Червоний шлях/1923/1/Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні
| ◀ Новий етап в радянському союзному будівництві | Червоний шлях, №1 Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (Микола Скрипник) |
Принціп відносности ▶ |
|
М. О. СКРИПНИК.
Соціяльно-політичні умови далеко в меньшій степені сприяли розвиткові революційно-пролетарського руху на Україні, ніж у Россії.
Кількість пролетаріяту що до всього населення значно меньша. Пролетаріят скупчений найбільш на сході та півдні України: в Донецькому, Криворожському районах, Катеринославському і т. п. Робочі переважно недавнього сільсько-господарського похождення, але не були тісно звязані з сільським населенням українського села, виходячи, як, напр., горняки з Орловської, та инших губерній Россії. Розвій сільсько господарської індустрії — цукрових заводів, винниць і инш. сприяв до де-якої міри тому, що по великих латифундіях південної України скупчується вже сільсько-господарський пролетаріят, але про те пролетаріят на Вкраїні складав лише невеличку частину населення України, не маючи значного впливу на все життя, хоча своєю революційною боротьбою вже вів за собою в 1902–907 роках селянство. Мало організований, здатний до революційних випадів, але неприготований до впертої повсякчасної боротьби, робітник України не виробив, як то було в Росії, постійних організацій, об'єднаних непереривним розвитком.
Соціял-демократична організація більшовиків по великих містах — в Катеринославі, Миколаїві, Одесі, а також у Донбасі існувала весь час, але це були окремі необ'єднані у маштабі країни гуртки і комітети. На всьому протязі революційної боротьби до скинення царату можно пригадати лишь деякі кроки до крайового об'єднання соціял-демократичних організацій, се є проведення конференції більшовіків у кінці 1904 року і инші подібні наради. До того же імперіялистична війна майже остаточно розбила шереги революційних робочих організацій, закинувши одних на фронт, війни а других, за одверту боротьбу против неї, — у в'язниці та на заслання.
Все це дає дуже прикру картину, занадто несприятливу для українського пролетаріяту у тій боротьбі класових інтересів, що почалися після перемоги над царатом. Але все таки з перших же кроків після днів березня (н. ст.) 17 року в Петербурзі, наче по сігналу по містах, по всіх копальнях і инших місцевостях України, також як і в Росії, було засновано ради робітничих депутатів і, також як у Росії, у перші місяці свого існування ці ради були переважно під впливами меньшовиків, есерів та инших соціял-патріотів. Ще більший вплив сі партії мали на засновані і по містах і особливо на фронті ради солдацьких депутатів і на солдацькі полкові, корпусні, та армейські комітети.
Се зрозуміло. Обставини, що в них знаходились солдати на фронті, ті неприродні умови, що в них держав їх царат до революції, китайским муром відкремлюючи їх від життя всього народу, ясно говорили, що, який би він не був — рух робочих України, а майже цілком всі корпусні і армейські комітети з початку революції повинні бути і були яскраво патріотичними, прихильниками так званої «революційної демократії».
«Искомитюз» — Виконавчий Комітет південно - західного фронту Чорноморря та Одещини — і армейські комітети окремих Армій — всі вони лише одиницями рахували в свойому складі інтернаціоналістів та більшовіків. В перші місяці їхнього засновання непевність, відсутність різкої діференціації класових відносин на Україні відбивалися і на армейських комітетах та радах робітничих і селянських депутатів. Треба до того додати, що навіть і більшовицькі організації та їхні депутати в радах на перших тижнях революції були досить непевні і у своїх поглядах і у своїй тактиці. Можно прямо сказать, що перший місяць, а може півтора місяці після скинення царату більшовицька тактика на Україні була більш оппозіційною, аніж революційною. Ліпше було б сказати — вона була більш революційно-демократичною, аніж революційно-соціялістичною тактикою. Звичайно більшовики і тоді у своїй тактиці були найпослідовнійшими революціонерами і вели боротьбу проти війни, за послідовне переведення інтересів пролетаріяту, але питання соціальної революції, питання боротьби за владу вони ставили лише, як програмове, як питання пропаганди і агитації за конечну ціль, але не як лозунг сьогоднішньої і завтрашньої боротьби. Лише після квітневої наради робочих і солдацьких рад в Петербурзі, а ще більш після загально-російської конференції партії більшовиків в квітні 1917 році тактика більшовиків на Україні вперше стає прямою і переходить на революційно-соціялистичний шлях.
Подивимось, як поруч з цією силою пролетарської революції організувалися инші класові сили на Україні. Придивимось перш за все до партії меньшовиків і російських есерів. їхній вплив у перші часи революції обмежувався переважно армією, де с кожним тижнем переходив він з одного боку до більшовиків, а з другого — до українських соціял-демократів та есерів. Меньшовики ідеологично не виявляли ніякої ріжниці від російської формації — старої соціял-реформицької-меньшовицької партії, також як і там в Росії, на Україні мали вплив спочатку на де-які кола робочих та місцевого населення взагалі. Російські есери по за військом також скупчувалися по містах, переважно на Лівобережжу, і лише на східній Україні, найбільше на Харківщині та Катеринославшині, мали де-які більше, чи меньше значні зв'язки на селі.
Взагалі інтелігенція-особливо селянська, дрібна інтелігенція, а також селянство і міщанство й досить широкі верстви навіть робочих — вся ця більшість місцевого населення України с перших же кроків революції була під все більше зростаючим впливом ріжних партій соціял-патріотизму української фарби. Національне пригнічення, жорстокою рукою проведене царатом, дало свої наслідки — заборона культурних організацій і взагалі будь-якої літератури на українській мові — заборона, яку царат проводив особливо за часи війни, вся та націоналистична політика, яку провадив на Україні російський уряд за довгі століття пригноблення, — все це ставило до порядку денного питання національне, все це сприяло тому, щоб боротьба класів на Україні на перших же кроках одяглась у шати національного питання, приймала лозунги національної культури, національної автономії і навіть національної незалежности. Попередня довголітня вперта праця прихильників українського національного руху виробили досить значну і міцну кількість представників цього руху, захопили національним питанням досить широкі шари населення.
З перших же днів революції свідомі українські елементи склали скрізь українські осередки, — «просвіти», українські ради, та инші українські, спочатку неоформлені організації. Вже 7 березня 17 року, через тиждень після скинення царату, у Київі було засновано поруч з радою робочих і солдацьких депутатів також і Українську Центральну Раду. Се була лише ініціативна група — керовників без війська, ідеольогів без маси, але їхня класа — дрібна буржуазія підтримала цю групу і після місяця праці у Київі скликаний був 6-9 квітня 1917 року перший український національний конгрес, який заклав уже виборну оформлену Українську Центральну Раду. А ще через три тижні збірається перший Всеукраїнський селянський з'їзд. Обрана ним рада селянських депутатів у повному складі входить до Центральної Української Ради. Націоналістичний український рух знаходить досить трівкий міцний грунт для свого існування і дальшої боротьби. Не будемо тут перелічувати всіх тих з'їздів, конференцій, — що за їх допомогою проходила мобілізація української революційної демократії. Вищенаведені факти потрібні були нам для того, щоб показать, як з перших же кроків після царату жвавою ходою йшла ся організація українських націоналістичних сил, — але треба сказать зараз же, що сей український націоналістичний рух мав спочатку зовсім инше значіння, аніж набрав його після жовтневої пролетарської революції. Треба зараз же прямо сказати: український націоналістичний рух до жовтневої революції мав також і значіння революційного явища. Оскільки владу в державі після скинення кріпацького царату захопила велика буржуазія на чолі з ліберальною партією кадетів, за піддержкою соціял-патріотичних партій — меньшовиків та есерів, оскільки міжнародня політика Росії залишалась у повному розмірі імперіалістичною, й шла в фарватері великих імперіалістичних держав Антанти, оскільки внутрішня політіка сеї, з початку буржуазної, а після 20 квітня 17 року коаліційної, влади вперто йшла проти дальшого розвинення руху працюючих мас, оскільки, таким чином, вся, загалом беручи, політика влади до жовтня була продовженням великодержавної імперіалістичної — чисто російскої політики влади царської, — остільки боротьба Української Центральної Ради, або, ліпше кажучи, селянських мас, шо йшли за нею, проти того буржуазного уряду була явищем прогрессивним і мала позітивне значіння для революційної боротьби лролетаріяту, була йому потрібна і ним почасти піддержувалась.
Безумовно, треба зазначити, що ця революційність націо налістичного руху була дуже умовною, переповненою внутрішніми суперечностями, носила в собі елементи згодом виявленого зрадництва Центральної Ради інтересам робітництва і селянства. Але «довліє дневі злоба його». Більшовики від самого початку передбачали можливий і неминучий характер Центральної Ради в процесі її діялектичного розвитку — і взагалі характер націоналістичного руху, як і завжди, вони знали можливий зрадницький характер тимчасового свого спільника — дрібної буржуазії. Вже від самого початку більшовики мали на увазі дальші неминучі події і одночасно, з підтриманням Центральної Ради в її суперечках з тимчасовим урядом Керенського, вели проти неї ідейну боротьбу, а саме, виявляли перед робочими і селянами дійсність, ставили перед робітництвом його власні завдання, виставляючи прапор інтернаціоналізму.
Але на черзі стояла перш за все боротьба проти тимчасового уряду і гегемонії російських соціял-патріотів у радах, проти буржуазного змісту революції — тому підтримання селянського руху, що неминуче мав на Україні тоді націоналістичний характер було для більшовиків також неминучою конечностю. Візьмім постанови першого Всеукраїнського селянського з'їзду, що відбувся у Київі з 28 травня по 2 червня 17 року. Який характер мають ті постанови? Три головних питання стояло тоді перед усіма працюючими, без розрішення яких нищилися всі здобутки революції. Вся сума обставин, що викликала революцію, вимагала їхнього розрішення. Це були питання влади, миру і землі. Всеукраїнський селянський з'їзд у своїй постанові виступив з визнанням загального миру без анексій і контрибуцій і т. ин., але без переходу на дійсний шлях ліквидації, припенення війни, а з добавкою про заключения миру «по згоді з ». Навіть більш того. Соціал-патріотам удалося перевести з'їзд на шлях соціял-оборончества, і з‘їзд приняв пропозіцію: «зважаючи на те, що розгром російского війска загрожує руїною Україні, з'їзд вважає потрібним допомогати всіма способами армії, для дальшої охорони рідного краю». Такі ж резолюції про війну приймали весь час військові з'їзди і ради робочих, солдацьких і селянських депутатів, де українські есери та есдеки були в більшости, або мали значний вплив. Правда, у самому свойому соціал-патріотизмові українські есери та есдеки ніколи не ставали тоді такими супротивниками більшовиків, як то були російські меньшовики та есери, бо соціял-патріотизм російського маштабу до жовтневої революції для українських націоналістів було питанням другорядним, і всі свої промови і заклики що по війни прихильники Центральної Ради до жовтневої революції завжди висловлювали з багатьома натяками на російську владу, на вияснення потреб забеспечення від війни інтересів України з'окрема. Найліпше буде сказати, що у боротьбі проти соціялпатріотів більшовики з боку УСР і УСД мали нейтралітет почасти дружній, почасти ворожий.
Візьмемо два инші головні питання революції 17 року — земля. Перший Всеукраїнський селянський з'їзд прийняв резолюцію, що вимагає розрішення земельного питання, безоговорочно, — руба скасовання приватньої власности на землю без усякого викупу, трудове землекористування, знищення всіх посередніх податків, націоналізацію мав, вод, шахт і инших земельних метрів, домагання, шо їх здійснила остаточно жовтнева революція. Лише перший пункт нагадував резолюції селанських з'їздів, де їх проводили російські есери в Росії -- самочинних захватів землі та самовольних порубків лісів не робити. Спіраючись на селянство і домагаючись вести його під національним прапором, Українська Центральна Рада завзято бореться з тимчасовим коаліційним урядом Керенського, а тому була примушена становитися на инший грунт, аніж російські С.-Р. і всякі наші соціял-угодовці в Росії. Вона повинна була не тілько визнавати в де якій мірі, але і піджеврювати опозіційний, навіть ліквідаційний характер селянського руху, лише для декорації висловлюючи де-які оговорки.
Центральна Рада використувала революційний селянський рух для своїх націоналістичних завдань. В сьому була її міць до жовтневої революції і в цьому хиба її сили після жовтневої революції, коли все більш широкі кола селянства відходили вія неї в її боротьбі з більшовиками.
Також невиразно ставило селянство, під проводом Центральної Ради і третє головне питання про владу. Перший Всеукраїнський селянський з'їзд у своїй резолюції говорить: «заслухавши доклада про переговори з Російським Тимчасовим Урядом, Перший Всеукраїнський Селянський з їзд постановив: «приєднатися до домогань Української Центральної Ради, заявлених в її декларації, і вимагати від Тимчасового Уряду негайного задоволення всіх домагань», — але сама Українська Центральна Рада в своєму першому Універсалі від 10 червня 17 року до «Українського Народу на Україні й по за Україною сущого», заявляє: «Ми гадали, що центральне російське Правительство протягне нам руку в своїй роботі, що в згоді з ним ми — Українська Центральна Рада зможемо дати лад нашій землі, але тимчасове правительство одкинуло всі наші домогання, одіпхнуло протягнену руку Українського народу. Воно не схотіло разом з нами творити новий лад і т. ин.».
І висновком з цього УЦР ставила положення — коли тимчасове російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи то ми сами повинні взяти її на себе. «Однині сами будемо творити наше життя».
А в другому Універсалі УЦР від 3-го липня 17 року до дірективи першого Універсалу про перевибори адміністрації по всій Україні додається ще засновання Генерального Секретаріяту, яко носителя найвищої крайової влади. Одначе у всіх своїх повідомленнях, навіть у торжественних Універсалах УЦР завжди удає, ніби її примушено висловлюватися проти Тимчасового Уряду, завжди залишає вільний шлях до згоди з буржуазією, або з коаліційним урядом Россії. Так в першому Універсалові, перед тим як наказувати всім громадянам переобірати адміністрацію, сказано: «Тепер, народе Український, нас приневолено, щоб ми сами взяли нашу владу», а в другому Універсалові, де деклярується заснування Генерального Секретаріату прямо сказано: «ЦР виділить наново із свого складу одібраний одповідальний перед нею орган — Генеральний Секретаріят, що буде представлений на затверждення Временного правительства, яко носитель найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні».
Таким же двохзначним шляхом йшли за ЦР і кола українського населення — особливо сільського. Згадаймо постанову першого Всеукраїнського з'їзду (селянського) від 28/V до 2/VI 17-го року про відношення до Тимчасового Уряду.
Ці постанови, цілком неофіційні, являлись до того часу може найбільш яскравим виразом українських національних домогань. В постановах цього селянського з'їзду сказано: «Вимагати від Тимчасового Уряду негайного задоволення домагань Української Центральної Ради», але позитивна програма характиризується дальшими словами: «Зважаючи на те, що тільки установлення в Російській Федеративній Демократичній Республіці національної теріторіяльної автономії України та забеспечення прав національних меньшостей може зберігти край од безладдя, — з'їзд постановив: Доручити ЦР разом з Всеукраїнською Радою Селянських депутатів: а) негайно виробити проект положення про автономію України і федеративного демократичного устрою Російської Республіки, б) негайно скликати з'їзд представників других народів і країн, що домагаються федеративно-демократичного устрою, в) приложити всі сили до прискорення організації українських теріторіальних краєвих центрів».
Таким чином, перша позиція українського націоналізму в питанні про владу — це була автономія, проведена, оскільки це можливо, по згоді з Тимчасовим Урядом, шляхом порозуміння з ним і шляхом організаційного на нього нажиму. — Звідсіля вся неминуча двохзначність політики ЦР що до питання про владу. Аби це з'ясувати, яко мога краще, потрібно згадати, що питання про автономію України було для головної складової частини Тимчасового Уряду партії кадетів неможливим, поскільки воно прямо йшло проти великодержавної лінії царату, що її кадети, а разом з ними і весь Тимчасовий Уряд, провадили ретельно весь час до жовтневої революції. Далі ми наведемо докладніше, яку політику в справі національного самовизначення провадила партія більшовиків до жовтневої революції взагалі і відносно українського питання з окрема, — тут лише доводимо, що відносно двох головних політичних питань — землі та миру — більшовикам нічого було підтримувати Українську Центральну Раду, поскільки більшовики виставляли їх в більш революційному дусі, і так в Россії, як на Вкраїні, і лише в питанні про владу у його реальному значінні, вони уявляли його инакше, ніж у Россіі, і це питання для себе розв'язали з самого початку позитивно.
Треба зазначити, що у партії більшовиків, і тільки у партії більшовиків, знайшли підтримку домагання УЦР забеспечення національно-культурного розвитку, прав української мови, проведення автономії України, право українського народу на національне самовизначення. — За це партія проводила інтенсивну агітацію весь час, і ця агітація викликала до неї сімпатії працюючих мас України. Вона ж була найбільш твердим грунтом, на якому могла розвиватися боротьба ЦР проти Тимчасового Уряду до липневих днів. Перший Універсал, який закликав населення України до свавільних перевиборів адміністрації по суті у цьому смислі нічим не відріжнявся від резолюцій та відозв багатьох рад робітничих і солдацьких депутатів, де більшовики мали свій вплив.
УЦР в своєму відношенні до влади не висловлювала нового, не знаходила ніяких шляхів крім тих, що ними більшовики вели широкі верстви населення і до того. Але тут цілком виявляється ріжниця поводження революційного пролетаріату і дрібної буржуазії у революції: пролетарські маси своїми місцевими постановами про перехід влади до місцевих рад визначали своє недовірря до Тимчасового Уряду, яко центрального уряду буржуазного і боротьбу за цю позицію мали, яко авангардну до загальної жовтневої революції. Центральна ж Рада першим Універсалом своїм висловлювала недовірря до Тимчасового Уряду, яко уряду центрального, незалежно від його буржуазного характеру, не дивлючись на те, що той уряд був буржуазним.
Це саме сприяло Центральній Раді у дальших переговорах з Тимчасовим Урядом, що їх вона проводила протягом від І до ll-го Універсалу. Саме за часів першого Універсалу в другій половині червня 17-го року Тимчасовий Уряд, в складі якого вже були партії російських меньшовиків та есерів, під напором Антанти починає кампанію нового військового наступу російських військ проти Германії та Австрії. Завзяту та жорстоку боротьбу повела проти війни партія більшовиків. Широка демонстрація 18-го червня в Петербурзі, на якій петербурський пролетаріят виявив свою волю проти війни і проти буржуазного уряду, поширення більшовицької агітації серед війська на фронті і в тилу — все це вимагало від Тимчасового Уряду — заключити союз проти більшовиків з УЦР на грунті її визнання, щоб зміцнити свої сили — а УЦР, як це треба прямо сказати, всю силу свою брала, використовуючи революційні і неусталено-більшовицькі робочі та селянські маси, і єдиним спільником у боротьбі за свої вимоги мала партію більшовиків. Але сидіння УЦР поміж двох стільців кінчилося тим, що вона пішла на союз із тимчасовим буржуазним коаліційним урядом проти більшовиків, проти революційного робітництва. Акт Тимчасового Уряду про визнання Генерального Секретаріяту УЦР і другий Універсал ЦР мають місце у ті ж часи, навіть у ті самісенькі дні, коли після Липневого повстання солдат та матросів у Петербурзі починається жорстоке переслідування більшовиків, і у цьому переслідуванні УЦР та її Генеральний Секретаріят брали свою участь, хоча би своїм дружнім до Тимчасового Уряду нейтралітетом. Це була перша зрада УЦР інтересам робітництва.
Перша зрада Української Центральної Ради робітництву, а саме договір між нею та Тимчасовим Урядом фактично проти більшовиків наслідком своїм мали те, що після розгрому сил більшовиків у липневих боях на Петербурських вулицях, велика буржуазія за згодою меньшовиків та російських есерів перейшла до наступу проти пролетаріяту широким фронтом. Сили революції було ослаблено, і ЦР стояла безсилою проти домагань Тимчасового Уряду. Зраджуючи пролетаріят УЦР тим самим побільшила силу Тимчасового Уряду, а той б'ючи робітництво, не маючи ніякої охоти поділяти владу з дрібно-буржуазною Радою, почав наступ проти неї. Хід дальших подій показує, що після засновання Генерального Секретаріяту згідно акту Тимчасового Уряду і 2-го Універсалу УЦР, той самий Генеральний Секретаріят після «Інструкції Генеральному Секретаріяту» від 4 (17) серпня не має ніякої сили і являється іграшкою в руках Комісарів Тимчасового Уряду і командуючого південно-західним фронтом.
УЦР після липню знову переходить на опозіційну ролю,, знову бігає між двох стільців і знову шукає допомоги з боку
В цей період липень — жовтень 17 року відношення партії більшовиків до ЦР та її змагань, її сутичок з Тимчасовим Урядом було по суті тим же, як і за минулий період травень — липень 17 року, — лише було воно більш загострене, — більш активною була критика українського націоналізму з боку більшовиків.
Що більше розгорталася громадянська боротьба на Україні, то більше недовірря мала робітнича класа до українських націоналістів. В цей період, як і в минулий, — навіть ще більше, як у минулий, УЦР та її керовники, ведучи опозицію проти Тимчасового Уряду, опираючись у цій опозиції на допомогу робітництва та його партії більшовиків, одночасно вели інтригу з представниками Тимчасового Уряду, весь час вибіраючи, яку силу більш треба підтримати, якої сили треба більше боятися, яку силу більше можна використати для своїх власних завдань; весь час вони готувалися до зради, аж поки кінець кінцем це остаточно рішуче не сталося в жовтні 17 року.
Залишимо на цьому характеристику розвитку цього ворожого пролетаріатові табору українського націоналізму у період березень-жовтень 17 року. Придивімося уважніше до свого власного табору, переглянемо докладніш хід і розвиток подій в робітничому таборі, в його власнім авангарді — більшовицькій партії.
Поруч з вищенаведеною картиною діяльности УЦР, все більшало об'єднання «соціалістів» навкруги УЦР. Розвиток революційного, соціяльно-більшовицького руху на Вкраїні за 17 рік має зовсім протилежні риси. Поодинокими гуртками, необ'єднаними між собою в краевому масштабові комітетами, характеризується організація партії більшовиків до революції і такою ж існувала вона весь перший період революції на Вкраїні. Одною з негативніших рис розвитку партійної організації більшовиків на Вкраїні являється відсутність постійних партійних сил. Коли передивляєшся теперь списки партійних комітетів до революції, то бачиш, що майже усі робітники, що працювали на Вкраїні за часи революції, лише тимчасово перебували на терені України; мандруючи завдяки підпільним обставинам по инших місцях.
В часи революції склалося так, що більшість, майже усі бувші робітники українських парторганізацій опинилися на терені Росії. Вся минула революційна боротьба проходила для української організації у тому, що з партійних низів виходили все нові робітники, виховувалися на праці і прямували свій човен на широке море російської організації, не складаючи ніякого всеукраїнського осередку. Картина парт'організацій, таким чином, складалася зовсім инакше, аніж то було у Литві, в Польщі, на Кавказі, навіть у Сібіру. Все це, та багато инших дрібних, але важливих причин спричинилося до того, що під час революції партійні організації більшовиків на Україні були об'єднані лише спільним революційно-соціалістичним більшовицьким напрямком та своїми окремими для кожної зносинами із загальним партійним центром.
Більш того, склалася де-яка інерція такої роспорошеної децентралізації, сепаративного існування партійних організацій, де-яке недовірря до самої можливости Всеукраїнського партійного об'єднання, як факту можливого партійного сепаратизму.
Таким чином, проти об'єднуючого свої сили українського націоналізму, за перший період української революції ми бачимо роз'єднані організаційно, несполучені у краевому масштабові партійні організації. Коли візьмемо ми 6-ий партійний з'їзд більшовиків 26/ѴІІ — 3/Ѵ1І1 17 року, то побачимо, що роз'єднання партійних організацій України відбилося навіть у протоколах, де по звіту мандатної комісії була підрахована кількість членів парторганізацій, при чому 12 делегатів від 8 організацій (Харків, Катеринослав, і ин.) з 15.818 членами партії називалися в докладі мандатної комісії «Донецьким Басейном», а Київ з областю, Одеса з Ростовом утворили групу «Юг» (4 делегати від 7.835 членів), а Полтавська організація навіть зовсім відокремилася.
Наведені вище числа (від середини 17 року), дають для всієї України 22.303 члени у 12 парторганізаціях без Ростову.
Зрозіміло, шо кількість членів партії і навіть організації була до того часу в дійсности значно більшою, але ці цифри свідчать про те, що навіть загальний партзізд, загальне партійне об'єднання, — воно визволяло дрібні партійні організації України і членів партії від становиська організаційної занедбаности і занехаяного відношення до об'єднання краевого, Всеукраїнського. Це відношення шо до партійного краевого об'єднання ше більш яскраво негативно відбивалося на справі Всеукраїнського об'єднання рад робітничих депутатів.
Наслідком всього цього було те, шо поруч з об'єднанням партійних інституцій дрібної буржуазії, з фактом існування і організації державного центру у Київі, фактично в 17 році на Україні не існувало жадного партійного центру більшовиків, жадного центру для скупчення сил пролетаріату в боротьбі проти того дрібно-буржуазного центру.
Причин цього явиша треба шукати у минулому економич йому, політичному та історичному розвиткові України. Умови економичного, та історичного розвитку утворили те, шо з початку 17 року на Україні почали складатися одночасно три центра притягання: Одеса, Київ та Харків.
1. Одеса, як центр бувшої Новоросії, або, як її раніш звали, «Полуросія», з мішаним населенням що до національности, з великими латифундіями, з ріжнобарвним, навіть міжнароднім складом населення — сама Одеса жила своїм окремим життям. Партійна і радянська діяльність на Одещині була з 17 го року тісно звязана з близьким румунським фронтом, ставка котрого була в Одесі.
З'їзд рад робочих і солдацьких депутатів Одещини та армейських комітетів Румунського фронту склав свій орган: «Виконавчий Комітет Чорноморської і Одеської области та Румунського фронту — так званий «Румчерод», який претендував на значіння окремого самостійного центру з весни 17-го і початку 18 року.
Залишемо на розгляд майбутнього радянського історика діяльність Румчероду і візьмемо лише партійно-більшовицький бік цієї установи.
Треба зауважити, що будь-якого окремого партійного центру Румчеродовці не складали, партійним осередком для цієї области в 17 році і в 18 році являлась фактично спочатку більшовицька фракція Румчероду, а потім більшовицька частина президії №... арамейського комітету. Спеціяльного партійного, на конференції обраного, обласного комітету на Одещині за ті часи не існувало. Директиви бюро більшовицької фракції відносно діяльности в радах були одночасно директивами партійними. Невідокремлення партійної праці від радянської, навіть більш того де-яке переправлювання партійних організацій радянськими фракціями, — так можна було б характеризувати партійну суть Одещини у 17 р. і початку 18 року.
Треба додати, шо коаліція з лівими есерами, яка провадилася в ті часи скрізь по Росії та на Україні, найбільш міцною була саме на Одещині, де ліві есери може найбільш, аніж де-небудь, були близькі до нашої, більшовицької лінії — тому і грань між більшовиками та лівими есерами не завжди досить яскраво там виявлялася. Лише з приїздом у самому кінці 17-го року до Одеси т. Раковського, партійна лінія т. т. з Румчероду приймає більш певний характер в цьому відношенню.
2. Київ. Що до другого центру — Київу, то тут перед лицем партійного і державного об'єднання українського націоналізму Київська парторганізація більшовиків грала найбільш відповідальну ролю. Проти всіх скупчених сил українського шовінізму — партій УСД, УСР та всіх инших партій соціялістичного і радикального лібералізму, проти них стояла Київська організація, що нараховувала у Київі 4 000 членів, и в Київській области 985 — загалом беручи 4.985 членів.
І на цю невеличку групу партійних робітників у найменшій промисловій области України, з найбільшою кількістю селянства, що находилося тоді під найсильнішим впливом українського націоналізму випала найбільш важка частина боротьби за об'єднання у Всеукраїнському масштабові з наступаючим українським націоналізмом.
Для характеристики важкого становища нашої партійної організації на Київщині треба додати ше одну рису, що має велике значіння на дальшому протязі революційного руху на Вкраїні. Київській партійний комітет складався з партійних товаришів: Юрія та Леоніда Пятакових, Євгенії Бош, Горвіца, Крецберга, Едельштейна та иниіих, а в південно-західному комітетові, що провадив працю у Київськиій области, крім Євгенії Бош були Гуревич, Тарногородський та инши. Фактичним керовником, проводирем Київського комітету і всіх парторганізацій Київщини були Юрій Пятаков та Євгенія Бош, які мають великі заслуги перед партією в тому, шо підкреслювали боротьбу проти УЦР у Всеукраїнському маштабові і завдання Всеукраїнського об'єднання партії та радянських сил проти неї.
Але треба зазначити, що саме ці товариші за часи війни перед революцією були в суперечці з т. Лєніним по важнішому питанню, яке мало величезне значіння на Україні, по питанню національному. Це росходження поглядів у певній мірі залишилося і після революції. Т. Ленін тримався погляду, що потім прийняла вся партія — спочатку на загальній квітневій партконференції в Петербурзі в 17 році, а потім і на партз'їздах, який сформулований був у програмовому постуляті про визнання права націй на самовизначення навіть до державною відокремлення і ставив завданням партії — підтримувати боротьбу за національне визволення, оскільки воно грає революційну ролю, ставлючи поруч з тим робітникам кожної нації завдання — яко мога більшого об'єднання пролетарських сил у загальному масштабові.
Точка зору т.т. Пятакова, Бош та Бухарина, як всім відомо, була протилежною. Вони вважали, шо національний рух вже відограв свою революційну ролю і в умовах імперіялістичного розвитку може мати лише контр-революційний характер. Тому ці т.т., признаючи програмове завдання боротьби проти національного гніту, гостро виловлювались проти введення постулату про національне самовизначення, який на їх думку, роспорошував сили пролетаріяту. Не будемо тут наводити критику цих поглядів, — вони обговорювалися на партз'їздах.
Цю дискусію по національному питанню на квітневій кон ференції 17 року ставили далі на 6 му партз'їзді 7/VIII 17 року — і у всіх постановах партія приймала погляд тов. Леніна. Зрозуміло, шо Київські то-ариші, хоча б вони росходилися в своїх поглядах з принятою резолюцією партії, в дійсности повинні були проводити — і проводили партійну постанову. Але все таки, — і це також зрозуміло, — спеціальний особистий погляд т.т. на національне питання подекуди виявлявся, а через це, оскільки більшовики ніколи своїх діскусій не ховають, серед найбільш навіть близьких до них кол УЦР та її періферії малося недовірря до більшовицької партії, а саме по національному питанню, хоч це недовірря в дійсности не мало ніякої підстави, бо, як вже вище було зазначено і показано, — саме більшовицька партія була найбільшим захисником прав національної культури, української національности взагалі, проти Тимчасового буржуазного і соціял-патріотичного Уряду.
.jpg)
3. Харків. На 6-му партійному з'їзді з 22.303 представлених від України членів партії з Кривдонбасу було представлено 15.318 членів. При чому в Кривдонбасі малися такі міцні організації як Катеринославська з 3.500 членів, Криворіжська 3.100 Луганська — 2.596, Харківська 2.400, Горловська — 1 200, Щерби, нівсько-Микитянська — 1.096 і ин.
В Донбасі лише одна місцева організація — Білецько-Горнозаводська парторганізація мала стільки ж членів, скільки вся Київська область без Київу. До того ж в Донбасі склад пролетарів був найбільш чистий, найбільш здатний до боротьби.
Зрозуміло, що такі організації, які налічували значну більшість членів більшовицької партії на Вкраїні і були найбільш жвавими, організованими, дісціплінованими, мали найбільший вплив у рядах робітничих депутатів. Ми бачимо, як потроху, вже в першій половині 17 року по копальнях більшовики мали вже великий вплив, а по де-яких місцевостях здобувають і більшість у радах.
Завдяки цьому парторганізації у Донбасі та Криворіжжу були не тільки далеко більш численними і більш жвавими в своїй діяльности, але мали і більший вплив на масу і, — що найбільше маг значіння, — мали найбільше об'єднання між собою.
Але це об'єднання було занадто відокремлене від иньших партійних організацій більшовиків на Україні, і коли вже за часи жовтневої революції Київський партійний комітет більшовиків скликав Всеукраїнську Партійну Конференцію задля Всеукраїнського об єднання партсил для боротьби проти Української ЦР, ми бачимо, шо на цю конференцію приїхали лише представники Правобережної України, Полтавщини, Єлисаветграду та поодинокі представники инших місцевих комітетів, а майже весь Кривдонбас відмовився приняти участь в цій конференції, як відмовився і після того прислати своїх представників до обібраного тою конференцією Головного Комітету С.-Д. більшовиків України.
Де-кілька причин було тому. Одна з них — це де-яке недовірря «чистих пролетарів» до послідовності! організацій дрібно — буржуазного Правобережжа.
Таке недовірря взагалі досить характерне було за ці ч революційного руху для багатьох організацій з переважною пролетарською більшістю.
Де яку ролю грала і ріжниця національна, оскільки упе націоналістична дійсність з правого боку ставила це пита на чергу порядку денного, але ще більшою причиною т відокремлення парторганизацій Кривдонбаса від останньої України були инші явища. Як сказано було раніше, — представниками нашої партії на Київщині були в 17 році як раз ті т. т., що не визнавали ніякого значіння національного питання, боролися проти будь-яких пунктів нашого програму, що натякали на право націй на самовизначення і т. д., — все ж таки вони, може непослідовно, але правильно стояли за найгострійшу боротьбу з Ц Р В Кривдонбасі навпаки — з початку революції скупчилося не мало старих товаришів, що цілком стояли на точці зору т. Леніна в національному питанні, але робили із своїх тез досить своєрідні висновки.
Визнаючи цілком за українським народом право на самовизначення, вони ніяк не могли допустити, щоб навіть можна було поставити питання про те, що Харьківщина, Катеринославщина, Криворіжжа та Донбас являються частиною України. Тут були дві причини: одна лежала в тому, що соціялістична революція спиралася в Кривдонбасі на пролетаріят, в національному ж русі селянство Кривдонбасу не грало тоді скільки-небудь яскравої, значної ролі. Тому, як думали Кривдонбасовці, не селянство може і має право установити характер Кривдонбасу. Другим положенням, що з нього т. т. з Кривдонбасу виводили свою позіцію відносно національного питання, було те, що вони цілком правильно зважували все значіння, що мав Кривдонбас для всього господарчого організму бувшої Росії, а після жовтневої революції РСФРР. Дійсно, пригадаймо, що Германський імперіялізм за часи Берестейського миру мав своїм завданням, відрізавши від Росії кам'яний вугіль та залізну руду Кривдонбасу, обезкровити Росію і довести її до загибели. Передбачити таке значіння можливого відрізання Кривдонбасу від радянської федерації було цілком зрозумілою думкою кожного революційного соціяліста-більшовика. Виходячи з того, Криворіжські т. т. в кінці третього триместру 17 року заняли, як згадано було, дуже своєрідне становище до УЦР. Вони, визнаючи право Українського народу на самовизначення навіть до державного відокремлення, готові були підтримувати УЦР в її позіциї проти Тимчасового Уряду, аж до державного відокремлення, не то, що до державної автономії в складі російської федерації.
Але вони визнавали це державне об'єднання України лише без Кривдонбасу: дрібно-буржуазна Україна переживе свою націоналістичну хоробу, поки націоналістичні ілюзії не розвіються і важкою працею т. т. з України не переконаються в необхідности об'єднання не лише рабочих, а навіть і селянських мас.
Але Кривдонбас, яко пролетарська область, де українському націоналізмові не може бути місця серед пролетаріату, повинен іти иншим шляхом. Він повинен бути в тісному звязку з Росією, як її частина. Український національний рух, говорили тоді деякі т. т. з Кривдонбасу, має революційне значіння на правобережній Україні, але він приймає цілком контр-революційний вигляд, оскільки заходить справа про нього у Кривдонбасі.Так стояла справа до жовтневої революції Не будемо розбірати, оскільки правильною чи неправильною була така позиція: історія проложила инші шляхи розвитку українського руху. У всякому разі головні помилки багатьох найвидатніших т. т. з Кривдонбасу були в тому, що вони, тримаючись вищенаведеного погляду до жовтневої революції, залишили його у себе як директиву і після жовтневої революції, але це — потім.
Зараз же після загального розгляду розвитку класових і партійних відносин на Україні до жовтневої революції, погляньмо на становище цих відносин перед самим жовтнем, щоби краще зрозуміти боротьбу сил за часи жовтневої революції.
У Київі УЦР з її Генеральним Секретаріатом вже приняла де-які державні форми і спірається на національний рух, який все зростає, досягаючи апогею свого розвитку. Українські соці'ялпартіотичні партії ще не мають рис внутрішнього свого роскладу і жваво борються за здійснення своїх державно-національних завдань. Навкруги УЦР грунтуються скрізь по містах та селах селянські спілки, інтелігентські громадянські кола, ріжні инші організації, «робочі» ради. Вони підтримують ЦР у справі формування українських військових частин, які стягаються на Україну звідусіль — з усіх фронтів та всіх губерній Росії.
Неусталений, непевний революційний дух керує настроями у таборі прихильників УЦР, революційні більшовицькі лозунги переплітаються у масі з лозунгами національного визволення, ріжнобарвні представники ріжних клас, де які кола робітництва, дрібно-буржуазна інтелігенція і ріжні верстви селянства — в:е це стоїть на ступні підйому, наступу. Маси мають настрій досить революційний, але демогогичні керовники використовують їх повсякчасно для своїх завдань.
Військові фронти, які пролягали на Україні, округи, армії південно-західного фронту і фронту румунського за часи 17 року від липня по жовтень цілком змінюють свою фізіономію. Цілком меншовицькі та есерівські, складені з військових чиновників та офіцерів полкові, армейські, фронтові та салдатські виконкоми в часи жовтневої революції на останніх фронтових з'їздах.» «Искомитюза» та «Румчероду» ставали сами собою цілком салдатськими, де окопник виявляв свою иншу, окопну, революційну фізіономію і де більшовики мали вже великий вплив, навіть більшість.
Але поруч з тим з'організована контр-революція, шо купчилася біля імени Корнілова (так звані Корніловські дні) мали на південно-західному і румунському фронтах своїх найбільш яскравих представників. Всі ці генерали: Лукомські, Шкури, Мамонтови, Щербачови, герої добровольчеських контр-революційних армій Олексієва, Каледіна, Корнілова, Денікіна та Врангеля були переважно генералами південно-західного і румунського фронту, і тому перед жовтневою революцією військове керування цими фронтами залишилося цілком в руках контр-революційних генералів.
Поруч з ними провадили свою працю представники комісарського складу, призначеного Тимчасовим Урядом Керенського із російських есерів та меншовиків, — як наприклад, Киріенко та инші.
Вкупі з ними працювали всі бувші члени армейських та фронтових комітетів, що їх було забраковано балотировкою на останніх перед жовтневою революцією фронтових військових з'їздах — меньшовики та есери.
Що швидче насувалася на Тимчасовий Уряд гроза пролетарської революції, то скоріше йшла меньшовицька та есерівська контр-революція серед фронтових військ до свого максімального розвитку, щоб у рішучому останьому бої помірятися з хвилями пролетарської бурі.
Але за меньшовиками та есерами солдатських мас вже не було. Як це було в Росії — Петербурзі та Москві, так само на південно-західному і румунському фронтах, так само в Київі та инших містах за Тимчасовим Урядом, за контр-революційними комітетами та есерівсько-меньшовицьким комісарським складом сірої салдатської шинелі видно не було, а майже виключно юнкерські та офіцерські погони, так звані батальони смерти, жіночі батальони, ударники, смертники та ин.
Велика власність, як земельна так і індустріяльна за часи перед жовтневою революцією знаходиться на Україні почасти в стані оборони, як це було в Донбасі або на Волині, почасти землевласники та підприємці повіялись де-ідне до Росії, а почасти приєднувались до УЦР. Не багатьом тепер відомо, що одна з найголовніших сил, що на неї спиралась УЦР в своїй післяжовтневій боротьбі проти більшовиків було так зване вільне козацтво, і що на чолі цього вільного козацтва УЦР, організованого з есерів та у свідків, ними випестуваного і вихованого, стояв ніхто инший, як тодішній отаман вільного козацтва, а в дальшому часі обібраний великими землевласниками — заможніми селянами та поміщиками — гетьман всієї України Павло Скоропадьский.
Дозволю собі звернутися до своїх власних спогадів, як у самому кінці 17 року та на початку січня 18 року у своїх зносинах з Петербургом я звертав увагу на те, що УЦР була лише ширмою, що з-за неї висувалося товсте рило землевласництва на чолі з Скоропадським та Балбачаном.
Коли тепер ми бачим у Румунії організований український союз землевласників, що хоч і сперечається з Петлюрою, але в дійсности стоїть цілком на грунті петлюровської боротьби з радянськими республіками, — то це є лише блідий наслідок того союзу, що його утворили були, хоч і не офіційно, за спиною селянської маси керовники українського національного руху — землевласники України ще біля жовтня 17 року.
Революційна більшовицька пропаганда, а тим більш організація, майже не досягала до українского села. Лише поодинокими неорганізованими струмочками йшов вплив більшовицьких рад серед українського селянства більше на Лівобережжу, меньше на Правобережжу, де цей вплив провадив,я фронтовим салдатством.
Майже єдиною організацією в українському селі були прихильники УЦР, об'єднані в просвітах та селянських спілках, що стояли майже цілком під впливом у с. - р-ів та ус. - д. Ці організації були досить міцною опорою українського соціял-шовінізму.
Проте революційні лозунги більшовизму в дійсности прищеплювалися у незаможнього, бідного та середнього селянства України все в більшому розмірі, і хоча й ідейна, а потім і озброєна диктатура куркуля на селі приваблювала напів - пролетаріат та середнє селянство, але зовсім перевести їх на иншу класову ідеологію та психологію не могла. Тому і за часи перед жовтневою революцією селянство вороже ставилося до Тимчасового Уряду Керенського, а до більшовиків меньш всього з дружнім нейтралітетом, одночасно цілком підтримуючи УЦР. До того ж на село кожного тижня і кожного дня верталася велика кількість самохіть демобілізованого салдатства, яке приносило більшовицькі ідіеї, більшовицький вплив і навіть де-які елементи революц йної організованости.
Міщанство, як завше несамостійний неактивний елемент, було за весь 17 рік резонатором всіх перемін, хвильових настроїв також за часи жовтневої революції. Хоч воно було однаково ворожим і до Тимчасового Уряду Керенського і до більшовизму, прихильно приймаючи лозунги УЦР, але одночасно висловлювалося і за революційну фразеологію «законного» Тимчасового Уряду, і за організацію боротьби з германським імперіалізмом, і за рожевий соціалізм і за вільне козацтво Павла Скоропадського — одним словом, за все те, що є революційна фраза що не турбує його, на все згодної вдачи, не накладаючи революційних зобов'язань.
Проти сих ріжнобарвних клас та партій, що гризлися поміж собою за владу у радах, стояв пролетаріят України — необ'єднаний організац йно, але натхненний революційним духом, шо не виробив єдиної тактики та єдиних поглядів на головні біжучі питання менту, але що з єн гузіязмом брав на себе головне завдання всього пролетаріату - завоювання державної влади.
В значній мірі знаходив я він ще під впливом обивательських, міщанських поглядів, мав в собі багато ріжних угруповань революційно - міщанського кольору, як-то анархо-сіндикалістів чи анархистів ріжних формацій, ідеологів босяцького пролетаріату. Але робоча класа України інстинктовно іде шляхом революційним, хоч роблючи багато помилкових кроків, шо иноді мали характер недисціплінованости.
В рядах робочих депутатів у багаттьох містах України, як-то в Катеринославі, Харкові, Київі, Одесі більшовики та ліві есери, що йшли за ними, вже мали більшість. Але одночасно в цих радах мається ще велика, майже до половини, кількість меншовиків та есерів. По де-яких містах, як, наприклад, у Миколаїв), більшість у радах робочих депутатів складають ще меньшовики, але меншовики інтелігентського типу. Майже по всіх містах в радах рішаючу ролю грають депутати позапартійні — так перед бурею тихий вітер віщує повстання грізної стихії.
Ці депутати перед жовтнем все більш співчувають меншовикам і тому надають радам характер меншовицьких.
Професійні спілки майже всюди ще знаходяться під впливом меншовицької парт ії, навпаки, нові професійні революцій, і організації робітництва — фабрично-заводські комітети та їх місцеві ради — цілком по всіх місцях не мають меншовицького характеру і склад їх більшовицький, але з великою кількістю анархистичних та сіндікалистських елементів.
Озброєна сила робітництва у жовтневі дні дає досить ріжнобарвну картину. Горняки та металісти Донбасу і до жовтня, а особливо після жовтня взялися в досить значній мірі за озброєння робітництва. Можно вказати, наприклад, на одержання великої кількости рушниць та иншої зброї робітниками Донбасу з Тульського заводу та з Луганську. У Київі цітаделлю революційного робітництва був арсенал, де робітництво було досить гарно озброєне. До того спричинялося близьке росположення фронту та повернення на Україну багаттьох самодемобілізованих салдаїів зі зброєю, але і це треба підкреслити, яко окрему рису, ще відріжняла нас від Росії в тодішні часи, — величезна кількість зброї і знаряддя не була в руках організованого пролетаріяту, а роспорошилася серед усього революційного населення, серед всієї тої дрібно-буржуазної періферії, яка у ті часи і потім йшла за пролетаріатом, але не складала його головної і найбільш організованої та міцної сили.