На стрічу сонцю золотому/IX
| ◀ VIII | На стрічу сонцю золотому IX |
X ▶ |
|
Оттак пізнав її Штефан, і серцем-душею полюбив її. Шалений! Студент з осьмої кляси, що утримував із своєї працї цїлу родину, сьмів залюблювати ся, і ще в кім?! у дорослій паннї! Ну, ну, гарну перспективу мала та любов! Та він не зважав на нїщо і любив. Тихо, скрито, не говорив о тім нїкому, сам перед собою не признавав ся до того, та з кождим днем любив горячійше, щирійше.
Чи він мав право о тім говорити?
І що-ж, хоч би навіть вона полюбила його? Може він з нею женити ся, хоч би вона ждала ще й чотири роки? За чотири роки він буде суплєнтом, буде мата тих шісьдесять до сїмдесять ґульденів і при ощадному житю вижили б обоє. А мати? а присяга дана батькови, а невивіновані сестри, а брат? Нї, він нїкому і словом не спімне про своє чутє, сховає ту горячу любов на днї свойого серця і працювати ме далї — на виживленє родини! А та любов буде для нього провідною зорею в житю, додасть йому сили переносити житєві невигоди, буде його вести до щастя.
Щастє — без неї?! Яка-ж страшна іронїя!
Щастє! — і уста болїзно кривили ся та в душі співало: Ти до щастя дійдеш!
— Ти до щастя дійдеш! — співало у нїм, — до щастя! — То її ти бачив у своїх молодечих снах, її волося, темне, чудове, її голос ти чув.
— Богине моя добра, зірко моя. Ти до щастя ведеш мене. О, я присягаю ся, що зроблю все, що в моїй силї, щоб дійти до того щастя, житєм своїм жертвую, але присяги не зломлю, неньки та рідних не кину, свій обовязок сповню вірно. Бо лише тодї я буду достойним тебе, лише тодї буду гідний того найвисшого щастя.
— Ідеалїсте, ідеалїсте, — знов щось говорило, сьміяло ся з нього. — Чи ти знаєш, що то житє?!
І від тих слів кров стинала ся йому в жилах, та він знов підіймав гордо голову в гору і казав:
— Я ідеалїст, але я вірю, що єсть щастє і вірю, що те щастє буде моїм.
А вона? Вона навіть не догадувала ся, як її горячо кохають. Навіть уваги не звертала на нього. Та-ж він був студент, а вона “сього року в зимі мала собі якогось зловити, мала вийти за муж — вступити ся з хати”.
А просьба батькова? а серце? а житє? а щастє? Ха, ха, ха! Житє тверде як ґранїтова скала, а вона така слаба і нїкого, нїкого на цїлій землї не має, щоб допоміг їй. Щастє? ей, Боже, щастє і вона! На смерть можна засьміяти ся з такого порівнаня!
Має вийти замуж, за пана надпоборця, отсе остатнє слово, що їй сказав вітчим, бо йому (вітчимови) треба кредиту, бо він в довгах по вуха, а надпоборець хоч також не богатий, та має впливи і широкий кредит. А впрочім се й до “авансу” богато значить мати такого зятя.
І почала ся ловля.
Тяжко вона йшла. Пан надпоборець був собі вже чоловік у лїтах, та про те ще дуже елєґантний і гарний мущина. Середнього росту, темний бльондин з буйною чуприною, великими вусами та карими очима, був дуже пожаданим гостем усюди, де були жінки. Бо він умів одним своїм словом чарувати їх, приковувати до себе. Панни лише мріли об тім, щоб його до себе приманити і розумієть ся, звінчати ся з ним. Бо від разу таке становище і значінє, а до того надпоборець такий гарний і милий мущина! І Лїда, така недосьвідна, молода та бідна дївчина мала його ловити. Боже! вона мала “ловити!”
— Ох таточку, таточку, яке-ж житє важке, — плакала нераз, та таки не могла втекти від того, що мусїло стати ся. Те житє дома, під опікою вітчима вже так їй надоїло, так обридло, так зненависнїло, що не було сили дальше терпіти. — Хто зна, — думала, може той надпоборець найлїпший чоловік, може як раз не буде так зле. Що він Поляк, що вже не одну збаламутив і лишив, що говорять, що він тиран для окруженя, щож? гірше як єсть не буде. А впрочім так мусить бути, бо так хоче вітчим, і вона хоч про око мусить його слухати і мусить “ловити”.
Мясницї були довгі, вечерків та балїв було богато. Лїда бувала майже на всїх. Хоч не дуже любила танцювати, та бувала, бо так хотїв вітчим. Бавила ся дуже добре і надпоборець хотячи не хотячи почав звертати на неї увагу, та зачав бавити ся з нею більше чим з иньшими. А вона? Вона старала ся бути все гарною, приємною, та знайти такий предмет до розмови, щоби його заінтересувати. Мала дуже практичний погляд на речі, бо знала, що йому те найбільше імпонує; убирала ся на вечірки все в яскраві кольори, бо він те любив.А Штефан? Любив далї і болїв душею, що він не може бодай раз піти на той баль, стати та дивити ся на неї. Яка-ж вона бувала чудова отими вечерами, як їхала на вечірки! Раз — він видїв її тодї.
Прийшов пізнїйше на лєкцію, а як відходив о девятій і мусїв переходити через передпокій, то вона стояла коло отвореної шафи та вбирала на себе верхню одїж і легку хустину, бо фіякер уже ждав і мама з Цїночкою нетерпливили ся.
В покою було темнувато, лишень блїде сьвітло місяця кидало своє зелене промінє через скляні, морозом посріблені двері до хати. А вона стояла біла мов мармур, з обнаженою шиєю та раменами, з легеньким румянцем на щоках, з блискучими, немов промінястими, немов соняшними очима, з тим темним, в золото впадаючим, з легка филюючим волосєм, а ярко-червона, гладко пристаюча шовкова сукня чудово вбирала її гарну, високу стать. Він отак вік цїлий дивив би ся на неї. О — бере легесїньку хустину і закидає її на голову, так звільна, поволи, і всьміхає ся. Та якось так — чи весело? нї. А проміня в очах меркне. Що отсе? Немов мрака заслоняє сонце; такі стають вохкі ті її очи. — Чи вона плаче? вона нещаслива? А така чудово-гарна. Але то погано з його сторони: вона-ж не знає, що він дивить ся на неї, може гнївала би ся за таке підгляданє. Треба йти — не треба дратувати серця, коли воно і так з болю ледви живе.
Твердим, неприродним голосом каже: “Добраніч” і йде.
Вона здрігаєть ся.
— То ви? Добраніч!
І дивить ся на нього.
— Який він дуже, дуже милий, а який сумний. Правда, сумне його житє. Бобик жартуючи та кепкуючи оповідав, що говорять про його житє.
Отсе лискавкою перелїтає через її мозок, а далї творить ся думка:— Двоє нещасливих!
Вона підходить трохи близше і подає йому руку. Він якось несьміливо подає їй свою, кланяєть ся. Відтак підносить ще раз на неї очи — тепер не сумні — отвирає двері, каже ще: “веселої забави” і йде.
— Лїдо, — кричить Цїночка, — доки ти будеш убирати той шалик? Знов приїдемо по кадрілю! Але ти хочеш вимучити пана Солецького, хоч він і так на тебе не дивить ся.
Лїда не відповідає нїчого на послїдну замітку; каже лише:
— Я вже готова; їдьмо! — і вони виходять, сїдають до фякра, Цїночка і мама в головнім сидженю, Лїда і вітчим у меншім і — їдуть.
Вітчим в дуже добрім настрою, сьмієть ся та жартує майже всю дорогу, тому їде ся досить приємно.
Приїздять.
Баль в самім розпалї. Веселість на всїх лицях. І Лїду огортає радість, а часом, часом перелине головою думка: “двоє нещасливих”, і о диво! вона зовсїм не засмучуєть ся на ту думку.
Надпоборця не було в салї; грав здаєть ся в карти. Аж тепер прийшов і йде просто — але не до Лїди! Вона троха блїдне, а троха тїшить ся. Нї, нї, вона хоче увільнити ся від вітчима, хотїла би, щоби їм було лїпше — але на таку цїну — віддавати себе нелюбленому чоловікови, се страшно, се нелюдсько. Вона ще таки хоче жити житєм молодого серця, хоче кохати і бути коханою! Тому почуває майже вдячність для того надпоборця, що не дає зловити себе. А вітчим? Ну, ну, гірка-ж буде її година дома! Так що-ж вона порадить, прецїнь не піде просити Солецького, щоб ішов з нею бавити ся! Дарма!
Ось тепер він гуляє. Чудова з них пара! Такі обоє високі, вона (його давня “пассія”) брунетка, він бльондин, обоє вже не дуже молоді, але в самім цьвітї лїт.— Яка-ж вона гарна, що бере на себе обовязок зловити надпоборця для себе! То благородно з її сторони.
— Двоє нещасливих — співає в Лїдиній душі і їй так любо та мило стає. Чого? чого? вона не знає!
|
|
|
|
Баль скінчив ся. Приїздять до дому. Вітчим накидаєть ся на неї мокрим рядном, Цїночка із злорадним усьміхом каже:
— Але-ж то той Солецький закоханий у паннї Мірській! Чудова з них пара! Лїдочко, ти плачеш? Ну що-ж? хотїла спіймати голубонька, тай не вдало ся!
Лїда мовчить — далї не годна.
— Господу милосерному слава, що напутив його на добру дорогу. Чей може хоч тепер не скажуть тато менї ловити його, як бачуть, що він мене не хоче. Де йому такої жінки треба, що й цїлої сотки посагу не буде мати? Йому треба гроший, от чого…
Вітчим впадає в пасию.
— Який знов дїдько в тебе влїз? Що тобі такого нинї? Памятай, що коли нинї погнївала ся ти з Солецьким, то маєш на другій забаві перепросити ся з ним. Чи-ж то видїв хто, таке щастє з рук пускати? А ти думаєш, що доки буду тебе годувати? Час уже вступити ся з хати.
Пробувала перечити ся, казала, “що вона вже не раз хотїла вступити ся з дому, шукати собі свойого хлїба, а їй не позволяють, а відтак випоминають, що сидить на ласцї. А що-ж вона винна, як нїкого не може зловити, бо нїкому не треба бідної жінки”.
Та отсього всього вітчим не слухав; счинив ся ґвалт, вереск, а потім житє Лїди стало чистим пеклом: п. Солецький “не перепрошували ся”, бо вони зміркували, куди йде тота униженість п. канцелїста і привітливість панни, тай вицофали ся завчасу. Що їм з бідної жінки?А Лїда? Довгими, темними ночами вона плакала. Сльози, що запекли ся були від якогось часу в груди, тепер лили ся, лили ся аж до несхочу, коли тільки нїхто не бачив, що вона плаче. Отими сльозами вона хотїла вилляти все своє несьвітське горе, весь свій жаль до житя та людий. За що? за які провини вона така бідна, така нещаслива? Чого той вітчим так над нею знущаєть ся? Чому вона має бути жертвою за його прогріхи? Він прогайнував та прогуляв гроші, а тепер вимагає, щоб вона так упокорювала ся, щоб когось силоміць тягла, ловила. А вона слухала, старала ся ловити, та ба! рибка була за важка і гачок урвав ся. А тепер вона не має нї дня нї години веселої, так їй страшно докучають. І чому те все так погано йде? Чому люди такі немилосерні? Цїлими нічками тихими думала над тим і знаходила лиш одну відповідь: Бо вони слабодухи! Так. Приміром, як би той вітчим був сильнїйший духом, як би зарік ся, сказав собі: “Покаю ся, не буду гуляти анї пити, відмовляю собі трохи приємностий”; як би не грав ролї такого великого пана, позволив їй іти на посаду хоч би і без іспиту, а Цїночку трохи менше вбирав; як би не давав Ясьови на всякі ховзанки та танцї, то вони всї таки могли би вижити чесно з того що мають і вітчим не потрібував би казати їй: “Маєш вийти замуж за надпоборця, бо менї треба кредиту, а він його має”. І де тут сумлїнє? Тому що він хоче грати великого пана, силоміць пхати ся між “аристократію”, котра й так не вважає його за нїщо иньше, як за свій підніжок, — він хоче губити невинну людину. Яке-ж то страшне насильство поступати так, як він поступає! О Боже! який він підлий! Як єсть де разом у товаристві, то їй лице з сорому одираєть ся, що то має бути її “батько”! Русин — нїколи і слова не промовить тим жарґоном, пхає ся всюди, де його не просять, удає що у нього тисячі а не стидаєть ся казати доньцї так упідлюватись. І властиво що він думає далї з таким житєм? Куди воно заведе його? А той Ясь? То також чесна головка! Але і він також шанує батька — не дай Боже нїкому такої пошани! Та якого собі вітчим виховав, такого й має. Дарма! Як хочеть ся збудити для себе пошану, треба мати сильну волю, не робити нїколи нїчого такого, щоби вказувало перевагу тїла над духом. А так? Слабодухів нїхто не шанує.
Таке думала, передумувала Лїда. Та чи ставало їй від того лекше? Нї, сто раз тяжше! — та не думати було не сила, і низше, низше хилила ся голова, а батькові слова розпеченим залїзом пекли душу. “Будь сильна” і “Сповни мою просьбу!”
Не сила її, не сила.
|
|