Червоний шлях/1923/2/Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні
◀ Літературні шаржі | Червоний шлях Випуск №2 Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (М. О. Скрипник) |
Стара й нова Україна ▶ |
|
Таким чином картину соціяльних відносин за часи перед самим жовтнем можна характеризувати, як стан де-якої рівноваги сил в певному, дуже своєрідному трикутникові. В існуванні трьох ворожих сил, що боролись за владу, лежить дуже характерна риса Україні того часу. Сили Тимчасового Уряду, цеб-то лагеря великої буржуазії, сили УЦР — лагеря дрібної буржуазії, зі всіма її спільниками і, нарешті, — сили революційного пролетаріяту. Але в цьому трикутникові роля Тимчасового Уряду ставала все меншою і всім ходом історії та соціяльних відносин була засуджена на загибіль у боротьбі проти двох инших сил.
Революційну боротьбу в жовтні 17 року можна скрізь по всій Україні характеризувати в основі однаково: при перших вістках з Петербургу і Москви про збройну боротьбу робітників за владу рад, робітництво підіймається і в більш-менш упертій боротьбі перемагає війська Тимчасового уряду. Найбільшої жорстокости ця боротьба досягла у Київі та Катеринославі, менше сутичок було в Харкові, Одесі та инших місцях. У Київі контр-революційний генералітет і меншовицько-есерівський комісарський склад, на чолі юнкерів та офіцерів, сам почав наступати проти робітництва, захопивши до полону керовників Київської Ради Робітничих і Салдатських депутатів, а також більшовицькі комітети. Але робітники арсеналу і инших заводів з рушницями, а потім і з гарматами, в кілька-денному бої примусили юнкерів та офіцерів скласти зброю і здатися на волю переможців. Так само було в Катеринославі й по инших містах.
Як в Росії, Петербурзі й Москві, так і по містах України, ці перші бої робітництва за владу рад не були (порівнюючи з наступовими боями) дуже кривавими (десятки жертв). На фронті майже цілком обійшлося без боротьби, бо там «Искомитюз» та «Румчерод», кожний на свойому терені, вже й до того фактично держали владу в своїх руках, а теперь вони лише цілком взяли під своє керування командуючих фронтами та начштабів.
Слідом за Москвою та Петербургом влада Тимчасового Уряду впала і на Україні. Наче блискавкою промайнула по всій Україні вістка про владу рад, владу працюючих. І робітники могли думати, що вже перед ними лежать вільні шляхи до майбутнього.
Жовтнева перемога над Тимчасовим Урядом здобута була силами робітництва, що боролися під проводом більшовиків і було підтримане в цій боротьбі, — це треба зазначити, — всім селянством, як на селі, так і в армії.
Навіть ті маси, що були цілком під впливом УЦР в Київі, Катеринославі та инших містах, в цій боротьбі більшовиків проти Тимчасового Уряду або стояли проти Тимчасового Уряду й активно підтримували робітників, або співчували їм, або, принаймні, трималися яскраво дружнього нейтралітету. Можна вказати, наприклад, на Українські частини в Київі, що, хоч може не у всьому свойому складі, в жовтні йшли озброєно за більшовиками в боротьбі проти юнкерів та офіцерів.
Можна прямо сказати, що в жовтні 17 року пролетаріят України під керуванням більшовиків об'єднав біля себе в боротьбі проти Тимчасового Уряду Керенського за революційні домагання всі працюючі маси України. Але приєднання до робітництва непролетарських мас було лише тимчасовим. Вже на слідуючий день після перемоги над військами прихильників Керенського (буквально на слідуючий день) партії дрібної буржуазії — y. с.-р. і у. с.-д., що й до моменту боротьби трималися інакше, ніж маси, і ставилися вороже або з недовіррям до більшовиків, не гаючи часу, після Жовтневої перемоги цілком виступили проти більшо-виків, проти робітництва.
Це було неминуче. До цього вела вся логіка українського національного руху і соціяльна істота головних партій, що стояли за УЦР, а також до того привела, без сумніву, й позиція більшовиків України в питанні про владу. Всі більшовики по всіх губернях і повітах, так як в Росії, стояли за лозунг: «вся влада радам», -— «вся влада радам в центрі і на місцях», — Цей лозунг був прийнятий всіма більшовиками на Україні й вони його широко популяризовали серед робочих мас. Але справа захоплення влади радами в центрі України й для всієї України, як єдиного цілого, ставилася партійними організаціями й окремими товаришами по ріжному. Більшість партійних організацій собі такого завдання зовсім і не ставили. Більш того, вони були против того, щоб таке завдання ставити. Вони ставили собі лише завдання влади на місцях, беручи завдання будування влади в центрі, як завдання робітництва Петербургу та Москви, — цеб-то перед значною кількістю парттоваришів на Україні завоювання влади радами стояло лише в місцевому, а не в державному розмірі.А поруч з тим весь хід подій на Україні, вся історія боротьби з Тимчасовим Урядом, а ще більш з УЦР, об'єктивно, незалежно від нашої волі, ставили питання про державну владу на Україні, і, не ставлючи цього питання для себе, більшовики цим самим залишили його для партій дрібної буржуазії, — для УЦР.
Захоплення влади в державному маштабі партійні товариші на Україні ставили лише, беручи всю Росію в цілому, в тому числі й Украіну; і оскільки така влада вже була завойована в боях в Петербурзі та Москві, остільки вони ставили перед собою завдання здійснити лише другу частину лозунгу— влада на місцях. Але вся історія попередньої боротьби на Україні показувала, що поза цим питанням державної влади на Україні пройти було неможливо, й вся дальніша історія подій на Україні, вся дальніша боротьба більшовиків за владу рад на Україні це безумовно стверджує. Треба, кінець-кінцем, признати, що більшість партійних товаришів на Україні в той час стояли в цьому відношенні на помилковому погляді.
Лише Київська група товаришів, що мала проти себе вже збудований соціял-шовіністичний політичний центр державного значіння — УЦР, ставила перед собою питання завоювання влади у державному розмірі для всієї України з самого початку жовтневої революції. Але ця група не знайшла в цьому ні співчуття, ні підтримки з боку инших груп товаришів.
Коли більшовики не поставили цього питання про владу для всієї України, то його ставили як до жовтня, так і після жовтня прихильники УЦР. Ця організація й ті кола населення, що її підтримували, трактувала себе, як державний центр, майже з самого свого зародження, а тим більш після скинення Тимчасового Уряду. Генеральний Секретаріят, як Уряд УЦР, з перших же днів після жовтня розвинув досить велику діяльність й за ним ідуть всі українські національні організації по всех губернях, містах і селах України — по одному плану, до одної мети прямують всі їхні сили. Таким чином, незалежно від нашої волі й нашого бажання питання про державну владу для всієї України поставлено було життям — цим самим воно встало й перед більшовиками, і вони мусили встановити до нього своє відношення.
Другою помилкою більшовиків в ті часи було те, що вони не створили єдиної організації для всіх своїх партійних сил на Україні і не виробили єдиної тактики в справі державної влади. Дійсно, після жовтневої революції погляд на питання державної влади на Україні, на яку претендувала УЦР, проводючи її на практиці, серед партійних товаришів на Україні був не один, а навіть декілька поглядів, де-кілька тактика
Перший погляд, що виявлявся у багатьох товаришів Кривдонбасу, — вже характеризований раніш, — прямував до того, щоб признати за Україною в її межах без Кривдонбасу (а товариші з Одеси додавали «і без Одеської области») право скласти свій справжній центр, допускаючи таким центром УЦР і признаючи тактикою більшовицької партії боротьбу в середині цього державного центру і боротьбу в цих державних межах проти дрібнобуржуазних націоналістичних ілюзій.
Друга точка зору була прямо протилежною. Це погляд киян, що признавали необхідним організувати сили робітництва для боротьби з український націоналізмом в тих же рямцях, в яких організувала свої сили УЦР. Цей погляд виходив з того, що український націоналізм неминуче після жовтневої пролетарської революції в Росії повинен стати і стане контр-революційним, коли його не захопити до своїх рук, на прихильники поглядів т. Пятакова в національному питанні вважали, що український національний рух вже став контр-революційним в силу самого факту пролетарської революції. Завдання підтримки початої пролетарської революції, її поширення і зміцнення привело, згідно цьому погляду, до необхідности негайної боротьби за владу рад у державному маштабі для всієї України, не даючи часу дрібній буржуазії використати своє становище і зміцнити свої сили. Але цей погляд, як я казав раніш, не знайшов собі співчуття і підтримки в жовтні 17 року серед більшости парттоваришів.
Додамо ще про один погляд, якого трималися де-які товариші. Згідно з ним УЦР мала бути перетвореною в радянську державну установу шляхом внутрішньої діяльности в радах на місцях — по містах і селах, — шляхом поступової боротьби за більшість в УЦР таким же способом, як це було зроблено в Росії з Центральним Виконавчий комітетом.
Оглядаючись тепер назад за 5-ть років, бачимо, що тоді окремі товариші трималися не якого-будь одного погляду й тактики, а переходили з одної позиції на другу в залежності від подій і від того (як треба було сподіватись), яку тактику приймає більшість парторганізацій. Додамо, як приклад, що навіть Київська організація, хоч і на дуже короткий час (щось на один день, чи що), послала після жовтневої революції своїх представників в УЦР, хоч би для заяви, що більшовики в її склад входити не будуть.
Щоб не було ніяких кривотолків, додамо зараз до всього сказаного, що при всій неусталеності, навіть хитаннях, тактика більшовиків була цілком ясною в головному питанні — відносно переходу влади цілком в руки робочих і селянських рад. А коли де-хто з читачів захотів би перетлумачити подані мною пояснення в тому розумінні, буцім-то більшовики були проти того, щоб Катеринославщина була у складі України, то я нагадую тут один факт, може нікому не відомий: в лютому 1918 року за часи радянської влади в Київі, коли я був Народнім Секретарем Закордонних справ, мені досталися до рук папери Генерального Секретаря Закордонних справ УЦР, в тому числі лист відомого О. Шульгіна (не треба змішувати з В. Шульгіним — махровим монархістом) до одного із знайомих йому діячів в Одесі, в якому Шульгін заявляє, що Одеська область не стоїть в складі України. Отже питання про територію України навіть для українських націоналістів було не вирішене. А що ж тоді говорити про пролетарія України, що на ній він повинен був організувати державний центр, а тим більш про комуніста, для яких національне питання — лише питання тактики й має иноді другорядне, а то й третьорядне значіння.
Аби з'ясувати тактику партії більшовиків відносно УЦР після жовтневої революції, треба мати на увазі не лише ту тактику, що провадили на Україні по містах місцеві організації, а ту, що була офіційною тактикою всієї більшовицької партії і Цен. Ком. провадилася через Раду Народніх Комісарів РСФРР. Ніхто не може сказати, що позиція більшовицької партії в цьому відношенні була хоч скільки-небудь непевною, або неусталеною і не трівкою.
Навпаки, з самого початку жовтневої революції ЦК партії, а значить й офіційно вся партія більшовиків трималася того ж погляду-визнання за українським народом права на самовизначення і цього погляду вона трималася і до жовтня. Звернімо увагу читачів хоч би на постанову Ради Народніх Комісарів РСФРР про визнання УЦР, або на другу постанову про звернення їй всіх національних клейнодів із музеїв Росії і т. д.
Поваливши буржуазію і взявши владу в усій державі до своїх рук, пролетаріят на чолі з партією більшовиків цілком став на грунт повного й одвертого визнання національної культури й прав українського народу для спільної та дружньої праці по утворенню вільного від капіталістичного визиску життя. І коли між класою робітників та партією більшовиків з одного боку і ЦР з другого на Україні почалася одвертай жорстока боротьба, то цьому причиною була не яка-небудь двозначна, або нетрівка політика й тактика партії більшовиків в цілому, а як раз ота занадто підкреслена контр-революційна політика, до якої з самого початку прямувала УЦР та і провідники. Ще за часи боїв робітництва з Тимчасовим Урядом на вулицях Київа, Катеринослава і ин. міст, Українська ЦР та її Генеральний Секретаріят тримались політики змови, темних зносин з контр-революційними генералами і комісарами Військ Тимчасового уряду, вживала заходів до того, щоб перешкодити українським національним частинам стати в тій боротьбі на бік більшовиків і всякими засобами гальмувала боротьбу робітництва й фактично допомагала контр-революції. Боягузне відношення до пролетарської революції й фактичне позирання на право характеризує УЦР навіть у часи жовтневих боїв, а після перемоги ця політика УЦР крок за кроком виявляється зовсім одверто. Темні махінації і зносини з меншовиками й есерами, як виявилось тепер на процесі правих есерів, зносини Донськими козаками, контр-революційний характер так званого з'їзду народів, що відбувся в Київі в кінці 17 року, пропускання з фронту козачих частин на Донщину, а фактично на допомогу контр-революційному генералові Краснову, роззброєння військових частин і т. ин. і т. п. — всі ці факти, що їх подавати зараз не вистачить місця, — повинні стати матеріалом фактичної історії Української Революції.
Все це свідчить, що УЦР в боротьбі рад проти контр-революційних сил стала проти влади рад. Треба зараз же твердо встановити той безсумнівний факт, що причина такої темної політики УЦР проти радянської влади ні в якому разі не була в яких-небудь національних суперечках між Росією й Україною, або у втручанню Російської Радянської Республіки в право самовизначення українського народу, словом, що причина такої полі-тики українського шовінізму була не національна, а цілком соціяльна, класова.
Річ у тому, що після жовтневої революції проти робітників та селян Росії піднялись не лише сили великого капіталу та великого землевласництва, підтримані Європейським та Германським Імперіялізмом, а вся так звана середня буржуазія, всі дрібно-буржуазні угруповання на чолі з партією меншовиків та есерів. Більш того, саме середня (дрібна буржуазія — хоч би і на золото чужоземних імперіялистів і під керівництвом великої буржуазії) і була щирим поставщиком всіх сотен і тисяч контр-революційних гуртків та організацій; зії кол виходив так званий саботаж інтелігенції — учителів, докторів і инш. З їх стану гімназисти, студенти офіцерня і т. и, складали самохіть добровольні білогвардійські ватаги. Міська середня та дрібна буржуазія у купі з великою буржуазією землевласників-капиталістів виступала проти пролетарської революції. Такі класові відносини були в Росії і так же само вони складалися й на Україні. Представлена в УЦР дрібно-буржуазна інтелігенція і середня буржуазія не була виродком з буржуазної сем'і і стала на той же шлях, як і російські і брати. Ріжниця становища української дрібної буржуазії і російської полягала в тому, що першій удалося на де-який час запантеличити досить шир кола селянства, що пішло за нею, чого не вдалося зробити її російським братам, — а також в тому, що українська дрібна буржуазія, де-який час ведучи селянство проти більшовиків під прапором націоналістичних лозунгів, буцім-то на захист української національности від «московського» більшовизму, в дійсності зрадила навіть своїй національності і свойому уряду, бо тільки уряд радянської республіки і лише один він визнає за українським народом всі права на самовизначення— як культурне, так і державне, — всі ті права, що їх вимагала до того часу УЦР.
Таким чином УЦР під впливом Антанти, натхненна своїм класовим дрібно-буржуазним почуттям і своїм класовим спорідненням з російською буржуазією, зрадила — знову і не перший раз вже — навіть бажання тих мас селянства, що йшли за нею в той час, коли перед нею стояла широка можливість працювати на користь національного відродження в межах радянської республіки, спільно з радянським урядом.Нездатні до дійсної ні національної, ні соціяльної боротьби і політики маси селянства, що ще йшли за УЦР, були одурені. Ошукуючи ці маси революційною і націоналістичною фразеологією, боючись революційної енергії, революційного духу цих мас і весь час прямуючи до спілки з їхніми ворогами — великою буржуазією і землевласниками, маючи об'єктом своєї боротьби не допомогу пролетаріяту і більшовицкій партії в боротьбі з Тимчасовим Урядом, а тільки свої класові соціяльні інтереси, перешкоджуючи пролетаріятові в його революційній праці, зраджуючи його, будучи представниками тої, суспільної класи, що не має своєї власної соціяльної мети, ані своєї окремої будучини, складаючись з дрібно-буржуазних фанатиків і повітових героїв, — УЦР, як проститутка, продає себе на шляхах всім маючим силу і золото, а після жовтневої революції, після величезної, велитенської боротьби між працею і капиталом, між владою Рад і контр-революцією ниминуче стає, бо повинна була стати, на бік контр-революції.
Контр-революційні заходи, що їх стала уживати УЦР на другий день після жовтню, йдуть у двох напрямках: прямої і одвертої боротьби з пролетарською революцією на Україні і — всілякої допомоги російській контр-революції в її боротьбі проти російської влади Рад.
Події і класові відносини мають свою логіку. Кожна класа в кожній країні повинна йти і йде до боротьби за владу. Дрібнобуржуазна УЦР також йшла до неї, а, значить, вона повинна була достотно забезпечити собі владу проти домагань пролетаріяту. Велика буржуазія і землевласники, позбавлені своєї влади силою пролетарської зброї, тепер стали не супротивниками дрібної буржуазії, а й спільниками проти пролетаріяту, бо у часи громадської боротьби стремління забезпечити себе від домагань инших клас це перш усього значить іх обеззброїти і знесилити. І які б дрібні й дрібнесенькі політики не сіділи в УЦР, що б вони не говорили, в які б шати героїзму не микалися манюсінькі паскудні Луї Бонопарти-Винниченки, однаково-класові інтереси дрібної буржуазії мали в боротьбі проти пролетаріату свій вираз, навіть через таке політичне опудало, як Центральна Рада.
Першим кроком діяльности УЦР після жовтневих днів було обеззброїти більшовицькі військові частини в Київі, а далі і Київських робітників. Далі ця політика обеззброєння сил пролетаріяту послідовно провадилася скрізь по Вкраїні, у Катеринославі, Миколаїві і т. д. Особливо уперто і жорстоко йшла ця боротьба на південно-західному фронті. Кількаденна кровава боротьба мала місце у Бердичіві, де мешкав «Искомитюз», а після того на протязі де-кількох тижнів, навіть трьох місяців, йшли озброєні сутички між військовими частинами південно-західного фронту, що сунули з фронту назустріч революційним подіям в Росії і по дорозі затримувалися ЦР з метою обеззброєння їх і роспорошення революційної сили.Політика дрібно-буржуазної контр-революції завжди однакова. Чи не так само відносилася дрібна буржуазія в другій національній республіці — Грузії до війскових частин, що вертали з фронту? Можна пригадати багато фактів з історії Грузії, що нагадують такі ж самі події на Україні. Але залишимо Грузію, де, починаючи з розгону більшовицьких частин, протягом трьох років існував соціял-патріотичний рай. Вернімося на Україну.
Роззброєння більшовицьких частин, що вертали з південно-західного та руминського фронтів, порівнюючи з Грузією, не пройшло щасливо для УЦР. Лише у самому Київі, в перші часи після Жовтневої перемоги над комісарами Керенського в зрадницькій пітьмі двохзначної поведінки ЦР та при допомозі переговорів з ворогами республіки поза спиною робітництва, УЦР змогла провести роззброєння ріжних війскових частин, а коли таку ж саму тактику вона хотіла провести на самому фронті, то де-кількаденні бої, — як я вже згадував, — наприклад, в Бердичіві, ясно показали ЦРаді неможливість цього і можна прямо сказати, що весь час, починаючи з жовтня до оголошення Української Радянської Республіки на першому з'їзді Рад, йде жорстока повсякденна боротьба, що її веде ЦР задля обеззброєння робітництва, наступаючи на нього.
Придивимося до становища робочих і більшовицької партії за ці часи, щоб можна було зрозуміти, які моменти повинні були з'явитися у тій громадській війні, що, починаючи з 12—17 жовтня, тяглася де-кілька років.
Більшовицькі організації, а надто більшовицька організація Київа, перевели боротьбу з комісарами контр-революційного уряду за часи жовтня, але ця перемога опинилася в руках більшовиків не зразу. Не маючи сил для того, щоб взятивладу в свої руки, але поставити собі це як завдання, не маючи при цьому досить значної підтримки з боку партійних організацій України, Київська партійна організація все-таки своєю енергійною жвавою організаційною діяльністю протягом 1½ місяця після Жовтневої перемоги досягла здійснення своїх завдань. Це в той час, коли УЦР вела збройну енергійну боротьбу по всій лінії України проти робітництва, проти всеукраїнської радянської організаційної діяльности більшовиків. Одначе, треба прямо зазначити, що навіть у часи перед груднево-січневою боротьбою більшовики стояли ще досить далеко від необхідної політики об'єднання сил. Три зазначені мною вище центри ваги радянських і партійно-більшовицьких організацій — Одеса, Київ та Харків ще йшли, не об'єднуючись між собою, але йшли об'єднуючи свої сили на терені своєї области і, крім Київа, навіть відокремляючись від загально-українського об'єднання. Одначе, всі більшовицькі організації провадили по всім містам України одночасно однакову політiку що до влади Рад.
Фактично після скинення влади уряду Керенського по всіх містах органи влади робочих та салдатських депутатів оголосили себе єдиною владою, але тільки оголосили, а не могли сами провести цю заяву до кінця. Поруч з владою Рад існувала, як і раніш, дрібно-буржуазна влада, що майже скрізь була в руках меншовиків та есерів. Земства, де переважно були есери російські на сході і українські на заході України, українські кола, громади, спілки, нарешті, уряд УЦР, що складав єдину всеукраїнську організацію дрібно-буржуазної влади, — всі ці екс-державці виносили резолюції і заяви, доки не прийшов момент переоцінки всіх вартостей озброєною рукою.
Той момент надходив по ріжних місцях ріжночасно. Можна, наприклад, згадати Миколаїв, Одесу, Катеринослав і т. д., але в ході подій умови для рішучої, конечної боротьби склалися остаточно лише в початку грудня 17 року.
1½ місяця, від жовтня до грудня, це був час агітаційної, організаційної і пропагандистської діяльности більшовиків, час підготовчої праці за скликання першого з'їзду Рад.
Власне кажучи, перший Всеукраїнський з'їзд Рад відбувся ще до Жовтневої Революції, ще за часи переважної більшости в радах меншовиків та есерів, але той з'їзд пройшов майже непомітно, не мав ніякого значіння в історії українського революційного руху і не залишив по собі ніяких наслідків, ні ідейних, ні навіть організаційних. Тому цілком правильно зробили т. т. з Киіва, коли вони, скликаючи з'їзд рад тепер, назвали його першим Всеукраїнським з'їздом Рад Робочих, Селянських та Салдатських депутатів
На великий жаль, я не маю зараз під рукою жадного часопису тої доби і тому не можу подати документально закликів, що іх було напісано скрізь з пропозицією радам взяти участь на цьому зїзді рад. Можу лише сказати, що на порядку денному стояло питання про владу рад, земельне, питання війни, питання про організацію влади рад на Україні і тим самим питання про відношення до УЦР.
Атмосфера для скликання всеукраїнського з'їзду була дуже сприяючою. Ідея всеукраїнського з'їзду рад і заснування центральної влади рад на Україні зустріла величезне співчуття з боку всього робітництва й широких верств салдатських мас, що вели боротьбу за цю владу з офіцерськими та юнкерськими бандами в часи жовтня.
Це були часи стихійного вступу робочих мас до організації, часи, коли в кожному закутку, де лише були робітники, де сходився хоч маленький, невеличкий гурток робітників, взагалі працюючих, якось стихійно, без всякого навіть впливу партійних угруповань, йшла організація працюючих мас. Це були часи, коли до селах та по містах заходилися коло творчої революційної діяльности поодинокі робітники, що прийшли в школу революційної праці 5 — 10 — 20 років тому назад, а тепер вийшли з підпілля і під прапором революційної соціял демократії (так звалася раніш більшовицька партія) творили нове життя.
Більшовицька партія лише йшла на чолі цього періоду, надаючи йому оформлености та більшої класової свідомости.
Так майже одночасно з ініціативою Київської організації більшовиків, Київських Рад та Головного комітету соціял-демократів більшовиків України скликати перший Всеукраїнський З'їзд Рад, виникла думка у т.т. Харківщини та Катеринославщини про скликання другого обласного з'їзду рад Криворіжьского району та Донецького Басейну, а також у «Румчерода» — про з'їзд рад Одещини. Таким чином, до грудня 17 року, до того моменту, коли на роздоріжжі стояла історія всього розвитку України, більшовицькі сили все-таки не були об'єднані в одному центрі, — вони групувалися по ріжних напрямках, що йшли до одної мети — влади рад.
А поруч з тим УЦР, бачучи, що ніякими силами не можна подолати ту хвилю організаційної самодіяльности робочих мас і, може бути, не передбачаючи конечної неминучости відбуття скликаного більшовицького з'їзду, намагалась перешкодити цим планам, аби тільки утримати владу в своїх руках.
Як кожний з'їзд, що його скликало робітництво, маючи вже велику організаційну практику і організаційні знання, перший Всеукраїнський з'їзд мав свій статут і регламент, на підставі якого повинні були працювати делегати. Але УЦР шукає до з'їзду під фіговим листком депутатів селянських рад всіх своїх прихильників і спільників із селянських гуртків та спілок, яку б кількість членів вони не мали, аби тільки мати за собою більшість. І от у Київі, в політехничному музеї, невеличкий гурток біля 150 представників рад робочих депутатів, зовсім потопає у великій юрбі більш, ніж 1000 представників селянських спілок, що з них лише невеличка купка була дійсними представниками незаможних кол та сільської бідноти, а величезна більшість — пізніші хлібороби та гетьманці, а в ті часи— вільні стрільці та козаки Скоропадського й Петлюри.
З'їзд рад, підтасований УЦР, не міг в більшості виявляти волю працюючого народу, а лише волю ЦР, що скликала це гайвороння, і волю тих політиканів, що продали душу буржуазним верховодам.
Зрозуміло, які могли бути наслідки: в чаду жорстокої злоби проти більшовиків агресивні прихильники УЦР примусово роспускають мандатну комісію з'їзду, силою та шахрайством пролізають у дійсні члени з правом рішаючого голосу, все новими сотнями скидають з місця голови представників рад т.т. Затонського, Майорова та инш. і передають головування маститому Одисею українського націоналізму-шовінізму — Грушевському 3'їзд починається не під спів Інтернаціоналу, навіть не марсельєзи, а під згуки національної «Ще не вмерла Україна». Диким ревом ухвалили зустрічає осатаніла юрба націоналістів й запантеличених нею людей випади проти більшовицької партії, — погрозами заяви групи дійсних представників рад. Це була стихія куркулівського націоналізму, що її виволали верховоди УЦР, щоб підтримати себе, заховати владу в своїх руках і знайти новий грунт для озброєної боротьби з більшовиками Росії та України.
В ті ж самі часи УЦР довела свої видносини з Радянською Росією до краю загострення; в ці ж часи відбувався у Київі з'їзд народів, що мав на меті заснувати предпарламент — контр-революційну згоду всіх тк. зв. окраїн проти революційної Москви та Петербургу; в ті ж самі часи УЦР вела переговори з партією російських соціял-революціонерів відносно згоди про озброєну боротьбу і перенесення установчих зборів з Росії на Україну до Київа, яко центра Всеросійської влади; у ті ж самі часи УЦР входила фактично в згоду з Красновим, що підняв прапор повстання проти рад на Дону, одночасно ведучи переговори і самостійно і через російських есерів про згоду з генералом Щербачовим, що організував білогвардійські війська на руминському фронті.
Зрозуміло, що робітництво не могло навіть тимчасово помиритися з таким ворогом, як не могло піддатися поталу скаженої провокації УЦР. З підтасованого юрбою куркулів із селянських спілок з'їзду дійсні представники рад вийшли, залишивши всю куркулячу більшість у повному роспорядженні УЦР.
Залишившись без представників рад в політехничному музеї, юрба куркулів, вільних козаків та инш. прихильників УЦР мала ще сміливість приняти на себе назву першого Всеукраїнського Зїзду Рад, але було очевидно для всіх і в тому числі для самих радників, що роля з'їзду закінчилася, як тільки він виніс резолюції проти більшовиків та проти підтримки ЦР, як це їй потрібно було. І з'їзд рад роз'їхався. Робочі делегати, визволившись з цього натовпу, зібралися на нараду і тоді побачили наочно необхідність рішуче приступити до одвертої боротьби за владу рад проти УЦР, що як раз в ці часи почала одверту озброєну атаку проти РСФРР. На цій Київській нараді було біля 150 депутатів ріжних рад Правобережжя, а також Чернигівщини, Полтавщини, Кременчужщини, Єлисаветграду і инш. та представники військових організацій салдатських комітетів фронту.
В трудному стані були тоді представники робітництва, почуваючи за собою волю широких працюючих мас, величезну більшість робітництва і війська, де було переважно селянство і тим самим право на владу, яку перед тим ці маси завоювали в збройній боротьбі. Представники робітництва не мали зараз у Київі в своїй постійній оселі майже ніякої озброєної сили. Іхня сила була там, де був найбільш товстий масив пролетарського грунту,— там на сході, в Донбасі була ця сила. Вона була також на фронтах, де понівечені, замучені війною салдатські маси прагнули миру і землі і з ентузіязмом зустрічали заклики більшовиків. Повстало питання, де взяти зараз, — не взагалі (більшовики це питання рішили раз на завжди), а зараз, у той мент, коли сьогодні треба зброєю розрубати вузел заплутаних протилежних інтересів і розрішити ті завдання, що завтра іх на свою користь рішатиме проти робітництва ворог, — де взяти сили, щоб почати боротьбу? І треба признати, що Київські товариші і взагалі ввесь з'їзд представників рад вступив на правильний шлях: на фронт направлено було поодиноких представників комісарів, на Правобережжя було кинуто членів з'їзду для організації повстання, а ввесь з'їзд, як організація в цілому, вирішив піти туди, де була більшість пролетарських мас, щоб на цьому пролетарському грунті, як Антей в грецькій казці, знайти нову силу, нову міць.
З переїздом до Харкова перший Всеукраїнський з'їзд міг відбутися майже в повному свойому складі. До прибувших з Київа делегатів в Харкові приєдналися делегати обласного з'їзду (Харків, Катеринослав, Донбас та Криворижжя). Крім того, з Київськими було також де-кілька представників з Одещини. Це був дійсно Всеукраїнський з'їзд Рад, дійсно повне представництво всіх активних революційних пролетарських мас і революційного селянства на терені України. Таким чином, проти самозванного фальсифікованого куркулячого з'їзду на чолі з ЦР в Київі, в початку грудня 17 року відбувся дійсний Всеукраїнський з'їзд Рад.
Пролетаріят і дрібна буржуазія, революція і контр-революція, політика здійснення широких інтересів робітництва та селянської бідноти і шахрайське політикантсво, що йде шляхом обдурення всіх верств широких мас, аби невеликому гуртку запроданців-верховодів затримати владу в своїх руках, політика єдности всесвітнього пролетаріату і союз з радянською Росією проти всесвітнього імперіялізму, зрада інтересів робітництва, селянства, союз з контр-революцією, аби мати хоча й би ілюзію влади-такі два світи, такі дві протилежні сили опинилися — одна в Харкові, а друга в Київі і почали одверту збройну боротьбу за владу, за будучину.
Перш ніж передавати зміст резолюцій і постанов першого Всеукраїнського з'їзду Рад в Харкові, ми повинні сказати декілька слів про його внутрішню організацію та про відносини, що склалися в Харкові між ріжними зазначеними раніш поглядами в ході революційних подій на Україні.
Так званий Катеринославський, або Кривдонбасівський погляд, що я вже його характеризував раніш, як раз і мав своїми представниками товаришів, що були на чолі скликання другого обласного з'їзду рад Кривдонбасу. Зрозуміло, зустрінувшись з фактом приїзду з Київа половини майбутнього всеукраїнського з'їзду рад, вони повинні були вирішити питання, як до цього факту поставитися, яку позицію треба зайняти для того, щоб відкласти свої власні бажання про утворення окремої радянської державної організації для Кривдонбасу, — завдання, яке вони, власне, і ставили для другого обласного з'їзду рад Кривдонбасу.
Довгі і гострі балачки і дебати відбулися за той час між Киянами та Кривдонбасцями в Харкові. Представники кожного погляду провадили свої аргументи і доводи, але спільний революційний рух і спільне завдання боротьби за владу рад, очевидна погроза пролетарській революції з боку українського націоналізму, нарешті, дійсне пролетарське почуття та світлі голови першорядних робітників Кривдонбасуняк, наприклад, т. Артема (Сергеєва), кінець-кінцем це революційне почуття, революційна свідомість вирішили питання: Київська частина з'їзду і Кривдонбасівський з'їзд злилися в один з'їзд, що прийняв назву першого Всеукраїнського з'їзду Рад Робочих, Салдатських та Селянських депутатів.
Знов мушу висловити превеликий жаль, що не маю зараз на руках майже ніяких матеріялів і документів, але тому-то я зараз і не пишу історію революційного руху на Україні, а лише його начерк. Я не можу зараз подати документально резолюцій першого Всеукраїнського з'їзду Рад, а можу лише передати зміст. Головною резолюцією була резолюція невизнання УЦР, оголошення її організацією контр-революційною і заява від імени робочих та селян про боротьбу з нею. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад своїми резолюціями виставив лозунгом повне визнання єдности революції та влади українського пролетаріяту в боротьбі проти УЦР. За соціялістичну пролетарську республіку з'їзд пішов тим же шляхом, яким йшов пролетаріят Росії, протиставивши всеукраїнському об'єднанню дрібно-буржуазної контр-революції всеукраїнське об'єднання пролетарських сил. Перший Всеукраїнський З'їзд обірав радянський орган центральної влади — Всеукраїнський Виконавчий Комітет та Народний Секретаріят. В резолюції відносно зелмі , відносно влади і відносно війни перший Всеукраїнський З'їзд Рад цілком і вповні приєднується до резолюції другого жовтневого Всеросійського З'їзду Рад.
Але не в цьому оформленні бажань і поглядів українського робітництва та революційного селянства України на головні питання життя і боротьби був головний зміст цього з'їзду: ці переконання уже в дійсності широкі верстви робітництва та салдатства прийняли, за них вони вже боролися, за цей час вони вже витримали суворий іспит зброєю в жовтні. Головне питання на Україні стояло в другому — в тому, що як у Росії після березня 17 року владу захопила велика буржуазія, так і після жовтневої боротьби на Україні, після скинення влади Тимчасового Уряду, владу захопила дрібна буржуазія в образі її державної організації УЦР. Грудень 17 року — це був початок нашої української жовтневої революції, в дійсності це був перший у державному маштабі виступ пролетаріяту України проти влади міської дрібної буржуазії за владу рад, за диктатуру пролетаріяту, — у цьому і була дійсна причина того, що на з'їзді рад і в обібраному Центральному Виконавчому Комітеті (скорочено ЦВИКУК або ЦВИКУКА) переважну більшість складали представники пролетарського Донбасу та Криворіжжя, що у цей момент цілком об'єдналися з представниками Полтавщини, Чернигівщини, Київщини і всієї України біля гасла: «Всеукраїнське об'єднання Рад на Україні, Радянське будівництво України». В складі уряду, в народнім секретаріяті значна кількість народніх секретарів були представники пролетарської України, Донбасу та Криворіжжя, — наприклад, т. Артем та инш.
До всіх робочих та селянських працюючих мас України з'їзд звернувся з закликом до повстання за владу Рад. Одверто, перед лицем усіх ворогів було піднято червоний прапор боротьби за соціяльну республіку, за остаточне визволення працюючих від гніту, експлоатації — і боротьба почалася. Вона тяглася довго — майже три роки на Україні, доки тверда рука робітників та селян не викинула за кордон України всю внутрішню і зовнішню силу імперіялізму, доки влада Рад не запанувала на Україні.
Приглянемося ж трохи до обставин, в яких ця боротьба провадилася.
В Київі цілком панувала ЦР та її Генеральний Секретаріят. Там була лабораторія, де формувалися нові військові частини, що розсилалися ЦРадою у всі кінці України. Там диктатура буржуазії продавала робітництво і терором росправлялась з його керовниками, як то було з Леонідом П'ятаковим та иншими. А з Київа вплив українського соціял-патріотизму та УЦР росповсюджувався по инших містах Київщини, Поділля, Волині, Кременчужщини, Катеринославщини. В Катеринославі саме в ті часи гайдамаки захопили владу до своїх рук, пропускаючи через Катеринослав лише козаків на Дон. В Одесі була влада більшовицького «Румчероду», але одночасно малися військові частини, прихильні до УЦР. В Миколаїві при непевній більшості більшовиків меншовицька меншість гальмувала радянське будівництво і робила можливим виступ українських націоналістів. На південно-західньому фронті більшовицькі частини, що складали переважно військову силу, і навіть нейтральні частини стихійно демобілізувалися і йшли через Київ, де ЦР роззброювала їх; і чим більш вона це робила, тим більше стихійно вони йшли на Київ, весь час ведучи бійку і навіть справжні бої з військовими частинами, що залишилися під впливом ЦР. Це були часи величезного сумбуру і роскладу УЦР, хоч майже вся Україна, села включно всі, а міста майже всі знаходилися під фактичною владою УЦР. На південному сході, в самому Донбасі робітники жорстоким крівавим збройним опіром стримували наступ Краснова та білогвардійських юнкерських банд. Донбасівські гірняки, орагнізовані в червону гвардію, і червоногвардійські чоти, що прийшли їм на допомогу з Петербургу і Москви, головним своїм керовником мали Антонова-Овсієнко, який мав оселю свою в Харкові. Отже, вся радянська територія з центром у Харкові ростягалася на захід до Полтави, на південь до Синельникова, а потім навіть і до Лозової, на південний захід до Красновського фронту (Мушкетово, а иноді навіть Микитовка). На заході, в середині грудня 17 року, в Полтаву вступили Натієвські та місцеві націоналістичні українські військові частини ЦР, владу рад там було скинено, і таким чином в цьому напрямку територія Радянської України простяглася ледви чи не до Люботина.
Військові сили Української Радянської Республіки буливиключно робочі та червоногвардійські отряди та де-які військові частини, що знаходилися в стані стихійної демобілізації і роскладу.
Всі озброєні сили, що підлягали Главковерхові і Народньому Комісарові РСФРР по боротьбі з контр-революцією т. Антонову-Овсієнко, всі вони були направлені на Дон для боротьби з козацькою контр-революцією. Жадного багнета, кулемета з цього напрямку не можна було взяти, бо звідтіля йшла погроза для всієї радянської пролетарської революції в особі превосходительної самодержавної всеросійської реакції.
Тим часом, після одвертого виступу проти УЦР, яко державної влади України, за владу Рад для всієї України, ВУЦВик і його Народній Комісаріят знаходилися в дуже скрутному і навіть критичному становищі: територія майже вся була захоплена ЦР, що роззброювала та тероризувала робітництво; військові частини, прихильні до радянської влади, знаходилися на південно-західньому фронті за 1000 верст від Харкова, без можливости увійти в звязок з ним, а пролетарські сили Донбасу були заняті черговими заваная боротьби з красновською донською контр-революцією.
Знову і знову виникала думка у де-яких товаришів — поставити хрест на Україні залишити й переваритися у власному соціял-патріотизмові, доки вона доспіє до радянської республіки, а поки ми всі сили направили на охорону радянського будівництва в Донбасі, і знову в цих внутрішніх дебатах ставилися на карту доля революції. Дарма — вона знайшла шлях до будучини і сили для дальшої боротьби.
У самому Харкові знаходилися частини, що співчували УЦР, і треба було їх, як ворожу силу, обеззброїти. Це зробили невеличкі частини — ВУЦВИК'у.
Звичайно, це були дуже невеличкі гуртки добровольців-робітників з усієї України та з озброєних вояк розформованого українського запасного полку. Отже треба було подбати про збільшення військової сили. Постановою Комісії ВУЦВИК'у, в складі В. Затонського, Ю. Коцюбинського, В. Примакова, М. Скрипника та иш. т-шів, було засновано перший кінний полк червоного козацтва імени ВУЦВИК'у, а на Його чолі поставлено т. Примакова. Це був перший осередок більшовицької військової сили. План революційної повстанської боротьби був такий:
В Харкові приблизно на 10—15 січня була скликана всеукраїнська конференція селянських депутатів, і одночасно ⅔ всіх членів ВУЦВИК'у кинуто по губернях, містах та селах України — до Катеринославу, Полтави, Чернигова, Єлісаветграду й инш. для організації збройного повстання проти УЦР.
Іспарту ще доведеться встановлювати повний список членів першого ВУЦВИК'y: ні мої документи, ні моя пам'ять зараз не можуть перелічити їх всіх, — лише можу пригадати, як в березні 18 року на другому Всеросійському з'їзді Рад в Катеринославі ми перерахували членів першого складу ВУЦВИК'у і нарахували, що з них ⅔ загинуло за часи боротьби в перших чотирьох місяцях збройного змагання за владу рад на Україні, як, напр., т. П'ятаков Л., Саша Горвіц в Київі та инші. Навіть зі складу Народнього Секретаріату половина була кинута на фронт або за фронт.
Наслідком цієї організованої енергійної боротьбі була підготовка і вибух повстання в багатьох місцевосцях України, а для початку цієї боротьби було кинуто невеличкий військовий осередок майбутньої більшовицької регулярної армії, перший кінний полк червоного козацтва під командуванням та Віталія Примакова.
Тепер про це можна вже говорити і треба пригадати, що більшовицький наступ на Київ наприкінці 17-го року, як також і другий більшовицькій наступ на Київ у кінці 18-го року, почався, так би мовити, самочинно проти тої линії, що її трималося командування. Позачергове завдання боротьби з контр- революцією Дону, тої боротьби, що провадилася загальною військовою владою і осередком радянської влади в Петербурзі, комісія ВУЦВИКу не виконала, навіть цілком зламала директиву центру, коли викинула гасло: «На Київ проти Центральної Ради».
З т. Антоновим-Овсієнко командуючим військами донецького напрямку красновського фронту контр-революції Комісії довелося вести досить довгі і гарячі дебати, поки він відмовився, нарешті перешкоджати її намірам і навіть рішив прийти на допомогу. Цей наступ проти ЦР мав два напрямки: на Полтаву і на Катеринослав. Наступ на Катеринослав мав крім того ще одно завдання: перерізати шлях, яким на підмогу Краснову йшли донські козаки з фронту. Це був той самий доказ, що остаточно переконав Главковерха Антонова-Овсієнка, і він згодився на цей план.
Боротьба за Катеринослав була спочатку занадто гострою, але потім члени ВУЦВИК'у, яких було кинуто туди, порозумілися з українськими частинами, підняли серед них повстання і вільне стрілецтво обернуло свої кулемети та гармати проти свого ж командовання. Таким чином Катеринослав став знову радянським.
В Полтаві наступ мав инше значіння. По згоді з Антоновим-Овсієнко до наших українських червонокозацьких частин було додано один червоногвардійський отряд і бронепотяг. Всі ці сили були під загальним командуванням помішника т. Антонова-Овсієнка — полковника Муравйова, печальної пам'яти лівого есера, що багато нашкодив на Україні, а далі в ролі командуючого східнім фронтом в боротьбі з Чехословаками на Волзі зрадив Радянську Республіку. Ми йому не довіряли. У «Вістнику ВУЦВИК*у» надруковано мої (Миколи Скрипника) переговори з Коцюбинським що до наступу на Київ, де я від імени Народнього Секретаріяту заявив, що ніякі політичні виступи Муравйова не мають авторитету, що він не має права робити ніяких політичних заяв, при ньому призначається Комісар від уряду, який лише і має право виступати від імени уряду, від імени Радянської Республіки.
На чолі більшовицького наступу на Полтаву йшли червоні козаки, а в самій Полтаві працювали більшовицькі емісари, які підготовили внутрішнє повстання. Так само внутрішнє повстання було піднято в Київі Александром Горвіцем і Андрієм Івановим (тоді і тепер член. ВУЦВИК'y), але його роздавила ЦР. Сотні робітників було розстріляно, в тому числі члена Народнього Секретаріату т. Горвіца, але це повстання не дозволило ЦР активно боротися проти наступу більшовицьких військ.
Після визволення Катеринославу та Полтави радянська влада Росії на підмогу нам кинула з півночі на Київ червоногвардійські отряди під командуванням т. Берзіна (після того в 21 році був помішником командуючого південним фронтом на Україні), а з Брянську також підходив невеличкий, але досить галасливий напіванархичний отряд Ремньова.
Одночасно члени ВУЦВИК'у розвинули на південному фронті досить велику агітаційну та організаційну роботу, досягли того, що тамтешні військові частини повели наступ проти УЦР за право вільного проходу до Росії. Таким чином протягом місяця-півтора з 12-го грудня 17-го року до початку лютого 18-го року, картина взаємовідносин військових сил на Україні різко мінилася. Замісць жовто-блакитного прапору скрізь по містах України замайорив червоний прапор пролетарської революції: Харків, Катеринослав, Полтава, Кременчук, Чернигів, Єлисаветград, Миколаїв — з одного боку, Житомир, Винниця, Бердичив, Умань — з другого боку Дніпра.
Червоне море оточила Київську сосульку і вона день від дня все більше танула. Пролетарське повстання перемагало. Робітництво по містах, демобілізоване солдатство по селах стихійно бралися за зброю і скидали владу дрібно-буржуазної Центральної Ради.
Конференція рад селянських депутатів, що відбулася в Харкові 10-15-го січня 17-го року, на яку прибуло 250 делегатів, показала, що селянство вже стає на грунт радянської влади.
Нарешті, після багатьох битв пролетарська червона гвардія наблизилася до Київа. Чудову столицю України, а за тим і инші міста, де скупчили всі свої надії контр-революціонери всіх фарб і пород, великий осередок революційних і контр-революційних сил було здобуто не зразу: тільки після жорстоких крівавих що боїв, після 10-денної гарматної стрілянини гайдамаки, вільні стрільці, вільні козаки, під натиском наших сил, залишили Київ і в безладді відступили. З ганьбою повина була покинути Київ і Центральна Рада.
Коли радянські війська визволили столицю України, ВУЦВИК і Народній Секретаріят 8-го лютого переїхали до Київа. Рештки військ Центральної Ради тікали на Коростень, Рівно, Дубно в обійми німецького імперіялізму. 8-го лютого 18-го року, після двох місяців жорстокого кровавого змагання, з запізненням порівнюючи з Росією на 4 місяці, Радянська влада опанувала всю Україну. В нашій країні з мало розвиненою індустрією, переважною більшістю селянства знайшлися все-таки сили піти за прикладом Радянської Росії, стати на новий шлях влади Рад, влади робітництва при допомозі незаможнього селянства. Вище було подано де-кілька фактів, які вказують, радянське будівництво на Україні, завоювання України Радами відбулося силами робітників та селян України.
Скільки брехні написали тоді і після того прихильники УЦР про червоногвардійців Мурав'йова та про отряд Ремньова, про більшовицький терор в Київі після його визволення!
Але раніш були подані факти, що головною силою, яка боролася і добилася перемоги над ЦР, були робітники і селяни України — навіть більше, тут були частини Українського запасного полку, що перейшов на бік радянської влади та військових частин кінного полку червоного козацтва, що потім на протязі всієї пролетарської революції було гордістю радянської влади. Цей полк спочатку розвернувся в червону бригаду, потім в дивізію червоного козацтва, а кінець-кінцем в перший кінний корпус імени ВУЦВИК'у, яким і зараз командує т. Віталій Примаков.
А що до терору, то, звичайно, після жорсткої кровавої боротьби, яку вела проти нас Центральна Рада, що засіла у Київі, Радянська влада змушена була вжити необхідних заходів проти кодла черносотенців та инших ворогів, що залишилися в Київі. А їх у Київі були сотні, тисячі. І не про те треба казати, що було розстріляно де-кілька десятків офіцерів, полковников і членів черносотених організацій, а про те, чим це було викликано. Після перемоги революції робітнича класа завжди ставиться до переможеного з легким серцем — чи не робочий визволив тоді с-під арешту навіть Шульгіна, що потім протягом де-кількох років вів одчайдушну жорстоку кампанію проти пролетаріяту.
Мені пригадується, як в кінці 17 року в Харкові — це було як раз у той час, коли в Київі ЦР розстріляла Леоніда П'ятакова за більшовизм — командвійськ т. Антонов-Овсієнко, щоб здобути матеріальних засобів для безробітних, наклав контрибуцію в 10 мілійонів карб. на Харківську буржуазію, а коли вона відмовилася платити, арештував де-кого з великих гірняцьких та вугляних баронів, — як тоді меншовики в Харківській раді кричали проти більшовицького терору, про недоторканість особи, а саме буржуазної особи. Це був терор... А не було терору, коли в Київі ЦР, після того як роздавила повстання робітників за радянську владу в січні 18 року, розстрілювала робочих лише за одну ознаку: «Хто мав на руках мозолі, той робочий, а хто робочий, той, напевно, більшовик, а хто більшовик, того треба розстріляти. Розстріляти!» Такий присуд був над робочими, що їх заарештували і ув'язнили за повстання в арсеналі в кінці січня 18 року.
Відкиньмо ж геть все це базікання про більшовицькій терор, що його начеб-то виявили червоногвардійці Муров'йова та Ремньова в Київі в лютому 18-го року. Була боротьба, як і всяка боротьба. В цій боротьбі було розстріляно де-кілька десятків безумовних ворогів пролетаріяту поруч з тим, як буржуазія розстріляла в цій боротьбі сотні і тисячі представників пролетаріяту лише за те, що вони робітники.
Особливо яскраво виявляється ганьба й неправдивість цих балачок українських соціял-патріотів про більшовицькій терор тоді, коли ми, звернувши увагу на події в середині самої УЦР у січні 18 року, пригадаємо де-які історичні факти: гурток українських соціял-революціонерів, зрозумівши всю неправільність і антипролетарський характер політики УЦР, зчинив внутрішній заколот в УЦР, щоб на підставі більшости, що її він думав придбати собі в ЦР, переобрати Генеральний Секретаріят і повести ліву лінію згоди з більшовиками.
Всі засоби, які тілько придбала історія для того, щоб на ошукати працюючі маси, починаючи з обіцянок демократичної влади, в соціялістичого законодавства без коаліції з буржуазією й кінчаючи погрозами збройною силою, пускала в ход УЦР, щоб запантеличити працюючим голову словами: «Влада Ц. Ради— це майже радянська влада, але тільки без більшовиків, з УЦР на чолі».
Навіть де-кілька робітників, співчуваючих більшовикам, заплуталися грою слів, зовнішньою фразеольогією і справді почали думати, що вони в дійсності помилилися, піднявши збройне повстання проти УЦР, що ліпше було б перебути без влади де-який час і потім в складі Ц. Ради найти простий шлях до свідомости представленого у ній революційного селянства, а потім на цьому грунті, його силами зібрати парламентську більшість в УЦР і таким легесеньким, мирним, тихим способом здобути Радянську владу на Україні.
Нікчемність цих думок не забарилися показати всі свої наслідки, про що свідчить експерімент тов. Шумського і инших лівих уесерів, які на підставі перевиборів ЦР мали замір відвоювати більшість в ЦР і при допомозі цієї більшости голосуванням скинути членів генерального секретаріяту: Винниченка, Порша, Петлюру та инших.Питання влади — питання класової боротьби вирішається не більшістю в парламенті, а збройною силою; конституція обіймає собою не лише збірник добрих чи поганих законів, що приймаються більшістю голосів, а також військову і боєздатну організацію, гармати, кулемети багнети. Адже це азбучні істини революційної практики. Оскільки УНР роззброювала робітників і спиралася на дрібно-буржуазні військові частини, остільки конституція була в її владі, а влада — в її руках.
Для того, щоб перейти на инший шлях, треба було переступити через десятиденну бомбардировку Київа, через жорстоку боротьбу в січні 18-го і 19-го року. Паціфіяльні ілюзії тодішнього лівого есера Шумського та инших одним махом зруйнувала та ж сама влада, яку вони хотіли захопити, як тільки вони дійшли до переконання про необхідність збройного перевороту. Іх арештували у самій ЦР по наказу Ковенка й инших керовників військової влади УЦР, і коли Шумського та инших вона тоді не розстріляла, то лише тому, що не встигла, що більш логичні більшовики боротьбу за радянську владу вели иншим, дійсним шляхом через збройне повстання, що в ньому здобули собі перемогу.
Одкиньмо ж геть всі ці інсинуації буржуазії російської та української відносно терору більшовиків на Україні в 18 році, відносно окупації України російською армією, коли навіть і армії не було, — все це, свідомо, навмисне набрехано. Вернімося до ходу подій і подивимося на внутрішній склад і відносини на Україні в лютому 18-го року — на тій Радянській Україні, що зродилася під гуркіт гармат, у ході боїв та перемоги над УЦР. Це тим більше потрібно, що з'ясує нам всі обставини важкої героїчної боротьби за владу Рад при дальшому наступі германського імперіялізму на Україну.