Наші визначні жінки/Наталія Кобринська

Наші визначні жінки
Софія Русова
Наталія Кобринська
Коломия: Редакція часопису „Жіноча доля”, 1934
 
НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА.
(1851 — 1920).
I.

Чотирнадцять літ минуло, як умерла відома галицька письменниця й громадянка-діячка — Наталія Кобринська, й усе жіноцтво в Галичині присвячує її памяті свої щирі вдячні спомини.

І пройде ще кілька десятиліть, а її так само будуть згадувати з пошаною й подякою, бо вона не є звичайною талановитою письменницею, яких багато виступає в українській літературі, вона була піоніркою жіночого визволення в Галичині, а хто прокладає нові шляхи для культурного розвитку суспільства, той назавжди вписує своє імя в історію того народу, якому він відкрив нові обрії в його поступових змаганнях.

Наталія Кобринська своєю громадською працею дійсно відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу: вона закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежности, моральної пригноблености, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежности, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу. Як і кожній піонірці, Наталії Кобринській довелось пережити чимало тяжких розчарувань, подолати великі перешкоди, переслідування від тих людей, на яких вона могла б числити, як на помічників. Але вона все це перемогла, й наслідки тої перемоги у всіх на очах: українське жіноцтво в Галичині можна визнати одним з найбільш поступових по своїх скарбах, так і по його громадській організованості. Праця Наталії Кобринської дала певні корисні для українського народу результати.

II.

Наталія Кобринська, з роду Озаркевичів, народилась 1851 р. в с. Белелуї, де її батько був священником і послом до віденського парляменту. Родина була і заможна і культурна, але по звичаю тих часів Наталю не посилають ні до якої школи (та їх майже не було для дівчат), а виховують дома. Вона рано захоплюється читанням, читає Турґєнєва, Гоголя, Міцкевича, читає не поверхово, а з глибоким вдуманням і розумінням. Вона дуже молодою дівчиною вже кермує розвитком цілої групи молоді — своїх братів-гімназистів, їх товаришів — що перебували вакаціями в гостинному домі її батька. Цей дім священника в Белелуї був центром, де збиралася молодь, приваблена духовою й фізичною красою молодої господині, її грою на піяні, співами, гарними обставинами усього хатнього життя Озаркевичів.


Наталія Кобринська
20-ти літ Наталя виходить заміж за теольоґа Кобринського. Гарний, стрункий хлопець, з ніжною душею й таким самим ніжним голосом — тенором. Сам широко освічений, він продовжував інтелєктуальне виховання своєї молодої дружини. Обоє були щасливі, але не довго — за 6 літ гармонійне життя перервалось: Теофіль Кобринський умер, і молода вдова, не забезпечена жадними матеріяльними засобами, їде до батька й там живе майже все життя.

Для її розваги в її невтішному горі старий Озаркевич їде з нею до Відня, вводить її в Т-во „Січ”, посилає її з сестрою в-других Софією Морачевською в Швайцарію, де Кобринська знайомиться з Драгомановим, який робить на неї надзвичайне вражіння.

З цих мандрівок Кобринська вертається вже з певним пляном, ясною метою життя: піднести жіноцтво до розуміння своєї людської вартости, вказати йому шлях, щоб стати корисним членом суспільства. Вона розуміє, що одинокими зусиллями їй тяжко буде осягнути мету, й змагається організувати, обєднати жінок; закладає перше жіноче товариство в Станиславові, 1884 р., з метою дати змогу небагатим жінка користуватися найкращими книжками, працювати над своєю самоосвітою.

На жаль, несприятливі обставини в місцевому суспільному житті вкоротили віку цьому товариству й навіть примусили саму його організаторку від нього усунутися, як вона сама каже в своїй статті „Руське жіноцтво в Галичині в наших часах”. (Див. збірник „Перший Вінок” під ред. Н. Кобринської і О. Пчілки, р. 1887, ст. 102). Товариство це не могло проломити першого льоду й хоч у двох роках свого існування здобуло собі більш членів, ніж товариство львівське („Общество Руских Дам“, 1876 р.), та все таки в самім зрозумінню його програми зявились такі ріжниці, що й ціла праця товариства була покищо значно спинена, а консервативні елєменти від самого початку намагалися перетворити все товариство на філянтропійне.

Р. 1887 Кобринська вже обєднує жінок не лише з Галичини, а й з Великої України. З підмогою І. Франка та Олени Пчілки вона видає у Львові збірник жіночих літературних праць — „Перший Вінок”. — Тут бачимо твори вже відомих у той час галицьких письменниць У. Кравченко, О. Бажанської, М. Рошкевич — і твори наддніпрянок: Г. Барвінок, Дніпрової Чайки, Лесі Українки, О. Пчілки. Сама Кобринська подає тут свою першу повість — „Пані Шумінська” і образок із життя „Пан Судія”.

Але вона — душа всього збірника; вона в ньому в 4 статтях пише про стан тогочасного жіноцтва в Галичині, про рух жіночий, про умовини життя жінки з середніх верств. Вона ж захищає свій збірник від занадто суворої критики, що появилася в часописі „Зоря” за 1887 р. Вона справедливо каже: „Історичну вартість жіночого альманаха (Перший Вінок) складають по моїй думці, не поодинокі його праці, але той факт, виявлений цілим його складом, що жіноцтво наше на цілім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народнього, що інтеліґентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські — факт радісний з погляду суспільного і історичного. Підняти себе, свої народні й громадські права і обовязки — це ж не заслуга, а обовязок усякої розумної людини, обовязок, який веде за собою дальші важкі обовязки.” (Див. „Відповідь на критику Жіноч. Альманаха”. Чернівці, 1888, ст. 4).

Ось як добре розуміла свої завдання редакторка „Першого Вінка”, і як вона сміло зустрічала і критику, і насмішки, і просто лайки, якими тогочасне суспільство Галичини обкидало її шляхетні змагання.

Кобринська продовжувала свою працю. В 1893 р. вийшов 2-й збірник в м. Стрию під заголовком „Наша Доля” і 3-й під тим самим заголовком в 1896 р. у Львові. У цих двох останніх збірниках ми вже не бачимо творів наддніпрянок (окрім Ганни Барвінок), але зміст набирає більшої ріжноманітности. Окрім красного письменства жінки оглядають літературу західно-европейську, дають статті публіцистичні й етноґрафічні. Кобринська і тут виясняє жіноче питання і наприкінці 3-го випуска „Нашої Долі“ дає дуже цікавий „Фейлєтон”, де вона присвячує кілька цікавих для нас слів смерті М.РДрагоманова, як „велику болючу страту”: „Під оживляючим промінем його всесвітних ідей, стаючих в обороні слабших проти сильних, набрало відваги і галицьке жіноцтво і піднесло свою справу. Драгоманів не слідив за жіночим питанням, та все ж таки вчинив тому питанню не малу прислугу”[1].

Серед усіх цих літературно-видавничих заходів Кобринська не забуває за свою головну мету — можливість для жінки освіти, яка одна може забезпечити їй її визволення. В 1890 р. з її ініціятиви галицькі українки вносять до Державної Ради петицію про дозвіл жінкам вступати до університетів. В 1891 р. вона скликає жіноче віче, на якому складають петицію за основання першої жіночої гімназії. Під її ж таки впливом в галицькому соймі появився внесок за допущення дівчат до клясичних гімназій. Одночасно Кобринська виступає, як перша піонірка організації дитячих селянських охоронок і від імени редакції „Нашої Долі“ друкує „відозву до руського жіноцтва” в справі охоронок. Там закликає жінок закладати товариства з метою організації по селах охоронок, чим дійсно жіноцтво виконало б велику культурну місію. Тут ми вже бачимо в Наталі Кобринській не лише феміністку, а народничку, що ясно розуміється в потребах селянського життя й закликає жінок йти до селян, допомогти їм. Але й ці раціональні змагання Кобринської викликали в пресі і в тогочасному галицькому суспільстві постійні протести й докори.

В 1904 р. Кобринська переїздить із Болехова до Львова з тою думкою, щоб там видавати жіночий часопис для ширшої пропаґанди ідеї визволення жінки. Але вона не знайшла підтримки в тогочасному львівському суспільстві. Самі жінки не розуміли потреби в такому органі, вони вже самі починали йти тим шляхом, що їм показала велика піонірка, вчилися, здобували собі що-далі ширші можливості, більші права.

І сталася дивна річ: замість того, щоб, зрозумівши змагання Кобринської, гуртуватися коло неї, навкруги її світлого гасла — визволення, незалежности — жіноцтво галицьке ухилилося від своєї учительки. Кобринська це почула своєю чулою душею і, коли її заходи біля жіночого часопису розбилися об індиферентність самих жінок, вона сама усунулася від широкої громадянської, публічної діяльности. Вона повернулася додому, на провінцію й перестала відзиватися печатним словом; вона ізолюється, покидає і громадянську і літературну діяльність. „Одну радість мала вона до кінця життя, каже нам п. Окуневський у своїх „Споминах про Неї”: вечорами сходилися в неї, в її хаті в Болехові міщанські дівчата. Ця чиста непорочна молодь, мов вінок, окружала її; а з уст невинних лилися тихі пісні, розказувались оповідання.”

В 1920 р. Кобринської не стало, вона вмерла на самоті, як і прожила останні свої роки. Не стало людини з душею всеохоплюючою, що співчувала людському горю, з душею, що не знала злоби.

Окуневський так її характеризує: „Це була душа з божою іскрою. І хто відчув і пізнав, що це не буденна людина, але один з тих небуденних типів людства, в котрім дух уже володіє матерією, той мав чудову нагоду пізнати й відчути увесь аромат високої многогранної гарної душі. І тоді вона сипала перлами свого знання, свого почуття, не жадаючи за це жадної заплати. Коли ж хто з окружения не умів, або нарочно не хотів цього видіти і своїми грубими підозріннями доторкав її тонких душевних фібрів, то вона їжилася, ставала шорсткою і, на жаль, кидала усю роботу, до котрої забралась була у своїм високім пориві”. (Див. брошуру: „Першому українському борцеві за права жінки”. Спомини Окуневського, ст. 5, 9., Львів 1921).

На диво, смерть Кобринської пройшла майже непоміченою в суспільстві, лише кілька офіційних некрольоґів в пресі, та одна більш менш сердечна згадка в „Нашій Меті” від жіноцтва Станиславова. А де ж усі ті жінки, яких небіжка вела з темряви до світла, з невільництва до визволення?..

Щоб вияснити собі цю невдячність треба трохи зупинитися на питанні як розуміти жіночу справу, той рух, що, як-не-як, а за якихсь півстоліття привів жінок майже усього культурного світу до рівности жінок з чоловіками в правах економічних, освітніх і політичних. Це справді велика перемога, але чи це зробила праця жіночих установ і товариств, чи проста вимога життя серед змінених загальних, а особливо родинних умовин життя? Звичайно, слава тим жінкам, що перші зрозуміли ці вимоги життя й той шлях, яким найкраще пристосувати жінку до нових умовин життя; її неволя, темнота вже ставали шкідливими не лише для самої жінки, а й для того народу, до якого вона належала; в усіх народах йшов жвавий рух до свободи, до освіти знання, і жінка мусіла, як дружина свого чоловіка, як мати своїх дітей, — прийняти певну участь у цьому рухові, й благословенні ті, хто вказав перші шляхи до цього конечного єднання духового між чоловіками й жінками.

Визволення жінки не є акт фемінізму, а такий же природний вияв політичної і культурної людської соціяльної еволюції, яким був акт визволення кріпків, муринів.

Проф. Грушевський дає таке пояснення слабого руху серед жіноцтва, відповідно тогочасному станові галицького суспільства. Він каже: при слабій фабричній організації нема підвалини для організації жіночої робітничої верстви; українська інтеліґенція до недавна складалася з самого священства, а тут примусова рання женячка забезпечувала переважній масі дівчат замужество і це ослабляло стимул до емансипації; матеріяльне ж убожество не давало розвинутися культурним потребам. Коли до цього додати консерватизм і духову заскорузлість старших поколінь (що в тім йшли за польською суспільністю, яке було їх культурною проводиркою), то не можна дивуватися, що заходи п. Кобринської знайшли в суспільстві не тільки байдужість, а й глум і ворожнечу. Навіть і в тих радикальних кругах, з котрими хотіла йти разом п. К., її феміністичні ідеї стрічали не у всіх співчуття, де-кому вони здавались маловартними і навіть смішними забаганками поруч тих загальніших справ, що стояли на дневнім порядку”. (див. „Літ. Наук. Віст.” IX. 1900. — М. Грушевський: Наталія Кобринська).

Оглянемо на-коротко, які то саме справи цікавили тогочасне поступове галицьке суспільство. Це був той час, коли інтеліґенція в Галичині почала визволятися з-підо впливу польської культури, польських змагань до аристократизму.

Свідомо зміцнялось єднання з Україною Наддніпрянською й росло бажання виявити себе, як щось особливе, українсько-галицьке. Молодь гаряче хапалась за можливість використати всі можливості свого австрійського конституційного ладу. Один часопис виникав по однім, повставали товариства — ріжноманітних потреб і змагань; скликалось зїзди, віча; працювали „Просвіти”. Але в усьому цьому поступовому русі на перешкоді ставала темнота народніх мас, брак освіти, не тільки в нижчих, але й у середніх верствах суспільства. Жіноча освіта по селах майже не існувала. Тільки в 1872 р. заведено шкільний примус для дівчат і під страхом кари почали вони ходити до школи, але шкільна наука визначається на селі такою непотрібною, що, відбувши її, дівчата й не заглядають до книжки та швидко забувають читати й писати.

Щодо загального руху, що запанував в 70-х і 80-х роках, його майже увесь, щодо національного напрямку, провадили священники та їх сини. Щоб параліжувати його, міністр Голуховський видає розпорядження, щоб зменшити їх прийом до духовних семінарій. Але ці сини священників, яким перешкоджали вчитися після цього розпорядження, кинулись до університетів і вчилися у Львові, Пешті, Кракові, за кордоном Австрії. І тут, далеко ширша й далеко вільніша, університетська наука скріпляє поступовий розвій молоді, подає їй нові, досі не освідомлені гадки, наміри, змагання. З вищих шкіл виносила молодь нові думки про націоналізацію, демократизацію суспільства. Це одбивається на пресі, на літературі — ростуть переклади з чужих мов, реалістичний напрямок тогочасної французької белєтристики Золя, Л. Франса, Мопасана, німецьких письменників, пояснює в цілій низці статей Франко в новозаснованому місячникові — „Літературно-Науковім Вістнику”.

Серед цих широких нових питань — літературних, соціяльних та політичних—жіноча справа здавалась чимало кому з поступовців занадто малою, яка мусіла сама собою розвязуватися разом з усіма головними питаннями, але на розвиток якої вони жадної допомоги не давали.

З болем у душі пише Кобринська: „В тім часі зорганізувалася третя вже партія в краю, звана радикальною, і стала видавати часопис „Народ”. Деякі жінки дуже числили на ту партію, котра положила своєю ціллю стояти за права робітних людей, на підставі, що питання жіноче є також лиш питанням праці, зарібку і платні, а затім є питанням робітничим. Але „Народ” і його молоді адоранти якраз не підхопили тої провідньої думки питання жіночого”. (Див. „Наша Доля”, кн. І. ст. 3. 1893 р.)

Та й без цієї допомоги невеличкий гурток жінок навколо Кобринської енергійно проводив у життя свої вимоги щодо поширення їх освіти — добуваються до університетів і вищих шкіл, організують жіночі гімназії, (це мало й національне значення, — щоб українки не були примушені ходити до польських „конвіктів”); добиваються поширення можливости зарібку для жінок — права на рівну працю з чоловіками.

„Економічна тіснота, — каже Кобринська, — викликує якраз питання жіноче в Галичині й шукає дороги, щоб вийти з дотеперішнього невигідного становиска жінки в родині.”

Але економічної рівноправности жінки ніде, ніколи не піддержували чоловіки; вони завжди бачили в цьому питанні щось для них самих дуже шкідливе; саме життя найкраще навчало жінку, як завоювати собі економічну незалежність, якою зброєю поширювати собі терен для потрібного зарібку.

І на галицькому жіноцтві можна прослідкувати цю поступову еволюцію, насамперед в найбільш численних верствах суспільства, себ-то серед дочок духовенства. Поперше, взялися вони до шкільництва. Учительство в ті часи одно вважалося почесним заняттям для жінки без засобів до життя. Далі кинулись до почти та телєґрафів. Потрохи вступали в торг, вдови по священниках відкривали маленькі крамниці, вступали скарбничками до „Народньої Торговлі”, почали пробувати себе в літературі (хоч воно в ті часи не давало заробітку), в перекладах, в етнографічних студіях. Жінки почали працювати біля народньої освіти — і вже в 90-х роках можна бачити, оскільки вони спричинились до загально просвітнього поступового руху, який котився так жваво в Галичині наприкінці XIX і при початку XX. вв. І через те цілком зрозуміло, що Кобринська, закінчуючи свої замітки про всі перешкоди, насмішки, протиакцію, якими преса, партії та поодинокі визначні діячі осипали її працю і все жіноче визвольне змагання, тішиться й великими наслідками своєї роботи: „Кождий признасть, що при таких обставинах, при такім малім нумерично проценті руської інтеліґенції, почуттю до загальних справ нашого жіноцтва, — яка целика мусить бути живучість того питання, сильна ідея, котра його оживлює, сильна та ясна ціль, коли серед таких умовне лиш зовсім не зникла, але заєдно побільшається група людей, котрі ті ідеї ширять.”

Кожна ідея, що має з собі здоровий поступовий зародок, завжди прокладає собі шлях і місце з життю усієї людности. Співпраця жінок на широкому терені науки, мистецтва, на шляху гуманної соціялізації людности, остільки життєва, їло вона не могла загинути ні серед якого суспільства, тим паче під розумним керуванням такої визначної, морально й духовно обдарованої людини, якою була Наталія Кобринська. Як би вона раділа, коли б зі своєї темної могили могла оглянути жіночу працю сучасних українок в Галичині, яка свідомість виросла серед них за ці 50 літ, що відділюють нас від перших кроків діяльности Кобринської: вони виступають в парляменті, вони працюють у сенаті, вони роблять просвітно-політичні мандрівки по всьому світу, вони вкрили Галичину густою мережею жіночих товариств, освіта шкільна і позашкільна майже в їх руках, село має в свідомому галицькому жіноцтві поміч і керовників, до яких воно ставиться з повним довірям.
Наталія Кобринська

Так, праця Кобринської, як продуктивне зернятко — добре зародило й дало добрі жнива.
III.

Кобринська своєю діяльністю, і громадською, і літературною, виступила, як апостол ідеї визволення жінки, і внесла в свою літературну творчість усю ту правду, щирість, якою осяяне все її життя.

Літературна творчість Кобринської має в собі два моменти: перший цілком реалістичний, високомистецький, і другий, коли Кобринська захоплюється українським фолькльором і хоче внести в літературу казково—символічний елємент. Своїми літературними працями Кобринська теж не мало причинилася до розвитку нашої жіночої справи.

Тяжко зважити в такої гармонійної людини, як Кобринська, яка її праця — чи літературна, чи громадська — дала більш користи для її улюбленої справи жіночого самовизволення і взагалі для соціяльного розвитку рідного їй суспільства. Вона писала так, як робила, усе — щиро й правдиво.

Оглянемо її літературні твори. (Грушевський подає такий хронольоґічний список творів Кобринської: 1) „Шумінська” — 1883 р, 2) „Задля кусника хліба” — 1884 р., 3) „Судія” — 1885, 4) „Як стара Янова їхала залізницею від Коломиї до Бурштина” — 1885, 5) „Виборець” — 1889, 6) „Жидівська дитина” — 1890, 7) „Перша учителька” — 1892, 8) „Lebeslanung” — 1892, 9) „Св. Миколай” — 1893, 10) „Ядзя і Катруся” — 1890, 11) „Відьма” — 1993, 12) „Душа” 1898, 13) „Рожа” — 1897, 14) „Чортище” — 1898, 15) „Блудний метеор”, — 16) „Омен” — 1899, 17) „Брати”, друковане в 1921 р.) Далі йдуть численні публіцистичні та критичні статті Кобринської, її реферати, промови й недруковані речі).

Перше оповідання Кобринська написала на пораду одного Січовика віденського, який сказав їй: „Пишіть про те, про що говорите і як говорите”. Вони саме вели розмову про становище матері в родині. Кобринська найкраще знала родинне життя священників і написала про нього. Оповідання це зветься „Дух часу”, цілком справедливо, бо старенька Шумінська, жінка священника, нарікає, як „дух часу” розбиває всі її бажання про кращу долю її дітей, як він одводить їх від традиційних, віками протоптаних стежок, на нові, не досить зрозумілі для старенької, на її думку, мало забезпечені форми життя. Все оповідання — це спогади старої; ця проста форма вабить читача своєю безпосередністю, правдою. Ви так і бачите цю стареньку коло вікна з панчохою в руках, чиє життя все віддане дітям, так і пройшло в цій хаті в клопотах, в любові до своїх дітей, які ось тепер відлітають не тільки від неї, а й від усіх тих традицій, що їх старенька так викохала за довге життя.

Написано оповідання усе, як один безпереривний спогад, і не має в собі жадного героя, чи героїні, але вона — оця старенька, що машинально перебирає голками своєї недовязаної панчохи, — вона, що перебирає в голові своїй всю довгу низку подій, звязаних з ростом її душі — вона стає перед читачем, як живий образ минулого, з серцем, повним любови, з простим первісним розумінням життя, з тривогою перед неясним майбутнім.

Оповідання написане з такою щирістю, теплотою до цієї матері, у якої „дух часу” відбирає її дітей, зміняє все розуміння добра життєвого — що можна сміливо сказати, що по свойому реалізму і сердечній теплоті нарису — це є найкращий твір Кобринської.

Оповідання „Дух часу” було надруковане в „Першому Вінку” (1887 р. і було оцінене тогочасною критикою. Це додало деякої самопевности дуже скромному авторові, й вона пише, як продовження „Пані Шумінської” повість „Задля кусника хліба”. Тут гарно закреслені ті соціяльні забобони, які так різко розріжняли ці верстви — духовенства і селянства; тоді як інтереси, звичаї обох мало чим відріжнялися.

Треба згодитися з тими літературними критиками, що визнають повість „Задля кусника хліба” продовженням „Духа часу”, бо це справді малюнок з того безпросвітного, осередку, до якого ще не торкнувся „Дух часу”, в якому загибають жертви традиційних умовин життя. Кобринська й не могла змалювати нового типу, бо такого ще й не могло бути під той час, вона лише виявляла негативні обставини життя більшости жінок і тим підтверджувала конечність визволення, потребу освіти, вільного вибору праці, які тільки й могли визволити тогочасну жінку.

Беззмістовність життя жінок в більш забезпечених матеріяльно верствах суспільства Кобринська дуже гарно виставила в повісті „Ядзя та Катруся”. Тут дві героїні — панянка Ядзя і проста селянка Катря.

Ці два оповідання „Дух часу” та „Ядзя і Катруся” — то найкращі твори Наталії Кобринської.

Деяка ідеалізація села в останньому природно виникала під пером авторки теж, як одна з рис пануючого тоді настрою. Вона — попередник тих талановитих народників, які в 80-90 роки склали народовчу белєтристику Галичини — Маковей, Стефаник і інші.

Таким народовчим оповіданням є „Виборець” Нат. Кобринської. Тут уже нема ані ідеалізації народу, ані тенденційности — тут сама правда. Дуже гарно змальовано, як поволі пробуджується в душі Якима — звичайного селянина, уперше прикликаного до виборів, його національна свідомість.

„Виборець” по своїй реальній красі, по опису жінки Якима, типової Якимихи, по типовій розмові двох бабів — Якимихи з Іванихою — може бути порівняний із найкращими творами Нечуя-Левицького. Тут ми бачимо, що Н. Кобринська добре знала не лише осередок духовенства, але й щиро селянський, що вона розуміється не лише на жіночій душі, а й на душі звичайного селянина.

З інших коротких нарисів Кобринської з народнього життя дуже гарний у своїй безпретенсіональності — це „Перша учителька”, ота „няня”, від якої діти так безпосередньо набираються знання народнього фолькльору; через неї вони живуть в єднанні з природою і з усіма подіями селянського життя. Це гарненький нарис, на який чомусь критика не звернула жадної уваги.

Правдиво й майстерно написане теж оповідання „Жидівська дитина”. Спробу Кобринської перейти з життєвого реалізму на психольоґічну аналізу — „Судія” — не можна вітати, як удалу. Образ Судії вийшов неясний, блідий, а сама форма монотонна, не яскрава. Не має виразности й маленький нарис „Liebesahnung” — томлення любови молодого студента, що все шукає свій ідеал — золотокудру дівчину з синіми очима. Мріє за нею в хаті, шукає на вулиці, гадає, що знайде на сіножаті в селі, куди їде на літо. Не без гумору написано оповідання „Янова”. Як баба Янова їхала одвідати сина в Бурштин з Пістиня (на Покутті) і які їй на цій короткій дорозі сталися пригоди.

Цими всіма повістями та оповіданнями закінчується реалістична високоталановита творчість Кобринської. Далі, вона захоплюється народнім фолькльором, трохи містичними настроями й пише новий цикль оповідань, які вже не мають жадного реалізму, одірвані від життя. Деякі оповідання — „Блудний Метеор” — вносять щось символічне, але, на нашу думку, досить неясно і необразно. З цих творів найбільш оброблене оповідання „Душа”.

Цікаво, як у творчій чулій душі Кобринської відбилися вражіння страшної війни, які вона переживала самітно в Болехові. Вона озвалася на ці страшні події коротеньким оповіданням-казочкою, як вона сама його назвала — „Брати”. Це короткий з душі вирваний стогін. Трохи є тут символізму — зима — бабуся ходить по полях, і що вона на них бачить. Але Кобринська, що так щиро шукала єднання з Наддніпрянською Україною, зі своїми сестрами за Збручем, не могла не підкреслити того найбільш драматичного моменту цієї страшної війни, а саме, що вона ставила один проти одного рідних братів. Вона не розробила цей момент, як то було б дуже бажано, вона лише дає короткий епізод, так просто, щиро, як і все її писання.


Нагробник на могилі Н. Кобринської в Болехові.
В літературних творах Кобринської виявляється та школа мистецького реалізму, яку заклав у Києві Нечуй-Левицький і яку продовжували галицькі реалісти й реалістки кінця XIX століття. В них крім того, одбилась ясна і яскрава постійна думка авторки за визволення жінки з її нудного пригнобленого стану. Це була життєва потреба того часу, яку Кобринська змагалась виконати і своєю громадянською діяльністю і літературними працями: і публіцистичними і белєтристичними. І публіцистикою, докладами, відчитами й організаційною працею вона зуміла закласти той терен, на якому за 30 літ буйно розквітла й незалежність економічна і всебічна освіта жінки в Галичині. Вона в своїх афоризмах залишила їм заповіт, якому вони щиро слідують, а саме: „Іти крок за кроком, добиватись своїх прямуючих до вищого розвитку людськости, прав — поборювати противні погляди, що задержують найприродніший хід нових питань, доказувати при кожній нагоді силу і спосібність, дану жінці природою, та здобувати всі становиска, що вяжуться з новими, пробиваючими собі нову дорогу, завданням часу — повинно бути ціллю змагань жіночого руху”.

В літературну галицьку скарбницю Кобринська доклала свої мистецькі оповідання, які ще довгий час будуть талановитими зразками реалістичної школи української літератури.

——————

  1. Див 3. в. „Наша Доля“. Фейлєтон, ст. 117.