сиділи нерухомо, з опущеними очима, мов китайські божки… Не то дрімають, не то прислухаються до гомону далекої бурі. Отираються по кутках хмурі вчителі. Подекуди помітно засмучених декляматорів: стоять, понуро опустивши носи. Ззаду хвилястими скелями темніє гальорка — мовчить, як діброва.
Здавалось — один тільки інспектор був радий і веселий: розсівшись найближче до ялинки, він підморгував на хлопців, диригував рукою, сміявся, заохочував школярів до веселощів:
— А ну, смелее, а ну веселее.
Им повсюду отвечая,
Мчится русское — ур-р-а! —
рубали хлопці.
— Що вони співають? що вони співають! — стиха нервується на гальорці з гармошкою під пахвою якась піддьовка на підпитку: — от коли б я їм заспівав!..
— Тс!.. ша, Мартине! — сіпає його за рукав сусіда: — тут не можна: виведуть!
Гальорка вп'яла очі на панів, розглядаючи їх, як цікавий, кольористий крам. Школярі нудьгуючи витирали спітнілі обличчя й раз-по-раз нетерпляче позирали на поначіплювані на гілля дарунки.
— Да живее ж дети!.. Что это приуныли? — бадьорив Воронюк школярів. — Ведь, праздничек на то Бог послал нам. А ну, русскую! Плясовую!.. Да так, чтобы небу стало жарко!! А ну — за мною, вокруг елочки! — Інспектор затесався в гурт і, плутаючись поміж школярами, почав притупувати:
Уж я сеяла-сеяла лен
Я сеяла-приговаривала,
Чеботами приколачивала…
Хлопці збились тісно в отару й, спотикаючись та пхаючи один одного в спину, сунули гуртом кругом ялинки. Горохом розсипались голоси.
Місили ногами, як глину. Хтось плакав, кульгаючи на придавлену ногу.
Інспектор виплутався з гурту.
— Ну вот так! Вот так! — піддає він у гурт, намагаючись тим часом не зустрінутись із учителями очима.
Одразу коло дверей зарипіла гармошка, і натхненний, певний у собі голос ракетою нахабно шугнув по-під стелею:
Шел я верхой да шел я низой
А в Наташи дом с карнизой.
—- Вот так треба петь, а не так! — гукнув хтось обурено од порогу. — Деньги только даром берете!
Заля гунула реготом.
Голосно розмовляли гості, потягаючись, немов після довгої церковної служби. Скілько душ педагогічної молоді збилися в окремий гурток коло одного столика, колючими поглядами стріляли на другий кінець стола й демонстративно розмовляли українською мовою.
З ворожого табору, де помітно одзначалася огрядна постать інспектора, долітали перебільшено читкі російські фрази.
Інспектор, старанно причесаний, у комірці, як завжди, застібнутий на всі ґудзи мундира, сидів у звичайній своїй позі спокійного й величного сфінкса, кидаючи часом іронічний погляд на молодь.
— Что вы хотите, — доводив він своїм сусідам: — городишко захудалый — ни клуба, ни театра, порядочная книга даже случайно не залетает сюда — поневоле можно ударіться в украйнофильство… Жаль мне эту бедную молодежь.
Інспектор кинув скорботний погляд на демонстрантів.
Начальник пошти в золотому пенсне на пухлому, як варений буряк, носі охоче згоджувався з інспектором, підливаючи йому в чарку. Воронюк чогось сьогодні зрадив свої правила й хилив чарку за чаркою.
Розмова увесь час в'язалася коло українського питання: про сепаратизм, про мазепинство, „о Шевченке” — звичайно.
Молодий панок, місцевий слідуватель, щось миршавеньке, золотушне, із вишаруваною, як скло, лисиною, гидливо кривив губи, щурив руденькі брови й доводив, що „этот самый рух” — не має під собою ні ґрунту, ні коріння — „насколько ему известно”…
— Да-да! — радісно згоджувався з ним інспектор. — Абсолютно не имеет. Все это наносное, неестественное.
Зібралися всі бурлаки… —
лагідно, миролюбно промовив до всіх зразу задуманий, здержливий тенор, крадучись у груди.
Затихло все — пішов шелест між дамськими сукнями.
До їдної хати… —
непокірно, все руйнуючою хвилею дмухнув вітер голосів — і вмить здув усе, змив, усіх повалив. Усі підняли голови, проясніли, забули одразу про інспектора й про йото мову.
Раптом інспектор захвилювався, поклав кулаки на стіл, випрямився, очима як не встрелить.
— Нет, это невозможно! Я уйду! Я сейчас же уйду! — чогось загорівся він.
Всі стурбувались: ніхто не розумів, чого так зразу закипів цей твердий, як камінь, завжди стриманий казенний мундир.
— Та чого ви? Та Бог з вами? — почали втихомирювати його, — тут же немає нічого злочинного!.. Наші пісні скрізь же співають…
Грай, которий, на бандуру,
Бо сумно сидіти…
Що діється тапер в світі,
І чиї ми діти…
Побідним виром знову полинули звуки, задавили голос інспектора. І всі, не дослухавши розмови, не договоривши слів, попливли до гурту, як тріски в потік води. Обличчя в панночок зарожевіли, чиновницькі очі заграли. Співали пані й панни, співали паничі, у хвості козликами пнулись до гурту — співали огрядні сиві мундири, з блискучими масними очима, співали й самі винувато всміхались.
Усі з'єдналися в один гурт, палахкотіли одним настроєм, як одно багаття.
Воронюк поривався втекти й знову вертався, немов тягло його назад якоюсь силою. Далі випрямився коло стіни — великий, як світ. Очі його то займалися, то гасли, ніздрі роздувалися, а чуб на голові раз-по-раз ставав горою, немов хто дув на його ззаду ковальським міхом. Стояв, мов прикований до муру звір, щохвилини пориваючись кинутись на гурт.
Що діється тепер в світі
І чиї ми діти…
стриманим гірким докором лунали повторені слова пісні…
Мов вітром зірвало Воронюка з місця: стояв уже в гурті — найвищий над усіми. Ніхто не впізнавав його — не було вже дисциплінованого, прилизаного й надушеного чиновника. Сам собою розкуйовдився чуб, розстебнувся мундир, чорні очі горіли упертим огнем і з мундира з шпагою аж випирався первісний гайдамачище.
Замовкли всі, дивляться з острахом.
— Ось же що, хлопці, — промовив він, гаряче оддихаючись, — коли вже співати, так не такої!.. У нас на Поділлі ось як співають…
Воронюк кулаком розгладив уси, щось нове блиснуло в його очах, хитнув по-мужицькому головою.
Здавалось, загримів десь на небі грім:
За Сибіром сонце сходить —
Хлопці, не дрімайте!
Та на мене, Кармелюка,
Всю надію майте!..
Дикий, нестримний голос трощив і ламав усе в кімнаті, виривався з тісних стін на простори, на степи, мов сама та давня, затоптана та в мури забита козацька воля…
Заскреготав зубами, тарахнув кулаком по столі. Посипалися, забряжчали череп'я й шклянки.
Повернувся, пішов мовчки, повагом…
І на спині шкарубився мундир на йому, мов шкура на вовкові, накучмився чуб, а на шиї теліпався, розсунувшись, зім'ятий шовковий галстук, як на бикові налигач.
На мить усе в кімнаті заніміло…
1914
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.
|