На стрічу сонцю золотому/VII
| ◀ VI | На стрічу сонцю золотому VII |
VIII ▶ |
|
Гей, гей, які-ж то гіркі та тужні години настали для Штефана, гей, які-ж гіркі! Треба було працювати від раннього ранку до пізної ночи, геть поза опівніч, немов той віл у ярмі. Треба було змінити станцию, наняти її десь на далекім передмістю, та знов бути на свойому харчи. Лишень що тепер не возили йому з дому, а він сам мусїв за всьо старати ся.
Звичайно перебував ранок у школї, а цїле пополудне на лєкціях, так що часто в полудне і не заходив на свою станцію. Та він мусїв собі се так урядити, бо за станцію платив лише пять срібних і за те мав ще й снїданє (склянку гербати і кавалок хлїба) і таку саму вечерю, а на обід (коли було за що) то забігав до одної знайомої міщанки, коли-ж не мав гроший, то обходив ся без обіду.
Лєкций набрав більше нїж звичайно, так що аж до 9—10 вечером мав занятий ними час. Лише стільки було його щастя, що дістав стипендію, то міг поплатити свої довги і помогти матери на переднівку. А по Великоднїх Сьвятах було у Марчучки весїлє, віддавала доньку Марію за Юрка Процишина. Думала, що буде їм усїм лекше жити. І на сей раз не завела ся; Юрко був великий робітник і тихий, добрий чоловік, і Юстина потрохи віджила, а на блїдім Марійчинїм личку засяв навіть усьміх та зацьвів рожевий румянець щастя.
І знов минув рік.
Знов прийшли вакації, знов Штефан їхав на село на лєкції, щоб і гроша заробити і сил набрати ся. Зближалась осьма кляса, зближала ся матура. А відтак треба було їхати до далекого Львова, та не самому: треба було брати і Антося з собою, що вже буде міг ходити до ґімназії. Гай, гай, які-ж то тяжкі роки ждуть ще Штефана! То-ж треба наперед хоть що троха гроший устарати, бо нїм дістане які лєкції у Львові, то стипендія не на довго вистарчить на житє для двох хлопцїв.
Минули вакації. Пройшли дуже любо та мило серед чудової підгірської природи та читаня добрих, займавих книжок. Ночи були ясні, зоряні і немов би вгорнуті в біло-синїй серпанок. Здаєть ся від сьвітла місяця та від блакитї неба вони мали таку синю краску. Чудові ночи! повні мрій і снів, повні якогось несупокійного, любого, палкого ожиданя на щось незвісне, таємне, що огорне цїлу душу і серце, що забере цїлу істоту в полон на віки!
З такою розбурханою уявою, з дожиданєм чогось непевного та солодкого вернув Штефан з лєкції до міста і почала ся знов шкільна наука та біганє по лєкціях. Сього року мав їх три: дві у своїх давних учеників, одну нову — у канцелїста судового. Вчив там хлопця з четвертої кляси, великого пустяка і завадияку. Але канцелїст платив сїм ґульденів, мешкав недалеко Штефана, був нїби Русин, тай якось терпіло ся.
Іще чомусь терпіло ся, ще щось тягло непереможною силою до того дому. Отим маґнетом то була гарна пасербиця канцелїста, Лїда. З першим поглядом на неї здавало ся Штефанови, що все оте чудове, незнане, палке, все, чим мрів і жив сих вакаций, злучило ся в нїй, і Штефан зовсїм потонув у тім новім, солодкім чутю.
Канцелїст мав пятеро дїтий, а зглядно своїх рідних лиш троє, бо двоє найстарших, Роман і Лїдїя були його пасербами, дїтьми його жінки з її першого подружя з п. судією. Той одначе скоро помер, бо вже по шістьох роках житя з нею, а з гарною, молодою вдовичкою оженив ся пан канцелїст, що давно, бо ще з молодих лїт любив ся в нїй. Вдовичка вправдї мала вже двоє “ангеликів”, пятилїтнього Романа і дволїтну Лїду, та се не відстрашило його, бо вдовичка мала капіталик полишений їй небіщиком судією.
А пан канцелїст колись був гарний, чорноволосий мущина, з чудово фризованим волосєм, все усьміхнений, веселий, все по модї убраний, з пахучим циґаром у гарних, весело закроєних устах. У голові було в нього пусто як і в кишенї, та про те був львом маломіських сальонів, і панї “дуріли” за ним. А він грав ся з ними мов котик з мишою, одного дня з одною, другого з другою. Залюблювати незалюблював ся, бо міг і без того обійти ся, а врештї любив ще у своїх молодих лїтах, от так двайцять, двайцятьдволїтним хлопцем у своїй таки сусїдцї, і хто зна, чи не через оту любов виавансував аж на канцелїсту. Отсе було так:
Він був сином священика, одинаком, розпещеним мазунцем. Спершу не давали його до школи, бо мамуня бояли ся холоду та голоду для свойого Ясуня, а татуньо знов українофільства, радикалїзму та ще иньших “ізмів”. От, має час ще того всього навчити ся, тай Ясуньо засидїв ся дома щось аж до дванайцяти лїт і навчив ся лише трохи писати та читати, крім того гарно вбирати ся, погорджувати мужиками, гарно свистати, потроха грати в карти та хилити горілочку, як тільки була до того спосібність.
Гай, гай, який Ясуньо вже великий, а підписати ся гаразд не знає. Біда! хоч нинїшня школа до нїчого, хоч певно в нїй радикалїзмів, демократизмів та всяких иньших чортівських видумок. Ну, і повезли Яся до школи, з бідою запхали до третьої нормальної. Стид! хлопець як явір і лишень у третїй штубі.
— Вчи ся Ясуню, не роби менї стиду! А ти-ж мав би бути гіршим від отих хлопських синів? Учи ся, то куплю тобі нову краваточку і рукавички, оті знаєш, що тобі вчора так подобали ся.
І Ясуньо нїби вчив ся, з трудом перелїз через дві нормальні кляси, з трудом здав вступний іспит до ґімназії і почав ходити до “лацїнських” кляс, як мати називала ґімназію.
На щастє батькове нїякі ізми Яся не чіпляли ся, бо ті, що були їх пропаґаторами, до “випуцованого” паничика навіть не наближали ся з голошенєм своїх ідей, бо уважали, що в “шпортїї” нїчого доброго, правдивого не може сидїти, то й шкода слів. Врештї і він сам не зближав ся до них, такі у них були великі, червоні руки, “прості” лиця, незґрабно вшиті одїня та чоботи; хамщиною аж пахло від них.
Не то, що оті “випуцувані” Адасики, Тадзї, Болєсї, та ще ріжні паничики. Він був з ними “guter Freund”, так вони казали, бо платив їм тютюн, цукерки, часами пиво, возив на суті празники попівські, а вони хоч “Поляки”, любили часом бавити ся в демократів, та любили “tę starą staroruską gościnność”. Чому нї? І йому було з тим добре, й їм, то й були приятелями. Оттак Ясуньо мав уже двацять лїт, і був уже в пятій чи шестій клясї. Все йшло по давньому — дуже гарно: Ясуньо мав гарні ґарнїтури, біленькі ковнїрчики, шовкові краватики, ґлясе рукавички, ходив до школи, мав між паничами приятелїв, не любив хамства, бігав за паннами, чудово кланяв ся і гуляв. Все йшло чудово і Ясуньо вільний від усяких “ізмів” уже наперед подавав надїю, що як високо лїтає, так ще висше сяде, — коли ба! наднїс дїдько у те село, де були родичі Ясуневі, нового учителя, старого, спрацьованого, збідованого з купою дїтий і довгів. Один його хлопець був навіть Ясїв колєґа, та він з ним не товаришував, бо від того хоч не дуже “пахло хамщиною”, та за те не мав і він нї гарних ґарнїтурів, нї білих рук, то що-ж йому за дїло було з ним товаришувати.
А в того бідняги учителя було ще крім того сина пятеро дїтий. По найстаршім, що був уже на “своїм хлїбі”, йшла вісїмнацятилїтня дївчина, що в нїй шалено залюбив ся Ясь, далї йшов хлопець, власне колєґа Ясїв, відтак дївчина, хлопець і знову дївчина. Біда була страшна, часто приходило ся і без вечері йти спати. І родичі були-б раді хоч одного рота менше мати в хатї, і ждали якого будь жениха для своєї Мілї, гарної, чорнобривої дївчини. Вона також рада би була вступити ся з дому, бо видїла яка біда — хоч вона зовсїм не була з тих бездушних, безідейних женщин, що там видять щастє, де роскіш та достатки, анї з тих забитих, тупих голов, що йдуть куди їх трутити; тільки що нею кермували безвідрадні обставини, і вона тут абсолютно нїякого голосу не могла мати. Тепер трафляло ся їй “велике щастє” — старав ся о неї пан судія, вправдї вже сивий, зломаний житєм, та добродушний, тихий чоловік. І вона постановила, хоч серце не позволяло, здрігало ся на те, коли лише судія формально осьвідчить ся, приняти те несподїване щастє, бо нема чого чекати. Та були хвилї, коли її серце, зводило з розумом тяжку борбу, бо воно било — те шалене серце! — воно било для Яся. Шалене! і що воно властиво видїло на Ясеви і яку будучність ворожило собі?
Але воно анї ворожило, анї саме не знало, що видїло; воно лише любило; отою першою, молодечою, горячою любовю любило чорні очи, румяні уста, стан гнучкий, високий. Чому нї? любило й ті елєґантні, гарні убраня, і ті панські та шиковні рухи. А в такому гарному тїлї мусїла мешкати і гарна душа, дарма, що люди инакше говорили. Та вона мала одну з тих натур, що всї людські хиби старають ся устраведливити, виправдати. Вона представляла собі, що він не єсть з ґрунту таким бездушним, що то всьому винно його вихованє, що коли-б на нього благодатний вплив, то з нього вийшов би найкрасший чоловік. Вона вірила в те і довгими вечерами снувала непересновані мрії о тім, який би то він став під її впливом. О, бо то певно, що змінив би ся на лїпше, вона-ж знає, як він її любить. А знала се вона з його палкого зору, з його горячих листів, що їх знаходила в книжках, котрі від неї зичив, знала з того, що він навіть змінив потроха свою пишну та зарозумілу вдачу і красше відносив ся до людий. Впрочім вона не приймала листів від нього, заборонила навіть говорити з собою та приходити до неї. Вона-ж була вже майже нареченою другого, в кождому разї “панна на відданю”, а він — студент з шестої кляси. Ха, ха, ха! Та про те довгими вечерами вона таки мріла про нього, очима своєї душі вдивляла ся в нього, любувала ся ним.
А він шалїв. Поїхав з вакацій до школи, та замість учити ся, укладав пляни пімсти на тім поганім судії. А тим часом його кохана вийшла за муж і поїхала з своїм чоловіком у якесь далеке місто. Тодї почали ся для Яся правдиві днї шалу. Моральних підстав у нього не було, був самолюбом до найвисшої степенї, а такого і любов не була в силї ублагороднити. Шалїв доти, аж таке виброїв, що вигнали його з ґімназії одної, відтак другої, третьої, в четвертій уже не хотїли приняти, і Ясуньо подав ся на пана. Любов уже вивітріла йому з голови, і тепер уживав в цїлій повнї житя. Сидїв собі дома, їздив по сусїдах, завертав паннам голови, а при тім робив грубі довги. Тато платив довги, доки платив, а далї видячи, що сьому кінця не буде тай що врештї треба, аби син мав який хлїб у руках, поїхав до міста старати ся для сина о яке місце. І пан Ясь авансували спершу на писаря, троха-троха устаткували ся, здали з тяжкою бідою іспит на канцелїсту і почали урядникувати. Розумієть ся, жили понад стан, і тато все мусїв витрясати кишенї, щоб платити за одну приємно проведену сином нїченьку при зеленім столику, або в товаристві веселих дам. Воно ріжно трафляло ся.
Далї — родичі повмирали і пан канцелїст бавив ся по душу. Коли наробив забогато довгів в одному містї, то подавав ся до другого, а своїм вірителям виплачував нїби по два-три ґульдени місячно. І так якось жив собі. Нарештї доля привела його в те місто, де жила колишня його любов, тепер уже вдовиця; чаруюча і богатенька панї судіїха. Він перенюхавши, що в неї грошики, забажав з нею оженити ся, змінив троха свій дотеперішний, гулящий спосіб житя і таки діпняв свойого. Несповна в рік по смерти першого чоловіка вона одружила ся з своїм давним ідеалом Іваном Херським.Отсе не значило, щоб вона свойого першого чоловіка ненавидїла, або була дуже нещасливою, тай тому так спішила ся з весїлєм. Лишень так стало ся тому, що Івася любила душею та серцем і сьвято вірила в те, що він через любов до неї жив так погано до тепер, що він знов почне провадити таке житє, коли вона зволїкатиме з вінчанєм. Що він їй житє змінить на рай, що малому Ромкови конечно треба якої сильної мужеської руки, коли хоче з нього щось путнього мати. Словом, чудово вмів грати на всїх сердешних струнах її душі і вона, молода та гарна жінка, мов ясне лїто, одружила ся з ним.
Деколи докоряло їй сумлїнє те, що вона так скоро після смерти першого чоловіка вже з другим вінчаєть ся, та дарма; вона так бажала щастя та любови, а зглядно бажала сама любити, бо-ж і перший її чоловік сердечно її любив. Та вона того лишень поважала і шанувала мов батька, а горячого чутя любови не могло найти ся в її молодому серцї для того старого, зломаного, прибитого житєм чоловіка. Вона була йому вдячною, вірною жінкою, та більше по над те нїчого. Він знав про се і вмираючи сам просив її, щоб одружила ся з ким захоче, тільки нехай і потім любить його дїтий. Просив також, коли Романови буде 21 а Лїдї 17 лїт, передати їм листи, що їх лишив для них. Грішми, що їх полишив, вона мала довільно розпорядити. А вона, виходячи за Херського, хотїла вложити ті гроші на імя Лїдіне, та Херський так гарно вмів їй витолкувати, що то ще завчасно розголошувати, що Лїда богачка, що лїпше коли люди не знають о тім, що дївчина має гроші, що й по шлюбі (як колись прийде що до чого) можна посаг виплатити, що вона хоч і не зовсїм згоджувала ся з тим, таки ще зволїкала “з оголошуванєм, що її доня богачка”.
І почали вони жити. Спершу жили дуже добре: Міля впивала ся любовю, а Іван удавав що впиває ся, і було чудово. Романа і Лїду любив Іван “немов своїх”, доки не мав своїх. Та як прийшли свої “то чужі” пішли в кут. Свої, гарненькі дїточки Цїночку (Станїславу) і Бобика (Іванка) таки вже не знав де й помістити. Називав їх паненятами, короленятами, а Романови та Лїдї часто випоминав їх “хлопський” рід по батькови. Словом, робив тепер страшенний роздїл між дїтьми, і тим будив у одних погорду, у других ненависть. Цїночка і Бобик докучали старшим як тілько могли; Лїда плакала тодї, та Роман не давав ся.
Отсей хлопець, то був “утраплїнєм” п. Херського. Ще то було мале, а сьміло вже мати свої погляди та думки, сьміло відповідати гордо та гордо ставити ся. Кілько то п. Херський мусїли собі напсувати крови з ним! Бо той упертий хлопчище нїколи не хотїв від свойого відступити і п. Херський часто мусїли уживати до нього свойого кулака або бука, не жалїючи вже тодї труду. Але й се не богато помагало.
Воно будило лише у хлопця неописану ненависть до всякої власти і старшованя і він нераз навіть сьмів казати:
— Не штука вам збиткувати мене, як ви батько, а я син, як ви великий а я малий.
За сї “гордї” слова діставав Роман звичайно в двоє більше, і або вмовкав (але то рідко) або “оправдував” ся помимо всього дальше, аж доки не надійшла мама, не ставала з сумним лицем коло них і не почала плакати. Вона бідна сама не знала, що почати; хоч слушність часто була по сторонї синовій, та як її признати? таж тим ослабить уже й так невелику повагу сина для батька. Знов-же кричати або гнївати ся на сина вона також не могла, бо чула цїлу несправедливість такого вчинку. І вона плакала. Отсе була її одинока розрада і поміч. Син бачучи її сльози вмовкав, бо слїз материнських він не в силї був знести, позволяв навіть вітчимови без опору бити себе, а потому йшов де в темний кут, щоб нїхто не міг його побачити, і там давав волю свойому обуреню. Затискав з пересердя кулаки, кусав собі уста аж до крови, та нїколи не плакав. Ну, отсе, розумієть ся, ще лише збільшало його вину в вітчимових очах: називав тодї Романа завзятим гайдамакою, непокаянним грішником і т. д.
Як Роман уже був старший, у висшій ґімназії, то отся ворожнеча трохи притихла. Роман навчив ся добре маскувати ся; коли вітчим був у хатї, то навіть мало коли відзивав ся (взагалї дома був дуже маломовним), вчив ся добре, хотячи уникнути всякого випоминаня ласкою і т. д. і якось ішло.
Житє Лїди було далеко тяжше. Вона була страшенно вразлива на кожде прикре слівце, дуже нїжна, а до того безсила напротив своїх молодших сестрички і братчика, що не мали більшої приємности, як доводити її до плачу. Часто приходило між ними до бійки, та з неї виходила Лїда побіджена і ще до того кричали на неї, що вона старшує та збиткує молодші дїти, що в неї хлопські інстинкти, що вона повинна уступити, бо вона старша і т. д. А по сїм усїм вона не мала що казати, лише плакала. І тодї казали, що вона злісниця яких мало, коли зі злости плаче.
І відтак вона уступала для сьвятого спокою і для того, що її цїла душа бунтувала ся против поганих сварок та лайок.
Та часто з нею дрочили ся в безглуздий, безмилосерний спосіб. Вона над усе любила музику; у них був фортепян, що батько (за мамині, а взглядно Лїдинї гроші) справив для своєї Цїночки. Але Лїда не вчила ся грати, бо “то не для неї; у неї надто практичне успособленє, а до музики треба мати почутє поезії в душі”. Та часом удавало ся їй піти незамітно до кімнати, де стояв фортепян, — звичайно вечером, як усї були на проходї — і грати собі. Спершу оте гранє, то було пробуванє клявішів, потому троха навчила ся вигравати пісеньки, а далї й мельодії, що кублили ся в її душі, та так і просили ся, щоб їх виграти, виспівати.
Оті мельодії були звичайно такі сумні та безнадїйні, що не могло в голові помістити ся, щоб то їх могла грати пятнайцятилїтня дївчина. Часом однак се були піснї, що аж проймали своїм жаром та полумям, своєю жадобою житя та любови. Най би лишень одна-однїська людина, байдуже чи молода чи стара, чи жінка чи мужчина, най би лише одна людина любила її всею душею, розуміла її, віддала їй усе своє серце! Та дарма! Отсеї людини не знаходилось; свої не любили її, бо вона наче-б не належала до їх родини, так ріжнила ся своїми поглядами та уподобанями від них; чужі не любили, бо вона була скрита перед ними, бо взагалї бояла ся всїх людий. Вона на сьому світї нїчого немала свойого крім мельодій, що в хвилї, коли творили ся в її душі, наповняли її неземним щастєм. Та трафляло ся, що в такі хвилї входив до кімнати Бобик або Цїночка і тодї починала ся знову колотнеча: випоминанє хлопського роду, невихованя, мужицьких інстинктів і взагалї всього, що лише могло Лїду болючо вражати, а все те тому, що сьміла діткнути ся фортепяну “Цїночки”.
Одно, що їй полишили та чого не збороняли, се були книжки, котрими вона зачитувала ся до нестяму, впивала ся ними.
Правда, оті книжки були її найбільшим щастєм, але були й бездонним горем. Вони навчали її любити правду і добро, бажати щастя і волї, сьвітла і науки, навчили любити поневолених та темних братів, домагали ся від неї працї для загального добра народу, а тут вона навіть не все сьміла говорити своєю рідною мовою, бо пан канцелїст не любили того і звичайно казали:
— Певно, можна чого добити ся, коли рідні дїти перешкаджають у карієрі. Та дарма! ми сього не змінимо, не час грати ролю патріотів, як голод та вітер свище по хатї.
Щоби “добити ся чогось”, пан канцелїст вели давну полїтику. Прим. ходили всюди, де знали, що можуть найти “впливових людий”, фундували напитки, часом програвали ся в карти, а коли жінка відтак плакала та просила, щоб не копав їм самохіть гробу, він казав:— О, Боже, як то тяжко, як нїхто не розуміє чоловіка. Та-ж я се лише для вашого власного добра роблю; хотїв би “до чогось добити ся”, а ти-ж знаєш, що хто мастить, той і їде. Треба з людьми добре жити, не забувати про них, робити для них те, що їм миле, то й вони про тебе не забудуть! Що-ж? коли з вами годї! Ти прийдеш до товариства, то сїдаєш де з боку, або починаєш розмову з якою канцелїстиною або учительовою, замісто щоб підійти до панї сендзїни або комісаревої. А та твоя донечка Лїда! Молодий совітникович бавить ся з нею, старає ся о її згляди, а вона корчить міну королївни та починає бавити ся в патріотизм: веде розмову по руськи. Власне! час бавити ся в патріотизм, як батькови в кишенях вітер свище! Але тому всьому винен Роман і ті його прокляті книжки, що перевернули Лїдї голову. Перше була дитина як дитина, говорила як “образованим” людям пристоїть, а тепер? Содома і Гомора! Вона хоче Русь будувати! Та я їй ті мрії вибю з голови! Коби до другої зими; як почне бувати на вечірках, балях, а залюбить ся в якім гарнім Ляшку або поряднім Русинї, бо ті найбільше припадають до вподоби молодим паннам, то відхочеть ся їй патріотизму. Для дївчини найбільший патріотизм — чорні вусики та палкі очи!
Вправдї послїдне твердженє не виходило дуже рішучим з уст пана канцелїста, бо й совітникович був гарний хлопець і мав чорні вусики, а Лїда таки бавила ся “в патріотизм”, та се було лише на вечерницях, а баль то иньша річ і пан канцелїст усе ще не тратили надїї.
Оттаке то було житє Лїди. Не мала не то щирої, але навіть такої душі, щоб хотїла її зрозуміти. Бо з матїрю у неї були дивні відносини: вони розуміли себе, та без слів, наче бояли розкрити одна перед одною цїлу глибінь свойого горя, щоби не причиняти собі ще більше болю.
Але Лїда любила і всїх иньших своїх рідних, бо видїла, що вони часто докучають їй так, а й самі не відчувають цїлої поганї свойого вчинку, а прецїнь лише сьвідому провину зовемо гріхом. Врештї її серце любило цїлий сьвіт і всїх людий, лише чуло великий жаль до них, що не розуміють, чи не хотять розуміти її.
З одним Романом могла щиро говорити. Та й то не все. І він часом висьмівав її, називав мазґайкою, бабою, що не має нїякого характеру, як може ще любити того вітчима і того Бобика та Цїночку. Казав, що він не розуміє, як можна бути такою слабою як вона і дати по собі їздити, як кому захочеть ся.
Тодї вона оправдувала ся кажучи:
— Ти правду кажеш. Я вмію лише любити і більше нїчого; і я така слаба, що та любов нїчим більше не вміє оказати ся, як лише в чутю.
— О, ти мусиш змінити свою натуру і вірити більше в свої сили, бажати більше від житя. В тебе чудовий матеріял на чоловіка, лише ти за слаба, щоб використати його. Отряси ся з тої слабости, бунтуй ся, не піддавай ся, будь сильною, — та-ж лишень сильні мають право до житя: отсе тям собі. Вчи ся сама на себе надїятись, сама собі помагати, бо нїхто тебе не поратує в прикрій хвилї — нинї сьвіт не такий.
Взагалї Роман мав на неї великий вплив: будив її з отупіня, в котре була попала ще з раннїх лїт під впливом гризот та криків та лайок. Та Роман мав свої інтереси, занятя і вона звичайно бувала така сама-сама, що її аж ляк збирав. Властиво коло неї крутили ся ріжні люди, дома в них було все гамірно, весело, бо пан канцелїст любили веселе товариство, та поміж тими всїми людьми не було в неї щирої душі.
Коли в сїмнацяти роках скінчила школи, то її житє з того часу стало ще прикрійше. Романа не було дома, бо здавши матуру поїхав до Черновець студіювати права і лишень часом листом пересилав відомість про себе, а вона цїлі довгі, сумні днї пересиджувала дома занята шитєм та домашними роботами, а в голові снували ся думки одна за одною, одна за одною, а кожна прикрійша, а кожна сумнїйша. Та все-ж таки ота душевна мука була ще нїчим в порівнаню до мук, які переносила вона по перечитаню татового завіщаня. Було се вскорі по скінченю школи, їй було як раз сїмнацять лїт, як мати передала їй його.