На стрічу сонцю золотому/VIII
| ◀ VII | На стрічу сонцю золотому VIII |
IX ▶ |
|
Був вечір. Вона сидїла сама в хатї, при столї, на котрому горіла лямпа; її голова під тяжкою вагою слів, що їх читала, хилила ся все більше та більше в низ.
“Дорога моя доню Лїдочко, пісенько моя!
“Нас лишень двоє в цїлій хатї.
Ти така малесенька і гарна, тихесенько спиш у своїй колисочцї, а ангел супокою нашіптує тобі чудові сни, бо так весело всьміхаєш ся. Яка то ти будеш, як меш читати отсї стрічки, що пише до тебе твій незнаний батько? Чи будеш і тодї так весело та безжурно всьміхати ся, чи може сум та тоска ляжуть на твоє біле чоло? Здаєть ся, що тобі тодї знайома вже буде жура-туга.
Житє тяжке, терниста стежка житєва і чоловік мимоволї вчуває полекшу, коли знає, що смерть зближаєть ся, щоб перетяти житєву нитку. Житє тяжке, а я вже такий змучений, ослаблений, зломаний ним, що менї зовсїм не тяжко з ним розставати ся.
То був хмарний, осїнний день, як мене, вже досить великого хлопця, відвезли до школи. Я був селянський син, та про те в школї не йшов гірше від иньших, тільки що з мойого знаня все були професори незадоволені, все мали щось дорікати та докучати. Колєґи також не дуже мене любили, бо тодї “хлоп” у ґімназії був ще рідкість, і те-ж де лише могли старали ся дати менї відчути свою висшість. А я такий був слабий, що мимоволї старав ся йти під їх лад, набираючи панських манєр та укладу. Хотячи вже таки нї в чім не відставати від “паничів”, я в шестій клясї записав ся на танцї, дурів так як і паничики, брав участь у всїх їх комплєтах та бібах.
Часами гризло мене сумлїнє, що тяжко запрацьований батьками гріш обертаю на пусті гулянки та забавки, та родичі були богачі, а нас було лиш троє дїтий, і я не в силї був відречи ся такого житя.
На тих танцях я познайомив ся з п. Вандзею і цїлим жаром першої любови полюбив її. А вона, здавало ся, також мене любила, (коли можна говорити про любов у штирнацятилїтньої дївчини) казала що буде ждати, нїм дібю ся свойого хлїба, а тодї поберемо ся, і я був немов у раю. Її родичі також не були тому противні, а я дурний з утїхи шалїв, учив ся мов божевільний, хотячи добити ся скорше свойого становища, щоб бути на все разом зі своєю улюбленою.
Що я для тої любови не посьвятив?! Я відрік ся тодї майже своєї ріднї, бо й Вандзя не любила “chłopów”, та вміла се так гарно менї виложити, що я майже не почував цїлої поганї свойого вчинку. Далї: я мав з давнїх лїт потяг до лїтератури, особливо до поезії, хотїв іти по скінченю ґімназії на фільозофію, та панна Вандзя волїла правників, “бо ті професори ґімназіяльні то звичайно диваки”, і я пішов на права, хоч сам не мав до того найменьшої охоти.
Та про те я в свій час здав два перші правничі іспити, заробляючи при тім важкою писаркою на прожитє у Львові; до товариств руських не ходиб, щоб “не наразити ся”, відрік ся всього для щастя — мати її своєю жінкою.
Тямлю мов нинї.
То була зима, я приїхав на різдвяні сьвята до неї, летїв до неї мов голуб до голубки, і застав її з якимось гарним мущиною в сальонї. Вони сьміяли ся та премило бавили ся, одначе видно було, що їй більше ходить о нього, як йому о неї. А він був молодий та вже славний лїкар.Коли я війшов, вона привитала мене дуже сердечно і моя зависть і сум, що зараз при входї огорнув мене, розвіяв ся наче дим. Я ще й ганьбив себе в дусї, що сьмів її підозрівати о невірність. Шалений!
А ота її сердечність для мене була уживана лише на те, щоб розбудити в нїм заздрість, щоб показати йому, що вона о нього не стоїть, що обійдеть ся і без нього; а ота її сердечність була рахована на те, щоб він почав бажати мати її своєю, бо звісно, що все того забагаєть ся, чого не можемо осягнути.
І по що я шалений пишу отсе до тебе? Чи тобі невинній зрозуміти цїлу погань її вчинку? О, житє важке! Учи ся, пісенько моя, яке воно важке, учи ся і нїколи не грай з чужим серцем. То страшний гріх так безпощадно руйнувати чоловіка, його щастє, віру в людий, сьвяті надїї. Правда, ти не будеш такою?
Але слухай далї. Отак та сердечність для мене тягнула ся через цїлий час мойого побуту на сьвятах. Ота сердечність була вже така сердечна, як ще нїколи, і я радий, прерадий поїхав із сьвят до Львова, щоб працювати далї для моєї Вандочки. Та щось моя Вандочка довго не пише, от хиба по кілька слів, правда, сердечних, і я знов успокоюю ся і знов учу ся. Коли отсе в мясницї дістаю великий, отворений лист: запрошенє на шлюб моєї коханої. Шлюб девятнацятого, а дістаю запросини двацятого.
Боже мій, Боже, як страшенно я тодї терпів, як безмірно, безнадїйно! За що це менї? питав я, і кляв усьо, всьо на сьвітї; тодї у мене нїчого сьвятого не було, бо вона не моя, не моя, не моя! — — —
Коли я тепер застановлю ся над усїм, то приходжу до пересьвідченя, що мене спіткало лише те, на що я заслужив, що її зрада була карою за мою зраду свойого народу, своїх родичів, і врештї всього, що кожному чоловікови повинно бути найдорожшим та найсьвятїйшим. Що врештї її провина против моєї то нїщо. Та тодї я сього не думав, а хоч і часом десь у закутинї серця вставав докір, то я мав на свою оборону: “Але-ж я їй усе в жертву принїс. Своє сумлїнє, свою честь, найлїпші частинки душі!” І я шалїв з розпуки!
Дістав запаленя мізку, на своє нещастє видужав нїби, та попав у страшну апатію. Менї було всьо байдужне: міг собі сьвіт завалити ся, або стояти, могло сонце сьвітити або й згаснути, міг я жити або вмерти, отсе було менї все одно. Вона однако не буде моєю, навіть душа її не належить до мене. Все одно, байдуже!
Я перестав навіть учити ся, опустив ся зовсїм, от часом хиба сїв та писав дещо. Се ще мене потроха займало. Не дуже вони мудрі, ті мої поезії, але може ти цїкава, то слухай:
Нї, не бажаю я
Нї смерти, нї житя!
Бо я і сам гаразд не знаю,
Чи ще чого в житю я забажаю.
Байдуже те менї,
Чи жити-му, чи вмру,
Чи вмру і враз про всьо забуду,
Чи жити-му і мучити ся буду,
Байдуже те менї.
Було колись і я бажав,
Було колись і кохав.
Та доля лютая сказала:
“Нї! не для тебе роскоші житя-”
І всьо, що було любе, дороге
Вона взяла і відібрала.
Колись для мене зорі сьяли,
Дївочі очи мов зірки ясні.
Колись до мене усьміхались
Уста чудові, чарівні.
Та доля лютая сказала:
“Нї, не для тебе радощі житя!”
І всьо, що було серцю дороге,
На віки відібрала.
І ще одна моя поезія з того часу снуєть ся в думках:
Минуло моє щастє,
Минуло вже воно.
Коротко трівало,
Та гарнеє було.
Минуло ся коханє,
Минула ся весна,
Зморозив душу холод,
Настала в нїй зима.
І знаю я, о знаю!
Що цьвітки зацьвітуть,
Гаями та лугами
Пісеньки загудуть.
Що встане знов веснонька,
Яснїти-ме вона,
Та в серцї буде холод
І лютая зима.
І ще богато віршів писав я тодї, виливав на папір свій біль безконечний. Часом менї лекшало від того. Тодї я думав, що я вже так до кінця житя проживу, нїчим не буду журити ся, анї нїчого хотїти нї бажати. Та поволи я отрясав ся з тої байдужности, сьвідомість вертала, житє домагало ся свойого. Коли я зовсїм одужав, то зрозумів, що житє не скінчило ся, смерть не приходила, я помимо своєї волї таки жив і хотїв їсти, а їсти не було що! Треба було старати ся знову, щоб продовжати свою муку, треба було старати ся о спосіб до житя. До того мав я ще на голові значні довги, що їх затягнув був мій товариш на моє лїченє і прожиток у часї недуги, і я мусїв працювати.
Але та праця була для мене тепер мерзка: ті права я ненавидїв усе, і лише з любови до неї, тому що вона так хотїла, кував ті сухі параґрафи, що мали силу позбавляти людий щастя, а навіть житя. Та тепер та моя праця була для мене правдивими тортурами. Моя душа рвала ся до поезії, а тут: куй параґрафи! Та вибору не було. Я мав уже лише послїдний іспит зложити і був “у мети”, тому то я й далї вчив ся права.
Врештї зістав я практикантом судовим, а далї й авскультантом. Та аж тепер почала ся правдива мука: тут треба було не вчити ся, але виконувати те, чого я ненавидїв, судити иньших, присуджувати їм кари, часто незгідні з власним пересьвідченєм, та правосильні, бо оперті на правних параґрафах.
Звісно, що коли чоловік чого не любить, то й не виконує того як слїд; таке було й моє. Я зовсїм не належав до добрих правників і тому “авансував” страшенно поволи. Моє житє тодї було зовсїм псяче: немила служба, мала платня, погане поведенє зверхників до решти з'огидили менї те житя. А ще сумлїнє обзивало ся часом дорікаючи менї, що я покинув свій рід, і я хотячи заспокоїти його посилав їм час від часу по кілька, часом кільканацять ґульденів. Отсе було всьо.
І в товариствах я майже не брав участи, хиба в таких, де знав, що напевно не здиблю нїякої жінки. О, я ненавидїв тодї всїх жінок, бояв ся їх гірше вогню, тїкав від них на сто миль. Я бачив у кождій лише облуду, фарисейство, бачив польованє на богатого жениха або його становище. І таке житє я вів довгі, довгі лїта: чужий для людий, а люди для мене. Та в послїдних роках того псячого житя опанувала мене охота збиваня гроший. Я щадив мов послїдний скупяга, та складав гріш до гроша. По що? для кого? Того я не знав. Та се стало ся для мене необхідним.
Двацять лїт по свойому вступленю до суду я став нарештї судією. Тодї я пізнав, а зглядно відновив приязнь з моїм давним шкільним колєґою, а батьком твоєї матусї. А далї — я близько пятидесятилїтнїй чоловік оженив ся з нею, молодою, та мов рожа цьвітучою дївчиною.
Не знаю, відки в мене набрало ся стільки геройства? досить що набрало ся, бо твоя матуся була зовсїм иньшою від жінок, які я знав колись. Зі мною вона поводила ся як із старшим другом, а не як з мущиною, що може стараєть ся о її руку, вміла так лагідно та сердечно говорити, що цїлком підбила мою душу. І в мойому старому, розбитому серцї загоріло бажанє мати вже раз свою родину, мати хоч крихіточку щастя, і я відважив ся осьвідчити ся їй. Вона приняла.
Я знав добре, що вона мене не може любити, знав що йде за мене тільки тому, що змушує її до того конечність, бо в її родичів прикрі обставини, і вона не може вибирати, та про те я відважив ся повінчати ся з нею. І я не пожалував того. Вона була найвірнїйшою, найлїпшою жінкою, але я добре видїв, що вона нещаслива в житю зі мною старим, знемощілим чоловіком.
Я рад з того, що в мене рак, що я мушу вмерти, бо увільню її вже раз від себе, дозволю й їй жити житєм серця, бо я не сумнїваю ся, що вона ще віддасть ся і буде щасливою. Коби лише вже раз та смерть скоро приходила, бо терпіня стають невстерпні, і тїлесні й душевні.
То страшна хороба, той рак. Але не менше страшна думка: на що я жив? що я кому доброго зробив? до чого діпняв? А на се відповідь одна: Нїщо!
О, Боже милосерний, Боже, помилуй мене, прости великі мої провини. Прости і ти, моя пісенько золота, донечко моя, Лїдочко! Який примір лишив тобі твій батько? Але він був безмежно нещасливим чоловіком, він був лише слабим чоловіком! О! він богато своїх обовязків не сповнив, богато занедбав. Він відчуває цїлу їх вагу, цїлу тяготу. І донечко моя кохана, не гнївай ся на мене, прийми отсих кілька слів від свойого батька і сповни його просьбу: о скілько лише зможеш, старай ся працювати для народу, з якого вийшов твій нещасливий батько, сплати хоч в части довг, що тяжить важким каменем на його груди. Я знаю, се може безсердечність, безправство, що я вимагаю сплати своїх довгів від невинної, безучасної в них дитини. Тому прости, не гнївай ся, але вір, що може тільки в тім і щастє.
Не знаю, я богато пережив, на многе надивив ся і много терпів. Та з усього найстрашнїйше те, що тепер прошибає мою грудь: несповненє свойого обовязку.
О, Боже, змилуй ся, ратуй! Я хотїв того обовязку спекати ся післанєм кільканацятьох ґульденів своїм рідним! Оттим я хотїв відплатити матери за її недоспані ночи, за її терпіня, за її розвіяні мрії, що їх лелїяла колишучи мене та мріючи, як стану підпорою її старости та немочи!
Оттими мізерними кількома ринськими я хотїв заплатити батькови за його труди, за його розбиті надїї, що я віддячу ся за те, що вивів мене в люди, не відцураю ся тих, що мене виростили.
А я віддячив ся — гарно віддячив ся!
Та коли би мої родичі, і ти, моя донечко люба, знали, що се у нас мужикови “вибивати ся в люди”, через які моря терпінь, підлости та неправди він мусить перейти, заким до чого дібєть ся, то може би не судили строго.
Та нї! Нїякий суд людський не буде острійший, не може бути страшнїйший від власного сумлїня, що осудить чоловіка.
Ох, як я страшенно терплю, як безмірно! Лїдочко, пісенько, правда, ти не осуджуєш свойого батька, ти помимо всього будеш його любити. Правда? Він же був такий страшно нещасливий, такий слабий! Правда, будеш любити? Я мов жебрак прошу о ту крихітку любови.
А тепер ти так гарно, ясно всьміхаєш ся, отвираєш ті чудові очицї і дивиш ся на тата. Дитинко, дитинко! Коли-б ти знала, як він терпить!
Нї, не сила далї писати і вже таки нема що. Прощай пісенько, прощай Лїдочко! Благословлю Тебе і цїлую щиро, щиро,
Твій батько Осип Оменський.
А троха далї батько писав знов.
“Двоє вас лишаю на сьвітї: Романа і тебе. Любіть ся, дїти, помагайте собі взаїмно, бо хто зна, чи знайдеть ся хто, щоби поміг дїтям проклятого. Я проклятий, проклятий, проклятий. Сумлїнє власне прокляло мене. Сумні, безнадїйні очи моїх батька-неньки прокляли, осудили мене. Оті сотки хлїборобів, що я з поміж них вийшов, кленуть мене. І я рад би тепер летїти до них, віддати їм усе, все; себе обернути в одну працю для них, та я страшною хоробою прикований до ліжка, безсилий. Я призбирав собі троха гроший: віддав би я їх їм — я-ж знаю, що нїщо не заплатить їм розбитих надїй, та все може хоч троха злагодило би їх біду, та я сього вчинити не можу: в мене жінка й дїти.
Дїти мої дорогі, будьте сильні: в житєвій борбі гартуйте на остру крицю свої характери, і будьте сильні. Най у вас буде одна думка, а та думка най має все правду та добро за остаточну цїль житя. О, будьте сильні духом: бо лише сильні мають право до житя. А мене простїть: не довга вже хвиля, як душа розлучить ся з тїлом, як я стану зимним трупом. І з чим я стану перед Творцем Всемогучим, які геройські вчинки принесу перед Нього? Хиба оті кріваві сльози, що ними плаче стареча, покаяна душа, хиба те каянє. Так менї треба: я був слабим, я відрік ся свойого роду! Ох, совісте, не муч мене так страшно! Мої дїти, чи ви зможете любити мене?”Отсе читала Лїда і ті батькові слова розтопленим оловом пекли її душу.
— Який він був нещасливий, безмежно, безмірно нещасливий! А й тепер його душа мучить ся бідна, не знаходить собі супокою і мучить ся ще й моїм смутком. Він видить, відчуває, яке горе глибоке обнїмає моє молоде серце, як воно рветь ся до житя, до сьвітла, до сонця, а мусить задоволити ся сїрою буденщиною. Нї, на се лиш одна-однїська рада: зірвати пута, що наложено на мене, вирвати ся на волю, працювати, жити.
Оттаке вона думала, читаючи той батьків заповіт. А по кутиках темної, лямпою осьвіченої кімнати сїдали маленькі мушки, бренїли та немов глумили ся з неї. А в тім бренькотї вона виразно чула їдкий, злосливий сьміх:
— І куди підеш, як “вирвеш ся” з сього житя? Сядеш при дорозї і будеш просити хлїба і тим успокоїш батькову душу, та сповниш його бажанє? Та-ж ти ще малолїтна, таже над тобою опіка вітчима, а він що? думаєш, позволить може йти “в народ?” Яка-ж ти сьмішна! І як ти думаєш іти “в народ”? Що вмієш? Чи прийдеш у село тай скажеш: “Я прийшла вас того вчити, чого сама не вмію”, чи що иньшого думаєш робити? Або нї! Ти певно схочеш учити ся до вчительського іспиту, щоби відтак бути вчителькою. А чим-же ти заплатиш учителям за лєкції? Ха, ха, ха! Ну, ну, щаслива дорога, йди на волю, в народ, щаслива дорога!
Нї! то не мушки глумили ся з неї, то її власна душа кидала оті їдкі слова. Вона сама відповідала собі так. Ох, знала-ж вона, знала, на чому кінчили ся всї її пориви. Прецїнь вона й перед тим ще, заким прочитала батьків заповіт, просила вітчима, щоб позволив їй далї вчити ся.
— Не хочу строїв, не хочу забав, не хочу нїчого, лише хочу вчити ся.
— І на що тобі се? — питав тодї вітчим.А вона казала:
— Ну, прецїнь годї менї вічно сидїти на ласкавім хлїбі. Треба забезпечити ся на старші лїта, бо-ж не дай Боже якого нещастя, не піду за прошеним хлїбом. А врештї то стид сидїти родичам на шиї, як є здорові руки і можна самій заробити на свій прожиток.
— Нї, у тебе таки направду нема “всїх дома”, ти варіятко якась. Видане се! Чи ти може не хочеш іти на учительку? А то скаранє Боже: менї усьміхаєть ся аванс, а та варіятка не то щоб менї помогти, мріє о якихось своїх хлїбах. Ти знаєш, як зовуть таких дївчат. Ти-ж знаєш, який вплив має совітникович на батька, а він же так надскакує тобі, закоханий по вуха. Не могла-б ти бути для нього ласкавійшою і мимоходом спімнути дещо і про мене? Але де! Ой, нїколи не перестану каяти ся, що оженив ся з твоєю мамою та взяв таких чортенят за своїх: червоного радикала і еманципантку. Як-би не ви, не тим був би я нинї. Але тям собі: тепер весна, а в зимі ти вже маєш зловити собі якого. Я далї не думаю годувати варіятки дома.
Оттак кінчили ся звичайно всї такі розмови вітчима з Лїдою. Та не конець на тому. Звичайно починав він сварити ся ще з мамою, дорікати їй чим міг, грозив ся, що силоміць повінчає Лїду з старим та богатим п. Єрським “асесором маґістрацьким”, і в хатї наставало дїйсне пекло.
Лїда знала, що й тепер скінчить ся на тому самому, та однако зважила ся ще раз просити в вітчима дозволу вчити ся, бо ті безнадїйні батькові слова страшенно ранили її душу. Вона відчувала, як мусїла і мусить страждати душа, що писала отой заповіт. Вона з охотою віддала би й своє житє, щоб лише троха муки взяти в неї. Та дарма. Усї її просьби скінчили ся як звичайно: криками, грізьбами, мало що не бійкою. Навіть Цїночка почала плакати та казала, що вона хиба нїколи ще не вийде замуж, як має таку сестру, бо хтось подумає собі, що й вона така.
І так жила Лїда далї, мучила ся душею і що днини чула слова: “коби вже борше зловила собі якого”.
Про її вчителюванє не могло бути й бесїди, не вважаючи на її докази, що се нїщо не пошкодило-б вітчимови до авансу, бо-ж тепер уже дївчата з найлїпших домів шукають свойого хлїба; вітчим по давньому не слухав сього. Та Лїда зрозуміла врештї, що той аванс, то тільки покришка далеко важнїйшої та неприємнїйшої причини: та-ж сукнї і строї, в яких Лїда ходила на ріжні вечерки, “справляло ся” на кредит, але вчити нїхто не схоче на кредит, а врештї дома треба було робучих рук — і Лїда сидїла дома, “бувала” в товариствах, зносила вимівки вітчима, лайки Цїночки і Бобика, сльози матери.
Що-ж вона иньшого могла дїяти?