Кобзарь (1876)/Том 1/Назар Стодоля (1844)
| ◀ Чи не покинуть нам, небого | Кобзарь. Том 1 Назар Стодоля (1844) |
|
|
|
Хома Кичатий, сотникъ. |
Стеха (отходитъ отъ стола). Усе! здається, що все. Стрівай лишень, чи не забула чого? Риба, мьясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнівка, сливьянка, мед, венгерськеє — усе, усе! Тут і їстивне і випити. Коли б лишень гості. Та що вони так довго баряться? І надоумило ж сідоусого у таке свято, коли добрі люде тільки колядують, сподіваться гостей, та й ще яких гостей! старостів од такого ж старого дурня, як і сам. Побачимо, що-то з того буде? Негріте залізо не зогнеш! А як-бя не крився та пораявся б зо мною от-так тижнів за два до свят, то певна уже була б річ; а то схаменувся на самісінький свят-вечір та й ластиться: „і сяка й така, і добра, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі і се і те, і трете і десяте.“ Побачимо, побачимо, як попадеться нашому теляті вовка піймати. (Помолчавъ) Не сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, думає що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е, ні! стрівай лишень, голубчику! „Ублагай її,“ каже. Та і що таки той поганий хорунжий? А полковник хоч старий — нехай ёму добре сниться — так же пан!... Оце б то вона й стямилася! Иншому дзус, а я — так візьмусь. Дівці дівку не довго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка — і-і! Та вже ж, як кажуть, піймав не піймав, а погнаться можна. Тоді, як теє-то, вже ж і погуляю!... А вона поплаче, носумує, а далі й нічогісінько. Та й Назар таки не раз спасибі скаже. (Изъ боковыхъ дверей выходитъ Галя.)
Стеха. А що? як прибрано?... Тим бо й ба!
Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хиба у нас сёгодні гості, чи що?
Стеха. Та ще й які гості, як-би ви знали!
Галя. Які ж там гості і відкіля?
Стеха. Угадайте.
Галя. Чи не з Чигирина?... Так?
Стеха. Із Чигирина, та хто такий?
Галя. Які-небудь старшини?
Стеха. То-то бо й є, що не старшини, і...
Галя. Так хто ж такий? Може... та ні! сёгодні не такий день. А мені батюшка учора і говорив щось таке.
Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, — тільки не скажу.
Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластівко моя! скажи, не муч мене.
Стеха. А що дасте? скажу...
Галя. Ще сережки, або перстінь, або що хочеш подарую, тільки скажи.
Стеха. Нічого не треба; дайте тільки свій байбарак надіти сёгодні на вечорниці.
Галя. Добре, надівай, та так, щоб батюшка часом не побачив.
Стеха. Оце ще! хиба ж я справді дурна? Слухайте ж. (Въ полголоса.) Сёгодні прийдуть старости.
Галя (въ восторгѣ). Від Назара! від Назара!
Стеха. Та там вже побачите, від кого.
Галя. Хиба ж не від Назара, Стехо? Що ж, оце мене і справді лякаєш?
Стеха. Я вас не лякаю, я тільки так кажу.
Галя. Ні, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.
Стеха (лукаво). Я нічого не знаю. Де мені, клюшниці, відати про панські діла?
Галя. Ти смієшся з мене! Я заплачу, їй-Богу заплачу, і батюсці скажу.
Стеха. Що ж ви скажете?
Галя. Що ти мене перелякала... Теперечки не дай байбарака. А що, поживилась?
Стеха. Оце, які бо ви боязькі! вже і повірили!
Галя. Ну, що ж? від Назара?
Стеха. Та від кого ж більш? вже пак не від старого Молочая, нашого полковника.
Галя. Цур ёму, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз із хати втікаю. Мені навдивовижу, як ще ёго козаки слухають. Тілько у ёго, паскудного, і мови, що про наливку та про вареники.
Стеха. А хиба ж се й не добре?
Галя. Звісно! козаку, та й ще полковнику! Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, Остряницю, та про синє море, про Татар, та про Турецьку землю. Страшно-страшно, а хороше, так що слухала б не наслухалась ёго, та все дивилась би в ёго карі очі. Мало дня, мало ночи.
Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опісля, може, і обридне.
Галя. О, крий Боже! До самої смерті, поки вмру, все дивилась би та слухала ёго. Скажи мені, Стехо, чи ти любила коли, чи обнімала коли козацький стан високий, що... дріжать руки, хлів серце? А коли цілуєш... що тоді? Як се, набуть, любо! як се весело! (Въ восторгѣ поетъ и пляшетъ.)
|
Гой, гоя, гоя! |
Стеха. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?
Галя. Та од тебе ж. Хиба ти забула, як на вулиці, на тій неділі, танцювала? Тоді ще батюшки не було дома... згадала?
Стеха. Коли се ? Оце ще видумали! (Стучатся въ дверь.)
Галя (торопливо). Ох, лишечко! хтось іде! (убѣгаетъ.)
Стеха. Хто там?
Хома (за дверью). Я, я! відчиняй мерщій.
Хома. Що? не було? Оце ж яка хуртовина!
Стеха. Кого не було?
Хома. Кого? гостей!
Стеха. Яких гостей? од пол...
Хома. Цс!... еге ж.
Стеха. Ні, не було.
Хома. Гляди ж, ані телень!... Отець Данило, спасибі, розрішив. Не забудь тільки завтра вранці послать ёму вишнівки, — знаєш? — тиєї, що недавно доливали. Нехай собі пьє на здоровья. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, заверюхи? А вітер неначе стиха.
Стеха. Злякаються вони! деж пак! І в горобину ніч приїдуть для такої панночки, як наша.
Хома. Звичайно, звичавно.
Стеха. Іще пак такий старий... а панночка...
Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!
Стеха. Дивись! зараз і розсердились. Хиба я на вас?
Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого... ну... полковника.
Стеха. Е, бач що! А панночка? чи ви ж з нею говорили? що вона?
Хома. А що вона? її діло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне; а твоє діло навчить її, врозумить, що любов і все таке прочеє... дурниця, нікчемне. Ти вже, думаю, розумієш?
Стеха. Та се розумію, та з якого кінця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось і сёгодні мені говорила. Моля, каже, Стехо, Бога, щоб швидче я вийшла заміж за Назара, — половину добра свого віддам!
Хома. А ти й повірила!
Стеха. А чому ж і ні? вона така добренька.
Хома. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобі все добро віддам, тоді що буде? га? Що ти думаєш? (Ласкаетъ ее.) То-то бо і є, дурочка ти безсережна!
Стеха. Що мені робить, коли я дурочка?
Хома. А то, що велять. Чуєш? усе, що в мене є, твоє.
Стеха. Не треба мені вашого добра; я і без нёго була б щаслива, як-би ви не забули бідної Стехи і тоді, коли зробитесь великим паном. Я вас так вірно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви... (притворно груститъ.)
Хома. От же і нагадали козі смерть! Знов своє. Сказав, так і зроблю.
Стеха. Чи мало що люде обіщають, коли їм припаде нужда.
Хома. Годі не-знать-що базікать. Піди лишень до Галі та поговори з нею хорошенько по своёму, і коли теє... то завтра і між нами онеє.
Стеха. Казав пан кожух дам, та й слово ёго тепле. І я тільки гріх на душу візьму.
Хома. Який тут гріх? Дурниця все те!
Стеха. Забожіться, що женитесь, тоді їй-Богу все зроблю! А без мене, кажу вам, нічого не буде, їй-Богу!
Хома. От же їй-Богу, далебі!
Стеха. Женитесь?
Хома. Еге!
Стеха. На мені?
Хома. Як коржа, так коржа! — Як спечемо, так і дамо. Уже ти мені в печінках сидиш з своїми витребеньками.
Стеха. Які тут витребеньки?
Хома. Ну, добре, добре! тільки слухай. Треба діло зкомпонувати так, щоб вона не знала, від кого старости; а то — чого доброго — усе піде шкереберть.
Стеха. Та вже мені не вчиться, як ділом повернуть. Наговорю такого дива моїй паночці що твій кобзарь. Старий, скажу, чоловік, як подумаєш, усім, усім лучче від молодого. Молодий... та що й казать? нікуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий тихий-тихий і покірний.
Хома. Так, так! О, ти дівка розумна! Іди ж до Галі, та гляди-гарненько побалакай з нею.
Стеха. А потім, чи можна мені буде піти на вечорниці? Я вже зовсім упоралась. Пустіть, будьте ласкаві, хоч в послідній разочок.
Хома. У тебе тільки й на думці, що вечорниці. О, вже мені та Мотовилиха!
Стеха. Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нічого!
Хома. Іди же, іди, та поклич мені Галю, а затим сама полагодь рушники.
Стеха. Та вже усе напоготові. (Уходитъ.)
Хома. Злигався я з дьяволом... (Оглядывается.) Що ж? не можна без цёго. У такому ділі як не верти, треба або чорта, або жінки. (Немного помолчавъ.) Чого доброго! ще, може, й мене обдурить, тоді і остався на віки вічні в дурнях. Та ні, лиха матері! Аби б тільки ти мені своїми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде — побачимо. Иш ти, мужичка! куди кирпу гне! Стрівай ' (Продолжительное молчаніе.) Думай собі, голубко, та гадай, що... а воно зовсім не так буде. Закинь тільки удочку, сама рибка піде. Шутки: — тесть полковника!... А що далі — се наше діло. Аби б через поріг, то ми й за поріг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може у самому Чигирині, гуляй собі з полковничою булавою! і слава, і почот, і червінці до себе гарбай: все твоє. А пуще всёго червінці. Їх люде по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться... Ха-ха-ха! от тобі й сотник! Ще в Братськім серце моє чуло, що з мене буде великий пан. Було говорю одно, а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурні, дурні! Хиба ж як говорим про огонь, так і лізти в огонь? або як про чорнобриву сироту, так і жениться на їй? Брехня! від огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем. (Входитъ Галя.)
Галя (весело). Добри-вечір, батюшка! Де це ви так довго барились? Би мене кликали, чи що?
Хома. Та кликав, кликав. (Осматриваетъ ее.) Що ти не всі стрічки почіпляла? Та нехай! поки буде і сіх. Послухай. Мені треба поговорити з тобою об важнім ділі. Ти знаєш, ми сёгодні старостів сподіваємось?
Галя. Сёгодні! на первий день празника, — на самісіньке Різдво?
Хома. Так що ж? Отець Данило, спасибі, розрішив. Гляди ж, не піднеси гарбуза.
Галя. Як се можна! Хиба він дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нісенітниці наговорила мені Стеха. Сміх та й годі!
Хома. А що тобі вона наговорила?
Галя. Каже, буцім-то старі... та ні, не скажу, делебі не скажу, бо ка-зна-що! Бона й сама не знає, що говорить.
Хома. Хиба ж не правда? Старий чоловік краще молодого.
Галя. Та й вона те ж казала.
Хома. А тобі як здається?
Галя. Як таки можна? то старий, а то молодий.
Хома. Так по твоєму молодий — краще?
Галя. Ото ж пак!
Хома. Поміркуй лишень гарненько, так і побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хиба те, що чорні уси? та й тільки ж. Не вік тобі ним любоваться: прийде пора — треба подумати об чім і другім. Може, коли захочеться почоту, поважений, поклонів. Кому ж се звичайнійше? полковниці... се я так приміром говорю... а не якій-небудь жінці хорунжого; бо у ёго тільки й худоби, тільки й добра, що чорний ус. Повір мені, дочко, на тебе ніхто і дивиться не захоче.
Галя. Та я й не хочу, щоб на мене другі дивились.
Хома. Не-знать-що верзеш ти! Хиба ти думаєш, що не обридне цілісінький вік дивиться на тебе одну? Хиба ти одна на Божім світі? 6 й крапц тебе. Того і гляди, що розлюбить.
Галя. Назар? мене? О, ні! ні, ніколи на світі!
Хома. Я й не кажу, що воно справді так буде, а так, наприклад, — щоб ти тямила, що ми всі на один шталт шиті.
Галя. О, ні! не всі! він не такий, він не розлюбить.
Хома. А що ж? хиба він тобі побожився?
Галя. А то ж?
Хома. А ти й повірила!
Галя. Я і без божби повірила б.
Хома. Дурне ти, дурне! Чи знаєш же ти, що хто багацько обіщає, той нічого не дає? Ой, схаменись та послухай батьківського совіту. Добре, що я вже такий — що обіщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобі приданого, — що тоді, га? Пожалуй, він і так тебе візьме: мало яких дурнів нема на світі! та що ж в тім? Подумай, що тоді ти робитимеш?
Галя. Те, що і всі роблять — заробляла б.
Хома. А що лучче: чи самій робити, чи дивитися, як другі на тебе роблять?
Галя. Як кому.
Хома. То-то і горе, що ти ще дурне. Я тобі б і багацько де-чого сказав, та ніколи: того і гляди, що старости на поріг. А чи єсть у тебе рушники?
Галя (весело). Є, є! Як я рада! в мене серце не на місті! Чи й вам так весело?
Хома. Весело, дуже весело. Іди ж та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю Галя. За що ж? Се ж діло законне! та воно ж і раз тільки в году!
Хома. А старости раз на віку.
Галя. Справді, щоб не помішали... Ще й законної речи не дадуть сповнить. Так побіжу ж я і скажу, щоб заперли ворота і хвіртку. (Уходитъ.)
Хома (ходитъ задумавшись). Здається, діло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, з-дуру і согласиться; старости не промовляться; весілля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину і нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дівку. Коли б тільки який гаспид не приніс того горобця безперого! тоді пиши пропало. Наробить бешкету! (съ важностію.) А подумаєш і те: яке ёму діло до Галі? Се ж моя дитина, моє добро, слідовательно моя власть, моя і сила над нею. Я отець, я царь її. Та цур ёму, пек! Се діло ще не таке, щоб об ёму довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого Бог береже, або — як там ще кажуть — рівнійш згладиш, тіснійш ляжеш.
Галя (вбѣгаетъ въ восторгѣ). Приїхали, приїхали!
Хома (вздрогнувъ). Оце ж, як ти мене злякала! Піди у свою кімнату та прийдеш, як кликну.
Галя. Чого у кімнату ? Я тут зостанусь, ніхто не побачить.
Хома. Незвичайно: закон не велить.
Галя. Ну, так я піду. (Уходитъ)
(Хома съ важностію садится за столъ. За дверью стучатъ три раза. Входятъ два свата съ хлѣбомъ и, низко кланяясь хозяину, кладуть хлѣбъ на столъ).
Свати. Дай, Боже, вечір добрий вельможний пане!
Хома. Добри-вечір і вам. (Даетъ знакъ свату. Тотъ кланяется. Хома шепчетъ ёму на ухо и потомъ продолжаетъ.) Добри-вечір, люде добрі! Просимо сідати; будьте гостями. А відкіля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? може, рибалки, або, може, вольниї козаки?
Сват (тихо покашливаетъ). І рибалки, і вольниї козаки. Ми люде німецькиї, їдемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: „Що нам дивиться на погоду? ходім лишень шукати звіриного сліду.“ От і пішли. Ходили-ходиди, нічого не знайшли. Аж гульк — назустріч нам іде князь, підніма у гору плечі і говорить най такиї речі: „Ей ви, охотники, ловці, молодці! будьте ласкаві, покажіть дружбу. Трапилась мені куниця — красна дівиця; не їм, не пью і не сплю від того часу, а все думаю, як-би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридевять кладів, або чого хочете.“ Ну, нам того й треба. Пішли ми по слідам по всім городам, по усіх усюдах, і у Німещину, і у Турещину ; всі царства й государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми і кажемо князю: „Що за диво та звірюка? хиба де кращої нема? Ходім другої шукати.“ Так де тобі! наш князь і слухати не хоче. „Де вже,“ каже, „я не зъїздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав.“ Пішли ми впьять по сліду, і як раз у се село зайшли, як ёго дражнять, не знаємо. Тут впьять випала пороша. Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сёгодні в-ранці встали і таки на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату ; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?
Хома (притворно съ сердцемъ). Що за напасть така! Відкіля се ви біду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що мені робити з оціми ловцями-молодцями.
(Галя виходитъ на средину свѣтлицы, останавливается и, стыдливо потупивъ глаза, перебираетъ пальцами передникъ.)
Хома. Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили? мене старого з дочкою пристидили!... Гай-гай ! так ось же що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю, вас повьяжемо. Прийшов і наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годі ж тобі, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сіх ловців-молодців повьязати? чуєш бо, Галю? А, може, рушників нема? може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити — вьяжи ж чим знаєш, — хоч мотузком, коли ще й він є.
(Галя уходитъ въ свою свѣтлицу и немедленно возвращается, неся на серебряномъ блюдѣ два вышитыя полотенца, и кладетъ на хлѣбъ, принесенный сватами; потомъ подходитъ къ отцу и низко кланяется и цѣлуетъ руку; потомъ беретъ блюдо съ полотенцами и подноситъ сватамъ — сперва одному, потомъ другому. Сваты, взявши полотенца, кланяются Хомѣ.)
Сват. Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.
(Галя беретъ полотенца и перевязываетъ черезъ плечо одному и другому, потомъ отходитъ и робко поглядываетъ на двери.)
Хома (къ Галѣ). Догадався, догадався! Ти хочеш і князя завязати. Нехай завтра обоє ёго завяжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стрівай, попадешся, не втечеш!
Сват. Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.
Хома. Ну, поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там є, поїмо; що дадуть, попьємо та побалакаєм де-що. А тим-часом, ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси з привітом і з ласкою.
(Сваты чинно садятся за столъ. Галя принимаетъ отъ отца чару и флягу и подноситъ старшему свату. Сватъ не принимаетъ.)
Сват. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли... Призволяйтесь самі. (Кланяется.)
(Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносить къ губамъ и подаетъ свату.)
Сват (поднявъ чару). Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя і багатсьтва і доброго здоровья, щоб і внуків женити і правнуків дождати...
(Свата прерываетъ хоръ колядниковъ подъ окнами. Всѣ слушаютъ со вниманіемъ. Хома съ досадою покручиваетъ усы; Галя весело посматриваетъ на окно. Сватъ, впродолженіе колядки повторяетъ.) „Гарно колядують наші козаки!“|
Бачить же Бог, бачить Творець, |
Хома (къ Галѣ, съ сердцемъ). Я ж тобі наказував, щоб нікого не пускали! Задумалась, забула!
(Входитъ Назаръ съ молодыми козаками.)
Назар. Дай, Боже, вечір добрий! помагай-бі вам на все добре!
(Всѣ козаки повторяютъ тоже. Назаръ, не снимая шапки, въ ужасѣ останавливается; посматриваетъ то на гостей, то на Галю. Всѣ молчатъ.)
Хома (смѣшавшись). Спасибі, спасибі… Милости просимо. Просимо сідати.
(Молчаніе продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядываетъ на Назара.)
Назар. Сядемо, сядемо, аби було де: ми гості непрохані. Може, помішали; дак ми і підемо, відкіля прийшли. (Смотритъ на сватовъ.) Так бач, через що полковник послав мене з граматами в Гуляй-Поле! (Глядя на Галю.) Весело, весело! наливай швидче горілки, і я випью за твоє здоровья! Не лякайся, не лякайся, наливай.
(Галя, въ ужасѣ, роняетъ подносъ и флягу.)
Хома (въ бѣшенствѣ). Хто сміє знущаться над моєю дочкою?
Назар. Я! хиба не бачиш? я, Назар Стодоля! той самий, за кого ти вчора обіщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тиєї пори, як він тебе вирвав із-під ножа гайдамаки! Згадай іще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посміх! Пізнав?
Хома. Пізнав. (Равнодушно.) Що дальш?
Галя. Хиба ж не ти прислав?Хома. Мовчи! геть собі!
Назар (останавливаетъ Галю). Стрівай, стій тут! І тебе обманюють?
Хома. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського подковника.
Назар (съ презрѣніемъ). Полковника! Учора була моя, сёгодні полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?
Галя (падая на руки Назара). Чую! О, чом мені не позакладало!
Сват. Осмілююсь долежить...
Назар. Мовчи, поганець, шипотиннику!
Хома. Віддай мені дочку мою. (Робко подходитъ къ Назару.)
Назар. Геть, Юда!
Хома (въ ужасѣ). Прохор, Максим, Иван, Стехо! Гей, хто там є? Возьміть ёго харцизяку — він убьє мене!
Назар. Нехай Бог тебе побьє, дітопродавець ! (Къ Галѣ) Галю! серце моє! промов мені хоть одно слово; ти не знала — за кого? Скажи: не знала?
Галя (приходитъ въ себя). Не знала, їй-Богу, не знала!
Назар (къ Хомѣ). Чи чуєш ти?
Хома. Не чую; я оглух!
Назар (къ гостям). Люде добрі! коли ви не оглухли, так послухайте. Він мене називав своїм сином, а я ёго своїм батьком, і він се чув тоді, а сёгодні оглух. Де ж ёго правда? Чи чесний же він чоловік? правдивий, га?
(Гости молчатъ.)
Гнат (подходитъ къ Назару). Він не чоловік. Кинь ёго: таке ледащо не стоїть путнёго слова! (Беретъ ёго за руку.)
Назар. Стрівай! ні, він чоловік, він називав мене сином. (Къ Хомѣ.) Правда?
Хома. Не тобі вчити, як мені кого називати. Я її батько, а не твій: так у моїй волі оддать її, за кого схочу.
Назар. А як же вона не захоче, тоді що?
Хома. Я заставлю.
Назар. Чи можна ж кого заставить утопиться або повіситься? Хиба ти Бог, що маєш силу чудеса творить? Хиба ти дьявол, коли ти де маєш жалю до рідної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, і ти замість ёго кладеш камінюку. Слухай: і ти ж колись був молодим, і ти ж мав коли-небудь радість і горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли тобою кепкували?
Хома. Го-во-ри!...
Назар (въ изступленіи). Так ти глузуєш надо мною! Хиба я не стопчу тебе як жабу? Брехун! (Быстро, подходитъ къ нему и хватаетъ его за горло.)
Галя (схвативъ руку Назара). Що ти робиш? Убий мене, на, ріж!
Назар молча опускаетъ руки.
Хома (подбѣгаетъ къ сватамъ). Ви бачили? хотів мене задушити!
(Сваты молчатъ.)
Гнат (къ Назару). Ми не так розплатимося, иншим часом. Ходім з сёго базару.
Назар. Не піду! мене відсіль ноги не винесуть.
Гнат. Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.
Галя. Боже мій. Боже мій! вони знущаються надо мною!
Хома. Не знущаються, а торгуються.
Гнат. Годі, брате; ходім: ми опізнились.
Назар. Стрівай, не опізнились. (Подходитъ къ Хомѣ.) Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловік. Прости, або заріж мене, тільки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману ніколи не кланявсь. (Падаетъ на колѣни.) Для спасенія своєї души, коли у тебе у серці є Бог, для угоди всіх святих, коли ти віруєш у кого, для спасенія твоєї дитини, коли вона тобі мила, зглянься на мене! Нехай старости з своїм хлібом йдуть до-дому. Христом Богом молю, не занапасти її, бідної! Кращої її нема; за що ти хочеш її убити? На голову мою! возьми її, розбий обухом, — не треба мені її: тільки дай дочці своїй ще пожити на світі, не заїдай її віку, вона не виновата!
Хома дрожа посматриваетъ на гостей.
Гнат (быстро подбѣгаетъ къ Назару). Кого ти просиш? кому кланяєшся? перед ким падаєш? Я на тебе після сёго й дивиться не хочу; прощай!... Кланяється дьяволу! Він тебе кипячою смолою напоїть! (Хочетъ идти.)
Назар (удерживаетъ ёго). Постій, дай ще слово скажу.
Галя (обнимая ноги отца). Ви покійній матері, як вона умірала, біля домовини обіщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? чім я вас прогнівила? за що мене хочете убить? Хиба ж я не дочка ваша? (Заливается слезами.)
Назар. Камінь! залізо! ти огню хочеш! Буде огонь, буде! для тебе все пекло визову... ти жди мене. (Галѣ.) Бідна, бідна! в тебе нема батька, въ тебе кат єсть, а не батько! Бідненька, серденько моє, пташечко моя безприютна! (Цѣлуетъ ее.) А я ще біднійший тебе: у мене й ката нема, нікому і зарізати! Прощай, моє серце, прощай! не забаримось побачиться. (Галя безмолвная падаетъ на руки Назара. Онъ цѣлуетъ; Хома силится вырвать ее. Назаръ отталкиваетъ его и снова цѣлуетъ Галю.)
Назар (къ сватамъ). Розскажіть полковнику, що бачили і що чули. Скажіть, що ёго молода при ваших очах цілувалась зо мною. (Галя обнимаетъ его и цѣлуетъ.) Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко! (цѣлуетъ ее.) Я знаю, що мені робить. Я знайду правду. Прощай! вернусь, сподівайся.
(Галя падаетъ безъ чувствъ. Назар, закрывъ лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за нимъ. Хома и сваты подбѣгаютъ къ Галѣ.)
Хозяйка. Господи, Господи! як подумаєш, коди ще ми дівували, зачуєш де-небудь вечорниці, так аж тини трещять; а тепер... от, скоро і треті півні заспівають, а вечорниці ще й не зачинались. Нехай воно хоч і свято, звісно — колядують, а все-таки час би. Ні, що не кажи, а світ перемінився. Хоть би і Запорозці... ну, які вони Запорозці? Тьфу на їх хисть та й годі! їй такі були попереду? Як налетять було з своєї Січи, так що твої орли-соколи! Було як схопить тебе котрий, так до землі не допустить, так і носить... Ой-ой-ой! куди то все дівалось?...
(Покачавши грустно головой, поетъ.)
|
Зоря з місяцем над долиною |
Точнісінько моя доля ! Неначе сю пісню про мене зложили. Де мої молоді літа? і сліду нема, мов поверх води поплили. (Помолчавъ.) Що ж се справді ніхто не йде? А вже мені ся навіжена Стеха! пішла за дівками, та десь і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловік... Не взяв би він собі в клюшниці не молоду, а розумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! а то... як та дзикга, так і снує. Як-то він дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде любоватися ёго лисиною замість ясного місяця? Ох, ох! старі, старі! сидіть би вам тілько на печі та жувать калачі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду. Як же бак, чи не так!... От Стодоля молодець! я ёго знаю, він протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, колиб не протоптав. Про себе скажу, що... теє... хтось іде!... Зараз, зараз! Насилу! (Отворяетъ дверь.)
(Входятъ Назар и Гнат.)
Хозяйка. Свят, свят, свят! Відкіля се, якою дорогою, яким вітром, яким шляхом занесло вас у мою хату?
Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се признаться, і не пристало твоїй пиці. Чого ж ти так насупилась?
Хозяйка. Сідайте, будьте ласкаві, сідайте!
Гнат. Ну, годі ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Не вже треба переймать, що поверх води пливе? У тебе сегодні вечорниці?
Хозяйка. Хиба ж наші вечорниці для вас? Ви так тілько прийшли — посміяться.
Гнат. Так-таки і посміємося, коли буде весело.
Хозяйка (глядя на Назара). Буде весело та не всім.
Гнат. Ну, се вже опісля побачимо. А коли — ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга і повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? мерщій!
Хозяйка. Зараз. (Отходя.) Бідненький Назар! (Достаетъ съ полки флягу съ виномъ и закуску и ставитъ на столъ.)
(Назар печально смотритъ на Гната.)
Гнат (къ Хозяйкѣ). Тепер же знаєш що? візьми мітлу та мети, виясни хорошенько місяць: бач, як насупило! А ми тим часом побалакаєм, що треба.
Хозяйка. Що се, Бог з вами! хиба я відьма?
Гнат. Я так, навманя сказав. Заткни пальці в уха. Чи второпала?
Хозяйка. А!... ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по Стеху. (Надіваетъ свиту и уходитъ.)
Гнат (посмотрѣвъ ей въ слѣдъ). Пішла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пізнаєш?
Назар. Тепер би й рідного батька не пізнав.
Гнат. Розумні люде усе так роблять: і в хоромах, як у хаті мужик. (Наливаетъ рюмку и подноситъ.) Не хочеш? як хочеш! а я совітував би чарочку-другу Адамових слізок, як казав було отець економ. Не забув Братський манастир?
Назар. Ні, скажи лучче, на-що ти мене повів сюди?
Гнат. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю і розум! (Выпиваетъ.)
Назар. Щасливий ти чоловік!
Гнат. Ти щасливійший мене.
Назар. О, як-би ти посидів у моїй шкурі! Ходім, Гнате! мені тут душно.
Гнат. Стрівай, ще рано. Подивимся, як люде добрі веселяться, та посовітуємся, куди йти.
Назар. Мені одно, куди не поведеш.
Гнат. Ти впьять баба. Чи пристали ж козаку такі речі?
Назар. Гірко мені, Гнате! ти смієшся, а в мене печінки верне. Хиба ж моє горе смішить тебе?
Гнат. Смішить.
Назар. А я думав, — ти добрий чоловік.
Гнат. А я думав, — ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи мені, чого ти дурієш? де твій розум? Чи стоїть же жінка, хоч-би вона була дочка німецького цезаря, чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловічий розум?
Назар. Стоїть.
Гнат. Брехня! Ти знаєш, в яку ціну поставив царь Соломон золотий плуг ? Він каже, що при нужді шматок хліба дорожче золота. А я скажу: чарка горілки козаку милійша усіх жінок на світі.
Назар. Ти мене, Гнате, морочиш, а мені тепер треба щирого друга.
Гнат. Добре. Я він і єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.
Назар. Не смійся, а ділом кажи, що робить мені. Тобі можна і говорить і думать.
Гнат. Ось-що. Перш усёго, випий горілки. Вона і без мене наведе тебе на розум. (Наливаетъ рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський віршник... як пак ёго... ну той, за якого мене в Братстві випарили різками, як отець ректор піймав у мене за халявою ёго мудрі вірші. Він каже: „Дурниці все, опріч горілки, а иноді і жінка під руку.“ Оце так! (Выпиваетъ.)
Назар (презрительно). Бідний ти сердечний чоловік! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, як-би ти зміг заглянуть сюди (указываетъ на сердце), куди сам Бог не загляда! Та ні! може, ти тільки морочиш мене; може, ти тільки так кажеш. Друг ти мій добрий, вірний мій, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься та плач. Не муч мене: В мене від горя серце рветься! Нехай вже ті сміються, що живуть у пеклі: їм любо; а ти ж таки чоловік. (Съ участіемъ смотритъ на него.)
Гнат. Так, я чоловік; а ти й справді баба, ще раз тобі скажу: ка-зна за чим вбиваєшся.
Назар. Нема у тебе серця, камінь ти!
Гнат. Як хочеш, так і думай, а я несчаснійший од тебе, нешаснійший од твоєї собаки; вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?... І я, дурний, колись любив і к гадинам жінкам ласкався, ридав гарячими слёзами, рад був і жизнь оддать за них... і що із того? чи хочеш знати?
Назар. Не треба, не хочу, не говори! у тебе нема Бога в серці.
Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нікчемний пень дубовий. Прийде і твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годі ж тобі, годі! не дивись так хмарно: далебі не полегша. Дурниця все: і товариство, і любов, — цур їм! нема їх на світі. Одні дурні і діти вірять латинським віршам. А лучче поговорим о ділі, а тим часом налетять сороки чорноброві, випьем, пожартуєм, і вір мені — вся дур із голови вилетить, я се знаю: мене лихо навчило.
Назар (вставая изъ-за стола). Та і я ізвідав горе, та нічому не навчився; тебе ж нехочу слухать: ти злійший дьявола. (Хочетъ идти.)
Гнат. Куди ж ти?
Назар. З тобою холодно, піду у пекло погріться.
Гнат. Стрівай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобі покажу.
Назар. Найду й сам.
Гнат (удерживаетъ его). Ти і справді хочеш іти? Скажений, ти з глузду зъїхав!
Назар. Я нікому не дам себе в обиду, і дурного совіту не послухаю. Пусти мене.
Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?
Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобі і аминь.
Гнат (не выпуская руки Назара). Так і я зъумію, та що потім? З холодним мертвецем у домовину?
Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я піду у Чигирин до полковника.
Гнат. Чого?
Назар. Убью ёго!
Гнат. А як не вбьєш, тоді що? чи не мусиш ублагать ёго відкинуться від Галі? га?
Назар. Так, чи не так, а я піду.
Гнат. До дьявола в гості! Чи не лучче ж, замість пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галі? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобі скажу, бо ти сёгодні нічого путнёго не видумаєш.
Назар. Що дальше?
Гнат (осматриваясь). Чи глухі тут стіни? (Въ полголоса.) Украдьмо Галю, от і все. Чи добре?
Назар (немного помолчавъ жметъ руку Гната). Прости мене...
Гнат. Ну, що ще?
Назар. Ти певний друг!
Гнат. Ну, об сёму послі. Кажи, так, чи не так?
Назар. Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.
Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе коли-небудь пізно вечіром у садок, хоть, може, й не одна?
Назар. З клюшницею.
Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?
Назар. Два.
Гнат. Ще лучче. Се ж буде клюшниці на сережки, а плахту на словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх вигадано слово „мовчати“; до того ще й дорожче запросить.
Назар. Нічого не пожалую, усе віддам, що в мене є. Де тілько клюшницю побачу?
Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху, за те що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе, як треба, а я дожидатиму вас крій старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?
Назар. Знаю.
Гнат. Сю корчму і днем люде христючись обходять, а в-ночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторнійш.
Назар. А як вона не захоче, — що тоді?
Гнат. Хто? клюшниця, чи...
Назар. Та й та, й друга.
Гнат. Захочуть обидві, тілько ти зъумій согласити. Клюшниця за червінця піде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в одній сорочці піде за тобою на край світа; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запоріжжя, а там і сам гетьман не більший од чабана. Адже ти не виписувавсь із запорозців?
Назар. Ні.
Гнат. Так якого ж злидня ще хотіть? А хто пак у тебе курінним отаманом?
Назар. Сокорина.
Гнат. Знаю! о, голінний, завзятий чоловік! в кірці води дьявола утопить, не то-що в Дніпрі. А! здається, хтось іде.
Назар. О, як-би твоє, брате, слово та Богу в уха!
Гнат. Нема на світі нічого легше: тільки повеселій, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, випьємо ж чарочку за шинкарочку. (Пьютъ.)
Хозяйка. Як же я утомилась! на силу найшла її, прокляту Стеху!
Гнат. А що, змахнула пил з місяця?
Хозяйка. Смійтесь, а воно і справді погода утихомирилась.
Гнат. Оце ж тобі за труди. (Подаетъ чарку.)
Хозяйка. Цур ёму, як я втомилась!... Ні, спасибі, не під силу... Хиба вже для вас. (Пробуетъ по немножку. Гнатъ знаками проситъ. Она, въ притворствѣ усилій и кривляній, выпиваетъ, а остальныя капли хлещетъ въ потолокъ.) Щоб вороги мовчали й сусіде не знали! (Отдаетъ чарку.)
Гнат (подноситъ Назару; тотъ отказывается знакомъ). Не хочеш — як хочеш. А мені здається, що і на світі нема такого горя, якого б не можна було утопить в чарці горілки. Чарка, друга і — чорта у воду. Так, Катерино?
Хозяйка. Як кому иншому, то й кварта не поможе.
Гнат (Назару). А ти справді не будеш пить?
Назар. Не буду.
Гнат. Вольному воля, а спасеному рай. За твоє ж здоровья! (Выпиваетъ.) Праведно співається в тій пісні, що каже, коли б мужику не жінка, не знав би він скуки, колиб не горілка, де дівать би муки? Так у горілку її прокляту, у горілку! Розумний чоловік тебе видумав, так! (Къ Назару.) Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну та й годі вже. (Наливаетъ.) Чи втямки тобі, як ми втікали з Братського на Запоріжжя та на дорозі зустріли одну чорнобривеньку, і ти чуть-чуть був не проміняв запорозськоі волі на її чорні брови? Бач? ти забув ; а я так все запрошедше знаю, та й що буде одгадаю.
Стеха (вбѣгаетъ второпяхъ). Ох, моя матінко, як утомилась! Шуточки! оббігала усі усюди! (Осматриваясь.) Ох, Боже мій ! я і не бачу. Добри-вечір вам ! От вже й не думала, й не гадала! Спасибі, спасибі! не погнушались наших слобідських вечорниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк: не те що у вас у Чигирині.
Гнат. Та у вас ще краще.
Стеха. Годі бо вам сміяться.
Хозяйка. Чи прийде ж хто?
Стеха. Як же? усі прийдуть.
(Гнатъ беретъ за руку хозяйку и отводитъ въ сторону. Назаръ встаетъ изъ за стола и подходитъ къ Стехѣ.)
Гнат (къ Хозяйкѣ). У мене щось голова розболілась; піду подивлюсь, який місяць. Чуєш? а про кобзаря, мабуть, і забули. Збігай лишень. Без ёго і гульня не гульня.
Хозяйка. Стехо! ти звала Кирика?
Стеха. Моя матіночко! і забула. Я зараз збігаю.
Гнат. Впьять де-небудь застрянеш... Збігай лучче сама.
Хозяйка. Добре. (Хазяйка и Гнатъ уходятъ.)
Назар (беретъ за руку Стеху). У мене є прозьба до тебе, Стехо.
Стеха. Знаю, знаю, яка прозьба: — сказать паночці, щоб вийшла до вас, як пан засне; та тепер тільки не те вже, що перше було. Адже ви самі знаєте, що незабаром зробилось.
Назар. Се не помішає; мені тільки одно словечко сказати. (Даетъ ей червонецъ.) На тобі; ще й плахта буде, коли услужиш.
Стеха (принимаетъ червонецъ). Не придумаю, як-би се зробити. Лиха година те, що старий цілісіньку ніч очей не заплющить. Сердешна панночка! а як я плакала, як просила! ні, таки на свойму поставив старий сатана.
Назар. Так ти зробиш? дожидати?
Стеха. Зроблю, зроблю, тільки...
Назар. Не бійсь! більш копи лиха не буде. А коли хочеш, та і ти з нами. Ну-лишень, чкурнем.
Стеха. Куди з вами?
Назар. Туди, де лучче жити, де будеш ти панією, а не клюшницею: чи второпала?
Стеха. Глядіть, чи не дурите ви мене? І справді думають, що як вони багаті, так усе і їх.
Гнат (за сценой). Катре, Катре! а погледи, що се на місяці?
Голос хозяйки. Хиба не знаєте? брат брата на вила підняв.
Гнат. Як же се? Далебі я не чув.
Хозяйка. Нехай у хаті розскажу, я змерзла.
(Впродолженіе этого разговора Назарь обзясняется со Стехой знаками и шопотомъ. Стеха дѣлаетъ утвердительный знакъ и отходитъ. Входятъ Гнатъ и Хозяйка.)
Стеха. А хиба ж ви сёго не знаєте?
Гнат. Або забув, або і зовсім не знав; не згадаю.
Стеха. Так ось бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на велик-день, коди ще добрі люде на утрені стояли, пішов підкинуть волам сіна, та замість сіна проткнув вилами свого меншого брата: так їх Бог так і поставив укупці на місяці, на вид усёму хрищеному миру, щоб бачили, що і скотині гріх їсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то що людям.
Хозяйка (насмѣшливо). Ач як мудро прочитала!
Гнат. Чудо не дівка! розумна і красива. (Обнимаетъ Стеху.)
Стеха (притворно). Що се, які справді безстидні оці городські козаки! усе б їм знущаться над нами та й тільки. (Гнатъ цѣлуетъ ее.) Ну! от іще видумали що! Неначе се звичайно! Пустіть, далебі закричу.
(Съ шумомъ входятъ козаки и дѣвушки.)
Въ толпѣ. Ай да Стеха! От моторна: і тут успіла. А старий Кичатий!…
Стеха (вырываясь). Ну, що? поживились? Не бійсь, таки не довелось поцілувати. Хто там горло дере, що успіла? Вони тільки так, нічого не зробили.
Гнат (къ козакамъ). Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?
Голоса. І кобзарь і музики.
Гнат. А останнє: випить і закусити?
Голоса. Як без сёго? Усе є.
Гнат. А, та й бравиї ж молодці! що твої чигиринці! (Къ дѣвушкамъ) Котора ж із вас піде зо мною танцювати?
Голоса. Пропустіть, пропустіть — музики йдуть.
(Входятъ музыканты-жиды. Впереди слѣпой старикъ съ кобзою. Дѣвушки и козаки въ безпорядкѣ разступаются. В продолженіе суматохи Назаръ разговариваетъ съ Гнатомъ.)
Гнат. Будь бо веселійший, не показуй виду. Стеха зъуміє одкараскаться од них, тільки нам з тобою треба попереду утікати. Я, пожалуй, хоч і зараз піду, а ти зостанься тут поки, — так для виду. Та чуєш: не дуже довго женихайся, а мерщій в корчму; я там буду.
Назар. Добре, тільки і ти проворнійше.Гнат. За мене не бійсь. Дивись, стариї знакомиї. Кузьма, яким се побитом тут опинились?
Один з козаків. З хуторів до церкви, а вечорниці по духу чуємо.
Гнат. Молодці! А ви, жидова, як сюди зайшли?
Жид. А так, сляхом. У Цигирині нема заробітку, а ми процули, сцо у пана Кицатого весілля буде, так і прийсли сюди.
Гнат (всторону). Жидівське ухо! (Громко.) А нуте ж! учистьте запорозського козачка. (Къ козакамъ.) А з вас хто бойчійший? ударь, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запорожжі. (Тихо Назару.) Годі, не дурій. Я ж кажу, усе буде добре.
Назар. Чи буде, чи ні, тільки зділай милость, не бався тут, іди швидче.
Гнат. Поспіємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь ласкав, таким сумним: все зопсуєш. Подивимся козачка та й годі.
(Удаляются въ глубину и разговариваютъ между собою. Музыканты заиграли. Одинъ козакъ выскакиваетъ изъ толпы и пляшетъ козачокъ. Гнатъ и Назаръ любуются.)
Гнат. Ай да молодець! от жвавий! що твій запорожець! (Танецъ кончается.) Ну, веселітеся ж, люде добрі, гуляйте, хлопці, а нам уже годі, пора їхать: до Чигирина не близько, а до світу треба буть там. Прощайте козаки! прощайте, дівчата! прощай, хазайко! А де ж та... Кичатого? (Стеха прячется между козаками. Гнатъ, поймавъ ее, цѣлуетъ.) Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! прощай!
Стеха (вырываясь). Ай-ай-ай! закричу, їй же то Богу, закричу.
(Назаръ и Гнатъ уходятъ. Хозяйка провожаетъ ихъ.)
Стеха (охорашиваясь). Що за народ такий сі козаки! усе б їм цілуваться. Неначе й помоглось. (Къ Хозяйкѣ.) Тітко, тітко! а нумо ми з тобою. (Пляшетъ и поетъ.)
|
Через гору піду, |
Хозяйка (вырываясь.) Ох, мої зозуленьки! по старісті літ мені б і не подобало.
(Стеха между тѣмъ шалитъ съ козаками, хватая за руку молодаго козака и вертясь приплясываетъ.)
Хозяйка. Оце, яка жартовлива! Та перестанеш ти, чи ні?
Стеха (пляшетъ и поетъ.)
|
Тра-ла-ла, тра-ла-ла! |
Що ж ви, родимець би вас вбив! тільки дурно гроші берете? Кусок би вам сала, а не грошей. (Въ толпѣ хохотъ.) А де ж наш Кирик? сюди ёго! він один лучче усіх ціх голодранців. (Выходитъ Кобзарь.) Ось він, мій голубчик. Ну лишень яку-небудь пісеньку з приговорками, або казочку страховиночку, щоб цілу ніч не заснулось.
Кобзарь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пісеньку, що любиш. Голоса. Казку! казку!
Другіе. Ні, пісню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.
Первые голоса (и съ ними Стеха паче всѣхъ.) Натанцюєтесь іще, поки до третіх.Стеха. До півнів ще не трохи. Казку! (Къ Хозяйкѣ.) Казку, тітко?
Хозяйка. Звісно, казку, поки ще не так пізно; а опісля і слухать страшно буде.
Кобзарь. Коли казку, так казку; мені все одно.
Въ толпѣ. Перещебетала-таки цокотуха.
Другой голосъ. Ач яка!
Стеха. А що, га? таки перещебетала!
(Кобзарь садится на смамейку. Кругомъ него съ шумомъ и хохотомъ толпятся въ безпорядкѣ козаки и дѣвушки.)
Стеха (подноситъ Кобзарю рюмку вина). Випий, дідусю, для смілості.
Кобзарь (выпивши). Спасибі тобі, дівко! (Прокашлявшись.) Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усів не марати, слов не пропускать, другим не мішать.
(Общій легкій шопотъ и смѣхъ.)
Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.
Голосъ. Чуєш ти? коли не будеш мовчать, так геть собі.
Другой. А то виженем.
Стеха. А хто б посмів! Сотник вас усіх перевішає.
Голосъ. Дзус ёму мурому! Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником.
Хозяйка. Та замовчіть же Бога ради! (къ Кобзарю.) Кажи, дідусю, кажи; їх не переслухаєш.
Кобзарь (прокашлявшись.) У Венгерській стороні, у цесарців, за шляхецькою землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, а тілько де-далі зліє; їсть вона од схід до захід сонця — не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей, за те, що, коли ще вона була у Турещині важкою, так їй сказав арменський зиахарь, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді як родила дочку, так зараз і зъїла її, та з того часу сидить у норі і невгаваючи усе їсть дітей; не розбіра, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх та й годі, — і дівчаток, і хлопчиків…Стеха (быстро). І хлопчиків! ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тиєї гори.
Голосъ. А що б ти зробила?
Стеха. Що? задушила б.
Голосъ. Куди тобі, погане!
Другой. Ти й за двері сама боїшся вийти.
Стеха. Хто, я?
Въ толпѣ. Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!
Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? а коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.
Въ толпѣ. Прудка дуже! за поріг не вийдеш, умреш.
Стеха. Я вмру! що ставиш?
Въ толпѣ. Мої музиканти на всю; а ти?
Стеха. Півведра сливьянки, три куски сала і паляниця.
Въ толпѣ. Добре! тільки щоб, знаєш, сливьянка була з панського лёху.
Стеха. Та вже де не візьму, до сёго вам діла нема, а поставлю. Де мій байбарак? (Надѣваетъ верхнее платье). Гляди ж, не цурайся слова. (Кобзарю.) Як я вернусь, так тоді докажеш, дідусю; ато я і не хочу. (Уходитъ.)
Кобзарь. Добре.
Въ толпѣ. А щоб повірили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тілько з корчми.
Стеха (за сценою). Добре, добре.
Голоса. От дівка голінна, так так!
Другой. Чуприну їй та усю, тоді хоч у пекло...
Третій. Так подумають, що козак.
Хозяйка. Вже козирь-дівка, не вам рівня. От же й піде; тоді плати.
Голосъ. Або сливьянку пий, а салом і паляницею закусуй.
Хозяйка. Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? щоб не даром музикам платить, ну лишень потанцюєм лучче. А ну, вдарьте, та не пожидівський, а понашому.
(Толпа въ безпорядкѣ разступается. Козакъ съ дѣвушкою выходитъ танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавѣсъ тихо опускается.)Стеха. Як страшно! Де ж вони? І коней тож не видно. Чи не махнули вони собі? То-то буде добре! За два червінці продать своє щастя... (Осматриваетъ слѣды.) Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів. Що, як вони обманили та другим шляхом?... от тобі й сотничка! Побіжу мерщій до-дому, чи не подіялось чого там. Розскажуть, що я помогла, — тоді усе пропало. (Поспѣшно возвращается.)
(Навстрѣчу ей Назаръ несетъ на рукахъ Галю.)
Стеха. Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?
Назар (Опустивъ Галю). Нічого не бійсь. А коні тут?
Стеха. Ні, я не бачила.
Назар. Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слободу, чи не зустрінеш на дорозі.
Галя. Стехо! чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш; батюшка прокинеться! біжи бо!
Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край світа полечу. (Поспѣшно выламываетъ изъ печи изразецъ.)
Галя. Що ти робиш?
Стеха. Зараз. Се од вовків. (Быстро удаляется.)
Галя. Ходім на дорогу: мені тут страшно.
Назар. Не можна, моє серденько: там побачить, а сюди ніхто не ввійде.
Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила... Боже! на зорі прокинеться батюшка... Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!
Назар. Лучче нічого не можна було зробить.
Галя. Батюшка мене проклене.
Назар. Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко? Візьми мою кирею. (Снимаетъ плащъ и розстилаетъ по снѣгу). Спочинь, моє серденько; поклади свої ніженьки у мою шапку. (Галя садится на плащъ. Назаръ вкладываетъ ея ноги въ свою шапку.) От-так теплійш (цѣлуеть ее), теплійш, моє серденятко.
Галя. О, ній голубчику, мій сокіл ясний! як мені тепло, як мені весело!... Тільки я боюсь: батюшка мій такий сердитий.
Назар. Не бійсь, моя пташечко, нічого, доки я з тобою. Не бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді... коли...
Галя. Коли? Що подумав? може, недобре?
Назар. Не то, що недобре, та не тепер згадувать об чім-небудь недобрім, коли на серці така радість. А завтра... що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладетъ ей на колѣни сеою голову. Галя перебираетъ его волосы. Назаръ, поднявъ голову, съ нѣжностію смотритъ ей въ очи.) О мої очі, мої карі! Поглядіть на мене, мої зорі ясні! (Немного помолчавъ.) Серце мов, ти не казала батюсці, що підеш заміж за полковника? не казала?
Галя. Опьять ! Який же ти справді!... Я заплачу. Адже ж він нічого мені не говорив о полковникові, так як же б я ёму сказала?
Назар. Бідненька! він продавав тебе, а ти нічого й не знала. Прости ёго. Нехай Бог милосердний на тім світі за се ёго осудить і покарає.
Галя. Я молитимусь за ёго гріхи. Може, Бог ёму простить.
Назар. Молись за кого хочеш, тільки не розлюби мене, моя галочко... Я вмру тоді.
Галя. Який ти чудний! Ти думавш, що я тільки так тебе люблю. Ні, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю... Як-би тобі розсказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так мені здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самоті, то все про тебе думаю, думаю, і мені представиться, що ти в Чигирині перед гетьманськими хоромами на вороному коні гарцюєш, а усі гетьманші, полковниці ні на кого більш і не дивляться, опріч на тебе... У мене в очах так і потемніє... Я заплачу, заплачу, так важко на серці стане. Од чого воно так, Назаре, ти не знаєш?
Назар. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як мені ти говориш! Промов ще раз, обійми мене. (Обнимаются, цѣлуются.) Ще, ще один останній раз. (Въ изнеможеніи кладетъ ей голову на колѣни.)
Галя. Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? скажи мені, Назаре.
Назар. (не поднимая головы). Увесь вік!
Галя. Куди ж ми поїдемо?
Назар. У рай.
Галя. Я се знаю; та де ж він?
Назар (поднявъ голову). Не питай мене тепер; я нічого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема і не буде ні полковника, ні батька твого, де тільки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками — і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряжу тебе у шовк та в золото, посажу тебе на золотім кріслі, мов кралю, і довго-довго, поки вмру, все любоватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Ні, я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посміє і в хату нашу заглянуть.
Галя (грустно). Ох, ні, Назаре, не кажи так! Мені страшно стало, і серце так защиміло, так заболіло, неначе чує недобру годину, або яке горе.
Назар. Яке горе? де воно? Для нас нема ёго на цілім світі.
Галя. Не знаю, Назаре; тільки мені щось на серці так важко, так гірко... Я все думала про батюшку.
Назар. На-що ж ти об ёму думаєш? Не думай, і весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозський город... От, як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось; тоді і сам гетьман нас не розлучить, і будемо довго-довго там весело жити. Ти будеш пісьні співати і танцювать, а я буду грать на бандурі і розсказувать тобі про славні діла козацькі, про Саву Чалого, про Свірговського, про всіх, про всіх жвавих козаків наших. Далі, мені вигодуєш сина молодця чорнобрового, пошлемо ёго в Січ; там поставлю ёго перед козацькою громадою і скажу: „Любуйтеся, дивітеся; се мій син. Мені ёго вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!“ Що, весело?
Галя. Весело, мій Назаре, мій миленький, а серце все-таки болить. Мені здається, що батюшка вже прокинувсь і мене шукає.
Назар. Бог-зна об чім думаєш ти! Ось зараз будуть коні, і вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластівко.
Галя. Знаєш, що? ходім до-дому, розбудим ёго, станем перед їм на коліна... він нас простить; він мене любить.
Назар. Хиба ж я ёго не просив, хиба ж не ставав перед ним на коліна! Адже ти бачила?
Галя. Бачила, ти просив... Назаре, він мій батько!
Назар. Лучче б не знать такого батька.
Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула... Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле мій сизокрилий. (Обнимаются и цѣлуются.)
Назар. О, моя радість, мій сон чарівний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і вітер. А ніч-то, ніч! неначе празникує наше щастя. Тиха, світла, о твої ясні очі. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я піду подивлюсь на дорогу.
Галя. Ні, не боюсь.
Назар. Чого ж ти знов зажурилась?
Галя. Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона мені розсказувала, що в сій корчмі давно який-то запорозський старшина ночував а на другий день найшли ёго в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли ёго з Молдавиї, покритого червоною китайкою, і що тут запорозці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не жив: усе нічью ходять мертві жиди... Ух, як страшно тут!Назар. Тобі твоя нянька Бог-зна чого наговорила.
Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходім обоє. Мені важко і на минуточку розрізниться з тобою.
Назар. Я не піду... Ти не змерзла?
Галя. Ні, твоя шапка така тепла. (Снимаетъ шапку съ ногъ и цѣлуетъ.) О, моя мила шапка! Надінь її, і ти замерз.
Назар. Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій шапці. (Она надѣваетъ шапку. Назаръ любуєтся.) Чудо!... Чорні уси, шаблю дамаську, пистоль за пояс — і козак хоч куди. (Цѣлуетъ ее.) Козаче мій чорнобривий!
Галя (надѣваетъ ему шапку). От-так краще! Постій, я пришпилю стёнжку. Знаєш, як на весіллі бува у молодого?
Назар. Се ти ще й завтра зробиш...
Галя. Ох, трівай! я й забула. Адже я таки взяла з собою і хустку, що для тебе вишивала. (Вынимаетъ изъ-за пазухи бѣлый, шитый краснымъ шелкомъ, платокъ и подаетъ Назару.) Що, хороший? Я сама вишивала і гроші на шовк сама заробляла.
Назар. Спасибі, серце моє.
Галя. Чи не заспівать оце пісьню про хусточку, що я в Чигрині у дядини чула?
Назар. Коли весела, заспівай.
Галя. Ні, не весела, та мені сидіть уже остило. Слухай же. (Выходитъ на край сцены.)
(Назаръ стоитъ задумавшись.)
Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б і співать.
Назар. Нічого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подав їй хустку.) Завтра знову подаруєш.
Галя. На-що вона мені? Розірви, коли вона тобі нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тільки не знаю, коли. (Плаче, помовчавши.)
Назар. Не плач, мов серце. Дивись, я не журюся.
Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мій голубе, мій орле сизокрилий, скажи, моє серце!
Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливійший на світі.
Галя. Ба я щасливійша за тебе. Ніколи ж не буду співать про хустку; цур їй!
Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.
(Дивляться одно на другого и цілуються, Хома и Стеха крадуться із-за шкапи.)
Хома. Сюди! ось-де вони! сюди!
Галя. Батько!... Пропала я!
Стеха (пробігає коло їх). Полковниця! полковниця!
(Назар мовчки бере лівою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на ёго челядь. Стеха ховається.)
Хома (скаженіє). Цілуйтеся, цілуйтеся, голубьята! (До челяді.) Киями ёго, собаку! Чого ж стали? Беріть, рвіть ёго!
(Челядь торопіє.)
Назар. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.) Ти чого хочеш?
Хома. Смерті твоєї, злодію!
Назар. На-що ж ти собаками цькуєш? возьми сам, коли хочеш.
Хома. Я рук паскудить не хочу. Беріть ёго! О, пес поганий! я розірву тебе!
(Бьються на шаблях.)
Галя (пада між ними на коліна). Тату, тату! убий, убий мене! винна я; я прогнівила тебе... Убий же мене, таточку, та не бери з собою!
Хома. Цить, кошеня крадене!
Назар (Хомі). Цить, сатано люта!
Хома. Дочку оддай!
Галя. Не оддавай, не оддавай! я утоплюся!
Хома. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!
Галя. Топчи, души мене: я твоя дитина!
Хома (до челяді). Беріть ёго! Я вас перевішаю! я вас золотом окую!
(Челядь поривається на Назара).
Галя. Одурить! одурить!
Хома. Не одурю! Не скавучи, зінське щеня!
(Напада на Галю. Назар заступа їі. Челядь напада на Назара з-заду і крутить ёму руки.)
Хома. Ха-ха-ха! вовче, вовче! чому ж ти не рвеш нас?
Назар. Цить, жабо погана!
Галя (перед Хомою на колінах). Тату, тату, кате мій! я розірву тебе, — я день і ніч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай ёго! Я за полковника піду...
Назар. Галю!
Галя Ні, ні... (Зомліла падає.)
Хома (до челяді). Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тим часом шкуру зніміть.
(Челядинець замахнувсь києм на Назара.)
Хома. Стрівай! ми не татари. За що ёго убивать? Чи єсть у кого вірёвки, пояс, або налигач, — що-небудь, скрутить ёму руки й ноги?
(Челядь крутить поясами Назара.)
Стеха (падає коло Галі зомлілої). Ох, моя пташечко, моя лебедочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластівочко!
Хома. От-так добре! Тепер завяжіть ёму ріт. От, доладу; у ёго, здається, що й хустка у руці. Чи не весільна? Добре, здалась таки на що-небудь.
(Завязують хусткою ріт.)
Хома. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть і лютий, та, може видержить. А вже, як вовча тічка нападе... а вовки здалека поживу чують... от буде снідання, начисто гетьманське! Тепер положіть ёго на білу перину — нехай проспиться та подума, з ким жартує.
(Челядь кладе Назара на сніг.)
Хома (на Галю). А ця учаділа... Возьміть її додому... прочумається.
(Челядь бере на руки Галю і несе з собою.)
Стеха (бере Хому за руку і веде ёго за Галею). А що? скажеш, що не люблю тебе?
Хома. Спасибі, спасибі. (До Назара.) Оставайсь здоров, приятелю! не згадуй лихом. Нехай тобі присняться рушники.
(Хома з Стехою шепнуться и пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомін.)
Голос Хоми (здалека). Киньте її! вяжіть ёго!
Гнат (за сценою). Я тебе звяжу, недовірку проклятий! (Незабаром вибігає Галя и кидається на Назара.)
Галя. Орле мій! серце моє! (Розвязує хустку.)
Назар. Душно мені, душно!
Гнат (веде за груди Хому.) Останній раз говорю: оддаси Галю за Назара, чи ні?
Хома. Ні!
Гнат. Здихай же, собако скажена! (Заміривсь шаблею.)
Хома. Стрівай. Ти знаєш наш закон козацький, то...
Гнат. Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. (До челяді.) Копайте яму. (Цілить пистолем.)
Хома. Вяжіть ёго!
(Тим часом Галя розвязуе руки у Назара.)
Назар. О, доле моя! серце моє!
Гнат. Копайте яму! (До Хоми прицілившись.) Лукавий чоловіче, за що без сповіді ти себе губиш і мене з собою? Прощайсь з білим світом, молись Богу. (До Назара.) Назаре, брате мій, друже мій! поховай мене. Прощай! а ми...
Назар. Стрівай!
Галя (до Гната). Стрівай!
Назар. Пусти ёго, не варт він того. Не напасти души своєї. (До Хоми.) Іди, лукавий чоловіче, іди, куди знаєш. Не поміг тобі Бог занапастить мене; а я чужої крови не бажаю. Іди собі!
Хома (пада перед Назаром). Назаре! сину! батьку рідний! заріж мене, замуч мене, на конях розірви, та не прощай! (Падає до ніг і плаче.) О, я лукавий, лукавий! о, я грішний, проклятий!... Дочко, доле моя! серце моє! проси ёго, нехай убьє, нехай я світа не паскужу! (Знову плаче.) Боже мій. Боже мій!
Назар (підводить ёго). Устань, молися Богу, грішний. Коли прощають люде, то Бог милостивійший за нас.
Хома (вставши утирає слёзи). О слёзи, слёзи! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець... спокутую в рясі мої беззаконія! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! обніміться, поцілуйтеся, діточки мої. Я хоч і грішний, а все-таки батько. (Назар и Галя обнимаются.) Боже вас благослови!