Начерк історії пролетарської Революції на Вкраїні
——————
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Начерк історії пролетарської Революції на Вкраїні 1923 |
|
М. О. СКРИПНИК.
Соціяльно-політичні умови далеко в меньшій степені сприяли розвиткові революційно-пролетарського руху на Україні, ніж у Россії.
Кількість пролетаріяту що до всього населення значно меньша. Пролетаріят скупчений найбільш на сході та півдні України: в Донецькому, Криворожському районах, Катеринославському і т. п. Робочі переважно недавнього сільсько-господарського похождення, але не були тісно звязані з сільським населенням українського села, виходячи, як, напр., горняки з Орловської, та инших губерній Россії. Розвій сільсько господарської індустрії — цукрових заводів, винниць і инш. сприяв до де-якої міри тому, що по великих латифундіях південної України скупчується вже сільсько-господарський пролетаріят, але про те пролетаріят на Вкраїні складав лише невеличку частину населення України, не маючи значного впливу на все життя, хоча своєю революційною боротьбою вже вів за собою в 1902–907 роках селянство. Мало організований, здатний до революційних випадів, але неприготований до впертої повсякчасної боротьби, робітник України не виробив, як то було в Росії, постійних організацій, об'єднаних непереривним розвитком.
Соціял-демократична організація більшовиків по великих містах — в Катеринославі, Миколаїві, Одесі, а також у Донбасі існувала весь час, але це були окремі необ'єднані у маштабі країни гуртки і комітети. На всьому протязі революційної боротьби до скинення царату можно пригадати лишь деякі кроки до крайового об'єднання соціял-демократичних організацій, се є проведення конференції більшовіків у кінці 1904 року і инші подібні наради. До того же імперіялистична війна майже остаточно розбила шереги революційних робочих організацій, закинувши одних на фронт, війни а других, за одверту боротьбу против неї, — у в'язниці та на заслання.
Все це дає дуже прикру картину, занадто несприятливу для українського пролетаріяту у тій боротьбі класових інтересів, що почалися після перемоги над царатом. Але все таки з перших же кроків після днів березня (н. ст.) 17 року в Петербурзі, наче по сігналу по містах, по всіх копальнях і инших місцевостях України, також як і в Росії, було засновано ради робітничих депутатів і, також як у Росії, у перші місяці свого існування ці ради були переважно під впливами меньшовиків, есерів та инших соціял-патріотів. Ще більший вплив сі партії мали на засновані і по містах і особливо на фронті ради солдацьких депутатів і на солдацькі полкові, корпусні, та армейські комітети.
Се зрозуміло. Обставини, що в них знаходились солдати на фронті, ті неприродні умови, що в них держав їх царат до революції, китайским муром відкремлюючи їх від життя всього народу, ясно говорили, що, який би він не був — рух робочих України, а майже цілком всі корпусні і армейські комітети з початку революції повинні бути і були яскраво патріотичними, прихильниками так званої «революційної демократії».
«Искомитюз» — Виконавчий Комітет південно - західного фронту Чорноморря та Одещини — і армейські комітети окремих Армій — всі вони лише одиницями рахували в свойому складі інтернаціоналістів та більшовіків. В перші місяці їхнього засновання непевність, відсутність різкої діференціації класових відносин на Україні відбивалися і на армейських комітетах та радах робітничих і селянських депутатів. Треба до того додати, що навіть і більшовицькі організації та їхні депутати в радах на перших тижнях революції були досить непевні і у своїх поглядах і у своїй тактиці. Можно прямо сказать, що перший місяць, а може півтора місяці після скинення царату більшовицька тактика на Україні була більш оппозіційною, аніж революційною. Ліпше було б сказати — вона була більш революційно-демократичною, аніж революційно-соціялістичною тактикою. Звичайно більшовики і тоді у своїй тактиці були найпослідовнійшими революціонерами і вели боротьбу проти війни, за послідовне переведення інтересів пролетаріяту, але питання соціальної революції, питання боротьби за владу вони ставили лише, як програмове, як питання пропаганди і агитації за конечну ціль, але не як лозунг сьогоднішньої і завтрашньої боротьби. Лише після квітневої наради робочих і солдацьких рад в Петербурзі, а ще більш після загально-російської конференції партії більшовиків в квітні 1917 році тактика більшовиків на Україні вперше стає прямою і переходить на революційно-соціялистичний шлях.
Подивимось, як поруч з цією силою пролетарської революції організувалися инші класові сили на Україні. Придивимось перш за все до партії меньшовиків і російських есерів. їхній вплив у перші часи революції обмежувався переважно армією, де с кожним тижнем переходив він з одного боку до більшовиків, а з другого — до українських соціял-демократів та есерів. Меньшовики ідеологично не виявляли ніякої ріжниці від російської формації — старої соціял-реформицької-меньшовицької партії, також як і там в Росії, на Україні мали вплив спочатку на де-які кола робочих та місцевого населення взагалі. Російські есери по за військом також скупчувалися по містах, переважно на Лівобережжу, і лише на східній Україні, найбільше на Харківщині та Катеринославшині, мали де-які більше, чи меньше значні зв'язки на селі.
Взагалі інтелігенція-особливо селянська, дрібна інтелігенція, а також селянство і міщанство й досить широкі верстви навіть робочих — вся ця більшість місцевого населення України с перших же кроків революції була під все більше зростаючим впливом ріжних партій соціял-патріотизму української фарби. Національне пригнічення, жорстокою рукою проведене царатом, дало свої наслідки — заборона культурних організацій і взагалі будь-якої літератури на українській мові — заборона, яку царат проводив особливо за часи війни, вся та націоналистична політика, яку провадив на Україні російський уряд за довгі століття пригноблення, — все це ставило до порядку денного питання національне, все це сприяло тому, щоб боротьба класів на Україні на перших же кроках одяглась у шати національного питання, приймала лозунги національної культури, національної автономії і навіть національної незалежности. Попередня довголітня вперта праця прихильників українського національного руху виробили досить значну і міцну кількість представників цього руху, захопили національним питанням досить широкі шари населення.
З перших же днів революції свідомі українські елементи склали скрізь українські осередки, — «просвіти», українські ради, та инші українські, спочатку неоформлені організації. Вже 7 березня 17 року, через тиждень після скинення царату, у Київі було засновано поруч з радою робочих і солдацьких депутатів також і Українську Центральну Раду. Се була лише ініціативна група — керовників без війська, ідеольогів без маси, але їхня класа — дрібна буржуазія підтримала цю групу і після місяця праці у Київі скликаний був 6-9 квітня 1917 року перший український національний конгрес, який заклав уже виборну оформлену Українську Центральну Раду. А ще через три тижні збірається перший Всеукраїнський селянський з'їзд. Обрана ним рада селянських депутатів у повному складі входить до Центральної Української Ради. Націоналістичний український рух знаходить досить трівкий міцний грунт для свого існування і дальшої боротьби. Не будемо тут перелічувати всіх тих з'їздів, конференцій, — що за їх допомогою проходила мобілізація української революційної демократії. Вищенаведені факти потрібні були нам для того, щоб показать, як з перших же кроків після царату жвавою ходою йшла ся організація українських націоналістичних сил, — але треба сказать зараз же, що сей український націоналістичний рух мав спочатку зовсім инше значіння, аніж набрав його після жовтневої пролетарської революції. Треба зараз же прямо сказати: український націоналістичний рух до жовтневої революції мав також і значіння революційного явища. Оскільки владу в державі після скинення кріпацького царату захопила велика буржуазія на чолі з ліберальною партією кадетів, за піддержкою соціял-патріотичних партій — меньшовиків та есерів, оскільки міжнародня політика Росії залишалась у повному розмірі імперіалістичною, й шла в фарватері великих імперіалістичних держав Антанти, оскільки внутрішня політіка сеї, з початку буржуазної, а після 20 квітня 17 року коаліційної, влади вперто йшла проти дальшого розвинення руху працюючих мас, оскільки, таким чином, вся, загалом беручи, політика влади до жовтня була продовженням великодержавної імперіалістичної — чисто російскої політики влади царської, — остільки боротьба Української Центральної Ради, або, ліпше кажучи, селянських мас, шо йшли за нею, проти того буржуазного уряду була явищем прогрессивним і мала позітивне значіння для революційної боротьби лролетаріяту, була йому потрібна і ним почасти піддержувалась.
Безумовно, треба зазначити, що ця революційність націо налістичного руху була дуже умовною, переповненою внутрішніми суперечностями, носила в собі елементи згодом виявленого зрадництва Центральної Ради інтересам робітництва і селянства. Але «довліє дневі злоба його». Більшовики від самого початку передбачали можливий і неминучий характер Центральної Ради в процесі її діялектичного розвитку — і взагалі характер націоналістичного руху, як і завжди, вони знали можливий зрадницький характер тимчасового свого спільника — дрібної буржуазії. Вже від самого початку більшовики мали на увазі дальші неминучі події і одночасно, з підтриманням Центральної Ради в її суперечках з тимчасовим урядом Керенського, вели проти неї ідейну боротьбу, а саме, виявляли перед робочими і селянами дійсність, ставили перед робітництвом його власні завдання, виставляючи прапор інтернаціоналізму.
Але на черзі стояла перш за все боротьба проти тимчасового уряду і гегемонії російських соціял-патріотів у радах, проти буржуазного змісту революції — тому підтримання селянського руху, що неминуче мав на Україні тоді націоналістичний характер було для більшовиків також неминучою конечностю. Візьмім постанови першого Всеукраїнського селянського з'їзду, що відбувся у Київі з 28 травня по 2 червня 17 року. Який характер мають ті постанови? Три головних питання стояло тоді перед усіма працюючими, без розрішення яких нищилися всі здобутки революції. Вся сума обставин, що викликала революцію, вимагала їхнього розрішення. Це були питання влади, миру і землі. Всеукраїнський селянський з'їзд у своїй постанові виступив з визнанням загального миру без анексій і контрибуцій і т. ин., але без переходу на дійсний шлях ліквидації, припенення війни, а з добавкою про заключения миру «по згоді з ». Навіть більш того. Соціал-патріотам удалося перевести з'їзд на шлях соціял-оборончества, і з‘їзд приняв пропозіцію: «зважаючи на те, що розгром російского війска загрожує руїною Україні, з'їзд вважає потрібним допомогати всіма способами армії, для дальшої охорони рідного краю». Такі ж резолюції про війну приймали весь час військові з'їзди і ради робочих, солдацьких і селянських депутатів, де українські есери та есдеки були в більшости, або мали значний вплив. Правда, у самому свойому соціал-патріотизмові українські есери та есдеки ніколи не ставали тоді такими супротивниками більшовиків, як то були російські меньшовики та есери, бо соціял-патріотизм російського маштабу до жовтневої революції для українських націоналістів було питанням другорядним, і всі свої промови і заклики що по війни прихильники Центральної Ради до жовтневої революції завжди висловлювали з багатьома натяками на російську владу, на вияснення потреб забеспечення від війни інтересів України з'окрема. Найліпше буде сказати, що у боротьбі проти соціялпатріотів більшовики з боку УСР і УСД мали нейтралітет почасти дружній, почасти ворожий.
Візьмемо два инші головні питання революції 17 року — земля. Перший Всеукраїнський селянський з'їзд прийняв резолюцію, що вимагає розрішення земельного питання, безоговорочно, — руба скасовання приватньої власности на землю без усякого викупу, трудове землекористування, знищення всіх посередніх податків, націоналізацію мав, вод, шахт і инших земельних метрів, домагання, шо їх здійснила остаточно жовтнева революція. Лише перший пункт нагадував резолюції селанських з'їздів, де їх проводили російські есери в Росії -- самочинних захватів землі та самовольних порубків лісів не робити. Спіраючись на селянство і домагаючись вести його під національним прапором, Українська Центральна Рада завзято бореться з тимчасовим коаліційним урядом Керенського, а тому була примушена становитися на инший грунт, аніж російські С.-Р. і всякі наші соціял-угодовці в Росії. Вона повинна була не тілько визнавати в де якій мірі, але і піджеврювати опозіційний, навіть ліквідаційний характер селянського руху, лише для декорації висловлюючи де-які оговорки.
Центральна Рада використувала революційний селянський рух для своїх націоналістичних завдань. В сьому була її міць до жовтневої революції і в цьому хиба її сили після жовтневої революції, коли все більш широкі кола селянства відходили вія неї в її боротьбі з більшовиками.
Також невиразно ставило селянство, під проводом Центральної Ради і третє головне питання про владу. Перший Всеукраїнський селянський з'їзд у своїй резолюції говорить: «заслухавши доклада про переговори з Російським Тимчасовим Урядом, Перший Всеукраїнський Селянський з їзд постановив: «приєднатися до домогань Української Центральної Ради, заявлених в її декларації, і вимагати від Тимчасового Уряду негайного задоволення всіх домагань», — але сама Українська Центральна Рада в своєму першому Універсалі від 10 червня 17 року до «Українського Народу на Україні й по за Україною сущого», заявляє: «Ми гадали, що центральне російське Правительство протягне нам руку в своїй роботі, що в згоді з ним ми — Українська Центральна Рада зможемо дати лад нашій землі, але тимчасове правительство одкинуло всі наші домогання, одіпхнуло протягнену руку Українського народу. Воно не схотіло разом з нами творити новий лад і т. ин.».
І висновком з цього УЦР ставила положення — коли тимчасове російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи то ми сами повинні взяти її на себе. «Однині сами будемо творити наше життя».
А в другому Універсалі УЦР від 3-го липня 17 року до дірективи першого Універсалу про перевибори адміністрації по всій Україні додається ще засновання Генерального Секретаріяту, яко носителя найвищої крайової влади. Одначе у всіх своїх повідомленнях, навіть у торжественних Універсалах УЦР завжди удає, ніби її примушено висловлюватися проти Тимчасового Уряду, завжди залишає вільний шлях до згоди з буржуазією, або з коаліційним урядом Россії. Так в першому Універсалові, перед тим як наказувати всім громадянам переобірати адміністрацію, сказано: «Тепер, народе Український, нас приневолено, щоб ми сами взяли нашу владу», а в другому Універсалові, де деклярується заснування Генерального Секретаріату прямо сказано: «ЦР виділить наново із свого складу одібраний одповідальний перед нею орган — Генеральний Секретаріят, що буде представлений на затверждення Временного правительства, яко носитель найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні».
Таким же двохзначним шляхом йшли за ЦР і кола українського населення — особливо сільського. Згадаймо постанову першого Всеукраїнського з'їзду (селянського) від 28/V до 2/VI 17-го року про відношення до Тимчасового Уряду.
Ці постанови, цілком неофіційні, являлись до того часу може найбільш яскравим виразом українських національних домогань. В постановах цього селянського з'їзду сказано: «Вимагати від Тимчасового Уряду негайного задоволення домагань Української Центральної Ради», але позитивна програма характиризується дальшими словами: «Зважаючи на те, що тільки установлення в Російській Федеративній Демократичній Республіці національної теріторіяльної автономії України та забеспечення прав національних меньшостей може зберігти край од безладдя, — з'їзд постановив: Доручити ЦР разом з Всеукраїнською Радою Селянських депутатів: а) негайно виробити проект положення про автономію України і федеративного демократичного устрою Російської Республіки, б) негайно скликати з'їзд представників других народів і країн, що домагаються федеративно-демократичного устрою, в) приложити всі сили до прискорення організації українських теріторіальних краєвих центрів».
Таким чином, перша позиція українського націоналізму в питанні про владу — це була автономія, проведена, оскільки це можливо, по згоді з Тимчасовим Урядом, шляхом порозуміння з ним і шляхом організаційного на нього нажиму. — Звідсіля вся неминуча двохзначність політики ЦР що до питання про владу. Аби це з'ясувати, яко мога краще, потрібно згадати, що питання про автономію України було для головної складової частини Тимчасового Уряду партії кадетів неможливим, поскільки воно прямо йшло проти великодержавної лінії царату, що її кадети, а разом з ними і весь Тимчасовий Уряд, провадили ретельно весь час до жовтневої революції. Далі ми наведемо докладніше, яку політику в справі національного самовизначення провадила партія більшовиків до жовтневої революції взагалі і відносно українського питання з окрема, — тут лише доводимо, що відносно двох головних політичних питань — землі та миру — більшовикам нічого було підтримувати Українську Центральну Раду, поскільки більшовики виставляли їх в більш революційному дусі, і так в Россії, як на Вкраїні, і лише в питанні про владу у його реальному значінні, вони уявляли його инакше, ніж у Россіі, і це питання для себе розв'язали з самого початку позитивно.
Треба зазначити, що у партії більшовиків, і тільки у партії більшовиків, знайшли підтримку домагання УЦР забеспечення національно-культурного розвитку, прав української мови, проведення автономії України, право українського народу на національне самовизначення. — За це партія проводила інтенсивну агітацію весь час, і ця агітація викликала до неї сімпатії працюючих мас України. Вона ж була найбільш твердим грунтом, на якому могла розвиватися боротьба ЦР проти Тимчасового Уряду до липневих днів. Перший Універсал, який закликав населення України до свавільних перевиборів адміністрації по суті у цьому смислі нічим не відріжнявся від резолюцій та відозв багатьох рад робітничих і солдацьких депутатів, де більшовики мали свій вплив.
УЦР в своєму відношенні до влади не висловлювала нового, не знаходила ніяких шляхів крім тих, що ними більшовики вели широкі верстви населення і до того. Але тут цілком виявляється ріжниця поводження революційного пролетаріату і дрібної буржуазії у революції: пролетарські маси своїми місцевими постановами про перехід влади до місцевих рад визначали своє недовірря до Тимчасового Уряду, яко центрального уряду буржуазного і боротьбу за цю позицію мали, яко авангардну до загальної жовтневої революції. Центральна ж Рада першим Універсалом своїм висловлювала недовірря до Тимчасового Уряду, яко уряду центрального, незалежно від його буржуазного характеру, не дивлючись на те, що той уряд був буржуазним.
Це саме сприяло Центральній Раді у дальших переговорах з Тимчасовим Урядом, що їх вона проводила протягом від І до ll-го Універсалу. Саме за часів першого Універсалу в другій половині червня 17-го року Тимчасовий Уряд, в складі якого вже були партії російських меньшовиків та есерів, під напором Антанти починає кампанію нового військового наступу російських військ проти Германії та Австрії. Завзяту та жорстоку боротьбу повела проти війни партія більшовиків. Широка демонстрація 18-го червня в Петербурзі, на якій петербурський пролетаріят виявив свою волю проти війни і проти буржуазного уряду, поширення більшовицької агітації серед війська на фронті і в тилу — все це вимагало від Тимчасового Уряду — заключити союз проти більшовиків з УЦР на грунті її визнання, щоб зміцнити свої сили — а УЦР, як це треба прямо сказати, всю силу свою брала, використовуючи революційні і неусталено-більшовицькі робочі та селянські маси, і єдиним спільником у боротьбі за свої вимоги мала партію більшовиків. Але сидіння УЦР поміж двох стільців кінчилося тим, що вона пішла на союз із тимчасовим буржуазним коаліційним урядом проти більшовиків, проти революційного робітництва. Акт Тимчасового Уряду про визнання Генерального Секретаріяту УЦР і другий Універсал ЦР мають місце у ті ж часи, навіть у ті самісенькі дні, коли після Липневого повстання солдат та матросів у Петербурзі починається жорстоке переслідування більшовиків, і у цьому переслідуванні УЦР та її Генеральний Секретаріят брали свою участь, хоча би своїм дружнім до Тимчасового Уряду нейтралітетом. Це була перша зрада УЦР інтересам робітництва.
Перша зрада Української Центральної Ради робітництву, а саме договір між нею та Тимчасовим Урядом фактично проти більшовиків наслідком своїм мали те, що після розгрому сил більшовиків у липневих боях на Петербурських вулицях, велика буржуазія за згодою меньшовиків та російських есерів перейшла до наступу проти пролетаріяту широким фронтом. Сили революції було ослаблено, і ЦР стояла безсилою проти домагань Тимчасового Уряду. Зраджуючи пролетаріят УЦР тим самим побільшила силу Тимчасового Уряду, а той б'ючи робітництво, не маючи ніякої охоти поділяти владу з дрібно-буржуазною Радою, почав наступ проти неї. Хід дальших подій показує, що після засновання Генерального Секретаріяту згідно акту Тимчасового Уряду і 2-го Універсалу УЦР, той самий Генеральний Секретаріят після «Інструкції Генеральному Секретаріяту» від 4 (17) серпня не має ніякої сили і являється іграшкою в руках Комісарів Тимчасового Уряду і командуючого південно-західним фронтом.
УЦР після липню знову переходить на опозіційну ролю,, знову бігає між двох стільців і знову шукає допомоги з боку
В цей період липень — жовтень 17 року відношення партії більшовиків до ЦР та її змагань, її сутичок з Тимчасовим Урядом було по суті тим же, як і за минулий період травень — липень 17 року, — лише було воно більш загострене, — більш активною була критика українського націоналізму з боку більшовиків.
Що більше розгорталася громадянська боротьба на Україні, то більше недовірря мала робітнича класа до українських націоналістів. В цей період, як і в минулий, — навіть ще більше, як у минулий, УЦР та її керовники, ведучи опозицію проти Тимчасового Уряду, опираючись у цій опозиції на допомогу робітництва та його партії більшовиків, одночасно вели інтригу з представниками Тимчасового Уряду, весь час вибіраючи, яку силу більш треба підтримати, якої сили треба більше боятися, яку силу більше можна використати для своїх власних завдань; весь час вони готувалися до зради, аж поки кінець кінцем це остаточно рішуче не сталося в жовтні 17 року.
Залишимо на цьому характеристику розвитку цього ворожого пролетаріатові табору українського націоналізму у період березень-жовтень 17 року. Придивімося уважніше до свого власного табору, переглянемо докладніш хід і розвиток подій в робітничому таборі, в його власнім авангарді — більшовицькій партії.
Поруч з вищенаведеною картиною діяльности УЦР, все більшало об'єднання «соціалістів» навкруги УЦР. Розвиток революційного, соціяльно-більшовицького руху на Вкраїні за 17 рік має зовсім протилежні риси. Поодинокими гуртками, необ'єднаними між собою в краевому масштабові комітетами, характеризується організація партії більшовиків до революції і такою ж існувала вона весь перший період революції на Вкраїні. Одною з негативніших рис розвитку партійної організації більшовиків на Вкраїні являється відсутність постійних партійних сил. Коли передивляєшся теперь списки партійних комітетів до революції, то бачиш, що майже усі робітники, що працювали на Вкраїні за часи революції, лише тимчасово перебували на терені України; мандруючи завдяки підпільним обставинам по инших місцях.
В часи революції склалося так, що більшість, майже усі бувші робітники українських парторганізацій опинилися на терені Росії. Вся минула революційна боротьба проходила для української організації у тому, що з партійних низів виходили все нові робітники, виховувалися на праці і прямували свій човен на широке море російської організації, не складаючи ніякого всеукраїнського осередку. Картина парт'організацій, таким чином, складалася зовсім инакше, аніж то було у Литві, в Польщі, на Кавказі, навіть у Сібіру. Все це, та багато инших дрібних, але важливих причин спричинилося до того, що під час революції партійні організації більшовиків на Україні були об'єднані лише спільним революційно-соціалістичним більшовицьким напрямком та своїми окремими для кожної зносинами із загальним партійним центром.
Більш того, склалася де-яка інерція такої роспорошеної децентралізації, сепаративного існування партійних організацій, де-яке недовірря до самої можливости Всеукраїнського партійного об'єднання, як факту можливого партійного сепаратизму.
Таким чином, проти об'єднуючого свої сили українського націоналізму, за перший період української революції ми бачимо роз'єднані організаційно, несполучені у краевому масштабові партійні організації. Коли візьмемо ми 6-ий партійний з'їзд більшовиків 26/ѴІІ — 3/Ѵ1І1 17 року, то побачимо, що роз'єднання партійних організацій України відбилося навіть у протоколах, де по звіту мандатної комісії була підрахована кількість членів парторганізацій, при чому 12 делегатів від 8 організацій (Харків, Катеринослав, і ин.) з 15.818 членами партії називалися в докладі мандатної комісії «Донецьким Басейном», а Київ з областю, Одеса з Ростовом утворили групу «Юг» (4 делегати від 7.835 членів), а Полтавська організація навіть зовсім відокремилася.
Наведені вище числа (від середини 17 року), дають для всієї України 22.303 члени у 12 парторганізаціях без Ростову.
Зрозіміло, шо кількість членів партії і навіть організації була до того часу в дійсности значно більшою, але ці цифри свідчать про те, що навіть загальний партзізд, загальне партійне об'єднання, — воно визволяло дрібні партійні організації України і членів партії від становиська організаційної занедбаности і занехаяного відношення до об'єднання краевого, Всеукраїнського. Це відношення шо до партійного краевого об'єднання ше більш яскраво негативно відбивалося на справі Всеукраїнського об'єднання рад робітничих депутатів.
Наслідком всього цього було те, шо поруч з об'єднанням партійних інституцій дрібної буржуазії, з фактом існування і організації державного центру у Київі, фактично в 17 році на Україні не існувало жадного партійного центру більшовиків, жадного центру для скупчення сил пролетаріату в боротьбі проти того дрібно-буржуазного центру.
Причин цього явиша треба шукати у минулому економич йому, політичному та історичному розвиткові України. Умови економичного, та історичного розвитку утворили те, шо з початку 17 року на Україні почали складатися одночасно три центра притягання: Одеса, Київ та Харків.
1. Одеса, як центр бувшої Новоросії, або, як її раніш звали, «Полуросія», з мішаним населенням що до національности, з великими латифундіями, з ріжнобарвним, навіть міжнароднім складом населення — сама Одеса жила своїм окремим життям. Партійна і радянська діяльність на Одещині була з 17 го року тісно звязана з близьким румунським фронтом, ставка котрого була в Одесі.
З'їзд рад робочих і солдацьких депутатів Одещини та армейських комітетів Румунського фронту склав свій орган: «Виконавчий Комітет Чорноморської і Одеської области та Румунського фронту — так званий «Румчерод», який претендував на значіння окремого самостійного центру з весни 17-го і початку 18 року.
Залишемо на розгляд майбутнього радянського історика діяльність Румчероду і візьмемо лише партійно-більшовицький бік цієї установи.
Треба зауважити, що будь-якого окремого партійного центру Румчеродовці не складали, партійним осередком для цієї области в 17 році і в 18 році являлась фактично спочатку більшовицька фракція Румчероду, а потім більшовицька частина президії №... арамейського комітету. Спеціяльного партійного, на конференції обраного, обласного комітету на Одещині за ті часи не існувало. Директиви бюро більшовицької фракції відносно діяльности в радах були одночасно директивами партійними. Невідокремлення партійної праці від радянської, навіть більш того де-яке переправлювання партійних організацій радянськими фракціями, — так можна було б характеризувати партійну суть Одещини у 17 р. і початку 18 року.
Треба додати, шо коаліція з лівими есерами, яка провадилася в ті часи скрізь по Росії та на Україні, найбільш міцною була саме на Одещині, де ліві есери може найбільш, аніж де-небудь, були близькі до нашої, більшовицької лінії — тому і грань між більшовиками та лівими есерами не завжди досить яскраво там виявлялася. Лише з приїздом у самому кінці 17-го року до Одеси т. Раковського, партійна лінія т. т. з Румчероду приймає більш певний характер в цьому відношенню.
2. Київ. Що до другого центру — Київу, то тут перед лицем партійного і державного об'єднання українського націоналізму Київська парторганізація більшовиків грала найбільш відповідальну ролю. Проти всіх скупчених сил українського шовінізму — партій УСД, УСР та всіх инших партій соціялістичного і радикального лібералізму, проти них стояла Київська організація, що нараховувала у Київі 4 000 членів, и в Київській области 985 — загалом беручи 4.985 членів.
І на цю невеличку групу партійних робітників у найменшій промисловій области України, з найбільшою кількістю селянства, що находилося тоді під найсильнішим впливом українського націоналізму випала найбільш важка частина боротьби за об'єднання у Всеукраїнському масштабові з наступаючим українським націоналізмом.
Для характеристики важкого становища нашої партійної організації на Київщині треба додати ше одну рису, що має велике значіння на дальшому протязі революційного руху на Вкраїні. Київській партійний комітет складався з партійних товаришів: Юрія та Леоніда Пятакових, Євгенії Бош, Горвіца, Крецберга, Едельштейна та иниіих, а в південно-західному комітетові, що провадив працю у Київськиій области, крім Євгенії Бош були Гуревич, Тарногородський та инши. Фактичним керовником, проводирем Київського комітету і всіх парторганізацій Київщини були Юрій Пятаков та Євгенія Бош, які мають великі заслуги перед партією в тому, шо підкреслювали боротьбу проти УЦР у Всеукраїнському маштабові і завдання Всеукраїнського об'єднання партії та радянських сил проти неї.
Але треба зазначити, що саме ці товариші за часи війни перед революцією були в суперечці з т. Лєніним по важнішому питанню, яке мало величезне значіння на Україні, по питанню національному. Це росходження поглядів у певній мірі залишилося і після революції. Т. Ленін тримався погляду, що потім прийняла вся партія — спочатку на загальній квітневій партконференції в Петербурзі в 17 році, а потім і на партз'їздах, який сформулований був у програмовому постуляті про визнання права націй на самовизначення навіть до державною відокремлення і ставив завданням партії — підтримувати боротьбу за національне визволення, оскільки воно грає революційну ролю, ставлючи поруч з тим робітникам кожної нації завдання — яко мога більшого об'єднання пролетарських сил у загальному масштабові.
Точка зору т.т. Пятакова, Бош та Бухарина, як всім відомо, була протилежною. Вони вважали, шо національний рух вже відограв свою революційну ролю і в умовах імперіялістичного розвитку може мати лише контр-революційний характер. Тому ці т.т., признаючи програмове завдання боротьби проти національного гніту, гостро виловлювались проти введення постулату про національне самовизначення, який на їх думку, роспорошував сили пролетаріяту. Не будемо тут наводити критику цих поглядів, — вони обговорювалися на партз'їздах.
Цю дискусію по національному питанню на квітневій кон ференції 17 року ставили далі на 6 му партз'їзді 7/VIII 17 року — і у всіх постановах партія приймала погляд тов. Леніна. Зрозуміло, шо Київські то-ариші, хоча б вони росходилися в своїх поглядах з принятою резолюцією партії, в дійсности повинні були проводити — і проводили партійну постанову. Але все таки, — і це також зрозуміло, — спеціальний особистий погляд т.т. на національне питання подекуди виявлявся, а через це, оскільки більшовики ніколи своїх діскусій не ховають, серед найбільш навіть близьких до них кол УЦР та її періферії малося недовірря до більшовицької партії, а саме по національному питанню, хоч це недовірря в дійсности не мало ніякої підстави, бо, як вже вище було зазначено і показано, — саме більшовицька партія була найбільшим захисником прав національної культури, української національности взагалі, проти Тимчасового буржуазного і соціял-патріотичного Уряду.
.jpg)
3. Харків. На 6-му партійному з'їзді з 22.303 представлених від України членів партії з Кривдонбасу було представлено 15.318 членів. При чому в Кривдонбасі малися такі міцні організації як Катеринославська з 3.500 членів, Криворіжська 3.100 Луганська — 2.596, Харківська 2.400, Горловська — 1 200, Щерби, нівсько-Микитянська — 1.096 і ин.
В Донбасі лише одна місцева організація — Білецько-Горнозаводська парторганізація мала стільки ж членів, скільки вся Київська область без Київу. До того ж в Донбасі склад пролетарів був найбільш чистий, найбільш здатний до боротьби.
Зрозуміло, що такі організації, які налічували значну більшість членів більшовицької партії на Вкраїні і були найбільш жвавими, організованими, дісціплінованими, мали найбільший вплив у рядах робітничих депутатів. Ми бачимо, як потроху, вже в першій половині 17 року по копальнях більшовики мали вже великий вплив, а по де-яких місцевостях здобувають і більшість у радах.
Завдяки цьому парторганізації у Донбасі та Криворіжжу були не тільки далеко більш численними і більш жвавими в своїй діяльности, але мали і більший вплив на масу і, — що найбільше маг значіння, — мали найбільше об'єднання між собою.
Але це об'єднання було занадто відокремлене від иньших партійних організацій більшовиків на Україні, і коли вже за часи жовтневої революції Київський партійний комітет більшовиків скликав Всеукраїнську Партійну Конференцію задля Всеукраїнського об єднання партсил для боротьби проти Української ЦР, ми бачимо, шо на цю конференцію приїхали лише представники Правобережної України, Полтавщини, Єлисаветграду та поодинокі представники инших місцевих комітетів, а майже весь Кривдонбас відмовився приняти участь в цій конференції, як відмовився і після того прислати своїх представників до обібраного тою конференцією Головного Комітету С.-Д. більшовиків України.
Де-кілька причин було тому. Одна з них — це де-яке недовірря «чистих пролетарів» до послідовності! організацій дрібно — буржуазного Правобережжа.
Таке недовірря взагалі досить характерне було за ці ч революційного руху для багатьох організацій з переважною пролетарською більшістю.
Де яку ролю грала і ріжниця національна, оскільки упе націоналістична дійсність з правого боку ставила це пита на чергу порядку денного, але ще більшою причиною т відокремлення парторганизацій Кривдонбаса від останньої України були инші явища. Як сказано було раніше, — представниками нашої партії на Київщині були в 17 році як раз ті т. т., що не визнавали ніякого значіння національного питання, боролися проти будь-яких пунктів нашого програму, що натякали на право націй на самовизначення і т. д., — все ж таки вони, може непослідовно, але правильно стояли за найгострійшу боротьбу з Ц Р В Кривдонбасі навпаки — з початку революції скупчилося не мало старих товаришів, що цілком стояли на точці зору т. Леніна в національному питанні, але робили із своїх тез досить своєрідні висновки.
Визнаючи цілком за українським народом право на самовизначення, вони ніяк не могли допустити, щоб навіть можна було поставити питання про те, що Харьківщина, Катеринославщина, Криворіжжа та Донбас являються частиною України. Тут були дві причини: одна лежала в тому, що соціялістична революція спиралася в Кривдонбасі на пролетаріят, в національному ж русі селянство Кривдонбасу не грало тоді скільки-небудь яскравої, значної ролі. Тому, як думали Кривдонбасовці, не селянство може і має право установити характер Кривдонбасу. Другим положенням, що з нього т. т. з Кривдонбасу виводили свою позіцію відносно національного питання, було те, що вони цілком правильно зважували все значіння, що мав Кривдонбас для всього господарчого організму бувшої Росії, а після жовтневої революції РСФРР. Дійсно, пригадаймо, що Германський імперіялізм за часи Берестейського миру мав своїм завданням, відрізавши від Росії кам'яний вугіль та залізну руду Кривдонбасу, обезкровити Росію і довести її до загибели. Передбачити таке значіння можливого відрізання Кривдонбасу від радянської федерації було цілком зрозумілою думкою кожного революційного соціяліста-більшовика. Виходячи з того, Криворіжські т. т. в кінці третього триместру 17 року заняли, як згадано було, дуже своєрідне становище до УЦР. Вони, визнаючи право Українського народу на самовизначення навіть до державного відокремлення, готові були підтримувати УЦР в її позіциї проти Тимчасового Уряду, аж до державного відокремлення, не то, що до державної автономії в складі російської федерації.
Але вони визнавали це державне об'єднання України лише без Кривдонбасу: дрібно-буржуазна Україна переживе свою націоналістичну хоробу, поки націоналістичні ілюзії не розвіються і важкою працею т. т. з України не переконаються в необхідности об'єднання не лише рабочих, а навіть і селянських мас.
Але Кривдонбас, яко пролетарська область, де українському націоналізмові не може бути місця серед пролетаріату, повинен іти иншим шляхом. Він повинен бути в тісному звязку з Росією, як її частина. Український національний рух, говорили тоді деякі т. т. з Кривдонбасу, має революційне значіння на правобережній Україні, але він приймає цілком контр-революційний вигляд, оскільки заходить справа про нього у Кривдонбасі.Так стояла справа до жовтневої революції Не будемо розбірати, оскільки правильною чи неправильною була така позиція: історія проложила инші шляхи розвитку українського руху. У всякому разі головні помилки багатьох найвидатніших т. т. з Кривдонбасу були в тому, що вони, тримаючись вищенаведеного погляду до жовтневої революції, залишили його у себе як директиву і після жовтневої революції, але це — потім.
Зараз же після загального розгляду розвитку класових і партійних відносин на Україні до жовтневої революції, погляньмо на становище цих відносин перед самим жовтнем, щоби краще зрозуміти боротьбу сил за часи жовтневої революції.
У Київі УЦР з її Генеральним Секретаріатом вже приняла де-які державні форми і спірається на національний рух, який все зростає, досягаючи апогею свого розвитку. Українські соці'ялпартіотичні партії ще не мають рис внутрішнього свого роскладу і жваво борються за здійснення своїх державно-національних завдань. Навкруги УЦР грунтуються скрізь по містах та селах селянські спілки, інтелігентські громадянські кола, ріжні инші організації, «робочі» ради. Вони підтримують ЦР у справі формування українських військових частин, які стягаються на Україну звідусіль — з усіх фронтів та всіх губерній Росії.
Неусталений, непевний революційний дух керує настроями у таборі прихильників УЦР, революційні більшовицькі лозунги переплітаються у масі з лозунгами національного визволення, ріжнобарвні представники ріжних клас, де які кола робітництва, дрібно-буржуазна інтелігенція і ріжні верстви селянства — в:е це стоїть на ступні підйому, наступу. Маси мають настрій досить революційний, але демогогичні керовники використовують їх повсякчасно для своїх завдань.
Військові фронти, які пролягали на Україні, округи, армії південно-західного фронту і фронту румунського за часи 17 року від липня по жовтень цілком змінюють свою фізіономію. Цілком меншовицькі та есерівські, складені з військових чиновників та офіцерів полкові, армейські, фронтові та салдатські виконкоми в часи жовтневої революції на останніх фронтових з'їздах.» «Искомитюза» та «Румчероду» ставали сами собою цілком салдатськими, де окопник виявляв свою иншу, окопну, революційну фізіономію і де більшовики мали вже великий вплив, навіть більшість.
Але поруч з тим з'організована контр-революція, шо купчилася біля імени Корнілова (так звані Корніловські дні) мали на південно-західному і румунському фронтах своїх найбільш яскравих представників. Всі ці генерали: Лукомські, Шкури, Мамонтови, Щербачови, герої добровольчеських контр-революційних армій Олексієва, Каледіна, Корнілова, Денікіна та Врангеля були переважно генералами південно-західного і румунського фронту, і тому перед жовтневою революцією військове керування цими фронтами залишилося цілком в руках контр-революційних генералів.
Поруч з ними провадили свою працю представники комісарського складу, призначеного Тимчасовим Урядом Керенського із російських есерів та меншовиків, — як наприклад, Киріенко та инші.
Вкупі з ними працювали всі бувші члени армейських та фронтових комітетів, що їх було забраковано балотировкою на останніх перед жовтневою революцією фронтових військових з'їздах — меньшовики та есери.
Що швидче насувалася на Тимчасовий Уряд гроза пролетарської революції, то скоріше йшла меньшовицька та есерівська контр-революція серед фронтових військ до свого максімального розвитку, щоб у рішучому останьому бої помірятися з хвилями пролетарської бурі.
Але за меньшовиками та есерами солдатських мас вже не було. Як це було в Росії — Петербурзі та Москві, так само на південно-західному і румунському фронтах, так само в Київі та инших містах за Тимчасовим Урядом, за контр-революційними комітетами та есерівсько-меньшовицьким комісарським складом сірої салдатської шинелі видно не було, а майже виключно юнкерські та офіцерські погони, так звані батальони смерти, жіночі батальони, ударники, смертники та ин.
Велика власність, як земельна так і індустріяльна за часи перед жовтневою революцією знаходиться на Україні почасти в стані оборони, як це було в Донбасі або на Волині, почасти землевласники та підприємці повіялись де-ідне до Росії, а почасти приєднувались до УЦР. Не багатьом тепер відомо, що одна з найголовніших сил, що на неї спиралась УЦР в своїй післяжовтневій боротьбі проти більшовиків було так зване вільне козацтво, і що на чолі цього вільного козацтва УЦР, організованого з есерів та у свідків, ними випестуваного і вихованого, стояв ніхто инший, як тодішній отаман вільного козацтва, а в дальшому часі обібраний великими землевласниками — заможніми селянами та поміщиками — гетьман всієї України Павло Скоропадьский.
Дозволю собі звернутися до своїх власних спогадів, як у самому кінці 17 року та на початку січня 18 року у своїх зносинах з Петербургом я звертав увагу на те, що УЦР була лише ширмою, що з-за неї висувалося товсте рило землевласництва на чолі з Скоропадським та Балбачаном.
Коли тепер ми бачим у Румунії організований український союз землевласників, що хоч і сперечається з Петлюрою, але в дійсности стоїть цілком на грунті петлюровської боротьби з радянськими республіками, — то це є лише блідий наслідок того союзу, що його утворили були, хоч і не офіційно, за спиною селянської маси керовники українського національного руху — землевласники України ще біля жовтня 17 року.
Революційна більшовицька пропаганда, а тим більш організація, майже не досягала до українского села. Лише поодинокими неорганізованими струмочками йшов вплив більшовицьких рад серед українського селянства більше на Лівобережжу, меньше на Правобережжу, де цей вплив провадив,я фронтовим салдатством.
Майже єдиною організацією в українському селі були прихильники УЦР, об'єднані в просвітах та селянських спілках, що стояли майже цілком під впливом у с. - р-ів та ус. - д. Ці організації були досить міцною опорою українського соціял-шовінізму.
Проте революційні лозунги більшовизму в дійсности прищеплювалися у незаможнього, бідного та середнього селянства України все в більшому розмірі, і хоча й ідейна, а потім і озброєна диктатура куркуля на селі приваблювала напів - пролетаріат та середнє селянство, але зовсім перевести їх на иншу класову ідеологію та психологію не могла. Тому і за часи перед жовтневою революцією селянство вороже ставилося до Тимчасового Уряду Керенського, а до більшовиків меньш всього з дружнім нейтралітетом, одночасно цілком підтримуючи УЦР. До того ж на село кожного тижня і кожного дня верталася велика кількість самохіть демобілізованого салдатства, яке приносило більшовицькі ідіеї, більшовицький вплив і навіть де-які елементи революц йної організованости.
Міщанство, як завше несамостійний неактивний елемент, було за весь 17 рік резонатором всіх перемін, хвильових настроїв також за часи жовтневої революції. Хоч воно було однаково ворожим і до Тимчасового Уряду Керенського і до більшовизму, прихильно приймаючи лозунги УЦР, але одночасно висловлювалося і за революційну фразеологію «законного» Тимчасового Уряду, і за організацію боротьби з германським імперіалізмом, і за рожевий соціалізм і за вільне козацтво Павла Скоропадського — одним словом, за все те, що є революційна фраза що не турбує його, на все згодної вдачи, не накладаючи революційних зобов'язань.
Проти сих ріжнобарвних клас та партій, що гризлися поміж собою за владу у радах, стояв пролетаріят України — необ'єднаний організац йно, але натхненний революційним духом, шо не виробив єдиної тактики та єдиних поглядів на головні біжучі питання менту, але що з єн гузіязмом брав на себе головне завдання всього пролетаріату - завоювання державної влади.
В значній мірі знаходив я він ще під впливом обивательських, міщанських поглядів, мав в собі багато ріжних угруповань революційно - міщанського кольору, як-то анархо-сіндикалістів чи анархистів ріжних формацій, ідеологів босяцького пролетаріату. Але робоча класа України інстинктовно іде шляхом революційним, хоч роблючи багато помилкових кроків, шо иноді мали характер недисціплінованости.
В рядах робочих депутатів у багаттьох містах України, як-то в Катеринославі, Харкові, Київі, Одесі більшовики та ліві есери, що йшли за ними, вже мали більшість. Але одночасно в цих радах мається ще велика, майже до половини, кількість меншовиків та есерів. По де-яких містах, як, наприклад, у Миколаїв), більшість у радах робочих депутатів складають ще меньшовики, але меншовики інтелігентського типу. Майже по всіх містах в радах рішаючу ролю грають депутати позапартійні — так перед бурею тихий вітер віщує повстання грізної стихії.
Ці депутати перед жовтнем все більш співчувають меншовикам і тому надають радам характер меншовицьких.
Професійні спілки майже всюди ще знаходяться під впливом меншовицької парт ії, навпаки, нові професійні революцій, і організації робітництва — фабрично-заводські комітети та їх місцеві ради — цілком по всіх місцях не мають меншовицького характеру і склад їх більшовицький, але з великою кількістю анархистичних та сіндікалистських елементів.
Озброєна сила робітництва у жовтневі дні дає досить ріжнобарвну картину. Горняки та металісти Донбасу і до жовтня, а особливо після жовтня взялися в досить значній мірі за озброєння робітництва. Можно вказати, наприклад, на одержання великої кількости рушниць та иншої зброї робітниками Донбасу з Тульського заводу та з Луганську. У Київі цітаделлю революційного робітництва був арсенал, де робітництво було досить гарно озброєне. До того спричинялося близьке росположення фронту та повернення на Україну багаттьох самодемобілізованих салдаїів зі зброєю, але і це треба підкреслити, яко окрему рису, ще відріжняла нас від Росії в тодішні часи, — величезна кількість зброї і знаряддя не була в руках організованого пролетаріяту, а роспорошилася серед усього революційного населення, серед всієї тої дрібно-буржуазної періферії, яка у ті часи і потім йшла за пролетаріатом, але не складала його головної і найбільш організованої та міцної сили.
Таким чином картину соціяльних відносин за часи перед самим жовтнем можна характеризувати, як стан де-якої рівноваги сил в певному, дуже своєрідному трикутникові. В існуванні трьох ворожих сил, що боролись за владу, лежить дуже характерна риса Україні того часу. Сили Тимчасового Уряду, цеб-то лагеря великої буржуазії, сили УЦР — лагеря дрібної буржуазії, зі всіма її спільниками і, нарешті, — сили революційного пролетаріяту. Але в цьому трикутникові роля Тимчасового Уряду ставала все меншою і всім ходом історії та соціяльних відносин була засуджена на загибіль у боротьбі проти двох инших сил.
Революційну боротьбу в жовтні 17 року можна скрізь по всій Україні характеризувати в основі однаково: при перших вістках з Петербургу і Москви про збройну боротьбу робітників за владу рад, робітництво підіймається і в більш-менш упертій боротьбі перемагає війська Тимчасового уряду. Найбільшої жорстокости ця боротьба досягла у Київі та Катеринославі, менше сутичок було в Харкові, Одесі та инших місцях. У Київі контр-революційний генералітет і меншовицько-есерівський комісарський склад, на чолі юнкерів та офіцерів, сам почав наступати проти робітництва, захопивши до полону керовників Київської Ради Робітничих і Салдатських депутатів, а також більшовицькі комітети. Але робітники арсеналу і инших заводів з рушницями, а потім і з гарматами, в кілька-денному бої примусили юнкерів та офіцерів скласти зброю і здатися на волю переможців. Так само було в Катеринославі й по инших містах.
Як в Росії, Петербурзі й Москві, так і по містах України, ці перші бої робітництва за владу рад не були (порівнюючи з наступовими боями) дуже кривавими (десятки жертв). На фронті майже цілком обійшлося без боротьби, бо там «Искомитюз» та «Румчерод», кожний на свойому терені, вже й до того фактично держали владу в своїх руках, а теперь вони лише цілком взяли під своє керування командуючих фронтами та начштабів.
Слідом за Москвою та Петербургом влада Тимчасового Уряду впала і на Україні. Наче блискавкою промайнула по всій Україні вістка про владу рад, владу працюючих. І робітники могли думати, що вже перед ними лежать вільні шляхи до майбутнього.
Жовтнева перемога над Тимчасовим Урядом здобута була силами робітництва, що боролися під проводом більшовиків і було підтримане в цій боротьбі, — це треба зазначити, — всім селянством, як на селі, так і в армії.
Навіть ті маси, що були цілком під впливом УЦР в Київі, Катеринославі та инших містах, в цій боротьбі більшовиків проти Тимчасового Уряду або стояли проти Тимчасового Уряду й активно підтримували робітників, або співчували їм, або, принаймні, трималися яскраво дружнього нейтралітету. Можна вказати, наприклад, на Українські частини в Київі, що, хоч може не у всьому свойому складі, в жовтні йшли озброєно за більшовиками в боротьбі проти юнкерів та офіцерів.
Можна прямо сказати, що в жовтні 17 року пролетаріят України під керуванням більшовиків об'єднав біля себе в боротьбі проти Тимчасового Уряду Керенського за революційні домагання всі працюючі маси України. Але приєднання до робітництва непролетарських мас було лише тимчасовим. Вже на слідуючий день після перемоги над військами прихильників Керенського (буквально на слідуючий день) партії дрібної буржуазії — y. с.-р. і у. с.-д., що й до моменту боротьби трималися інакше, ніж маси, і ставилися вороже або з недовіррям до більшовиків, не гаючи часу, після Жовтневої перемоги цілком виступили проти більшо-виків, проти робітництва.
Це було неминуче. До цього вела вся логіка українського національного руху і соціяльна істота головних партій, що стояли за УЦР, а також до того привела, без сумніву, й позиція більшовиків України в питанні про владу. Всі більшовики по всіх губернях і повітах, так як в Росії, стояли за лозунг: «вся влада радам», -— «вся влада радам в центрі і на місцях», — Цей лозунг був прийнятий всіма більшовиками на Україні й вони його широко популяризовали серед робочих мас. Але справа захоплення влади радами в центрі України й для всієї України, як єдиного цілого, ставилася партійними організаціями й окремими товаришами по ріжному. Більшість партійних організацій собі такого завдання зовсім і не ставили. Більш того, вони були против того, щоб таке завдання ставити. Вони ставили собі лише завдання влади на місцях, беручи завдання будування влади в центрі, як завдання робітництва Петербургу та Москви, — цеб-то перед значною кількістю парттоваришів на Україні завоювання влади радами стояло лише в місцевому, а не в державному розмірі.А поруч з тим весь хід подій на Україні, вся історія боротьби з Тимчасовим Урядом, а ще більш з УЦР, об'єктивно, незалежно від нашої волі, ставили питання про державну владу на Україні, і, не ставлючи цього питання для себе, більшовики цим самим залишили його для партій дрібної буржуазії, — для УЦР.
Захоплення влади в державному маштабі партійні товариші на Україні ставили лише, беручи всю Росію в цілому, в тому числі й Украіну; і оскільки така влада вже була завойована в боях в Петербурзі та Москві, остільки вони ставили перед собою завдання здійснити лише другу частину лозунгу— влада на місцях. Але вся історія попередньої боротьби на Україні показувала, що поза цим питанням державної влади на Україні пройти було неможливо, й вся дальніша історія подій на Україні, вся дальніша боротьба більшовиків за владу рад на Україні це безумовно стверджує. Треба, кінець-кінцем, признати, що більшість партійних товаришів на Україні в той час стояли в цьому відношенні на помилковому погляді.
Лише Київська група товаришів, що мала проти себе вже збудований соціял-шовіністичний політичний центр державного значіння — УЦР, ставила перед собою питання завоювання влади у державному розмірі для всієї України з самого початку жовтневої революції. Але ця група не знайшла в цьому ні співчуття, ні підтримки з боку инших груп товаришів.
Коли більшовики не поставили цього питання про владу для всієї України, то його ставили як до жовтня, так і після жовтня прихильники УЦР. Ця організація й ті кола населення, що її підтримували, трактувала себе, як державний центр, майже з самого свого зародження, а тим більш після скинення Тимчасового Уряду. Генеральний Секретаріят, як Уряд УЦР, з перших же днів після жовтня розвинув досить велику діяльність й за ним ідуть всі українські національні організації по всех губернях, містах і селах України — по одному плану, до одної мети прямують всі їхні сили. Таким чином, незалежно від нашої волі й нашого бажання питання про державну владу для всієї України поставлено було життям — цим самим воно встало й перед більшовиками, і вони мусили встановити до нього своє відношення.
Другою помилкою більшовиків в ті часи було те, що вони не створили єдиної організації для всіх своїх партійних сил на Україні і не виробили єдиної тактики в справі державної влади. Дійсно, після жовтневої революції погляд на питання державної влади на Україні, на яку претендувала УЦР, проводючи її на практиці, серед партійних товаришів на Україні був не один, а навіть декілька поглядів, де-кілька тактика
Перший погляд, що виявлявся у багатьох товаришів Кривдонбасу, — вже характеризований раніш, — прямував до того, щоб признати за Україною в її межах без Кривдонбасу (а товариші з Одеси додавали «і без Одеської области») право скласти свій справжній центр, допускаючи таким центром УЦР і признаючи тактикою більшовицької партії боротьбу в середині цього державного центру і боротьбу в цих державних межах проти дрібнобуржуазних націоналістичних ілюзій.
Друга точка зору була прямо протилежною. Це погляд киян, що признавали необхідним організувати сили робітництва для боротьби з український націоналізмом в тих же рямцях, в яких організувала свої сили УЦР. Цей погляд виходив з того, що український націоналізм неминуче після жовтневої пролетарської революції в Росії повинен стати і стане контр-революційним, коли його не захопити до своїх рук, на прихильники поглядів т. Пятакова в національному питанні вважали, що український національний рух вже став контр-революційним в силу самого факту пролетарської революції. Завдання підтримки початої пролетарської революції, її поширення і зміцнення привело, згідно цьому погляду, до необхідности негайної боротьби за владу рад у державному маштабі для всієї України, не даючи часу дрібній буржуазії використати своє становище і зміцнити свої сили. Але цей погляд, як я казав раніш, не знайшов собі співчуття і підтримки в жовтні 17 року серед більшости парттоваришів.
Додамо ще про один погляд, якого трималися де-які товариші. Згідно з ним УЦР мала бути перетвореною в радянську державну установу шляхом внутрішньої діяльности в радах на місцях — по містах і селах, — шляхом поступової боротьби за більшість в УЦР таким же способом, як це було зроблено в Росії з Центральним Виконавчий комітетом.
Оглядаючись тепер назад за 5-ть років, бачимо, що тоді окремі товариші трималися не якого-будь одного погляду й тактики, а переходили з одної позиції на другу в залежності від подій і від того (як треба було сподіватись), яку тактику приймає більшість парторганізацій. Додамо, як приклад, що навіть Київська організація, хоч і на дуже короткий час (щось на один день, чи що), послала після жовтневої революції своїх представників в УЦР, хоч би для заяви, що більшовики в її склад входити не будуть.
Щоб не було ніяких кривотолків, додамо зараз до всього сказаного, що при всій неусталеності, навіть хитаннях, тактика більшовиків була цілком ясною в головному питанні — відносно переходу влади цілком в руки робочих і селянських рад. А коли де-хто з читачів захотів би перетлумачити подані мною пояснення в тому розумінні, буцім-то більшовики були проти того, щоб Катеринославщина була у складі України, то я нагадую тут один факт, може нікому не відомий: в лютому 1918 року за часи радянської влади в Київі, коли я був Народнім Секретарем Закордонних справ, мені досталися до рук папери Генерального Секретаря Закордонних справ УЦР, в тому числі лист відомого О. Шульгіна (не треба змішувати з В. Шульгіним — махровим монархістом) до одного із знайомих йому діячів в Одесі, в якому Шульгін заявляє, що Одеська область не стоїть в складі України. Отже питання про територію України навіть для українських націоналістів було не вирішене. А що ж тоді говорити про пролетарія України, що на ній він повинен був організувати державний центр, а тим більш про комуніста, для яких національне питання — лише питання тактики й має иноді другорядне, а то й третьорядне значіння.
Аби з'ясувати тактику партії більшовиків відносно УЦР після жовтневої революції, треба мати на увазі не лише ту тактику, що провадили на Україні по містах місцеві організації, а ту, що була офіційною тактикою всієї більшовицької партії і Цен. Ком. провадилася через Раду Народніх Комісарів РСФРР. Ніхто не може сказати, що позиція більшовицької партії в цьому відношенні була хоч скільки-небудь непевною, або неусталеною і не трівкою.
Навпаки, з самого початку жовтневої революції ЦК партії, а значить й офіційно вся партія більшовиків трималася того ж погляду-визнання за українським народом права на самовизначення і цього погляду вона трималася і до жовтня. Звернімо увагу читачів хоч би на постанову Ради Народніх Комісарів РСФРР про визнання УЦР, або на другу постанову про звернення їй всіх національних клейнодів із музеїв Росії і т. д.
Поваливши буржуазію і взявши владу в усій державі до своїх рук, пролетаріят на чолі з партією більшовиків цілком став на грунт повного й одвертого визнання національної культури й прав українського народу для спільної та дружньої праці по утворенню вільного від капіталістичного визиску життя. І коли між класою робітників та партією більшовиків з одного боку і ЦР з другого на Україні почалася одвертай жорстока боротьба, то цьому причиною була не яка-небудь двозначна, або нетрівка політика й тактика партії більшовиків в цілому, а як раз ота занадто підкреслена контр-революційна політика, до якої з самого початку прямувала УЦР та і провідники. Ще за часи боїв робітництва з Тимчасовим Урядом на вулицях Київа, Катеринослава і ин. міст, Українська ЦР та її Генеральний Секретаріят тримались політики змови, темних зносин з контр-революційними генералами і комісарами Військ Тимчасового уряду, вживала заходів до того, щоб перешкодити українським національним частинам стати в тій боротьбі на бік більшовиків і всякими засобами гальмувала боротьбу робітництва й фактично допомагала контр-революції. Боягузне відношення до пролетарської революції й фактичне позирання на право характеризує УЦР навіть у часи жовтневих боїв, а після перемоги ця політика УЦР крок за кроком виявляється зовсім одверто. Темні махінації і зносини з меншовиками й есерами, як виявилось тепер на процесі правих есерів, зносини Донськими козаками, контр-революційний характер так званого з'їзду народів, що відбувся в Київі в кінці 17 року, пропускання з фронту козачих частин на Донщину, а фактично на допомогу контр-революційному генералові Краснову, роззброєння військових частин і т. ин. і т. п. — всі ці факти, що їх подавати зараз не вистачить місця, — повинні стати матеріалом фактичної історії Української Революції.
Все це свідчить, що УЦР в боротьбі рад проти контр-революційних сил стала проти влади рад. Треба зараз же твердо встановити той безсумнівний факт, що причина такої темної політики УЦР проти радянської влади ні в якому разі не була в яких-небудь національних суперечках між Росією й Україною, або у втручанню Російської Радянської Республіки в право самовизначення українського народу, словом, що причина такої полі-тики українського шовінізму була не національна, а цілком соціяльна, класова.
Річ у тому, що після жовтневої революції проти робітників та селян Росії піднялись не лише сили великого капіталу та великого землевласництва, підтримані Європейським та Германським Імперіялізмом, а вся так звана середня буржуазія, всі дрібно-буржуазні угруповання на чолі з партією меншовиків та есерів. Більш того, саме середня (дрібна буржуазія — хоч би і на золото чужоземних імперіялистів і під керівництвом великої буржуазії) і була щирим поставщиком всіх сотен і тисяч контр-революційних гуртків та організацій; зії кол виходив так званий саботаж інтелігенції — учителів, докторів і инш. З їх стану гімназисти, студенти офіцерня і т. и, складали самохіть добровольні білогвардійські ватаги. Міська середня та дрібна буржуазія у купі з великою буржуазією землевласників-капиталістів виступала проти пролетарської революції. Такі класові відносини були в Росії і так же само вони складалися й на Україні. Представлена в УЦР дрібно-буржуазна інтелігенція і середня буржуазія не була виродком з буржуазної сем'і і стала на той же шлях, як і російські і брати. Ріжниця становища української дрібної буржуазії і російської полягала в тому, що першій удалося на де-який час запантеличити досить шир кола селянства, що пішло за нею, чого не вдалося зробити її російським братам, — а також в тому, що українська дрібна буржуазія, де-який час ведучи селянство проти більшовиків під прапором націоналістичних лозунгів, буцім-то на захист української національности від «московського» більшовизму, в дійсності зрадила навіть своїй національності і свойому уряду, бо тільки уряд радянської республіки і лише один він визнає за українським народом всі права на самовизначення— як культурне, так і державне, — всі ті права, що їх вимагала до того часу УЦР.
Таким чином УЦР під впливом Антанти, натхненна своїм класовим дрібно-буржуазним почуттям і своїм класовим спорідненням з російською буржуазією, зрадила — знову і не перший раз вже — навіть бажання тих мас селянства, що йшли за нею в той час, коли перед нею стояла широка можливість працювати на користь національного відродження в межах радянської республіки, спільно з радянським урядом.Нездатні до дійсної ні національної, ні соціяльної боротьби і політики маси селянства, що ще йшли за УЦР, були одурені. Ошукуючи ці маси революційною і націоналістичною фразеологією, боючись революційної енергії, революційного духу цих мас і весь час прямуючи до спілки з їхніми ворогами — великою буржуазією і землевласниками, маючи об'єктом своєї боротьби не допомогу пролетаріяту і більшовицкій партії в боротьбі з Тимчасовим Урядом, а тільки свої класові соціяльні інтереси, перешкоджуючи пролетаріятові в його революційній праці, зраджуючи його, будучи представниками тої, суспільної класи, що не має своєї власної соціяльної мети, ані своєї окремої будучини, складаючись з дрібно-буржуазних фанатиків і повітових героїв, — УЦР, як проститутка, продає себе на шляхах всім маючим силу і золото, а після жовтневої революції, після величезної, велитенської боротьби між працею і капиталом, між владою Рад і контр-революцією ниминуче стає, бо повинна була стати, на бік контр-революції.
Контр-революційні заходи, що їх стала уживати УЦР на другий день після жовтню, йдуть у двох напрямках: прямої і одвертої боротьби з пролетарською революцією на Україні і — всілякої допомоги російській контр-революції в її боротьбі проти російської влади Рад.
Події і класові відносини мають свою логіку. Кожна класа в кожній країні повинна йти і йде до боротьби за владу. Дрібнобуржуазна УЦР також йшла до неї, а, значить, вона повинна була достотно забезпечити собі владу проти домагань пролетаріяту. Велика буржуазія і землевласники, позбавлені своєї влади силою пролетарської зброї, тепер стали не супротивниками дрібної буржуазії, а й спільниками проти пролетаріяту, бо у часи громадської боротьби стремління забезпечити себе від домагань инших клас це перш усього значить іх обеззброїти і знесилити. І які б дрібні й дрібнесенькі політики не сіділи в УЦР, що б вони не говорили, в які б шати героїзму не микалися манюсінькі паскудні Луї Бонопарти-Винниченки, однаково-класові інтереси дрібної буржуазії мали в боротьбі проти пролетаріату свій вираз, навіть через таке політичне опудало, як Центральна Рада.
Першим кроком діяльности УЦР після жовтневих днів було обеззброїти більшовицькі військові частини в Київі, а далі і Київських робітників. Далі ця політика обеззброєння сил пролетаріяту послідовно провадилася скрізь по Вкраїні, у Катеринославі, Миколаїві і т. д. Особливо уперто і жорстоко йшла ця боротьба на південно-західному фронті. Кількаденна кровава боротьба мала місце у Бердичіві, де мешкав «Искомитюз», а після того на протязі де-кількох тижнів, навіть трьох місяців, йшли озброєні сутички між військовими частинами південно-західного фронту, що сунули з фронту назустріч революційним подіям в Росії і по дорозі затримувалися ЦР з метою обеззброєння їх і роспорошення революційної сили.Політика дрібно-буржуазної контр-революції завжди однакова. Чи не так само відносилася дрібна буржуазія в другій національній республіці — Грузії до війскових частин, що вертали з фронту? Можна пригадати багато фактів з історії Грузії, що нагадують такі ж самі події на Україні. Але залишимо Грузію, де, починаючи з розгону більшовицьких частин, протягом трьох років існував соціял-патріотичний рай. Вернімося на Україну.
Роззброєння більшовицьких частин, що вертали з південно-західного та руминського фронтів, порівнюючи з Грузією, не пройшло щасливо для УЦР. Лише у самому Київі, в перші часи після Жовтневої перемоги над комісарами Керенського в зрадницькій пітьмі двохзначної поведінки ЦР та при допомозі переговорів з ворогами республіки поза спиною робітництва, УЦР змогла провести роззброєння ріжних війскових частин, а коли таку ж саму тактику вона хотіла провести на самому фронті, то де-кількаденні бої, — як я вже згадував, — наприклад, в Бердичіві, ясно показали ЦРаді неможливість цього і можна прямо сказати, що весь час, починаючи з жовтня до оголошення Української Радянської Республіки на першому з'їзді Рад, йде жорстока повсякденна боротьба, що її веде ЦР задля обеззброєння робітництва, наступаючи на нього.
Придивимося до становища робочих і більшовицької партії за ці часи, щоб можна було зрозуміти, які моменти повинні були з'явитися у тій громадській війні, що, починаючи з 12—17 жовтня, тяглася де-кілька років.
Більшовицькі організації, а надто більшовицька організація Київа, перевели боротьбу з комісарами контр-революційного уряду за часи жовтня, але ця перемога опинилася в руках більшовиків не зразу. Не маючи сил для того, щоб взятивладу в свої руки, але поставити собі це як завдання, не маючи при цьому досить значної підтримки з боку партійних організацій України, Київська партійна організація все-таки своєю енергійною жвавою організаційною діяльністю протягом 1½ місяця після Жовтневої перемоги досягла здійснення своїх завдань. Це в той час, коли УЦР вела збройну енергійну боротьбу по всій лінії України проти робітництва, проти всеукраїнської радянської організаційної діяльности більшовиків. Одначе, треба прямо зазначити, що навіть у часи перед груднево-січневою боротьбою більшовики стояли ще досить далеко від необхідної політики об'єднання сил. Три зазначені мною вище центри ваги радянських і партійно-більшовицьких організацій — Одеса, Київ та Харків ще йшли, не об'єднуючись між собою, але йшли об'єднуючи свої сили на терені своєї области і, крім Київа, навіть відокремляючись від загально-українського об'єднання. Одначе, всі більшовицькі організації провадили по всім містам України одночасно однакову політiку що до влади Рад.
Фактично після скинення влади уряду Керенського по всіх містах органи влади робочих та салдатських депутатів оголосили себе єдиною владою, але тільки оголосили, а не могли сами провести цю заяву до кінця. Поруч з владою Рад існувала, як і раніш, дрібно-буржуазна влада, що майже скрізь була в руках меншовиків та есерів. Земства, де переважно були есери російські на сході і українські на заході України, українські кола, громади, спілки, нарешті, уряд УЦР, що складав єдину всеукраїнську організацію дрібно-буржуазної влади, — всі ці екс-державці виносили резолюції і заяви, доки не прийшов момент переоцінки всіх вартостей озброєною рукою.
Той момент надходив по ріжних місцях ріжночасно. Можна, наприклад, згадати Миколаїв, Одесу, Катеринослав і т. д., але в ході подій умови для рішучої, конечної боротьби склалися остаточно лише в початку грудня 17 року.
1½ місяця, від жовтня до грудня, це був час агітаційної, організаційної і пропагандистської діяльности більшовиків, час підготовчої праці за скликання першого з'їзду Рад.
Власне кажучи, перший Всеукраїнський з'їзд Рад відбувся ще до Жовтневої Революції, ще за часи переважної більшости в радах меншовиків та есерів, але той з'їзд пройшов майже непомітно, не мав ніякого значіння в історії українського революційного руху і не залишив по собі ніяких наслідків, ні ідейних, ні навіть організаційних. Тому цілком правильно зробили т. т. з Киіва, коли вони, скликаючи з'їзд рад тепер, назвали його першим Всеукраїнським з'їздом Рад Робочих, Селянських та Салдатських депутатів
На великий жаль, я не маю зараз під рукою жадного часопису тої доби і тому не можу подати документально закликів, що іх було напісано скрізь з пропозицією радам взяти участь на цьому зїзді рад. Можу лише сказати, що на порядку денному стояло питання про владу рад, земельне, питання війни, питання про організацію влади рад на Україні і тим самим питання про відношення до УЦР.
Атмосфера для скликання всеукраїнського з'їзду була дуже сприяючою. Ідея всеукраїнського з'їзду рад і заснування центральної влади рад на Україні зустріла величезне співчуття з боку всього робітництва й широких верств салдатських мас, що вели боротьбу за цю владу з офіцерськими та юнкерськими бандами в часи жовтня.
Це були часи стихійного вступу робочих мас до організації, часи, коли в кожному закутку, де лише були робітники, де сходився хоч маленький, невеличкий гурток робітників, взагалі працюючих, якось стихійно, без всякого навіть впливу партійних угруповань, йшла організація працюючих мас. Це були часи, коли до селах та по містах заходилися коло творчої революційної діяльности поодинокі робітники, що прийшли в школу революційної праці 5 — 10 — 20 років тому назад, а тепер вийшли з підпілля і під прапором революційної соціял демократії (так звалася раніш більшовицька партія) творили нове життя.
Більшовицька партія лише йшла на чолі цього періоду, надаючи йому оформлености та більшої класової свідомости.
Так майже одночасно з ініціативою Київської організації більшовиків, Київських Рад та Головного комітету соціял-демократів більшовиків України скликати перший Всеукраїнський З'їзд Рад, виникла думка у т.т. Харківщини та Катеринославщини про скликання другого обласного з'їзду рад Криворіжьского району та Донецького Басейну, а також у «Румчерода» — про з'їзд рад Одещини. Таким чином, до грудня 17 року, до того моменту, коли на роздоріжжі стояла історія всього розвитку України, більшовицькі сили все-таки не були об'єднані в одному центрі, — вони групувалися по ріжних напрямках, що йшли до одної мети — влади рад.
А поруч з тим УЦР, бачучи, що ніякими силами не можна подолати ту хвилю організаційної самодіяльности робочих мас і, може бути, не передбачаючи конечної неминучости відбуття скликаного більшовицького з'їзду, намагалась перешкодити цим планам, аби тільки утримати владу в своїх руках.
Як кожний з'їзд, що його скликало робітництво, маючи вже велику організаційну практику і організаційні знання, перший Всеукраїнський з'їзд мав свій статут і регламент, на підставі якого повинні були працювати делегати. Але УЦР шукає до з'їзду під фіговим листком депутатів селянських рад всіх своїх прихильників і спільників із селянських гуртків та спілок, яку б кількість членів вони не мали, аби тільки мати за собою більшість. І от у Київі, в політехничному музеї, невеличкий гурток біля 150 представників рад робочих депутатів, зовсім потопає у великій юрбі більш, ніж 1000 представників селянських спілок, що з них лише невеличка купка була дійсними представниками незаможних кол та сільської бідноти, а величезна більшість — пізніші хлібороби та гетьманці, а в ті часи— вільні стрільці та козаки Скоропадського й Петлюри.
З'їзд рад, підтасований УЦР, не міг в більшості виявляти волю працюючого народу, а лише волю ЦР, що скликала це гайвороння, і волю тих політиканів, що продали душу буржуазним верховодам.
Зрозуміло, які могли бути наслідки: в чаду жорстокої злоби проти більшовиків агресивні прихильники УЦР примусово роспускають мандатну комісію з'їзду, силою та шахрайством пролізають у дійсні члени з правом рішаючого голосу, все новими сотнями скидають з місця голови представників рад т.т. Затонського, Майорова та инш. і передають головування маститому Одисею українського націоналізму-шовінізму — Грушевському 3'їзд починається не під спів Інтернаціоналу, навіть не марсельєзи, а під згуки національної «Ще не вмерла Україна». Диким ревом ухвалили зустрічає осатаніла юрба націоналістів й запантеличених нею людей випади проти більшовицької партії, — погрозами заяви групи дійсних представників рад. Це була стихія куркулівського націоналізму, що її виволали верховоди УЦР, щоб підтримати себе, заховати владу в своїх руках і знайти новий грунт для озброєної боротьби з більшовиками Росії та України.
В ті ж самі часи УЦР довела свої видносини з Радянською Росією до краю загострення; в ці ж часи відбувався у Київі з'їзд народів, що мав на меті заснувати предпарламент — контр-революційну згоду всіх тк. зв. окраїн проти революційної Москви та Петербургу; в ті ж самі часи УЦР вела переговори з партією російських соціял-революціонерів відносно згоди про озброєну боротьбу і перенесення установчих зборів з Росії на Україну до Київа, яко центра Всеросійської влади; у ті ж самі часи УЦР входила фактично в згоду з Красновим, що підняв прапор повстання проти рад на Дону, одночасно ведучи переговори і самостійно і через російських есерів про згоду з генералом Щербачовим, що організував білогвардійські війська на руминському фронті.
Зрозуміло, що робітництво не могло навіть тимчасово помиритися з таким ворогом, як не могло піддатися поталу скаженої провокації УЦР. З підтасованого юрбою куркулів із селянських спілок з'їзду дійсні представники рад вийшли, залишивши всю куркулячу більшість у повному роспорядженні УЦР.
Залишившись без представників рад в політехничному музеї, юрба куркулів, вільних козаків та инш. прихильників УЦР мала ще сміливість приняти на себе назву першого Всеукраїнського Зїзду Рад, але було очевидно для всіх і в тому числі для самих радників, що роля з'їзду закінчилася, як тільки він виніс резолюції проти більшовиків та проти підтримки ЦР, як це їй потрібно було. І з'їзд рад роз'їхався. Робочі делегати, визволившись з цього натовпу, зібралися на нараду і тоді побачили наочно необхідність рішуче приступити до одвертої боротьби за владу рад проти УЦР, що як раз в ці часи почала одверту озброєну атаку проти РСФРР. На цій Київській нараді було біля 150 депутатів ріжних рад Правобережжя, а також Чернигівщини, Полтавщини, Кременчужщини, Єлисаветграду і инш. та представники військових організацій салдатських комітетів фронту.
В трудному стані були тоді представники робітництва, почуваючи за собою волю широких працюючих мас, величезну більшість робітництва і війська, де було переважно селянство і тим самим право на владу, яку перед тим ці маси завоювали в збройній боротьбі. Представники робітництва не мали зараз у Київі в своїй постійній оселі майже ніякої озброєної сили. Іхня сила була там, де був найбільш товстий масив пролетарського грунту,— там на сході, в Донбасі була ця сила. Вона була також на фронтах, де понівечені, замучені війною салдатські маси прагнули миру і землі і з ентузіязмом зустрічали заклики більшовиків. Повстало питання, де взяти зараз, — не взагалі (більшовики це питання рішили раз на завжди), а зараз, у той мент, коли сьогодні треба зброєю розрубати вузел заплутаних протилежних інтересів і розрішити ті завдання, що завтра іх на свою користь рішатиме проти робітництва ворог, — де взяти сили, щоб почати боротьбу? І треба признати, що Київські товариші і взагалі ввесь з'їзд представників рад вступив на правильний шлях: на фронт направлено було поодиноких представників комісарів, на Правобережжя було кинуто членів з'їзду для організації повстання, а ввесь з'їзд, як організація в цілому, вирішив піти туди, де була більшість пролетарських мас, щоб на цьому пролетарському грунті, як Антей в грецькій казці, знайти нову силу, нову міць.
З переїздом до Харкова перший Всеукраїнський з'їзд міг відбутися майже в повному свойому складі. До прибувших з Київа делегатів в Харкові приєдналися делегати обласного з'їзду (Харків, Катеринослав, Донбас та Криворижжя). Крім того, з Київськими було також де-кілька представників з Одещини. Це був дійсно Всеукраїнський з'їзд Рад, дійсно повне представництво всіх активних революційних пролетарських мас і революційного селянства на терені України. Таким чином, проти самозванного фальсифікованого куркулячого з'їзду на чолі з ЦР в Київі, в початку грудня 17 року відбувся дійсний Всеукраїнський з'їзд Рад.
Пролетаріят і дрібна буржуазія, революція і контр-революція, політика здійснення широких інтересів робітництва та селянської бідноти і шахрайське політикантсво, що йде шляхом обдурення всіх верств широких мас, аби невеликому гуртку запроданців-верховодів затримати владу в своїх руках, політика єдности всесвітнього пролетаріату і союз з радянською Росією проти всесвітнього імперіялізму, зрада інтересів робітництва, селянства, союз з контр-революцією, аби мати хоча й би ілюзію влади-такі два світи, такі дві протилежні сили опинилися — одна в Харкові, а друга в Київі і почали одверту збройну боротьбу за владу, за будучину.
Перш ніж передавати зміст резолюцій і постанов першого Всеукраїнського з'їзду Рад в Харкові, ми повинні сказати декілька слів про його внутрішню організацію та про відносини, що склалися в Харкові між ріжними зазначеними раніш поглядами в ході революційних подій на Україні.
Так званий Катеринославський, або Кривдонбасівський погляд, що я вже його характеризував раніш, як раз і мав своїми представниками товаришів, що були на чолі скликання другого обласного з'їзду рад Кривдонбасу. Зрозуміло, зустрінувшись з фактом приїзду з Київа половини майбутнього всеукраїнського з'їзду рад, вони повинні були вирішити питання, як до цього факту поставитися, яку позицію треба зайняти для того, щоб відкласти свої власні бажання про утворення окремої радянської державної організації для Кривдонбасу, — завдання, яке вони, власне, і ставили для другого обласного з'їзду рад Кривдонбасу.
Довгі і гострі балачки і дебати відбулися за той час між Киянами та Кривдонбасцями в Харкові. Представники кожного погляду провадили свої аргументи і доводи, але спільний революційний рух і спільне завдання боротьби за владу рад, очевидна погроза пролетарській революції з боку українського націоналізму, нарешті, дійсне пролетарське почуття та світлі голови першорядних робітників Кривдонбасуняк, наприклад, т. Артема (Сергеєва), кінець-кінцем це революційне почуття, революційна свідомість вирішили питання: Київська частина з'їзду і Кривдонбасівський з'їзд злилися в один з'їзд, що прийняв назву першого Всеукраїнського з'їзду Рад Робочих, Салдатських та Селянських депутатів.
Знов мушу висловити превеликий жаль, що не маю зараз на руках майже ніяких матеріялів і документів, але тому-то я зараз і не пишу історію революційного руху на Україні, а лише його начерк. Я не можу зараз подати документально резолюцій першого Всеукраїнського з'їзду Рад, а можу лише передати зміст. Головною резолюцією була резолюція невизнання УЦР, оголошення її організацією контр-революційною і заява від імени робочих та селян про боротьбу з нею. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад своїми резолюціями виставив лозунгом повне визнання єдности революції та влади українського пролетаріяту в боротьбі проти УЦР. За соціялістичну пролетарську республіку з'їзд пішов тим же шляхом, яким йшов пролетаріят Росії, протиставивши всеукраїнському об'єднанню дрібно-буржуазної контр-революції всеукраїнське об'єднання пролетарських сил. Перший Всеукраїнський З'їзд обірав радянський орган центральної влади — Всеукраїнський Виконавчий Комітет та Народний Секретаріят. В резолюції відносно зелмі , відносно влади і відносно війни перший Всеукраїнський З'їзд Рад цілком і вповні приєднується до резолюції другого жовтневого Всеросійського З'їзду Рад.
Але не в цьому оформленні бажань і поглядів українського робітництва та революційного селянства України на головні питання життя і боротьби був головний зміст цього з'їзду: ці переконання уже в дійсності широкі верстви робітництва та салдатства прийняли, за них вони вже боролися, за цей час вони вже витримали суворий іспит зброєю в жовтні. Головне питання на Україні стояло в другому — в тому, що як у Росії після березня 17 року владу захопила велика буржуазія, так і після жовтневої боротьби на Україні, після скинення влади Тимчасового Уряду, владу захопила дрібна буржуазія в образі її державної організації УЦР. Грудень 17 року — це був початок нашої української жовтневої революції, в дійсності це був перший у державному маштабі виступ пролетаріяту України проти влади міської дрібної буржуазії за владу рад, за диктатуру пролетаріяту, — у цьому і була дійсна причина того, що на з'їзді рад і в обібраному Центральному Виконавчому Комітеті (скорочено ЦВИКУК або ЦВИКУКА) переважну більшість складали представники пролетарського Донбасу та Криворіжжя, що у цей момент цілком об'єдналися з представниками Полтавщини, Чернигівщини, Київщини і всієї України біля гасла: «Всеукраїнське об'єднання Рад на Україні, Радянське будівництво України». В складі уряду, в народнім секретаріяті значна кількість народніх секретарів були представники пролетарської України, Донбасу та Криворіжжя, — наприклад, т. Артем та инш.
До всіх робочих та селянських працюючих мас України з'їзд звернувся з закликом до повстання за владу Рад. Одверто, перед лицем усіх ворогів було піднято червоний прапор боротьби за соціяльну республіку, за остаточне визволення працюючих від гніту, експлоатації — і боротьба почалася. Вона тяглася довго — майже три роки на Україні, доки тверда рука робітників та селян не викинула за кордон України всю внутрішню і зовнішню силу імперіялізму, доки влада Рад не запанувала на Україні.
Приглянемося ж трохи до обставин, в яких ця боротьба провадилася.
В Київі цілком панувала ЦР та її Генеральний Секретаріят. Там була лабораторія, де формувалися нові військові частини, що розсилалися ЦРадою у всі кінці України. Там диктатура буржуазії продавала робітництво і терором росправлялась з його керовниками, як то було з Леонідом П'ятаковим та иншими. А з Київа вплив українського соціял-патріотизму та УЦР росповсюджувався по инших містах Київщини, Поділля, Волині, Кременчужщини, Катеринославщини. В Катеринославі саме в ті часи гайдамаки захопили владу до своїх рук, пропускаючи через Катеринослав лише козаків на Дон. В Одесі була влада більшовицького «Румчероду», але одночасно малися військові частини, прихильні до УЦР. В Миколаїві при непевній більшості більшовиків меншовицька меншість гальмувала радянське будівництво і робила можливим виступ українських націоналістів. На південно-західньому фронті більшовицькі частини, що складали переважно військову силу, і навіть нейтральні частини стихійно демобілізувалися і йшли через Київ, де ЦР роззброювала їх; і чим більш вона це робила, тим більше стихійно вони йшли на Київ, весь час ведучи бійку і навіть справжні бої з військовими частинами, що залишилися під впливом ЦР. Це були часи величезного сумбуру і роскладу УЦР, хоч майже вся Україна, села включно всі, а міста майже всі знаходилися під фактичною владою УЦР. На південному сході, в самому Донбасі робітники жорстоким крівавим збройним опіром стримували наступ Краснова та білогвардійських юнкерських банд. Донбасівські гірняки, орагнізовані в червону гвардію, і червоногвардійські чоти, що прийшли їм на допомогу з Петербургу і Москви, головним своїм керовником мали Антонова-Овсієнко, який мав оселю свою в Харкові. Отже, вся радянська територія з центром у Харкові ростягалася на захід до Полтави, на південь до Синельникова, а потім навіть і до Лозової, на південний захід до Красновського фронту (Мушкетово, а иноді навіть Микитовка). На заході, в середині грудня 17 року, в Полтаву вступили Натієвські та місцеві націоналістичні українські військові частини ЦР, владу рад там було скинено, і таким чином в цьому напрямку територія Радянської України простяглася ледви чи не до Люботина.
Військові сили Української Радянської Республіки буливиключно робочі та червоногвардійські отряди та де-які військові частини, що знаходилися в стані стихійної демобілізації і роскладу.
Всі озброєні сили, що підлягали Главковерхові і Народньому Комісарові РСФРР по боротьбі з контр-революцією т. Антонову-Овсієнко, всі вони були направлені на Дон для боротьби з козацькою контр-революцією. Жадного багнета, кулемета з цього напрямку не можна було взяти, бо звідтіля йшла погроза для всієї радянської пролетарської революції в особі превосходительної самодержавної всеросійської реакції.
Тим часом, після одвертого виступу проти УЦР, яко державної влади України, за владу Рад для всієї України, ВУЦВик і його Народній Комісаріят знаходилися в дуже скрутному і навіть критичному становищі: територія майже вся була захоплена ЦР, що роззброювала та тероризувала робітництво; військові частини, прихильні до радянської влади, знаходилися на південно-західньому фронті за 1000 верст від Харкова, без можливости увійти в звязок з ним, а пролетарські сили Донбасу були заняті черговими заваная боротьби з красновською донською контр-революцією.
Знову і знову виникала думка у де-яких товаришів — поставити хрест на Україні залишити й переваритися у власному соціял-патріотизмові, доки вона доспіє до радянської республіки, а поки ми всі сили направили на охорону радянського будівництва в Донбасі, і знову в цих внутрішніх дебатах ставилися на карту доля революції. Дарма — вона знайшла шлях до будучини і сили для дальшої боротьби.
У самому Харкові знаходилися частини, що співчували УЦР, і треба було їх, як ворожу силу, обеззброїти. Це зробили невеличкі частини — ВУЦВИК'у.
Звичайно, це були дуже невеличкі гуртки добровольців-робітників з усієї України та з озброєних вояк розформованого українського запасного полку. Отже треба було подбати про збільшення військової сили. Постановою Комісії ВУЦВИК'у, в складі В. Затонського, Ю. Коцюбинського, В. Примакова, М. Скрипника та иш. т-шів, було засновано перший кінний полк червоного козацтва імени ВУЦВИК'у, а на Його чолі поставлено т. Примакова. Це був перший осередок більшовицької військової сили. План революційної повстанської боротьби був такий:
В Харкові приблизно на 10—15 січня була скликана всеукраїнська конференція селянських депутатів, і одночасно ⅔ всіх членів ВУЦВИК'у кинуто по губернях, містах та селах України — до Катеринославу, Полтави, Чернигова, Єлісаветграду й инш. для організації збройного повстання проти УЦР.
Іспарту ще доведеться встановлювати повний список членів першого ВУЦВИК'y: ні мої документи, ні моя пам'ять зараз не можуть перелічити їх всіх, — лише можу пригадати, як в березні 18 року на другому Всеросійському з'їзді Рад в Катеринославі ми перерахували членів першого складу ВУЦВИК'у і нарахували, що з них ⅔ загинуло за часи боротьби в перших чотирьох місяцях збройного змагання за владу рад на Україні, як, напр., т. П'ятаков Л., Саша Горвіц в Київі та инші. Навіть зі складу Народнього Секретаріату половина була кинута на фронт або за фронт.
Наслідком цієї організованої енергійної боротьбі була підготовка і вибух повстання в багатьох місцевосцях України, а для початку цієї боротьби було кинуто невеличкий військовий осередок майбутньої більшовицької регулярної армії, перший кінний полк червоного козацтва під командуванням та Віталія Примакова.
Тепер про це можна вже говорити і треба пригадати, що більшовицький наступ на Київ наприкінці 17-го року, як також і другий більшовицькій наступ на Київ у кінці 18-го року, почався, так би мовити, самочинно проти тої линії, що її трималося командування. Позачергове завдання боротьби з контр- революцією Дону, тої боротьби, що провадилася загальною військовою владою і осередком радянської влади в Петербурзі, комісія ВУЦВИКу не виконала, навіть цілком зламала директиву центру, коли викинула гасло: «На Київ проти Центральної Ради».
З т. Антоновим-Овсієнко командуючим військами донецького напрямку красновського фронту контр-революції Комісії довелося вести досить довгі і гарячі дебати, поки він відмовився, нарешті перешкоджати її намірам і навіть рішив прийти на допомогу. Цей наступ проти ЦР мав два напрямки: на Полтаву і на Катеринослав. Наступ на Катеринослав мав крім того ще одно завдання: перерізати шлях, яким на підмогу Краснову йшли донські козаки з фронту. Це був той самий доказ, що остаточно переконав Главковерха Антонова-Овсієнка, і він згодився на цей план.
Боротьба за Катеринослав була спочатку занадто гострою, але потім члени ВУЦВИК'у, яких було кинуто туди, порозумілися з українськими частинами, підняли серед них повстання і вільне стрілецтво обернуло свої кулемети та гармати проти свого ж командовання. Таким чином Катеринослав став знову радянським.
В Полтаві наступ мав инше значіння. По згоді з Антоновим-Овсієнко до наших українських червонокозацьких частин було додано один червоногвардійський отряд і бронепотяг. Всі ці сили були під загальним командуванням помішника т. Антонова-Овсієнка — полковника Муравйова, печальної пам'яти лівого есера, що багато нашкодив на Україні, а далі в ролі командуючого східнім фронтом в боротьбі з Чехословаками на Волзі зрадив Радянську Республіку. Ми йому не довіряли. У «Вістнику ВУЦВИК*у» надруковано мої (Миколи Скрипника) переговори з Коцюбинським що до наступу на Київ, де я від імени Народнього Секретаріяту заявив, що ніякі політичні виступи Муравйова не мають авторитету, що він не має права робити ніяких політичних заяв, при ньому призначається Комісар від уряду, який лише і має право виступати від імени уряду, від імени Радянської Республіки.
На чолі більшовицького наступу на Полтаву йшли червоні козаки, а в самій Полтаві працювали більшовицькі емісари, які підготовили внутрішнє повстання. Так само внутрішнє повстання було піднято в Київі Александром Горвіцем і Андрієм Івановим (тоді і тепер член. ВУЦВИК'y), але його роздавила ЦР. Сотні робітників було розстріляно, в тому числі члена Народнього Секретаріату т. Горвіца, але це повстання не дозволило ЦР активно боротися проти наступу більшовицьких військ.
Після визволення Катеринославу та Полтави радянська влада Росії на підмогу нам кинула з півночі на Київ червоногвардійські отряди під командуванням т. Берзіна (після того в 21 році був помішником командуючого південним фронтом на Україні), а з Брянську також підходив невеличкий, але досить галасливий напіванархичний отряд Ремньова.
Одночасно члени ВУЦВИК'у розвинули на південному фронті досить велику агітаційну та організаційну роботу, досягли того, що тамтешні військові частини повели наступ проти УЦР за право вільного проходу до Росії. Таким чином протягом місяця-півтора з 12-го грудня 17-го року до початку лютого 18-го року, картина взаємовідносин військових сил на Україні різко мінилася. Замісць жовто-блакитного прапору скрізь по містах України замайорив червоний прапор пролетарської революції: Харків, Катеринослав, Полтава, Кременчук, Чернигів, Єлисаветград, Миколаїв — з одного боку, Житомир, Винниця, Бердичив, Умань — з другого боку Дніпра.
Червоне море оточила Київську сосульку і вона день від дня все більше танула. Пролетарське повстання перемагало. Робітництво по містах, демобілізоване солдатство по селах стихійно бралися за зброю і скидали владу дрібно-буржуазної Центральної Ради.
Конференція рад селянських депутатів, що відбулася в Харкові 10-15-го січня 17-го року, на яку прибуло 250 делегатів, показала, що селянство вже стає на грунт радянської влади.
Нарешті, після багатьох битв пролетарська червона гвардія наблизилася до Київа. Чудову столицю України, а за тим і инші міста, де скупчили всі свої надії контр-революціонери всіх фарб і пород, великий осередок революційних і контр-революційних сил було здобуто не зразу: тільки після жорстоких крівавих що боїв, після 10-денної гарматної стрілянини гайдамаки, вільні стрільці, вільні козаки, під натиском наших сил, залишили Київ і в безладді відступили. З ганьбою повина була покинути Київ і Центральна Рада.
Коли радянські війська визволили столицю України, ВУЦВИК і Народній Секретаріят 8-го лютого переїхали до Київа. Рештки військ Центральної Ради тікали на Коростень, Рівно, Дубно в обійми німецького імперіялізму. 8-го лютого 18-го року, після двох місяців жорстокого кровавого змагання, з запізненням порівнюючи з Росією на 4 місяці, Радянська влада опанувала всю Україну. В нашій країні з мало розвиненою індустрією, переважною більшістю селянства знайшлися все-таки сили піти за прикладом Радянської Росії, стати на новий шлях влади Рад, влади робітництва при допомозі незаможнього селянства. Вище було подано де-кілька фактів, які вказують, радянське будівництво на Україні, завоювання України Радами відбулося силами робітників та селян України.
Скільки брехні написали тоді і після того прихильники УЦР про червоногвардійців Мурав'йова та про отряд Ремньова, про більшовицький терор в Київі після його визволення!
Але раніш були подані факти, що головною силою, яка боролася і добилася перемоги над ЦР, були робітники і селяни України — навіть більше, тут були частини Українського запасного полку, що перейшов на бік радянської влади та військових частин кінного полку червоного козацтва, що потім на протязі всієї пролетарської революції було гордістю радянської влади. Цей полк спочатку розвернувся в червону бригаду, потім в дивізію червоного козацтва, а кінець-кінцем в перший кінний корпус імени ВУЦВИК'у, яким і зараз командує т. Віталій Примаков.
А що до терору, то, звичайно, після жорсткої кровавої боротьби, яку вела проти нас Центральна Рада, що засіла у Київі, Радянська влада змушена була вжити необхідних заходів проти кодла черносотенців та инших ворогів, що залишилися в Київі. А їх у Київі були сотні, тисячі. І не про те треба казати, що було розстріляно де-кілька десятків офіцерів, полковников і членів черносотених організацій, а про те, чим це було викликано. Після перемоги революції робітнича класа завжди ставиться до переможеного з легким серцем — чи не робочий визволив тоді с-під арешту навіть Шульгіна, що потім протягом де-кількох років вів одчайдушну жорстоку кампанію проти пролетаріяту.
Мені пригадується, як в кінці 17 року в Харкові — це було як раз у той час, коли в Київі ЦР розстріляла Леоніда П'ятакова за більшовизм — командвійськ т. Антонов-Овсієнко, щоб здобути матеріальних засобів для безробітних, наклав контрибуцію в 10 мілійонів карб. на Харківську буржуазію, а коли вона відмовилася платити, арештував де-кого з великих гірняцьких та вугляних баронів, — як тоді меншовики в Харківській раді кричали проти більшовицького терору, про недоторканість особи, а саме буржуазної особи. Це був терор... А не було терору, коли в Київі ЦР, після того як роздавила повстання робітників за радянську владу в січні 18 року, розстрілювала робочих лише за одну ознаку: «Хто мав на руках мозолі, той робочий, а хто робочий, той, напевно, більшовик, а хто більшовик, того треба розстріляти. Розстріляти!» Такий присуд був над робочими, що їх заарештували і ув'язнили за повстання в арсеналі в кінці січня 18 року.
Відкиньмо ж геть все це базікання про більшовицькій терор, що його начеб-то виявили червоногвардійці Муров'йова та Ремньова в Київі в лютому 18-го року. Була боротьба, як і всяка боротьба. В цій боротьбі було розстріляно де-кілька десятків безумовних ворогів пролетаріяту поруч з тим, як буржуазія розстріляла в цій боротьбі сотні і тисячі представників пролетаріяту лише за те, що вони робітники.
Особливо яскраво виявляється ганьба й неправдивість цих балачок українських соціял-патріотів про більшовицькій терор тоді, коли ми, звернувши увагу на події в середині самої УЦР у січні 18 року, пригадаємо де-які історичні факти: гурток українських соціял-революціонерів, зрозумівши всю неправільність і антипролетарський характер політики УЦР, зчинив внутрішній заколот в УЦР, щоб на підставі більшости, що її він думав придбати собі в ЦР, переобрати Генеральний Секретаріят і повести ліву лінію згоди з більшовиками.
Всі засоби, які тілько придбала історія для того, щоб на ошукати працюючі маси, починаючи з обіцянок демократичної влади, в соціялістичого законодавства без коаліції з буржуазією й кінчаючи погрозами збройною силою, пускала в ход УЦР, щоб запантеличити працюючим голову словами: «Влада Ц. Ради— це майже радянська влада, але тільки без більшовиків, з УЦР на чолі».
Навіть де-кілька робітників, співчуваючих більшовикам, заплуталися грою слів, зовнішньою фразеольогією і справді почали думати, що вони в дійсності помилилися, піднявши збройне повстання проти УЦР, що ліпше було б перебути без влади де-який час і потім в складі Ц. Ради найти простий шлях до свідомости представленого у ній революційного селянства, а потім на цьому грунті, його силами зібрати парламентську більшість в УЦР і таким легесеньким, мирним, тихим способом здобути Радянську владу на Україні.
Нікчемність цих думок не забарилися показати всі свої наслідки, про що свідчить експерімент тов. Шумського і инших лівих уесерів, які на підставі перевиборів ЦР мали замір відвоювати більшість в ЦР і при допомозі цієї більшости голосуванням скинути членів генерального секретаріяту: Винниченка, Порша, Петлюру та инших.Питання влади — питання класової боротьби вирішається не більшістю в парламенті, а збройною силою; конституція обіймає собою не лише збірник добрих чи поганих законів, що приймаються більшістю голосів, а також військову і боєздатну організацію, гармати, кулемети багнети. Адже це азбучні істини революційної практики. Оскільки УНР роззброювала робітників і спиралася на дрібно-буржуазні військові частини, остільки конституція була в її владі, а влада — в її руках.
Для того, щоб перейти на инший шлях, треба було переступити через десятиденну бомбардировку Київа, через жорстоку боротьбу в січні 18-го і 19-го року. Паціфіяльні ілюзії тодішнього лівого есера Шумського та инших одним махом зруйнувала та ж сама влада, яку вони хотіли захопити, як тільки вони дійшли до переконання про необхідність збройного перевороту. Іх арештували у самій ЦР по наказу Ковенка й инших керовників військової влади УЦР, і коли Шумського та инших вона тоді не розстріляла, то лише тому, що не встигла, що більш логичні більшовики боротьбу за радянську владу вели иншим, дійсним шляхом через збройне повстання, що в ньому здобули собі перемогу.
Одкиньмо ж геть всі ці інсинуації буржуазії російської та української відносно терору більшовиків на Україні в 18 році, відносно окупації України російською армією, коли навіть і армії не було, — все це, свідомо, навмисне набрехано. Вернімося до ходу подій і подивимося на внутрішній склад і відносини на Україні в лютому 18-го року — на тій Радянській Україні, що зродилася під гуркіт гармат, у ході боїв та перемоги над УЦР. Це тим більше потрібно, що з'ясує нам всі обставини важкої героїчної боротьби за владу Рад при дальшому наступі германського імперіялізму на Україну.
Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.
Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціального розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Народній Секретаріят.
Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.
Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту. Щоб забезпечити себе від безробіття, щоб забезпечити індустрії дальшу продукцію, а республіці дальше існування, — робітники повинні були незалежно від своєї волі, а не тільки по вказівках більшовиків, самі навіть меншовики, навіть безпартійні незалежно від тої чи иншої політичної діяльности об'єктивно примушені були перейти від робочого контролю, що його вони проводили в 17 році, до активного роспорядження справами виробництва. Такий хід подій мав місце у Росії, він же був обов'язковим і для України.
Мені, як колишньому секретареві Петербургської Ради Фабрично-Заводських Комітетів, а потім на Україні, як Народньому Секретарю Праці, згодом до того ж і Промисловости, довелося бачити, як робочі організації, незалежно від того, де вони працювали, повинні були братися за цю справу. Перший період Радянської влади на Україні — це був також період боротьби робітників за саме існування індустрії і цю боротьбу можна було провадити лише єдиним шляхом переходу підприємств з рук саботуючої зграї буржуазних запроданців до роспорядження робітничих Фабрично-Заводських Комітетів та їх рад.
Перевести це в життя було страшенно важко. Саботаж всієї техничної, фінансової, взагалі службової інтелігенції зробив становище занадто прикрим. Кожна фабрика, кожний завод, кожний біжучий рахунок фабричного підприємства був цітаделлю для буржуазії: звідтиля уперто боролася вона проти пролетаріяту.
Особливо важкими були обставини для цієї роботи в Донбасі, де крім пасивного й активного саботажу підприємців, проти робітників стояли озброєні терористичні загони білогвардійців з Дону. Мені пригадується де-кілька прикладів, як робітники приводили до ладу свою копальню або свій завод. Підлатають, налагодять, запрацюють, на завтра зі зброєю в руках ідуть проти отрядів офіцерні та юнкерів, а коли ті пошкодять підриємство, зруйнують і відступлять, — знову наводять лад, знову беруться до зброї і так декілька разів.
Цей масовий героїзм робітників нашої країни, які одночасно боролися і за Радянську владу і за охорону продукційних сил республіки з молотом в одній, з рушницею в другій руці, мабуть ще не має собі прикладів в історії. Завдання Радянської влади в даному разі полягало в тому, щоб, спираючись на маси працюючих, оформити їхню працю і допомогти їм націоналізацією підприємств і додатковим натиском на буржуазію та її прихильників з боку центральних радянських органів керування.
Радянське будівництво на Україні, як і в Росії, тоді йшло під гаслом так званої «всієї влади Рад на місцях». Це були окремі самостійні ради, комуни на місцях, що вони виникали майже без всякого звязку з иншими й з центром, організуючи, як могли, силу працюючих — у містах владу робочих, на селах владу сільської бідноти.
Звичайно, було багато помилок, звичайно, це була ріжнобарвна картина будівництва, але вона такою була і в Росії. Вона такою і повинна була бути на перших кроках самостійного життя робочих та селян, що вперше тільки тепер почали будувати його своїми власними руками та власним розумом.Не будемо тут зупинятися на прикладах цієї ріжноманітности: на історії, напр., Радвлади у Старобільську, де була власна Рада Народніх Комісарів, чи у Сумах, що мали свій Радянський Народній Секретаріят (це, між иншим, показує сфери впливу, бо влада у Старобільську приймала назву, що була в Росії, а в Сумах ту, що була на Україні). Все це дрібниця, а головне те, що у першому періоді Радянської влади на Україні щирокі верстви робітництва та навіть селянства вже прокинулися від сну, пережили хворобу націоналістичного угару, видужали й виявили величезну енергію до будування життя власним розумом і своїми силами.
Одним словом, це були перші кроки влади робочих та селян в будівництві свого життя. Вони мали свій вираз в постановах ВУЦВИК'у і місцевих рад; і їхня ріжниця з російськими лише в тому, що всі ці постанови ми приймали в огні жорстокої громадянської боротьби, а вона у нас була більш пекучою, ніж в Росії.
ВУЦВИК об'єднував майже всю Україну. Але об'єднання йшло досить туго. З Одещини в ВУЦВИК'у були лише поодинокі представники, а Румчерод, як інституція, існував окремо й окремо вів свою боротьбу, свою діяльність до самого наступу германських військ, навіть не входючи ні в які зносини з ВУЦВИК'ом України і розглядаючи Одещину, як окрему Радянську республіку. центробіжні сили, що спочатку були заглушені у Кривдонбасі за часи одвертої боротьби проти ЦР в кінці січня, з початку лютого знову в повному розмірі виявилися й там. Як сказано було, найбільш видатні т. т. з Кривдонбасу стояли на грунті відокремлення Донецького басейну та Криворіжського району від України.
Поки контр-революція загрожувала Радянській владі, поки вона в формі УЦР вела наступ на робітників, доти. партійні й радянські організації Кривдонбасу працювали разом в згоді з ВУЦВИК'ом, навіть вели роботу в його складі; але перемога над УЦР знову руба поставила перед ними питання про форми дальшого об'єднання і, забуваючи про небезпечне міжнародне становище, виходючи з місцевої обласної діяльности, т. т. кривдонбасовці вже в кінці січня та в перших числах лютого 18 року на 3-му з'їзді Рад Криворіжжя та Донбасу постановили це питання, і хоч представники ВУЦВИК'у навели багато доказів про те, що боротьба з ворогом ще не кінчилась, що ще гостро стоїть вона і український націоналізм ще не залишив своїх намірів захопити під свій вплив, під свою владу всю Україну і Кривдонбас в тому числі, все-таки ці слова, на як раз тоді радянські частини взяли Київ, — мали тільки тимчасовий вплив для багатьох кривдонбасовців.
Союз, що склався на першому з'їзді Рад, тепер вже для них не мав свого істотного значіння, і 3-й обласний з'їзд Рад Кривдонбасу більшістю голосів виніс постанову заснувати Радянську Республіки Криворіжжя та Донецького Басейну, обібрати, не входючи до складу України, свій ЦВИК, щоб мати свій власний рабоче-селянский уряд (ЦВИК Кривдонбасу). Одначе, і ЦВИК Кривдонбасу і його Раднарком лишилися тільки організаційними штабами, поруч з тим як Катеринослав, Луганськ та инші жили своїм окремим самостійним власним життям і майже не визнавали свого центру.
Не знаю, чи можна нарахувати 2-3 міста на Україні, де б робітництво могло провадити без перешкод свою організаційну господарчу працю. І однак же ми бачимо, що економичну організацію Радянська влада першого періоду розвинула досить широко на Україні: цьому сприяло те, що організаційний рух фабрично-заводских комітетів, що почався у Петербурзі під кермаництвом більшовиків, провадився також і на Україні під значним впливом та ідеологичним керовництвом більшовиків.
Особливі обставини на Україні й инший ніж у Росії склад робітництва наслідком своїм мали те, що у радах фабрично-заводських комітетів у Катеринославі, Одесі та по инших місцях досить велику кількість складали анархісти, анархо-синдикалісти та инші їм співзгучні елементи. Це вносило непевність, нездатність до організаційної праці в широкому розмірі й досить великі суперечки в самих радах фабрично-заводськихкомітетів.
Це також приводило до більшої відокремлености фабрично-заводських комітетів та їхніх рад від профспілок місцевих і центрбюро, де за весь час 17-18 років — навіть пізніше по багатьох місцях в значній більшості були меншовики, але й професійних спілках революційний вплив вже виявлявся в Київі, Харкові, Катеринославі.
Обласна рада Народнього Господарства що її було засновано в початку січня 1918 року в Харкові, спиралася цілком на робочі організації і провадила вже досить широку працю. Значіння цієї праці було не менше, ніж по инших окраїнах федерації, бо ці ради народнього господарства впливали на всю роботу робітничого контролю, націоналізації підприємств на Харківщині, Катеринославщині, Донбасі, Криворіжжі.
Значно менше було зроблено в галузі фінансовій. Правда, навіть у Петербурзі з кінця 17 року державний банк відмовився виконувати роспорядження Уряду, і призначеному Радянською владою директору державного банку в Петербурзі т. Ю. П'ятакову прийшлося спиратися на збройну силу, аби перемогти перешкоди банківських саботажників.
Що до України, то тут революція майже зовсім не зачепила фінансових сил буржуазії. Всі банківські організації залишилися в руках буржуазії. Будь-якої націоналізації банків, навіть будь-якого контролю над їхньою діяльністю з боку Народнього Секретаріяту, чи то з боку місцевих рад проведено не було. Також у руках буржуазії залишилася преса й так зване самоврядування. Місцеве самоврядування — земства та місцеві думи Радянська влада першого періоду не роспустила. Вони залишалися поруч місцевих рад, вели переговори з радами, виконували свої біжучі обов'язки, навіть збирали податки з тих, хто признавав за собою обов'язок ці податки вносити.
Оскільки по де-яких місцях було заявлено про роспуск місцевих дум, остільки це були лише заяви, в дійсності місцеві думи фактично існували і після відступу червоної гвардії знову вибивалися наверх, а ці місцеві думи майже скрізь були у своїй більшості з меншовиків та есерів, при значній кількості кадетів та позапартійних із дрібної буржуазії.
Ця буржуазна організація мала в свойому роспорядженні певні засоби для впливу на масу і для боротьби. Це були соціял-угодовські партії, преса, самооборона.
Напевно неможна указати з усієї світової історії подібного прикладу, де дрібнобуржуазні, так звані, соціялістичні партії грали більш ганебну ролю, аніж меншовики та есери на Україні. Підтримуючи контр-революційний уряд весь час до його скинення, навіть борючись проти цього скинення, як то було у Київі та на південно-західньому фронті, Катеринославі і т. и., вони вели каїнову роботу зради інтересів працюючих.
Після переходу влад до рук робочих рад, меншовики грають ролю соціялістичних агітаторів на послугах у буржуазії.
Поруч з буржуазною інтелігенцією, що вона провадила саботаж у всьому економичному життю і перешкоджала робочим організувати господарство, меншовики працюють над тим, щоб роззброїти духовно робітництво, деморалізувати його, внести недовір'я до своїх сил,, до своєї партії, до своєї класової мети.
Меншовицька агітація в кінці 17-го і на початку 18 року на Україні це була найбільш отруйна, деморалізуюча агітація, вона більш всього перешкоджала робітництву організувати свої сили.
Найулюбленішим засобом боротьби для меншовиків, звичайно, була провокація. Як тільки для влади Рад почувалася загроза, як тільки збройна сила контр-революції починала посуватися на міста, як тільки після упертого бою червона гвардія повинна була відступати, навздогін революційним бойцям у спину, як Каплан у Лєніна, стріляла ця соціял-буржуазна банда на чолі з есерами та меншовиками.
Вона гальмувала евакуацію військ та військового майна, ставала, де могла, на перешкоді, вживала всі засоби, всяку ганебну інсинуацію і демагогію, аби тільки нашкодити Радянській владі і допомогти буржуазній владі, іменно як владі буржуазії.
Ця картина мала місце і в Київі, і в Харкові, і в Катеринославі, і по всіх инших містах, і можна ще раз повторити наведені вже слова, що пролетаріят на Україні в перший період влади своїх рад не зумів використати для боротьби зі своїми ворогами певної зброї червоного терору. Всі соціял-зрадницькі партії меншовиків та есерів і вся инша ріжнобарвна політична челядь буржуазії мали повну свободу діяльности при владі рад і, звичайно, звертали її проти більшовиків, проти рад.
Преса — і одверто буржуазна, і соціял-патріотична, грала ту ж саму ролю. Цікаво було б тепер підібрати тодішні буржуазні, — кадетські, меншовицькі, есерівські та инші часописи, щоб зрозуміти який барвистий вінок клевети, інсинуації, шантажу, демамогії і провокації плела ця контр-революційна преса, аби підрізати сили пролетаріяту в його боротьбі.
Треба одверто признати, що не перевівши націоналізації друкарень, не закривши ні одного буржуазного чи иншого контр-революційного часопису, Радянська влада зробила велику помилку, за яку потім прийшлося росплачуватися кров'ю працюючих робітників та селян.
Як на додаткову силу буржуазії в часи цієї боротьби, треба вказати на так звану самоохорону по містах. В кожному куточку, де проживала буржуазія, вона була зорганізована під офіційним назвиськом «самоохорони» від грабіжництва, від нападів розбишак. Але труслива буржуазія навіть своє життя і майно сама не може захистити. Велика кількість офіцерів, що залишилася без місця і без служби після самочинної демобілізації багатьох військових частин, або ті, що дезертували, самі були до послуг буржуазії. На ті гроші, що їх збірали домові комітети з буржуазних кварталів, буржуазія завела дружини самоохорони, що підлягали роспорядженню домових комітетів, а кінець кінцем місцевим думам. Під ріжними назвами, маючи ріжну організацію, складаючись з офіцерів, юнкерів, студентів, так звані дружини самооборони складали досить значну силу дійсної білої гвардії, що існувала й вела свою діяльність по містах навіть в ті часи, коли робочі ради тримали владу в своїх руках. Зрозуміло, що всі ці , отряди буржуазної самоохорони виступали зі зброєю в руках проти червоної гвардії, проти робітництва.
Заходи військової радянської влади на місцях: обов'язкове роззброєння, роспорядження про злавання всієї зброї комендантам то-що, звичайно, де в чому зменшували сили мійської контр-революції, але дружини самоохорони залишалися озброєною організованою білогвардейською силою у тилу червоної гвардії.
Тепер, озираючись назад, бачиш всі ці помилки.
Захопити банки, закрити буржуазні часописи, роспустити буржуазні організації, роззброїти буржуазні сили —ці вказівки Маркса не було виконано на Україні під час горожанської війни 18 року, це пішло на користь ворогам пролетаріяту.
Однак, треба не забувати, що цього зроблено не було не тому, що цього не встигли зробити, що для цього не мали сили. Цьому перешкоджала як невеличка відсоткова численність пролетаріяту на Україні, так і досить великий вплив ремісництва у складі міського пролетаріяту, а з другого боку — досить швидкий хід подій, що вони примушували у запалі боротьби рушати фронт вперед і назад, залишати зміцнення тилу невеличким силам місцевого свідомого робітництва.
Щоб докладніше з'ясувати всі обставини, що в них йшла боротьба, треба накреслити картину взаємовідносин на селі, звичайно, занадто загальними рисами, бо для повного розгляду подій на селі і всього процесу диференціяції селянства та боротьби на селі треба писати окрему розвідку.
Місто після Жовтневої Революції дало українському селу багато десятків, а може й сотен тисяч салдат, що повернулися з фронту, або з міста, де вони були під впливом революційних обставин, революційних подій, більшовицької агітації і пропаганди.
Гасла: «земля та воля» — «вся влада радам» були загальними гаслами широких мас салдатства і все більше й більше поширювали свій вплив у війську після Жовтневої Революції. Тому демобілізація війська дала українському селу тисячі і тисячі найбільше енергійних та революційно-свідомих робітників, що, слівчуваючи більшовикам, стали новою силою на селі поруч з українськими соціял-патріотичними спілками та просвітами. Додамо ще до того, що майже всі ці салдати вернулися з фронту зі зброєю в руках — тому вони могли протистати зорганізованій соціял-патріотичній диктатурі куркуля на чолі з націоналістичним вільним стрілецтвом.
Вже в кінці січня 18 року, числа 20-го, як я мимоходом згадував раніш, ВУЦВИК України скликав у Харкові першу Всеукраїнську Конференцію Селянських депутатів переважно з сел Харківщини, Полтавщини, Чернигівщини, Кременчужчини та Катеринославщини. Ця конференція вже цілком стояла на грунті Радянської влади, підтримуючи більшовицькі лозунги. Губерніяльні з'їзди селянських делегатів, що їх тоді було скликано по ріжних губерніях, теж давали вже більшість прихильникам та співчуваючим Радянській Владі.
Націоналістичний чад не довго міг застилати очі селянина пролетаря та незаможника. Хід подій давав йому ясні вказівки, куди йти та за що боротися, і селянин знайшов свій прапор і взяв свою зброю.
Цей процес на Україні проходив, одначе, занадто важко. Лише і у 22-році ми стаємо на певний шлях в цьому відношенні, а за часи першого періоду Радянської влади цей процес тільки намічався. Сили двох таборів громадянської війни лише визначалися і лише починали мобілізуватися, але вже й тоді серед селянства були досить широкі й значні кола, що боролися зі зброєю в руках за владу Рад. Це вони поповняли шереги пролетарської червоної гвардії, це вони в сірих шинелях салдат складали революційні полки, що в лютому-березні-квітні 18 року боролися за владу Рад під керовництвом Кіквідзе, Орлова, Павлова та инших; це вони посилали своїх делегатів на губерніяльні з'їзди та на другий Всеукраїнській З'їзд Рад, а решта, крім найбільш заможніх хліборобів, — вона вже розчаровано дивилася на ЦР, вже не підтримувала і, відсахнулися від неї, — побачивши нікчемність її промов та заяв, її обіцянок, хоч ще й не станула доконче на революційний шлях боротьби.
Пролетарська революція в Росії і на Україні відбулася, як наслідок всесвітньої імперіялістичної війни, і була героїчною спробою закінчити її пролетарським повстанням. Починаючи революцію, партія більшовиків мала завданям кинути заклик до змучених війною мілійонів бойців — боротися за закінчення війни, але розвиток світової пролетарської революції йшов поволі.
В кінці 17-го, початку 18-го років перед нами стояла озброєна сила імперіялізму — з одного боку антантівського, який штовхав буржуазну владу Росії на червневий наступ і потім підтримував контр-революційну боротьбу проти Рад, що не хотіли війни, аз другого боку — імперіялізму германського, який хотів використати революцію, аби перемогти, заклювати свого ворога, такого ж імперіялістичного крука.
Берестей Литовський був місцем зустрічи представників двох світів: з одного боку — революції, а з другого — гнобительського войовничого імперіялізму германського.
Історія цих переговорів всім відома і тут зачепити слід її остільки, оскільки треба з'ясувати, яке становисько склалося для України у ході цих мирових переговорів, як поставилися до них ріжні класи України, що боролися на ній за владу.
Ще за часи війни з самого її початку найбільш послідовні українські націоналісти-шовіністи, що знаходилися за кордоном був. Росії, станули цілком на бік Австро-Германської імперіялістичної лінії. Так званий «Союз Визволення України» покладав усі свої надії на перемогу Германії, розвинувши досить значну й широку агітаційно-пропагандистську діяльність серед військових полонених, що знаходилися в Германії та Австрії. Їхньою метою було — на підставі військової перемоги Германії над Росією заснувати під протекторатом переможної Германії окрему від Росії Українську державу, хоч би під королівством якого-будь з принців германських або австрійських.
Після Жовтневої Революції, коли ентузіязм революційних героїв-пролетарів прогнав владу УЦР з усієї території України, загнавши її керовників у невеличкий закуток на північному заході, — там у Рівно-Дубно стрінулися представники двох течій українського націоналізму і в радісних обіймах визнали повну згоду своїх бажань. УЦР і «Союз визволення України» наддніпрянської, після того як радянські війська взяли Київ, заключили фактично союз, і це був союз на грунті признання шовіністами з УЦР орієнтації на германський імперіялізм проти радянської революції. Ще до того велися темні зносини УЦР з урядами Германії та Австро-Угорщини про участь УЦР в переговорах по заключенню мирного договору, а також ще більш темні зносини але сепаратну від радянської Росії мирову угоду України з Германією та Австрією.
На зраду діячів УЦР мав вплив ще один факт: Радянський Уряд України, як тільки перший з'їзд Робочих, Салдатських та Селянських депутатів зорганізував його, повинен був не лише організувати сили для озброєної боротьби з УЦР на території самої України, про також прийняти на увагу і міжнародні обставини радянської революції і своїми заявами та виступами паралізувати діяльність контр-революційних представників УЦР також і в цій езкордонній галузі. Тому в кінці грудня 17-го — початку січня 18 року ВУЦВИК та Народній Секретаріят постановили прийняти участь у мирових переговорах, що вела Радянська Росія з Германією у Бересті-Литовському.
Представниками Українського Радянського Уряду поїхали: т.т. Шахрай, Ведмедів. Володимир Затонський, що мав також їхати, залишився у Петербурзі, бо увійшов до складу Раднаркому РСФРР, як представник Радянської України. Завданням нашої мирової делегації було: від імени робітників та селян України заявити, що УЦР не визнається урядом України і не має права ні виступати від її імени, ні приймати від її імени яких-будь договорів. Наша мирова делегація повинна була бути у складі російської делегації і спільно з нею і у повній з нею згоді всі свої заяви ја виступи направити до використання мирових переговорів, як засобу агітації за боротьбу проти імперіялізму.
Не буду тут приводити всіх деталів. Треба лише згадати, що поруч з тим, як Українська Радянська мирова делегація приймала офіційну участь в Берестейських переговорах, представники УЦР одночасно пробували у Бересті-Литовському майже таємно, не приймаючи ніякої офіційної участи в мирових переговорах. Австро-германські генерали та дипломати тримали представників УЦР так, на всякий випадок, наколи переговори з Радянською Республікою буде зламано. Германський імперіялізм розглядав тоді, що буде йому корисніше — чи заключити мирову угоду з Радянською республікою на всьому терені бувшої Росії, коли їм удасться ошукати у переговорах представників рад (на що генерали тоді сподівалися), чи закликати з заднього ходу для окремої угоди представників Української ЦР, які вже давно стояли на поготові для виконання ролі активних саботажників революційних переговорів.
Завоювання України Для германського імперіялізму значило не лише здобуття нової потрібної сировини та харчу для продовження війни, не лише здобуття грунту для дальшої імперіялістичної експансії, а також значну економичну перемогу над державами Антанти: в промисловості Україна в більшій своїй частині підлягала капіталові антантовському, бельгійському та французському. Завоювання України, приховане запрошенням з боку представників самого українського уряду під приводом підтримання «законного» уряду, це, звичайно, був найбільш корисний шлях для германського імперіялізму.
Після того, як радянська мирова делегація, — російська вкупі з українською, — з обуренням, зневагою і призирством відмовилася підписати мирову угоду, і через т. Троцького заявила своє знамените «ні миру, ні війни», германський уряд тоді дає з одного боку наказ своїм військам сунути збройно на Петербург, аз другого боку вступає в офіційні переговори з представниками Української Ц. Ради.
Представники Української ЦР підписали з Німеччиною договір, по якому фактично вся влада на Україні переходить до рук німецьких окупантів, що становилися фактичними власниками залізниць і всього господарчого майна України. Весь договір був зрадницьким випадом проти робоче-селянської революції: германський фронт після цієї згоди зразу ж пересувався на тисячу верств на схід. Радянська Росія, не маючи можливости виставити для боротьби стару здеморалізовану армію, починає організувати свою армію — червону армію, але для цього потрібний був час. Вона погоджується підписати важкий Берестейський договір з метою одержати передишку для організаційної підготовки.
Скільки кричала вся буржуазія проти цього кроку Радянської влади, як галасували есери, меншовики і вся инша російська соціял-шовіністична братія проти важких його умов! Як на цьому грунті хотіли есери навіть заснувати так званий Волжський фронт, — але як вся українська і російська буржуазія вкупі з дрібно-буржуазними «соціялістами» навмисно забуває про те, що в Бересті було підписано не один, а два мирових договори. Перший, підписаний більшовиками, лише визнавав ті лінії кордонів, що провів уже озброєною рукою на карті бувшої Росії германський імперіялізм, маючи на меті збудувати нові сили для боротьби і не віддаючи імперіялізмові ні жодної краплі влади, завойованої робітниками і селянами під час Жовтневої Революції, а другий договір наперед віддавав германському імперіялізмові тисячі верств нових грунтів, запрошував півміллійонну германсько-австрійську армію для окупації України і фактично віддавав до рук германського імперіялізму владу.
Як повинна була Радянська робоче-селянська влада на Україні поставитися до цих двох договорів? Зрозуміло революційні робітники і селяне з призирством і прокльонами зустріли звістку про згоду УЦР з германським капіталізмом проти радянської революції. Запрошення окупаційної армії— це була політична загибіль українського націоналізму, і після того він воскреснути знову не міг — це було завершення діялектичного процесу його розвитку у свою протилежність.У боротьбі Радянської Росії з германським імперіялізмом вся революційна Радянська Україна, Донецькі шахтарі, чи незаможні селяне безумовно були на боці робоче-селянської Росії, душею з російськими робітниками і селянами за їх долю і будучину.
Але така відповідь, зрозуміла для кожного скільки-небудь свідомого робітника і революційного селянина, ще зовсім не розвязувала питання про те, як поводитися керовникам радянської революції на Україні в обставинах Берестейського миру. В Бересті Литовському Радянську Росію примушено було підписати угоду про те, що вона визнав Україну по-за межами Росії, як окрему Державу. Багато революціонерів робітників стало перед питанням: коли ми тут на Україні визнаєм правильність Берестейського договору Радянської Росії, чи не буде це значити також, що ми повинні признати правильність другого Берестейського договору, підписаного УЦР, чи не повинні ми тоді визнати УЦР — урядом Україні, як примушені були по Берестейському договору визнати її урядом наші російські товариші, а коли ми — робочі та селяне не можемо визнати своїм урядом УЦР, коли ми не хочемо віддати власній буржуазії владу, що лише зараз її завоювали зі зброєю в руках, ціною крови богатьох сотен робітників і селян, чи не буде це значити, що ми тим самим зраджуємо ту лінію, що її провадили наші товариші в Росії, чи не будемо ми цим шкодити пролетарскій революції. Такі питання революційної тактики ставали перед робочими та селянами. Їх треба було розвязати.
Треба роздивитися зараз, які політичні взаємовідносини склалися в початку радянської революції до Берестейського договору між Радянською Україною і Радянською Росією принціпово й фактично.
Вже в початку нашого начерку було показано ріжні погляди ріжних груп українських більшовиків в справі про державне об'єднання України, як також було з'ясовано принціпову лінію, що її проводив ЦК більшовицької партії через Раднарком РСФРР в національному питанні взагалі і що до України зокрема.
Широкі маси революційного робітництва й селянства не хотіли відкоремлення від робоче-селянської Росії ні під час спільної боротьби, ні в радості, ні в печалі.
Спільна мета, спільна боротьба, спільний ворог-велика і дрібна буржуазія, спільні принципи боротьби за соціялізм, за світову революцію — все це об'єднувало робітників і селян України і Росії, не викликаючи ніяких непорозумінь, ніяких конфліктів, ніякої «дипломатії». Радянська Україна, як республіка в спільній республіці рад, — за це ми боролися і це здобули перемогою над УЦР.
Після Берестейського договору обставини перемінилися. При одній меті, при одному програму більшовики Росії і України, Знаходячись в ріжних обставинах, мали перед собою ріжних ворогів і повинні були виробляти окрему тактику. Для Росії Берестейський договір значив продовження існування Радянської влади, — для України її скасування; для Росії договір значив можливість організації робоче-селянської Червоної Армії, для України — насилав армію окупантів і давав організацію контр-революційним буржуазним та куркулівським силам; для Росії він забезпечував диктатуру пролетаріату, для України диктатуру буржуазії проти пролетаріяту, проти незаможнього селянства; в Росії більшовицька партія підписала і визнала й суворо проводила ці умови Берестейського договору і боролася проти лівих есерів, що виступали проти цього договору; на Україні — українські есери з УЦР проводили свій Берестейський договір, борючись проти робітників і селян. Тому більшовики на Україні, як і взагалі всі робітники та селяне, не могли визнати Берестейського договору, оскільки він значив для України визнання УЦР урядом України, визнання влади буржуазії, самоліквідацію Радянської влади на Україні.
Але з другого боку невизнання Берестейського договору мало цілком неодинакове значіння в Росії й на Україні. В Росії невизнання йшло з боку лівих есерів і мало на меті фактично боротьбу проти диктатури пролетаріяту — це був власне бунт селянської примітивної революційної психології проти суворого шляху, що ним примушена була йти революція. Правда, деякі гуртки комуністів у Росії були проти визнання Берестейського договору, але від цього помилкового «лівого комунізму» відмовилися незабаром всі товариші, а партію лівих есерів логика революційної боротьби від словесного невизнання тактики Радянської влади в справі миру привела незабаром до озброєної боротьби проти Радянської влади, до повстання в 7-му місяці 18 року, до дальшого фактичного союзу зі всією контр-революцією. Невизнання Берестейського договору для Росії значило боротьбу проти диктатури пролетаріяту, а невизнання Берестейського договору для України значило боротьбу проти диктатури буржуазії.
Таким чином, инакші політічні міжнародні обставини на Україні, ніж у Росії, примушували революційний пролетаріят, а насамперед більшовицьку партію, знайти власні шляхи для спільної з російськими товаришами боротьби за спільну мету.
Далі ми наведомо де-які факти з боротьби ідей, переконань та пропозицій, що мали місце у більшовицькому таборі у першій половині 18-го року, а зараз лише зформулюємо в загальних рисах факти, що виявилися для всієї більшовицької організації на Україні. Партія Комуністів — більшовиків України відмовилася солідаризуватися з російськими «лівими комуністами», що протестували проти Берестейського договору, навпаки — українські, більшовики визнали підписаний Радянською Росією Берестейський договір кроком, який примушено було зробити, кроком неминучим, і потрібним і корисним для Радянської республіки Росії. З призирством і огидою українські бльшовики відповідали на промови українських лівих есерів про те, що Радянська Росія, підписавши Берестейський договір, «зрадила» Радянську Україну.
Навпаки, представник Радянської України т. Затонський на 4-му Всеросійському З'їзді Рад в офіційній промові своїй від імени Радянської України признав, що робітники і селяне Уркаїни цілком згідні з таким кроком російських робітників і цілком підтримують їх тактику у боротьбі з світовим імперіялізмом.
Але визнаючи цей договір, ми на Україні мали перед собою фактичне відокремлення України від Росії та необхідність боротьби за владу Рад, яку ми що-йно перед тим завоювали.
Визнання підписаного Радянською Росією Берестейського договору для українських робітників та революційних селян ніяким чином не могло значити — визнання другого Берестейського договору, підписаного УЦР.
Завданням робітників і селян на Україні було перемогти українську буржуазію і скинути її владу— УЦР. Тактика бішовицької партії тоді повинна була бути тактикою здобуття влади пролетарями і революційними селянами України і захисту її від старої влади.
Зрозуміло, що це викликало безумовну необхідність не визнати ні другого Берестейського договору, підписаного УЦР, бо він віддавав владу на Україні в руки буржуазії, — ні викликаної тим договором германської окупації України. Боротьба з УЦР і з наступом германських окупантів, боротьба з ними під лозунгом влади Рад це, безумовно, був єдиний шлях більшовицької партії на Україні.
Радянська влада України перед підписанням договору зробила заяву германському урядові, що вона згідна прийняти навіть ті важкі економичні умови, які прийняла УЦР, і цілком приєднатись до російського Берестейського договору з тою умовою, аби Германія не втручалася у внутрішні справи на Україні і відмовилася від будь-якої окупації. Але це було невигідно німецькому імперіялізмові і на цю пропозицію германський уряд зовсім не відповів. До його послуг були локаї з ЦР, що віддавали йому Україну у повне володіння, і це як раз відповідало його завданню — завоювати Україну, а діячі з УЦР давали йому для цього легальні можливості.
Озброєна боротьба проти УЦР і проти наступу германських окупаційних військ повинна була початися, і вона велась на протязі трьох місяців.
Ведучи цю боротьбу, українська більшовицька організація і Радянський уряд України повинні були скерувати її так, щоб не втягнути до неї російських робітників і селян, що важким Берестейським договором лише зараз позбавилися війни і мали можливість організувати свої сили. Берестейський договір, підписаний Радянською Росією, значив: мир для Росії — війна на Україні. Не провокувати Радянську владу Росії на нові військові бої з германським імперіялізмом, а навпаки своєю боротьбою на Україні, затримавши наступ германських військ, дати час російським робітникам і селянам зорганізувати свої сили для захисту Радянської влади. Нашу боротьбу на Україні проти уряду УЦР та наступу германського війська ми повинні були вести не від імени російської республіки, не від спільного імени нашого з російськими робітниками і селянами, а від власного імени, на нашу власну відповідальність, від імени самостійної Радянської України. Так Радянська Україна повинна була логікою боротьби і відношенням класових сил стати на шлях власної самостійности, як Українська Соціялістична Радянська Республіка, незалежна від Росії в своїй боротьбі проти УЦР та германського імперіялізму. І це було остаточно признано на другому Всеукраїнському з'їзді Рад у Катеринославі березня 18 року.
В наведених попереду розділах нашого начерку з'ясовуються умови, в яких довелося Українській Радянській Республіці боротися за своє існування з наступаючим германським імперіялізмом та ЦР.
Додамо ще до того, що Радянська Україна майже не мала часу для організації своїх сил. 8 лютого радянські червоногвардійські загони після жорстокого бою визволяють Київ, а вже через три тижні німецькі війська на чолі з гайдамаками знову його захоплюють. Таким чином робітництво і революційне селянство України мають для організації своїх сил, для захисту своєї влади з початку 18 року лиш 2—3 тижні для Правобережжя, місяця два для Київщини і Одещини, місяців 4—5 для Харківщини, Катеринославщини і Донбасу. Лише 25 січня Радянський уряд видає декрет про зформування всіх червоногвардійських чет в регулярне військо під назвою червоного козацтва — декрет, що його, одначе, виконати не встигли. Тому єдиною силою нашою у боротьбі з гайдамаками і німецькими окупантами на Україні були наші робочі червоногвардійські загони та де-які військові частини з демобілізованих фронтових військ.
Подамо коротеньку характеристику організації наших військових сил за ті часи. Треба сказати перш за все, що ми не досягли необхідної централізації. Народній Секретаріят військових справ на чолі з т. Юрієм Коцюбинським та його помішником Богдановим після організації у Харкові первісних радянських збройних сил, у тому числі першого полку червоного козацтва, у Київі став осередком організації червоноармійських чет на Київщині, на Правобережжю та почасті на Чернигівщині та Полтавщині. Це був почасті польовий штаб червоногвардійських загонів, почасті Упраформ (управління по формуванню). Окремо від нього, але в звязку з ним стояли військові частини, що відходили з південно-західнього фронту. З них активними, боєздатними були лише де-які частини на чолі з тов. Кіквідзе,[1]) Павловим та де-якими иншими.
Червоногвардійські загони, що їх організував Секретаріят військових справ, приймали участь у визволенні Київа з під влади ЦР, але незабаром примушені були його залишити.
Загони т. Берзіна мали инше призначання — вони були кинуті знову у Росію. Червоногвардійські напіванархичні чоти Ремньова, найменше дисципліновані і, кажучи мовою дальших років, найбільш партизанські, після наказу Народнього Секретаріяту повинні були залишити Київ, а сам Ремньов під погрозою арешту, передачи до суду, відійшов з Київа до Чернигова. Загін Муравйова і його бронепотяг згідно наказу, одержаного з Петербургу подався до Одеси, де Муравйова було призначено командуючим військами.
Таким чином озброєні сили Київського району — це були лише деякі червоногвардійські загони, зорганізовані ще перед тим в Київі, а потім в Полтаві, Чернигові і в тому числі перший полк червоного козацтва, ріжнобарвні, малосильні, малодисціпліновані, нецентралізовані, майже не озброєні червоногвардійські чоти київських робітників, з яких боєздатними були лише загони з арсенальців. З останніх особливо молодь була по духу свойому справді революційною і потім десятками з ентузіязмом гинула в боротьбі, але в більшості своїй загинула раніш, аніж боротьба могла перекувати її в боєздатну силу. Військові частини підведенно-західнього фронту — це були у великій більшості своїй здеморалізовані, дезорганізовані маси. Ніколи не забуду, як під час боїв під Бердичовим де-кілька сот революційних салдат вже третій день билися з наступаючим німецьким корпусом, а повз них по залізниці проходили один за одним потяги з великими юрбами втікачів, салдат, що прагнули лише одного–до дому, не бажаючи приймати ніякої участи у кривавій боротьбі, що проходила біля них у де-кількох кроках. Як тоді один поранений молодий червоногвардієць підбіг до потягу і в запалі кричав до кілька сот юрби салдат: «Сволота, сволота; ви не люде — ви сміття. Тут умирають товариші». І як потяг пішов далі, а лише де-кілька десятків салдат знялося з потягу і залишилося, щоб прийняти участь у нерівному бої і в ньому загинути.В організаційному осередку бувшого «Искомитюза» «(Исполнительный комитет Юго-Западного фронта)» вдалося, однак, зформувати де-які частини, що були фактично єдиним озброєним формуванням проти наступаючих на Київ германських військ.
Беручи загалом кількість хоч якої організованої сили червоної гвардії Київського району, за часи германського наступу, можна прийняти, як найбільше, до 3 тисяч. Напевне, таку ж кількість збройних сил мав і другий військовий осередок України в тодішні часи — Одеса. Зрозуміло, сюди не входять окремі червоногвардійські чоти, що були тоді в кожному губерніяльному чи повітовому місті, навіть по селах. Вони потім кожний окремо боролися і гинули в цій боротьбі з наступаючим ворогом. З таких червоногвардійських загонів можна пригадати, наприклад, червоноармійський загін т. Кулика в Умані, та инших.
Крім червоногвардійського загону в Харкові та Катеринославі, військовим осередком був також, так званий, Центральний Штаб Червоної Гвардії у Луганську, що потім відограв значну ролю і поруч з цим штаб т. Овсієнко-Антонова, що вів боротьбу проти Краснова та його частин, і майже одночасно з визволенням Київа, після жорстоких боїв у Донбасі під Микитівкою, Дебальцевим, Царським Курганом та Сулином, розбив Красновські війська і міг прийняти участь в цій боротьбі. Проти наступаючої ворожої півмілійонної окупаційної армії боєздатних досвідчених в імперіялістичній війні салдат з усіма засобами військової організації імперіялізму Радянська Україна стояла необ'єднана, з осередком в кожному місті, з майже неозброєними загонами робітників, що вперше приймали участь в військовій боротьбі.
При таких умовах, при такому відношенні сил не те треба виясняти, чому владу Рад на Україні роздавила окупація германського імперіялізму, що своїм каблуком наступив на Україну, а треба дивуватися тому, що з такими невеличкими майже неозброєними і незорганізованими силами можна було вести боротьбу на протязі 3-х місяців. — Це можна було перевести лише дякуючи співучасті широких шарів робітництва і революційного селянства, дякуючи надмірній революційній енергії і безупинному революційному ентузіязмові робітників і селян.
Історія дальших величезних подій заховала у нашій пам'яті глибокі сліди цих героїчних вчинків, і хоч отруйна агітація опанувавшої Україну буржуазії кинула на могилу великих борців першої української революції багато наклепів, але мійські робітники, селяне Радянської Республіки, оглядаючись назад, на цю величну боротьбу, що провадили невеличкі гуртки революціонерів-робітників і селян, з пошаною згадають їхній героїзм.
Операційний план наступу гайдамаків і германських військ на Київ у початку 18 року був той же самий, як після того в початку 19 року у Петлюри, а потім ще в 20 році у польського війська: військовими демонстраціями на бердичівському напрямкові затримати озброєну радянську силу, а потім ударити на Київ у Коростенському напрямку, а почасті по шосе з Житомиру. В боротьбі під Бердичовим наступ 40-тисячної германської армії після 3-х днів бою зломив революційну енергію і ентузіязм радянських частин.
Зорганізований Народнім Секретаріатом Комітет Охорони Революції в складі т.т. Примакова, Коцюбинського, Скрипника, Бакинського послав київські червоногвардійські частини на Коростенський напрямок, але на Житомирському напрямкові сил не було.
В Київі велася страшенна контр-революційна агітація меншовиків, російських есерів та націоналістів на чолі з редакцією «Нова Рада». Фактично озброєних сил у Радянської Республіки було менше, аніж навіть озброєної самоохорони буржуазії і домових комітетів. На підступах до Київа була велика кількість германських військ. Доля радянського Київа була вже вирішена. Дарма т. Євгенія Бош ще за кілька годин до свого від'їзду з Київа. на зібранні Київської Ради Робочих депутатів робила заяву про те, що Київа не буде здано, не може бути здано. Це було лише виявлення волі робочої класи до захисту Радянської влади, але не його можливости. Радянська влада залишила Київ.
Одночасно з наступом германського війська почався наступ війська австрійського на Одесу. Прихильний до авантуристичних кроків командвійська Одещини — Муравьов з початку лютого протестував проти того, щоб Київ був зданий, але за Київом неминуче йшла Одеса. Це була сумна сторінка історії. Муравйов зі своїм бронепоїздом пробився на Полтаву. Одеські червоноармійці після багатьох сутичок відступили по ріжних напрямках. Треба згадати тут участь комуністичного загону одеської молоді, що в скаді лише 300 чоловік відступив з Одеси і майже цілком загинув у боях.
Радянський уряд з Київа від'їхав до Полтави. Всі його завдання звелися до організації бойових сил, до формулування завдань боротьби. В Полтаві відбулася невеличка конференція замісць призначеного з'їзду, і вона постановила зібрати другий з'їзд Рад у Катеринославі. Найбільше значіння мала спроба Внести єдність керовництва військовими подіями. З ініціативи ВУЦВИК'у було скликано нараду з усіх великих центрів — Одеси, Київа, Кривдонбаса. Перед наступом величезної ворожої озброєної сили потреба єдности виявилася у всій її необхідності. Народній Секретаріят мав на меті об'єднати керування всіма озброєними силами, призначивши команд військами т. Овсієнко-Антонова. Нарада відбулася без представників Кривдонбасу (Донецько-Криворіжської республіки). Кривдонбасовці думали тоді, що можна відбити, відтягнути можливість наступу німецького війська простою заявою, що Кривдонбас не належить до України. Справа в тому, що по Берестейському договору східній кордон України не був скільки-будь ясно означений, цеб-то його треба було установити мечем і вогнем військових подій.Події незабаром показали товаришам необхідність прийняти участь в боротьбі, і допомога цього нашого пролетарського центру була найбільш енергійною, мала найбільше значіння.
Призначення командвійськами т. Овсієнко-Антонова не принесло ні більшої зорганізованости, ні сили і при децентралізації червоногвардійських загонів мало більш декларативне значіння, але все ж воно внесло єдність кроків до організації єдиного центру.
Радянська Україна, крім червоногвардійських загонів і військових частин бувшого південно-західнього фронту, що складали наші озброєні сили, поруч з ними мала ще в наслідок від царату військові частини чехо-словацького корпусу, який був організований царатом для боротьби проти німецького імперіялизму, подібно тому, як німецький імперіялізм складав загони українців і поляків для боротьби з російським царатом. Теперь виявилося, що ще за часи боротьби за Київ керівники чехо-словацького корпусу мали таємні зносини з наступаючим ворогом, щоб передати їм мости через Дніпро. Революційний настрій чехо-словацьких мас не дозволив цього зробити.
Після падіння Київа виникло питання про те, яким шляхом вести відступ. Два напрямки стояло перед нами. Один — на Бахмач, Конотоп, Брянськ, другий — на Полтаву, Харків. Чехо-Словацькі керовники самочинно захопили майже всю дорогу і дали наказ відступати через Полтаву на Харків. Розглядаючи це питання, Народній Секретаріят признав це дуже шкідливим для революції кроком: Харків, досить великий пролетарський центр, мав свою зорганізовану червону гвардію, що могла все ж таки боротися проти наступаючих ворогів, а відступ чехо-Словацьких військ в напрямку на Харків, правда, не збільшував, як ми думали тоді, кількости наших сил, але він зменшував силу відпору на Ніжинсько-Бахмацькому напрямкові, де місцевий пролетаріят мав стільки реальних умов для організації боротьби, як на Харківскому напрямку. Відступ чехо-словаків на Харків широко відчиняв ворота для німецького наступу на Брянськ, потім Курськ, а там і на Москву, а значіння нашої боротьби було робити, якомога більше, перешкод наступу німецького імперіялістичного війська на цитадель пролетарської революції — Радянську Росію. Тому Народній Секретаріат признав необхідним повернути чехо-словаків з лінії Полтава — Харків на лінію Ніжин — Конотоп. Мені довелося мати самому відносно цього велику суперечку з керовниками чехо-словаків. Лише проста погроза озброєної боротьби привела їх до порядку, і чехо-словацький корпус повернув на Бахмач — Конотоп.
На Бахмацькому напрямкові загинуло багато товаришів червоногвардійців, навіть цілі загони їх. Хто тепер згадає їх прізвища? Загинули й ті товариші, що про них. Але вони свою ролю виконали. Наступ германських війск у найбільш небезпечному для нас напрямкові, прямо на столицю радянської республіки, було затримано і він пішов далі на південь України, де проти нього були на кожному місці революційні робітники й селяне.
На цю боротьбу і на всю дальшу боротьбу робітників і селян України з гайдамаччиною і германською окупацією великий вплив мав другий Всеукраїський з'їзд Рад, що відбувся в Катеринославі в другій половині березня 18 року.
Перша думка була — скликати його в Київі, чому завадив наступ німців; далі гадалося скликати його в Полтаві, нарешті, в Катеринославі. Хоч 2-й Всеукраїнський з'їзд Рад відбувся вже в атмосфері наступу окупантів, що зайняли майже половину всієї України, але він зібрав більше півтори тисячи представників рад робочих та селянських депутатів з усієї України. Треба підкреслити, що тут були представники не лише з України, що ще не була окупованою, а навіть з тих її частин, що були під владою окупантів і УЦР.
Так присутніми були представники з далекої Волині та Поділля, хоч лише окремими одиницями. З'їзд розбився на три майже рівні по значності і по кількості частини: більшовиків, лівих есерів і прихильників українських націоналістів: українських есдеків, yеcерів і т. и. Але перед тим як характеризувати боротьбу на другому з'їзді Рад треба зараз з'ясувати внутрішнє становище, ті ідейні течії, що склалися в тодішні часи в партії і виявилися на другому з'їзді. Ці часи майже не мають своїх письменних документів.
Історія цієї боротьби майже не відома для більшости молодих товаришів, най тому мені не докорять, що я трохи зупинився на цьому менті революції. Як вже подано було вище, з самого початку Жовтневої Революції, навіть до неї, на Україні склалося фактично три течії. Після Берестейського договору вони виявилися найбільш яскрово, найбільш виразно. Годі було думати, що „лівий комунізм“ лише в Росії був досить численний і не знайшов би грунту тут у нас на Україні в тих неясних складних обставинах, що їх з'ясовано раніш.
Дійсно, після 4-го Всеросійського З'їзду Рад серед лівих комуністів в Росії пішов розвал. Більшість їх вже тоді зрозуміла, що боротьба проти Берестейського догвору не дає користи пролетаріятові і веде цілком до ліво-есерівської тактики. Фактично ця ліво-комуністична течія партії після четвертого з'їзду загубила свою фізіономію і цілком з усією партією робила спільне діло. Залишилися лише невеличкі групи, які стояли на своїй позиції і думали, що треба фанатично боротися проти берестейської тактики, але в Росії їхня діяльність не мала під собою ніякого грунту і вони перейшли на Україну. Це були товариші: П'ятаков, Бубнов, Косіор й инші. Най мені товариші не закидають, що я згадав їхні імена; ці товариші досить велику і значну працю проявили потім на Україні і для всієї справи світової революції, щоб можна було їм нагадувати тодішні помилки; в тому і єсть сила комунізму, що він, даючи тверді підстави для наших жадань і бажань, приводить остаточно до спільного шляху всіх тих, хто відхиляється тимчасово і помилково на де-який мент. Значіння має тут не тимчасове відокремлення, а загальна лінія комунізму. В ті часи ці товариші, бажаючи боротися проти германського імперіялізму, думали, що найліпшим пунктом приложення їх сил єсть Україна, і вони тут свою працю зробили.
Зовсім иншу ролю грали другі супротивники Берестейського договору — російські ліві есери, що також, не згоджуючись з берестейською лінією Російської Радянської Республіки, кинулися на Україну, щоб тут провадити свою тактику. Це ліві есери: Браун, Шафман і инші, але відносно їх далі.
Наші товариші приїхали на Україну (а т. Ю. П'ятаков вернув знову на Україну) в час, коли як раз треба було установити тактику більшовицької партії, і вони внесли свою долю у справу її усталення. Таким чином у часи другого Всеукраїнського з'їзду Рад склалася наша ліва течія, яка в ті часи мала приблизно такий зміст:
„Російський Берестейський договір єсть помилка. В Росії він прийнятий. Але тут, на Україні, треба його фактично поправити. Значіння має лише озброєна боротьба. Треба боротьбу робітників і селян проти германського імперіялізму почати на Україні, а потім в Росії, бо германський імперіялізм хоче обмежити і задавити пролетарську революцію; боротьбу на Україні треба вести не рахуючись з тим, який це вплив буде мати на зносини Росії з Германією. Треба одверто заявити, що україїнське робітництво і селянство зовсім не звязані в своїй боротьбі Берестейским договором і будуть вести боротьбу за владу всіма засобами і шляхами до остаточної перемоги як на території України, так і далі на всьому фронті революції“. Представники цієї течії в ті часи скептично відносились до всіх намірів і заходів до організованого об'єднання біжучої боротьби, виходячи з того погляду, що, як вони думали, в дійсності робітники і селяне вже переконані, вже мають силу і волю боротьби, готові на смерть за владу Рад.
Поруч з цією течією на Україні була досить значна по кількості протилежна група, що мала свій вираз у так званій Катеринославській точці зору. Єдности не було у неї. Загалом її можна характеризувати так: Треба робити всі висновки з берестейської лінії нашої партії. Україна — відрізаний шматок радянської території. Ми від неї відмовилися і чим скорше ми залишимо на ній боротьбу, тим ліпше. Завоювання половини України Ц. Радою свідчить, що українські працюючі маси ще не дозріли до радянської революції. Треба перейти на инший грунт, признати російський Берестейський договір не лише для Росії, а також для України, треба припинити боротьбу, що не має ніякої доцільности, лише губить наші сили. Приходиться визнати УЦР урядом України і в її межах вести державну діяльність, щоб потім в разі розвинення робочого руху і приєднання до нього селянства далі боротися за соціялістичну революцію“.
На другому з'їзді Рад у фракції виразником найбільш гравої течії цього погляду був голова Кременчуцького виконкому т. Богуславський, що прямо й одверто заявив: „треба припинити боротьбу, ввійти в згоду з ЦР, аби лише виговорити існування рад, як осередків організації робочих мас“.
Не треба думати, що ці ліквідаторські погляди мали тільки поодиноких прихильників. Пригадую, що навіть у Радянському урядові — Народньому Секретаріяті саме перед другим Всеукраїнським З'їздом відбулося засідання, де обговорювалася дальша діяльність. Два погляди, дві резолюції стояли на обговоренні. Катеринославський погляд мав своїми представниками народніх секретарів: т. т. Квірінга, Лугановського, Лівшиця і инших.
Більшістю цих голосів було прийнято таку пропозицію, внесену т. Квірінгом: „Признати необхідним боротьбу з УЦР. Признати, що Радянська влада в сучасний мент не має під собою ніякого грунту. Увійти з УЦР в згоду на слідуючих умовах:
1) щоб ради робочих депутатів були залишені, як осередки організації робочих мас;
2) щоб не було ніякого переслідування більшовиків і була забезпечена легальна можливість їхньої діяльности“.
Ці резолюції було опубликовано у червні 18 року за часи першого з'їзду КП(б)У.
Треба додати, що більшість присутніх членів Народнього Секретаріяту стояла за цю резолюцію. Мені, як голові тодішнього робоче-селянського уряду, прийшлося заявити, що я не можу дати дальшого ходу цій постанові, тому, що уряд не в повному складі. На слідуючому засіданні всіх членів уряду з участю т. Овсієнко-Антонова — народнього секретаря військових справ, т. Клименка, Іванова Андрія і всіх инших членів уряду Народній Секретаріят відкинув цю пропозицію і більшістю прийняв точку зору так званого центру, що вже її подано вище.
На другому Всеукраїнському з'їзді склалася досить оригінальна ситуація. З'їзд зібрав, як сказано, понад півтори тисячи представників з усієї України, з усіх губерній, навіть Волині та Подділя. Штучність окремих державних організацій, як то Кривдонбасу та Одещини, на сьому з'їзді виявилася в повному розмірі. Від Одещини, окупованої майже цілком австро-німцями, особливо від території Криворіжжя та Донецького басейну представники були з усіх місць. Найбільш численне представництво було від рад Донбасу та Криворіжського району з губерніями Харківською та Катеринославською.
Як подано вище, на з'їзді утворилося три майже рівнозначні частини: більшовицька, ліво-есерівська і співчуваюча їм та українсько-націоналістична, або, як ми звали її тоді, гайдамацька.
Більшовицька фракція з'їзду по кількості делегатів теж роспадалася майже рівно на згадані вже три течії: лівих, центру і правих — катеринославців; таким чином дійсно комуністичний погляд мав на з'їзді не тільки менше половини, а навіть менше третини всього складу з'їзду. Але перед лицем позапартійних старовинна більшовицька дисципліна і єдність виявилася в повній силі.
Старовинна дисципліна і єдність програму завджи примушувала всіх більшовиків всі свої думки і пропозиції обговорити перш всього в фракції. Тут ліва комуністична течія проти берестейської лінії російських більшовиків зустрінула спільний відпір і з боку центру і з боку прихільників катеринославського погляду, а ліквідаторські погляди т. т. Квірінга і Богуславського величезною більшістю було відкинуто.
Отже фракція більшовиків після внутрішнього свого обготворення виступила, як єдина сила. На з'їзді стояло два питання: про відношення до українського Берестейського договору і до російського Берестейського договору.
Дві сили стояли одна проти другої: більшовики — представники робітництва і революційного селянства з одного боку із другого боку у-есдеки, у-есери та, так звані, на з'їзді гайдамаки — прихильники українського націоналізму.
Між ними стояла третя, середня, як завжди, дрібно-буржуазна група, що мала своїми виразниками російських лівих есерів. Ця компанія займала тоді зрадницьку позицію. Російські ліві есери у ті часи мали иншу позицію, аніж з початку Жовтневої Революції: ми мали перед собою Поодиноких діячів з есерів, як наприклад, т. Терлецький, — тепер член КПУ, що знайшли в собі досить сміливости, послідовности і революційности, щоб проти волі своїх бувших партійних товаришів піти за пролетарською революцією з більшовицькою партією і вступити у бій з УЦР. На такий шлях, як тов. Терлецький, вступила згодом ціла течія лівих українських есерів (т. Качинський, Ганенко та инші).
Взагалі українські ліві есери і тоді, як і потім, стояли на иншому грунті, аніж ліві есери російські. Весь час підтримуючи більшовиків у боротьбі за ради, відмовляючись від згоди з контр-революційними силами, вони були близкі більшовикам.
У першій половині 18-року на Україну з Росії кинулися всі ті, хто не був згідний з берестейською тактикою Радянської влади і більшовицької партії, — не лише ліві комуністи, а також ще в більшому розмірі російська ліво-есерівська група. У часи другого Всеукраїнського з'їзду Рад зібралися тут майже всі групи активних членів російської партії лівих есерів – Браун, Фішман і инші. Натхненні злобою до берестейської лінії Радянської влади, чекаючи часу, поки логіка життя і боротьби не переведе їх до стану одвертих ворогів революції, російські ліві есери тим більше ремствували на більшовиків, що більше самі заплутувалися у питанні знайти кращий вихід з тодішньої ситуації. І не можна було навіть пізнати, проти кого у них більше злоби — проти наступаючого на Україну германського імперіялізму чи проти російської Радянської влади. Фактично на другому з'їзді утворився ніжний зворушливий союз між російськими есерами і гайдамацькою частиною 3'їзду. Він мав свій вираз у єдиному злобному голосуванні проти більшовицьких пропозицій. Майже третину з'їзду складали праві у-есери та y-есдеки, — члени ріжних селянських спілок, гуртків тощо. Це були щирі вороги Радянської влади і щирі прихильники УЦР. Зрозуміло, вони не виступали з прямими заявами про свою прихильність до ЦР. Лише критика, демагогія, не договорені фрази, фактичні спроби використати другий з'їзд Рад для боротьби проти рад були поки-що їхньою зброєю. Це були ті „діячі, що при наступні гайдамацьких загонів підіймали повстання проти червоної влади, нівечили залізниці, спиняли потяги, робили напади на окремі червоногвардійські загони і на поодиноких представників Радянської влади, як, наприклад, в Катеринославі такий замах зробили на мене два члени з'їзду з числа гайдамаків[2]).
Таким чином кількість течій і партійних фракцій на з'їзді фактично робила неможливим прийняти будь-яку резолюцію, лінію; так, проти признання правильности Берестейського договору російської Радянської влади для Росії, обов'язково висловлювались з одного боку де-які комуністи, а також ліві есери, а з другого боку їх підтримали у цьому всі українські есери та есдеки; цеб-то проти признання могла скластися більшість з'їзду.
Проти признання Радянської влади на Україні, як єдиного шляху до влади для українських робітників і селян, могли виступить представники правої Катеринославської течії, а їх підтримали українські есери та есдеки. Але проти признання Берестейського договору голосували всі комуністи та ліві есери.
Ліві есери рішуче і категорично одстоювали голосування кожного з цих питань окремо, напевно, бажаючи, щоб з'їзд не міг зробити ніяких дійсних революційних вказівок робітництву та селянству і тим дискредитувати більшовиків, а потім вже виступати керманичами революційного руху на Україні, направляючи його, зрозуміло, проти російської Радянської влади. Цей випад треба було відпарирувати, і це було зроблено в той спосіб, що більшовики обговорили свої погляди у фракції. Треба ще додати, що на другому Всеукраїнському з'їзді потрібно було ще об'єднати сили що до взаємовідносин України і Донбасу. Керовники Кривдонбасу спочатку навіть висловлювалися проти участи рад Кривдонбасу на другому Всеукраїнському З'їзді, незалежно від того величезна більшість рад Криворижжя та Донецького басейну мали своїх представників і це було фактичне розрішеня цього наболівшого питання.Цей мент можна вважати за поворотний для товаришів Кривдонбасу.
Питання всеукраїнського державного об'єднання проти всіх ворогів було розвязане. Потім на дальших з'їздах ще мали місце де-які відгуки цих непорозумінь, але це були лише відгуки.
Більшістю голосів фракція прийняла наведену вище точку зору революційного марксизму, що правильно розвязував для робітників на Україні національне питання згідно вказівкам 6-го З'їзду більшовицької партії і дальшій тактиці ЦК, а також визнала одночасно і необхідність Берестейського договору для російської Радянської влади і необхідність озброєної боротьби робітників та селян на Україні. В тому і виявилась класова Єдність більшовицької партії, що перед найгострішим питанням життя і боротьби Берестейським договором для Росії та озброєної боротьби для України, при всіх росходженнях і ріжних заявах, у всіх членів нашої партії виявилася повна дисциплінованість і єдність проти инших класових організацій, проти куркулівського націоналізму і дрібно-буржуазного есерівства. І більшовики виступили одностайно й одноголосно. Всі сподівання російських лівих есерів, що вони у лівих комуністів знайдуть своїх прихильників були поганою аритметикою. І такою ж марою залишилися надії лівих есерів, що вони знайдуть грунт у революційному селянстві.
Попередня боротьба і наступ германського імперіялізму на Україну розрізали українське селянство на дві рівні половини: з одного боку, заможнє селянство — куркулі, хлібороби, що мали оборонців своїх інтересів у прихильників до ЦР у-есерів та y-есдеків, — ті самі заможники, що незабаром скинули оту ж Центральну Раду та її прихилиників і вибрали свого гетьмана, — а з другого боку, незаможнє революційне селянство, що знаходилося тоді під впливом лівих есерів, але в мент рішучої боротьби за життя повинно було піти разом з нами, піти за радянським табором. Ліві есери хотіли провести третю лінію між гайдамацькою контр-революцію та пролетарською революцію, але в рішучий мент представники революційного селянства за ними не пішли, бо не хотіли загубити владу Рад.
Внесена більшовиками резолюція одночасно висловлювала відношення з'їзду до революційної боротьби, яку вела російська Радянська влада з германським імперіялізмом і одночасно до ЦР і до завдання боротьби українських робітників і селян за Радянську владу на Україні. Перед такою резолюцією ліві есери зупинилися. Члени з'їзду — революційні селяне та поодинокі робітники, члени партії лівих есерів та співчуваючі їм по цьому питанню майже одноголосно виступили разом з більшовиками. Проти цієї резолюції голосувала, зрозуміло, гайдамацька частина з'їзду, і керівникам лівих есерів залишилося або вкупі з гайдамаками виступати против більшовиків і навіть частини представників власної партії і тим самим підтримати УЦР, за германський імперіялізм проти українского робітництва і селянства, або станути тут разом з селянами і робітниками, що пішли за більшовиками.
Дрібно-буржуазна істота есерівства виявилася тут цілком ясно. Вони заявили свій протест і утрималися від голосування. Цій перемозі більшовиків на другому з'їзді Рад допоміг ще один факт. Як сказано вже було раніш, з лав у-есдеків та есерів за ці часи революції випадали поодинокі робітники та більш менш великі угруповання, що спочатку виступали як ліві у-есдеки та у-есери, поки не приходили до комунізму. За часи другого Всеукраїнського з'їзду серед його делегатів була така група лівих y-есдеківна чолі з т. Врублевським, що його потім влітку 8 року, як члена комуністичної партії більшовиків України, розстріляли гетьманці. Ця невеличка група лівих у-есдеків, що вже з початку революції йшла цілком з більшовиками, за часи з'їзду розвинула досить жваву енергійну діяльність серед позапартійних членів з'іду робітників та селян, що знаходилися ще під впливом націоналістичних ідей.
Таким чином по головному питанню з'їзду, що установлював всю його фізіономію і виявляв позицію українського робітництва та селянства у величезній боротьбі між робочою владою та імперіялізмом, більшовикам завдяки класовій пролетарській дисциплінованості та партійній єдності вдалося завоювати і закликати до єднання революційних гасел всі представлені на з'їзді маси позапартійні і ліво-есерівскькі і навіть де-які елементи, ще натхнені угаром націоналістичного впливу. Це мало свій відгук на всій дальшій боротьбі на Україні.
Гегемонію пролетаріяту в боротьбі за Радянську владу, що мала місце вже з початку Жовтневої Революції на Вкраїні, українське селянство виразно прийняло на другому з'їзді і визнало її надалі в боротьбі проти гетьманщини і Директорії в 18-му році, а після повстання куркулівського селянства в 19-му році в пазурах контр-революції Денікина та Врангеля селянство України остаточно висловилося за диктатуру пролетаріяту в робоче-селянській республіці.
Не будемо тут подавати всіх постанов другого Всеукраїнського з'їзду Рад. Для більш детального ознайомлення з ними надсилаю читачів до збірника матеріалів та документів пролетарської боротьби на Україні, що його мав видати наш Істпарт. Тут лише нагадаємо, що крім резолюції про відношення до Берестейського договору і до наступу германського імперіялізму на Україну і крім заяви - про вперту боротьбу на Україні з буржуазною диктатурою, крім заяви про державну самостійність України у цьому, з'їзд прийняв резолюції, що установлювали завдання боротьби відносно землі, відносно індустріяльних підприємств і т. д. Ці резолюції цілком виявили ту ж лінію, що проводив Всеросійській з'їзд Рад за часи Жовтневої Революції.Треба ще додати, що в одній з резолюцій другого Всеукраїнского з'їзду між иншим була постанова, що може, здавалося, не робила великих змін у становищі Радянської влади на Україні, але виявила рішення з'їзду по головному становому питанню біжучого менту. Справа в тому, що за часи другого Всеукраїнського з'їзду Рад, виступаючи одверто й озброєно проти буржуазної диктатури УЦР за владу рад, наші товариші, однак, ще не вирішили собі питання, яким же шляхом повинен йти розвиток революційного руху на Вкраїні. Питання про відношення пролетарської частини України — Донецького басейну до загального українського об'єднання, де-яке росходження в цьому питанні за часи першого з'їзду ще знаходилися в невиразному становищі. Перед нашими товаришами стояла можлива перспектива тої середньої лінії, що далі через три роки виявилася на Далекому Сході у заснуванні Далеко-Східньої Республіки, де влада робітників і селян існувала деякий час в формі демократичної республіки. Ця переходова форма існує і в Бухарі, де заснована Бухарська Радянська Республіка являється демократичною, а не соціялістичною. Тому діячі нашого першого з'їзду Рад, оголошуючи владу робітників і селян, ухвалили для домашнього об'єднання українських робітників та селян ту ж назву держави, Як і дрібно-буржуазні революціонери з УЦР., — цеб-то назву Української Народньої Республіки, але вкладали в цей титул инший зміст, надавали йому инше класове значіння й розуміння. Другий Всеукраїнський з'їзд Рад, підкресливши цю ріжницю, заявив, що робітники і селяне України завжди розглядали засновану ними Українську Народню Республіку, як форму влади Рад на Україні. Щоб цю позицію робітників і селян України зхарактеризувати не теперішніми нашими політичними термінами, а тодішньою офіційною формуліровкою, подаєм тут ВУЦВИК'у українській делегації на надзвичайний загальноросійський з'їзд рад, як його надруковано у «Збірнику постанов та роспоряджень робітничо-селянського уряду Української Радянської Республіки», виданому в Таганрозі року 1918-го: «Центральний Виконавчий комітет Рад Робочих, Салдацьких та Селянських депутатів України постановляє послати своїх представників на загальний федеративний Всеросійський З'їзд Рад і доручає своїм делегатам керуватися слідуючими положеннями: 1) Працюючі маси України і Центральний Виконавчий комітет Рад України заобов'язують своїх делегатів виступати на з'їзді з енергійним і декларативним протестом проти 8-го пункту лирового договору, який безпосередньо направлений проти Радянської влади на Україні, але, приймаючи на увагу інтереси розвитку соціяльної революції і вважаючи необхідними утримання і зміцнення соціалістичного Петербургу і Москви, яко вихідних пунктів світової революції, ЦВИК з свого боку не знаходить бажаним висловлюватися проти ратифікації мирового договору Російської Федерації з Германією і Австрією і доручає своїм наказ делегатам висловитися за ратифікацію цього мирового договору. 2) Що до умов договору відносно УНР, ЦВИК знову повторює свою ранішу постанову про згоду Української Народньої Республіки та її Радянської влади прийняти умову мирового договору, що заключений з Германією і Австрією від імени УЦР, але при обов'язковій умові повного невтручання Германії і Австрії у внутрішнє життя України. 3) Робоча класа і всі працюючі маси України підтримують свою громадянську війну зі своїми внутрішніми ворогами — українською буржуазією та її Центральною Радою і всіма, хто її підтримує. 4) ЦВИК Радянської України доручає своїй делегації перед лицем загально-федеративного з'їзду і всього світу виступити з заявою, що працюючі маси України завжди розглядали УНР, як соціялістичну республіку, яка звязана з загально-російською робітниче-селянською республікою федеративними звязками, що коли ратифікація договору російської Федерації з Австро-Германією формально рве федеративний звязок федерації з Україною і УНР стає самостійною республікою, — внутрішній звязок радянських республік залишається в повній силі. ЦВИК рад України від імени всіх працюючих України висловлює певність, що у дальшій боротьбі пролетаріату на Україні і всіх країн у близькому будучому федеративний звязок знову збудується і всі радянські республіки зіллються в одній соціялістичній федерації.
Другий Всеукраїнський з'їзд Рад відбувся під час наступу германо-гайдамацьких військ, коли фронт проходив уже недалеко від самого Катеринослава. В самому Катеринославі тоді майже весь час велася у „мала війна“ анархістичними чотами, що виступали самочинно і вже тоді більше шкодили нашій боротьбі з ворогами революції, аніж допомагали цій боротьбі. Обібраний другим Всеукраїнським з'Їздом Рад ЦВИК і його уряд — Народній Секретаріят мав лише 2-3 засідання в Катеринославі, де обговорювалася організація дальнішої боротьби з наступаючим ворогом.
Після того невеличка кількість членів ЦВИК'у, його президії і Народнього Секретаріату переїхали до Таганрогу, а більшість членів ЦВИК'у, як і членів з'їзду, було кинуто в тил германського війська для організації збройної боротьби або на територію, що залишалася ще під владою рад, для організації військових сил.
Подамо тепер коротенький нарис нашої боротьби з гайдамаччиною і австро-германськими військами після залишення Київа, — лише поодинокі риси героїчної боротьби, що потрібує ще свого історика.
На правобережжі опір прихильників радянської революції і боротьба проти наступаючого імперіялізму могли тривати лише небагато часу. Також недовго тривала боротьба в Одесі, Миколаїві, де революційне робітництво дало досить численні загони, але де ще більшість робітництва була спантеличена меншовицькою агітацією і при наступні германських військ утримувалася від безпосередньої військової боротьби. Червона гвардія робітників і робочої молоді Одеси, Миколаїва і других міст всетаки на де-який час затримала своїми партизанськими виступами похід окупантів, більшість тамтешніх товаришів загинула в тих боях, де-яка частина відступила, почасті морем, до Криму, почасті по залізниці — на Кривдонбас, Олександрівськ, Катеринослав. Червоногвардійські загони, що відступили з Київа в напрямкуна Полтаву мали де-які сутички в Гребінці, Лубнях, Ромодані і стягалися до Полтави. в Полтаві вже почалася об'єднуюча організаційна праця призначеного головним - камандуючим військами т. Антонова-Овсієнко, але боротьбі під Полтавою пошкодила багато зрада коменданта Полтави, що за часи боїв перейшов на бік гайдамаків, завдяки чому в Полтаві загинула досить велика кількість червоногвардійців.
Що далі на схід, то більше сил для боротьби давало робітництво, то більш жорстокою ставала боротьба.
Центри формування сил червоної гвардії заклалися в ті часи в Харкові, Луганську і Катеринославі (зрозуміло, тут мова йде про головні центри, бо кожне місто чи містечко уявляло з себе тоді своєрідний центр, що власноруч провадив боротьбу на своїй території). Боротьба за Харків вже була більш упертою. Штаб червоної гвардії за півроку діяльности Радянської влади в Харкові розвинув досить широку працю. Вже в кінці 17 року і з початку 18 року Харків дав значну кількість червоногвардійців, що вирвали з рук ворога перемогу Радянській владі в боях і на заході під час наступу на Київ і на півдні — на Ростов.
Але Харків не тільки був центром радянського будівництва і революційної праці більшовиків, — він одночасно був центром меншовицької контр-революційної деморалізаційної агітації. Тут були головні керовники меншовицької партії на Україні: Рубінштейн, що потім з денікинцями втік за кордон, Сан та инші, — і праця цих діячів контр-революції мала свій вплив: де-які верстви Харківського робітництва не стільки принціпово, скільки виходячи з місцевих тимчасових своїх інтересів (на них меншовики й грали), відходили від боротьби, а в справі про евакуацію засобів боротьби та продукції на радянську територію Росії навіть йшли проти заходів радянського уряду.
Так чи инакше, а в Харкові, завдяки діяльности штаба червоної гвардії, склалися досить значні сили під військовим керовництвом головного командуючого — Овсієнко-Антонова; тут же під Харковом відбулися найбільш жорстокі за весь цей період бої, і тут же революційні робочі мали найбільш серйозні за цей період поразки. Начерк цей не ставить завданням змалювати детальну історію війських подій, боїв під Люботином, під Барвинковою, під Ізюмом—досить тільки сказати, що відношення сил було дуже певним: значна порівнюючи з попередніми силами і, однак, нечисленна, порівнюючи з німецькою силою, червона гвардія, що доходила до кількости трьох тисяч і навіть більше, мала перед собою декілька десятків тисяч німецького дисціплінованого війська, що пройшло школу західнього фронтуна ззаду вона весь час почувала пасивну зраду меншовиків і активну зраду петлюрівців.
Німецьке командування мистецькими стратегичними ходами розривало наш фронт на декілька частин, розбиваючи кожну частину окремо, одну за одною. Тут серед багатьох инших товаришів загинув у бою найбільш видатний організатор оборони т. Чудновський. Під Славянськом та Ізюмом німецький наступ, захопивши залізничні шляхи, розрізав головні сили наших військ, і вони повинні були, залишивши потяги і бронепотяги, пішки пробиватися до Донбасу. Всі зорганізовані у Харкові червоногвардійські сили, розбиті в попередніх боях, роспорошилися. Лишки їх відступили почасті через Білгород на Курськ, через Богодухів до Вороніжа, а більша частина — до Донбасу, де вони стрінулися з відступаючими з Катеринославу та инших міст червоногвардійськими загонами гірняків. Бойова діяльність на Катеринославському напрямкові спочатку була не такою значною: це були сутички невеликих загонів, аж поки лінія фронту не дійшла до Криворіжжя, де робітництво дало велику кількість бойців. Коли ще ворожі сили не зайняли Харкова, в нашому штабі навіть були думки і надії про можливість контр-наступу, але невпинний рух німецько-австрійської військової навали, що хмарою насувалася з заходу, иноді зупинявся операціями наших загонів і навіть рушав назад на захід, але залізна п'ята німецького імперіялізму придавлювала всі спроби використати ці місцеві перемоги, і хвиля окупації котилася все далі, все ширше заливаючи останні клаптики радянської території на Україні.
Весь цей період боротьби червоної гвардії на Україні був добою так званої ешелонної війни. Лише иноді наші червоногвардійські чоти йшли по звичайних Шляхам, а в більшості відступ і наступ відбувався по залізницях. В цьому була в деякій мірі причина переваги німецької тактики над операційними планами штабу червоної гвардії. Скільки військових авторитетів — в тому числі і наших, радянських, потім глузувало з цього ешелонного засобу війни. Скільки раз доводили вони небоєздатність таких військових ешелонів.
Але к кожна організація армії, кожне взаємовідношення між ворожими силами має відповідні засоби війни, і, дивлючись ретроспективно, треба сказати, що нормальні класичні форми наступу і відступу, коли б вони вживалися в час боротьби червоної гвардії з окупацією у березні-травні 19 року, були б не то некорисними чи шкідливими, а просто непосильними, неможливими для нас. Треба було незначну кількість замінити більшою ініціятивою окремих військових одиниць і більшою рухливістю і здібністю до перебросок. Коли потім в процесі розвитку громадянської війни досить значну ролю грали так звані „тачанки" і автозагони, то в початку 18 року в червоній гвардії таку ж саму ролю грали військові ешелони, їхня рухомість а також надзвичайність, несподіваність і навіть завзята необачність іхнього наступу, що иноді мала великий вплив на наступаючого ворога, звиклого до зовсім инших, масових, регулярних, наукових засобів війни. Можна, напр. згадати, як під Олександрією зненацька кинутий військовий ешелон червоногвардійців прорвався поза залізницею в тил німецьких військ, зчинив добрий бешкет і навів навіть панику на ці дисципліновані імперіялістичні війська. Таких прикладів можна привести не один. Тому, згадуючи цей ешелонний період війни, можна, звичайно, бідкатися, що ми не мали можливости пускати вхід хоч би ескадри літаків і взагалі все те багатство військової техніки, що зараз єсть у червоної армії, але треба сказати, що червона гвардія вживала всіх техничних засобів, що були під рукою і мала досить героїзму вживати їх в безумовно прикрих несприяючих обставинах, затримуючи все-таки на тижні і місяці наступ ворога.
Після залишення Київа та Катеринославу. і переходу фронту на власну територію Донбасу до гірняцького металургичного району починається третій період військової боротьби робітників та селян України з українською контр-революцією та германським імперіялізмом.
Цей третій період має вже инші риси, що відріжняють його від попередніх двох. Перш усього боротьба перейшла на територію, де скупчилися десятки і сотні тисяч кревних пролетарів, — майже цілком застрахованих від демагогій дрібно-буржуазних меншовиків, які весь час агітували, що, мовляв, більшовики вивозять з України в Росію індустрію, майно і всі багатства. Тут, у Донбасі, ця агітація не мала свого відгуку серед робітництва. Шахтар вже бачив наступ контр-революційних білогвардійців, коли красновські банди займали шахти і руйнували їх до щенту. Громадська війна вже проводила тут кривавою рукою свій фронт і вже встигла викувати з простого заліза робочої маси тверду міцну крицю пролетарської волі, — не поодинокі гуртки, не окремі нахтненні ненавистю до експлоататорів пролетарі, не лише чоти героїчної, готової завжди на самопожертву молоді йшли тут до лав червоної гвардії, віднялося майже цілком все робітництво. Тут, у Донбасі, в квітні-травні 18 року жорстокі закони громадянської війни перекували пролетарську червону гвардію у новий чинник революції — революційну робоче-селянську червону армію, і це явище було одним з грандіозніших досягнень творчого пориву революції. Весь Донбас у квітні кипів. Сюди зійшлися всі передові сили революційного селянства і робітництва з усієї України. Сюди через гайдамацько-германський фронт з захопленої вже імперіялізмом території пробивалися останні гуртки наддніпрянської червоної гвардії, тут зійшлися всі найбільш енергійні і видатні працьовники робітничого руху всіх сел і міст, всіх країв України, апарат Народнього Секретаріату Центрального виконкому на чолі з Народніми Комісарами: Бубновим, Коцюбинським, Богдановим та иншими.
Штаб Овсієнко-Антонова, бувший штаб червоної гвардії Катеринославу та Харкова, нарешті центральний штаб червоної гвардії Донбасу після скликаної Народнім Секретаріятом в кінці березня 1918 року наради в Луганську об'єднали свою діяльність, скупчили свої сили для однієї мети, для одного діла. В той час як Правобережжя відбивалося від ворога коло двох тижнів, тоді як середню полосу України германський імперіялізм заняв через місяць, на окупацію пролетарської цитаделі України — Донбасу він повинен був витратити майже два місяці, хоч територія цього останнього клаптику української землі була тільки десятою частиною всієї України. Кінець кінцем імперіялістичні війська розбили робітництво. Буржуазна влада знову опанувала Україну.
Перед тим як кінчити цю історію останніх кроків Радянської влади на Україні в 1918 році і говорити про дальніший рух червоної гвардії та змагання за владу рад на Україні, треба тут подати відомості про загальні факти, що скерували діяльність більшовиків і взагалі усього робітництва і революційного селянства на шлях дальнішої боротьби за часи гетьманщини.
Після відходу Радянської влади повстало питання про дальнішу організацію сил, про вияснення завдань, тактики і боротьби пролетаріяту. Зрозуміло, що всі ці завдання повинні були взяти на свої плечі робітники, а значить — партія більшовиків. На передодні відступу з останнього шматка радянської території України у Таганрозі 19—20 квітня 18 р. відбулася партійна нарада комуністів-більшовиків, членів ВУЦВИК'у рад України і робітників з окупованих і ще неокупованих місцевостей України. На нараді були присутні 69 товаришів. Головували на ній 19 квітня Ю. П'ятаков, і 20 квітня М. Скрипник. Секретарем обох засідань був тов. Ізаков-Крейсберг, якого в 19 р. розстріляли денікинці. Нарада поставила своїм завданням збудувати тимчасовий центр для підготовки з'їзду партійної організації комуністів-більшовиків України, прийняла більшістю 34-х голосів назву для партії комуністична партія більшовиків України. Відносно організаційних форм партійної діяльности нарада обговорювала дві резолюції і відкинула першу т. Квірінга, що мала такий зміст: «заснувати автономну партію, що має свої ЦК і свої з'їзди, але підлягає загальному ЦК і з'їздам РКП», і прийняла другу — пропоновану декількома товаришами, як Ю. П'ятаковим, Бубновим і т. и.: «заснувати окрему самостійну Комуністичну Партію, яка матиме свій ЦК і свої партз'їзди і буде звязана з РКП через міжнародню комісію 3-го інтернаціоналу». Цю резолюцію прийнято 35 голосами проти 21 голосів за першу і одного, що утримався.
При обговоренні питання про тактику партії на Україні нарада відкинула геть пропозицію т.т. Квірінга і Лівшиця — представників катеринославського погляду. Після того 15 прихильників катеринославської точки зору, вже характеризованої вище, залишило нараду, мотивуючи, однак, це лише «потребою свого спішного від'їзду, а не принциповими росҳодженнями». При голосуванні нарада прийняла тези т. М. Скрипника 26 голосами при 23, що голосували за П'ятакова, 2 утрималося із прихильники катеринославського погляду заявили, що не приймають участи в голосуванні.
Заснувавши центр з 7 чоловік під назвою «організаційне бюро по скликанню конференції партійної організації комуністів-більшовиків України» і постановивши запросити до обласного Донецько-Криворіжського басейну і головного комітету соціял-демократів України (після того була додаткова постанова ввести представника від партійного угрупування бувших робітників Румчероду), нарада постановила скликати першу конференцію на 20 червня 18 року і доручила організаційному бюро увійти в переговори з ліво-українськими соціял-демократами щодо питання про об'єднання, а також виробити проект програму партії і представити партійній конференції. Не думаю, що буде зайвим, коли я подам тут для характеристики позиції нашої партії тези обох груп відносно тактики партії, що, як вже згадано вище, голосувалися на нараді.
1) «Захоплення території України наступаючими німецько-гайдамацькими військами і військова поразка української Радянської влади привели до того, що на Україні утворилася диктатура контр-революції, що являється виразником волі та інтересів української буржуазії і союзного з нею германського імперіялізму, який окуповав Україну. Ця контр-революційна диктатура, скерована проти робітничої класи і селянства, не користується підтримкою яких-будь широких верств українського населення і спирається виключно на силу багнетів германських військ і наймитів з гайдамацьких банд.
2) Ця контр-революційна диктатура буржуазії своєю діяльністю підіймає на боротьбу найбільш відсталі верстви селянства, з'ясовує справжній характер зрадницької агітації меншовиків і есерів і знову ставить перед кожним робочим і селянином задачу озброєної боротьби за Радянську владу. Таким чином перемога контр-революції являється цілком військовою, а не політичною, і пролетаріят знову має грунт для успішної боротьби за соціяльну революцію.
3) Ця боротьба на Україні неминуче приймає форму інсурекційного (повстанчого) руху. Маси підіймаються в окремих місцевостях України, і рух зливається в загальну пожежу повстання.
4) Цей неухильний і самим ходом класових відношень викликаний зріст повстання пролетаріят направить на перемогу його комуністично-революційних відношень в міру його класової партійної організації, яка не допустить того, щоб дрібно-буржуазні партії стягли маси робочої класи і біднішого селянства, що повстають на боротьбу, на шлях загально-національної боротьби з чужоземними завоювателями, на шлях класової згоди і фактичного відмовлення від класової боротьби і класової мети пролетаріяту.
5) Тому завданням комуністичної партії більшовиків України являється утворення класової партійної організації пролетаріяту та керування нею в справі організації і проведення повстання робітничої класи і селянства проти диктатури контр-революційної буржуазії.
6) Партія повинна рішуче відмежуватися від меншовицько-угодовських течій, які признають, що соціяльну революцію на Україні ліквідовано, і пропонують політику — стати на шлях роботи в межах буржуазного парламентаризму, а організаційно поставити своїм завданням виключно біжучу роботу організації, агітації і пропаганди, що в крайньому разі лише в будучині приведе до революції.
7) Але разом з тим партія повинна не менше рішуче відмежуватися від есерівської течії чистого інсуректизму, що висуває єдину задачу — організацію повстанських актів хоч би й відірваних від масових груп. При чому утворення партійної організації має для цієї течії значіння лише постільки, поскільки ця організація необхідна для проведення повстання.
8) Проводячи свою роботу і організацію повстання робочих і селян України, КП(б)У повинна з'яснувати масам всю залежність успіхів цього повстання від того, що Радянська влада заховається і зміцниться в Російській Федерації та від дальнішого розвитку світової соціялістичної революції.
1) Політичний лад, що установлюється на Україні після захоплення її території озброєними загонами австро-германського імперіялизму і Київської буржуазної ради, являється ладом військової диктатури. Ця диктатура цілком здійснює панування імперіялізму центральних держав Європи, при якому значіння буржуазної Ради не може не бути другорядним, завдяки чому і роля її в цьому імперіялістичному союзі підлягає ролі урядів центральних держав.
2) Германський імперіялізм після разгрому в даний мент військової сили Радянської влади на Україні не тільки відбудує не всевладність поміщиків і капіталістів, тільки задушить експлоатовані маси українського народу, але й в корні зруйнує продукційні сили країни, висмоктавши все необхідне для продовження імперіялістичної війни на заході, харчування для армії і сировину для військової продукції.
3) Військовий лад і грабіжницька економична політика завоювателів робоче-селянської України, в край погіршить положення працюючих, викличе гостре незадоволення і образу проти імперіялістів, загострить волю робочих проти капіталістів, селян — проти поміщиків і куркулів, і тим самим зміцнить повстанчий рух на Україні.
4) Зростаюче повстання робочих і селян проти ярма германсько-гайдамацьких завойовників являється лише окремим ментом боротьби експлоатованих класів проти світового імперіялізму. Це явище ставить розвиток і результат повстання на Україні в тісний звязок з долею міжнародньої робочої революції. Разом з тим повстанчий рух пролетарів і напів-пролетарів України підтримуватиме розвиток революції в міжнародньому маштабові і не може не вплинути на зміцнення центральної Радянської влади на півночі Росії.
5) При таких умовах основним завданням партії являється організація озброєного повстання пролетарсько-селянських мас України проти гнобителів. Партія повинна заховати всі свої сили для зміцнення масових організацій, для розвитку широкої агітації, заклику до озброєної боротьби з германо-гайдамацькими бандами і допомагати організаційно і фактично партизанським чотам, прямуючи до внесення найбільшої організованости в їхню повстанчу роботу.
6) У звязку з утворенням Ц. Виконкомом Рад України уряду повстання в формі особливого Народнього Секретаріяту зі спеціяльним призначенням, при виконанні партійними організаціями означених задач менту, вони повинні координувати свою діяльність з повстанчою діяльністю робоче-селянського уряду України. Зокрема — вся військова технична робота пролетарських організацій повинна провадитись під керовництвом Народнього Секретаріяту».
Одночасно з партійною нарадою комуністів-більшовиків відбулося останнє засідання Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету в Таганрозі — здається, 17 квітня 18 року. На цьому засіданні ВУЦВИК ухвалив перекинути майже всіх своїх членів у тил ворогові для організації повстання і для заснування військових революційних комітетів по містах та селах України. Лишок кинуто було до червоногвардійських загонів, а всі права і обов'язки ВУЦВК'а і Народнього Секретаріату передано повстанчій дев'ятці — Повстанчому Народньому Секретаріятові, що склався з 4-х комуністів-більшовиків, одного ліво-українського есдека (Врублевського), 4-х лівих есерів. Завданням цього Повстанчого Революційного Народнього Секретаріату було надсилання емісарів на Україну, організація революційно-військових комітетів, згідно з планом операцій, піддержання з ними звязку. Після липневого повстання лівих есерів у Москві перший з'їзд КП(б)У постановив розірвати з лівими есерами, роспустити Народній Секретаріат і його функції передати партійному Центральному Революційному Комітетові. Організаційну, цетральну, партійну і військово-революційну працю таким чином партія перенесла після військових подій в березні-квітні 18 року за кордон України — в Москву з передніми пунктами в Орлі та Вороніжі, а потім на демаркаційну лінію —х. Михайлівський і инше.
Трагедія трьохмісячної героїчної боротьби українського робітництва та селянства з буржуазною диктатурою ЦР і наступаючого германського імперіялістичного війська прийшла до свого закінчення. Тисячі і десятки тисяч робітників і селян вкрили трупом міста і села України, складаючи барикади, що на них спинявся ворожий наступ контр-революційних військ. Боротьба була жорстока. Напруження сил було остаточне. Великі були жертвині не перемоги, а важкі поразки викликало повстання цього періоду. Але історія визволення завжди пишеться кривавими рядками, і та шляхетня кров, що лилася у боротьбі за революцію, і ті жертви — не були даремними. Боротьба червоногвардійських загонів на Україні своїм мала наслідком єдине бажання українського робітника і революційного селянина до боротьби; по-друге, вона спинила наступ германських військ на Радянську Росію, бо треба згадати, що — Берестейський договір не означив східній кордон контр-революційної України і західній кордон Радянської Росії, а значить кордон повинен був пройти там, де його накреслить кривава рука германського імперіялізму. Нарешті, велике і політичне і військове значэння для дальшої боротьби Радянської влади мали ті сили, що відступили з України на територію Радянської Росії декількома шляхами. Відступали українські червоногвардійці після боїв на Україні переважно в напрямках на північ: в чернигівському напрямкові, куда відступали правобережні загони, київська і чернигівська групи червоногвардійців; там вони склали першу повстанчу дивізію, що розвинула свою діяльність у демаркаційній полосі; там, між иншим, знаходилися і червоні козаки т. Примакова. Другий напрямок відступу червоної гвардії це був з Харкова на північ під Курськ, де склалася друга українська повстанча дивізія. Третій напрямок відступу це був почасті з Харкова по залізниці до Вороніку, а почасті з Донбасу через Мілерово теж на Вороніж. Треба додати, що цим напрямком відступала досить велика кількість анархичних зграй, що тоді приймали кольор червоної гвардії, але на ділі лише гальмували справу боротьби, лише їй шкодили. Саме на вороніжському напрямкові, як і на инших, приходилося, крім спроб роззброювати, иноді озброєною рукою боротися з ними, як то було, наприклад, у С., де анархичні банди, відступаючи з України, на день чи на два затримувалися у місті. Але це була піна на хвилях революції. Головна маса сил, що відступила з України цим напрямком — це були дійсні, чесні революційні пролетарі та селяне-червоногвардійські чоти та салдати бувшої царської армії. Тут біля Вороніжу вони переформувалися і склали 8 армію, ставши її головним осередком. Треба лише нагадати, що славетня дивізія Кіквідзе, що й досі існує під цим ім'ям, склалася з товаришів, що відступили тоді з України на Вороніж.
Четвертий напрямок відступу йшов через Таганрог на Ростов. Після великих і довгих боїв під Батайськом на північному Кавказі там вони склали головний осередок військ Кубансько-Чорноморської Радянської Республіки. Як історія України, так і історія Кубанщини, Чорноморщини і всього північного Кавказу в 18 році ще чекає своїх дослідників. Велетенський похід червоної гвардії через гори на Катеринодар, не менш величезний марш серед повставших козаків та обдурених горців, грандійозна боротьба на Кубані, на Тереку — по всій пустелі від Кубані до Астрахані і врешті заснування злишків червоних сил — нової червоної робоче-селянської 11 армії — це одна з яскравіших сторінок громадської боротьби цього періоду.
Нарешті, останнім напрямком відступу радянських сил з України це був просто шлях з Донбасу через Лихую на Царицин. Це був головний шлях відступу. Після десятків боїв кривавих і жорстоких — населення пролетарської цитаделі України побачило перед собою неминучість контр-революційної імперіялістичної окупації. Воно вже знало, що це значить. Сюди з південного сходу вже приходили добровольці – білогвардейці. Вони знали, що буржуазна контр-революція з заходу несе для пролетарів таку ж долю, як контр-революція зі сходу. Донбас спочатку боровся і утримував наступ ворога, а далі перед всім робочим населенням повстала перспектива неминучої необхідности загального відступу. Піднялися десятки і десятки тисяч робітників зі своїми жінками і дітьми, з усім своїм злиденним майном і рушили з Донбасу. Це було нове велике переселення народів. Відступали не лише загони молоді, чоти поодиноких бойців — це рушив загалом весь пролетаріят Донбасу. Біля 200.000 душ чоловіків, жінок і дітей вийшло з Донбасу, шукаючи шляху на ту територію, де править Радянська робітниче-селянська влада. Перед керовниками центрального штабу червоної гвардії Донбасу, а саме перед т. т. Ворошиловим, Артемом, Межлауком та иншими стало питання установити шлях і порядок відступу прямо на схід повз залізницю Лихая — Царицин, але це значило пройти декілька сот верстов території, занятої в більшості заможнім донським козацтвом, що вороже й контр-революційно ставилося до Радянської влади. Иншого шляху не було. На півдні і на півночі та з заходу півколом вже оточували кінні авангарди німецьких військ, і от вздовж залізниці на Царицин, маючи ззаду німецькі війська, базуючись на залізницю, два місяці, кожен день, вранці і увечері, вдень і вночі, борючись з білогвардійськими бандами, відступали наші товариші з Донбасу. Спочатку це були неорганізовані сили, поодинокі загони, що установлювали кожний свою дисципліну і своїх командирів, але боротьба загартовувала їх, бо кожний знав, що хто відстав від щільної маси —гине, що тілько об'єднанням сил можна відбитися ззаду, справа і зліва і пробитися туди на схід до вільної Волги. Так у боротьбі, в пожежі боїв, в огні нападів контр-революції, з цісі 200 тисячної маси, що спочатку нагадувала лише зграю людей, виковалася могутня дисціплінована, нахтненна революційною свідомістю і пролетарською волею сила, що стала далі під командуванням тов. Ворошилова основним осередком формування 10-ої і 9-ої армій. Далі вона на протязі майже року боронила Радянську владу від донських білогвардейців.
Так революційні робітники і селяне, що відступили з України у 18-му році, склали головні осередки 8, 9, 10, 11 армій червоних, що далі славетно боролися за радянську революцію, а повстанчі дивізії на півночі України на демаркаційній лінії між гайдамацькою Україною і радянською Росією склали армії, що потім були реорганізовані в 12, 13 червоні армії. Дальша історія цих армій всім відома, їм можна не соромитися своїх попередників 18 року і тих сил, що з них вони виникли в пожежі революції.
Треба вже кінчати цей нарис військового відступу наших сил з України в останній мент боротьби проти окупації германського імперіялізму та буржуазії ЦР. Але не можна не згадати ще один напрямок відступу, напрямок трагедії, крови і гибелі — це напрямок відступу з Донбасу на південний схід — з Луганську на Сулин і Олександрово-Грушевку. Сюди відступило декілька десятків тисяч червоногвардейців, але вони не дали початку якій-будь новій червоній робоче-селянській армії, їх доля була суворою — тут же на шляху відступу всі вони й загинули. За часи цього відступу трохи раніш Ростов і Новочеркаск вже захопила донська контр-революція. Ще за часи перебування ЦВИК'у і Народнього Секретаріату України в Таганрозі і в Ростові, здається, генерал Улагай підняв проти влади Рад повстання козаків та калмиків, захопив Новочеркаський і підступив майже до самого Ростову. Тоді по згоді з донецьким радянським урядом Народній Секретаріат кинув проти нього червоногвардійський загон імени Народнього Секретаріяту. Це вже не історія, а епопея. Загон імени Центрального виконкому затримав у кілька десятків раз численішого ворога, а потім підтриманий, зорганізований т. Сирцовим та иншими т. т. силами донських козаків, відбив чорну зграю Улагая і визволив знову Новочеркаський. Але після відступу наших сил з Таганрогу, після того як білогвардейці захопили Ростов, коли вздовж Дону під Батайськом біля місяця станув фронт, становище перемінилося. Ударні колони німецьких військ розрізали тоді наші сили на поодинокі групи. На заході від групи, що відступала з Донбасу в південно-західньому напрямкові, стояла величезна сила германського війска, з північного заходу нависала германо-гайдамацька кіннота, на півдні у Ростові, куди спочатку прямували вони, вже панували білогвардейці, на півночі відрізували їх від армії Ворошилова німецько-козацькі війська, а зі сходу, наче вибух, — коло повстань контр-революційних заможніх козаків. У чорному колі контр-революційних сил всі лягли головою за революцію. Лише спогади поодиноких товаришів, що вирвалися живими звідтіля, залишили нам спомини цих трагичних днів. Наче вовки на облаві, кидалися донецькі шахтарі з боєм на всі боки і всюди зустрічали переможні сили буржуазної челяді. Гинули тисячами. Біля дванадцяти тисяч червоногвардейців захопили тут в полон білогвардейці і тут відбулися самі ганебні акти контр-революційного буржуазного терору. Полонених червоногвардейців тримали в Олександро-Грушевському чи то Сулині у вимбарях, де їх охороняла ростовська і новочеркаська молодь з гімназистів, студентів та инших учнів. Бажаючи навчитися командувати пролетарями і боротися з ними, ця свідома дипломована, «культурна» «золота» буржуазна молодь робила собі забавку з того, що вигоняла сотні полонених червоногвардейців на зогорожене колючим дротом невеличке поле, де потім брала їх на мушку, як зайців, а тих, хто ще залишався в живих, підпалювала, поливши гасом і нафтою ці тюрми-вимбарі, і вони всі загинули в цій пожежі. Лише поодинокі товариші тоді врятувалися та й тих треба довго відшукувать, щоби вони росказали про цей буржуазний терор. Скілько галасу було з боку освіченої світової буржуазії проти пролетарського червоного терору. Як і тепер кричать всі прихильники буржуазного демократизму проти того, що 15 членів ЦК так званої партії есерів за їхню зрадницьку діяльність і терор проти керовників Радянської республіки присуджено до кари на голову. 15 чоловік — і 12 тисяч під Олександрово-Грушевськом і тисячі і десятки тисяч инших— яке порівнання! Але це — буржуазні наймити, це освічені локаї світового капіталізму, а то — то були прості революційниі пролетарі і незаможні селяне.
Кров'ю і залізом, вогнем і одчаєм провели наші червоно-гвардійські сили лінію кордону Радянської території на мапі бувшої Росії. Радянська влада на Україні загинула, Німецький імперіялізм придушив озброєною рукою і прихильників. Її війська були за кордоном. Під протекторатом германських генералів та під захистом багнетів півмілійнної германсько-австрійської армії знову повстала диктатура буржуазії, диктатура крови і заліза, знову мов у пропасниці затанцювала перед німецькими вже панами Центральна Рада, вклюняючись «союзникам» і показуючи селянству землі — язика.
А потім гетьманщина заснувала свою владу на Україні, а одночасно — там, у темряві підпілля, на дні суспільного життя, революція готувала свої сили до дальшого повстання, до дальшої боротьби за визволення працюючих. Щоб зхарактеризувати становище тодішнього настрою, я подам тут уривки з відозви ЦКП(б)У до робітників і селян України:
«Чорна темна ніч нависла над Україною. Пожадливе вороне злетілося зі всіх сторін та розшматовують наший рідний край, кожний хоче вирвати собі шматок, кожний хоче поживитися, кожний хоче получити свою долю в богатій здобичі...
Вогнем та мечем проходять німці та українські кати по селах та містах України. Артилерійським та кулементим вогнем відповідають вони на бажання робітників та селян; села — палять, розстрілюють робітників та селян, в тюрмах, повнісінько наших товаришів, стогін стоїть над Україною. Крик бідняків, яких мучать, б'ють, розстрілюють, катують. Капіталісти та поміщики вертають після своєї перемоги. Горе бідакові. Горе робітникові та селянинові. Чорна темна ніч повисла над Україною.
Але знову збіраються трудящі маси з силою, знову вони складають свої ради, знову строяться в штурмові колони та готуються нанести свойому смертельному ворогові страшний, смертельний удар. Серед чорної ночи блискають вогні. Від часу до часу чутно глухі удари грому. Темні хмари нависли над нашим краєм. Наближається страшна буря. душно перед нею. І багато людей тратить рівновагу та готові вже зараз, негайно, не дожидаючись сусіда, не об'єднавшись, не згуртувавшись, без звязку, поодиноко битися з добре озброєним, зорганізованим, численним, мицно-дисціплінованим ворогом. Але поодинокі виступи неминуче кінчаться катастрофою. Їх розбиває сильний та хитрий ворог. Гуртки повстанців він стирає з лиця землі і тим зменшується наша сила, дезорганізується наша підготовча робота, розстроюються наші ряди. Так наступати не можна. Ми знову іменем комуністичної партії більшовиків України попереджаємо Вас, товариші: не робіть помилок, не давайте проклятим ворогам нашим — поміщикам та капіталістам, як українським так і німецьким, при допомозі своїх вояків розбити наростаючий генеральний штурм, наростаюче генеральне повстання. Ми заявляем Вам: тільки в загальному озброєному повстанні всіх робітників та селян України — спасіння. Кожний робітник, кожний селянин повинен бути готовий на смерть, повинен пройнятися тою гадкою, що він або умре в красивій славетній боротьбі за визволення робітників та селян України від страшного гніту германо-гайдамацьких катів, або буде жити в совітській робоче-селянській Україні...
Тому кожний робітник, кожний селянин повинен бути готовим зі зброєю в руках вмерти за відновлення Совітської влади на Україні... Буря вже близько. Ми всі повинні бути готовими до цієї хвилі. Готуйтеся до головного удару з усіх сил. Діставайте зброю, організуйтесь в отряди, батальони та полки, утворюйте воєнно-революційні комітети, утворюйте свої штаби, готуйтеся до штурму, буря надходить...
Будьте на поготові. Організованість, згода та обережність з одного боку, сміливість, твердість та готовність вмерти за владу Совітів, за владу робітників і незаможніх селян — з другого боку, повинні бути вашими гаслами. Буря надходить. Щоб не застала вона Вас несподівано! Хай ніхто не ухиляється від боротьби — всі повинні битися з ворогом, всі повинні йти на штурм, всі повинні битися з поміщиками, капіталістами, гайдамаками та німцями. Пам'ятайте: всім, хто проти нас — проти робітників та селян України — смерть! Хай не останеться ні одного поміщика, ні одного банкіра, ні одного капіталіста, ні одного генерала, ні одного німецького салдата, хто посмів обернути зброю свою проти нас. Але пам'ятайте також, що серед німецьких війск єсть багато наших товаришів, таких самих робітників та селян, як і ми. Частина з них буде під час штурму на нашім боці, і цих ми повинні прийняти, як товаришів. Кожний німецький салдат, який одмовиться стріляти в робітників та селян України, повинен найти в нас найкращих, найщиріших товаришів, але всякий салдат, хто б він не був, німець чи австрієць, венгер чи українець, турок чи румун, русин чи руський, що підняв руку на брата свого — смертю умре. Ніякої помочи, ніякого милосердя, ніякої милости. Або — або. Або з нами, або проти нас. Коли з нами — наш товариш, коли проти нас — наш ворог, а для ворогів у нас не буде пощади. Як сталевою стіною ми повинні стати, товариші, сталевою, непоборимою. Штурм наближається, і ми повинні бути готовими до генерального, загального, могутнього, невдержимого та несокрушимого штурму».
В підпіллі пригніченої України йшло будування нових сил для боротьби за революцію. Ворог кинув до в'язниці тисячі бойців. Тисячі бойців гинули, але шлях до перемоги був намічений правильно. Робітнича класа України, спираючись на революційне селянство, готувалася до нової боротьби за Радянську владу, — за свою владу.